Справа № 212/1873/16-ц Головуючий в 1-й інстанції
Провадження № 22-ц/774/643/К/17 Борис О.Н.
Категорія - 53 (І) Доповідач Митрофанова Л.В.
06 березня 2017 року колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області
в складі : головуючого судді: Митрофанової Л.В.
суддів: Барильської А.П., Бондар Я.М.
за участю секретаря: Чубіної А.В.,
за участю: представника Приватного акціонерного товариства «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» - Черевика Олександра Миколайовича,
представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4,
розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Кривому Розі апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» на рішення Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу від 29 грудня 2016 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» про стягнення невиплаченої при звільненні вихідної допомоги, середнього заробітку за час затримки розрахунку, стягнення моральної шкоди, -
В березні 2016 року ОСОБА_3 звернулась з позовом до ПАТ «ЦГЗК», який уточнила в травні 2016 року, та просила суд стягнути з відповідача на свою користь суму 2011,80 грн. невиплаченої заробітної плати у вигляді одноразової допомоги при звільненні без урахування податків, а також 54382,32 грн. середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 10 лютого 2004 року по 31 грудня 2009 року без урахування податків. Також, просить стягнути на свою користь 5000 гривень моральної шкоди спричиненої невиплатою заробітної плати та судові витрати по справі.
В обґрунтування позовних вимог позивачка зазначила, що працювала на ПАТ «ЦГЗК» сепараторником 4-го розряду на дробильній фабриці з 28.06.1982р. до 09.02.2004р. Наказом по ПАТ «ЦГЗК» від 10.02.2004 року за № 24к/112 вона була звільнена за власним бажанням за ст. 38 КЗпП, у зв'язку із виходом на пенсію. При звільненні з нею був проведений розрахунок, але в січні 2016р. позивачка дізналась, що відповідно до п.6.1 Галузевої угоди гірничо-металургійного комплексу України на 2003- 2004р.р. (надалі - Галузева угода 2003-2004рр.) відповідач при звільненні зобов'язаний був виплатити їй вихідну допомогу в розмірі тримісячної заробітної плати, оскільки позивачка пропрацювала на підприємстві більше ніж 20 років, як передбачено Галузевою угодою 2003-2004 рр. Відповідачем було лише нараховано та виплачено компенсацію за невикористану відпустку, а одноразова допомога при звільненні у зв'язку з виходом на пенсію їй не нараховувалась.
Рішенням Жовтневого районного суду м. Кривого рогу від 29 грудня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено частково.
Стягнуто з Публічного акціонерного товариства «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» на користь ОСОБА_3 одноразову вихідну допомогу в розмірі 2011,80 грн., середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 54382,32 грн., моральну шкоду в розмірі 2000 грн.
Стягнуто з Публічного акціонерного товариства «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат » на користь держави судовий збір в розмірі 551,20 грн.
В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
В апеляційній скарзі представник відповідача, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.
В обґрунтування апеляційної скарги представник відповідача посилався на те, що судом першої інстанції допущено неповне з'ясування обставин справи, які мають значення для справи. Зауважує на тому, що розрахунок з позивачкою при звільненні був проведений в повному обсязі тавідповідно до норм діючого на той час законодавства, при цьому Колективним договором ПАТ «ЦГЗК» на 2004 рік не було взагалі передбачено виплату допомоги при звільненні.Зокрема, представник відповідача вважає, що одноразова допомога при виході на пенсію за власним бажанням не входить до структури заробітної плати, тому відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин вимог ст.ст. 116, 117 КЗпП України. Також на думку апелянта позивач безпідставно посилався а суд першої інстанції застосував до спірних правовідносин норми ч.2 ст. 233 КЗпП України, щодо відсутності строку позовної давності у разі порушення законодавства про працю, оскільки позовними вимогами ОСОБА_3 є стягнення одноразової вихідної допомоги працівникам, які виходять на пенсію, що в свою чергу не являється оплатою праці, а отже судом повинна бути застосована позовна давність у три місяці, як це передбачено ст. 233 КЗпП України та відмовлено у задоволені позову саме з цієї підстави. Крім того, представник відповідача вважає, що судом першої інстанції безпідставно стягнуто на відшкодування моральної шкоди 2000 грн., оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів спричинення йому винними діями відповідача моральної шкоди.
В запереченнях на апеляційну скаргу представник позивача просить рішення суду першої інстанції залишити без змін, апеляційну скаргу без задоволення.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що позивачка ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.3) працювала на дробильній фабриці ПАТ «ЦГЗК» на посаді сепараторника 4-го розряду у період з 28.06.1982р. до 09.02.2004р. (а.с.4-5).
Як вбачається із запису № 25 трудової книжки позивачки, Наказом від 10.02.2004 року за № 24к/112 вона була звільнена за власним бажанням за ст. 38 КЗпП, у зв'язку із виходом на пенсію (а.с.5).
Пунктом 1.12 Галузевої Угоди гірничо - металургійного комплексу Згідно України на 2003-2004 роки передбачено, що вона набуває чинності з 01.01.2003 року і діє до укладання нової або перегляду цієї. (а.с.6).
Згідно п.п.1.4, 1.5 Галузева Угода діє безпосередньо і поширюється на всіх працівників, які уклали договори про трудові відносини з підприємствами гірничо-металургійного комплексу України незалежно від форм власності і господарювання. Норми і положення Угоди є обов'язковими, як мінімальні гарантії, при укладанні колективних договорів на підприємствах всіх форм власності, що брали участь у підписанні Угоди (а.с.6).
На виконання п.6.1 Галузевої Угоди, сторона власника зобов'язується: виплачувати працівнику при виході на пенсію за рахунок коштів підприємства одноразову допомогу у порядку, передбаченому Колективним договором, та в розмірі, залежному від стажу його роботи в галузі, але не менше: від 20 і більше років - тримісячної середньої заробітної плати (а.с.6-зворот).
З аналізу змісту Колективного договору ПАТ «ЦГЗК» на 2004 рік, судом встановлено та підтверджено представником відповідача, що вказаний документ не передбачає жодних виплат працівникам при виході на пенсію, залежно від стажу їх роботи (а.с.75-90).
З вищевикладеного вбачається, що вимоги до власників підприємства передбачені Галузевою Угодою гірничо-металургійного комплексу на 2003-2004 р.р. не знайшли свого відображення у Колективному договорі підприємства на 2004 р., в частині гарантій прав працівників на одноразову допомогу при виході на пенсію залежно від стажу роботи, та не застосовані відповідачем під час звільнення позивача, з приводу чого між сторонами виник спір.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_3 про стягнення з відповідача на її користь вихідної допомоги у розмірі 2011,80 грн. та середнього заробітку за час затримки при звільненні в розмірі 54382,32 грн., суд першої інстанції виходив з наявності правових підстав для їх задоволення.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Відповідно до ст. 97 Кодексу законів про працю України форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами.
Госпрозрахункові підприємства відповідно до ст. 15 Закону України «Про оплату праці» самостійно в колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами, встановлюють умови та розміри оплати праці працівників.
Пунктом 1.12 Галузевої Угоди гірничо - металургійного комплексу Згідно України на 2003-2004 роки передбачено, що вона набуває чинності з 01.01.2003 року і діє до укладання нової або перегляду цієї. (а.с.6).
Згідно п.п.1.4, 1.5 Галузева Угода діє безпосередньо і поширюється на всіх працівників, які уклали договори про трудові відносини з підприємствами гірничо-металургійного комплексу України незалежно від форм власності і господарювання. Норми і положення Угоди є обов'язковими, як мінімальні гарантії, при укладанні колективних договорів на підприємствах всіх форм власності, що брали участь у підписанні Угоди (а.с.6).
На виконання п.6.1 Галузевої Угоди, сторона власника зобов'язується: виплачувати працівнику при виході на пенсію за рахунок коштів підприємства одноразову допомогу у порядку, передбаченому Колективним договором, та в розмірі, залежному від стажу його роботи в галузі, але не менше: від 20 і більше років - тримісячної середньої заробітної плати (а.с.6-зворот).
З вищезазначеного вбачається, що вимоги до власників підприємства передбачені Галузевою Угодою гірничо-металургійного комплексу та Колективним договором підприємства, в частині Соціальних гарантій (соціального захисту), які були чинні на час звільнення позивача із підприємства різняться. Так, Угодою передбачено виплачувати при виході на пенсію працівнику одноразову допомогу залежно від стажу. Колективний договір погіршує становище працівників підприємства в порівнянні з умовами Галузевої угоди, оскільки встановлює обов'язковість до віку та строку звільнення із підприємства.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про необхідність застосування до спірних правовідносин умов саме Галузевої угоди, виконання якої є обов'язком відповідача.
Статтею 5 Закону України «Про колективні договори і угоди» від 1 липня 1993 року N 3356-XII передбачено, що умови колективних договорів і угод, укладених відповідно до чинного законодавства, є обов'язковими для підприємств, на які вони поширюються, та сторін, які їх уклали. Умови колективних договорів або угод, що погіршують порівняно з чинним законодавством становище працівників, є недійсними, і забороняється включати їх до договорів і угод.
З врахуванням зазначеного право на отримання ОСОБА_3 при виході на пенсію одноразової допомоги у розмірі середньомісячної заробітної плати - є наявність в неї стажу від 7,5 до 15 років.
Як встановлено судом першої та не спростовано в суді апеляційної інстанції, позивач ОСОБА_3 працювала на підприємстві у відповідача понад 20 років.
Не досягнення позивачем на момент звільнення встановленого пенсійного віку для чоловіків -60 років в даному випадку немає правового значення.
Галузева угода не передбачає вибіркового права застосування нею норм або проявів дискримінації стосовно окремих працівників. Норми Колективного договору не можуть суперечити Галузевій угоді.
Заперечуючи проти заявленого позову, відповідач наголошує на тому, що ПАТ «ЦГЗК» безпосередньо не брало участі у підписанні Галузевої угоди, а отже не є її стороною.
Судом апеляційної інстанції перевірене зазначене твердження відповідача, а саме щодо сфери дії Галузевої угоди.
При цьому колегія суддів переглядаючи справу, виходить з меж заявленого позову та доводів апеляційної скарги, зазначає наступне.
Згідно п.п.1.4, 1.5 Галузева Угода діє безпосередньо і поширюється на всіх працівників, які уклали договори про трудові відносини з підприємствами гірничо-металургійного комплексу України незалежно від форм власності і господарювання. Норми і положення Угоди є обов'язковими, як мінімальні гарантії, при укладанні колективних договорів на підприємствах всіх форм власності, що брали участь у підписанні Угоди (а.с.6).
На виконання п.6.1 Галузевої Угоди, сторона власника зобов'язується: виплачувати працівнику при виході на пенсію за рахунок коштів підприємства одноразову допомогу у порядку, передбаченому Колективним договором, та в розмірі, залежному від стажу його роботи в галузі, але не менше: від 20 і більше років - тримісячної середньої заробітної плати (а.с.6-зворот).
З аналізу змісту Колективного договору ПАТ «ЦГЗК» на 2004 рік, судом встановлено та підтверджено представником відповідача, що вказаний документ не передбачає жодних виплат працівникам при виході на пенсію, залежно від стажу їх роботи (а.с.75-90).
Зворотного відповідачем, в супереч ст.ст.10,60 ЦПК України, не доведено. Таким чином відповідач перебував у сфері дії норм Галузевої угоди.
Доводи апеляційної скарги про те, що позовними вимогами ОСОБА_3 є стягнення одноразової допомоги працівникам, які виходять на пенсію, що не являється оплатою праці, а отже суд мав застосувати позовну давність встановлену в три місяці, як то передбачено ст.233 КЗпП України. При цьому, ОСОБА_3 була звільнена з підприємства 10.02.2004 року, а до суду звернулась лише в березні 2016 року та не ставила питання про поновлення строку для звернення до суду, в задоволенні позовних вимог має бути відмовлено з підстав пропуску строку позовної давності, колегія суддів відхиляє з огляду на наступне.
Частиною 1 ст. 233 КЗпП України передбачено скорочені строки позовної давності для звернення працівника до суду: один місяць - у справах про звільнення; три місяці - щодо вирішення інших трудових спорів.
Однак, відповідно до ч. 2 ст. 233 КЗпП України, у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
При цьому, представник відповідача посилається на те, що одноразова допомога при звільненні на пенсію не є ні основною, ні додатковою заробітною платою, а є «іншою заохочувальною виплатою», що підтверджується Інструкцією зі статистики заробітної плати», затвердженою Наказом державного комітету статистики України №5 від 13.01.2004 року.
Колегія суддів погоджується з апелянтом, в частині правового визначення одноразової допомоги при звільненні на пенсію, а саме відсутність ознак заробітної плати в розумінні вказаної Інструкції зі статистики заробітної плати, яка не відносить ці витрати до фонду оплати праці. Проте враховує, що зазначене положення має значення для статистичної звітності підприємства по фонду оплати праці і не тягне правових наслідків у справі, що переглядається виходячи із офіційного тлумачення Конституційним судом України ч.2 ст. 233 КЗпП України.
Так, Конституційний Суд України у рішенні №8-рп/2013 від 15 жовтня 2013 року щодо офіційного тлумачення положень ч. 2 ст. 233 КЗпП України, у системному зв'язку із положеннями статей 1,12 Закону України «Про оплату праці» дійшов висновку, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема і за час простою, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
Відповідно до ст. 2 «Структура заробітної плати» Закону України «Про оплату праці», заробітна плата включає інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
Відповідно до Галузевої угоди допомога відноситься до інших виплат, які не передбачені актами чинного законодавства (окрім Галузевої угоди) встановлено додатково при припиненні трудового договору у зв'язку із виходом на пенсію.
Враховуючи, що вихідна допомога, яка мала бути виплачена ОСОБА_3 у зв'язку з виходом на пенсію за власним бажанням, входить до виплат на які працівник має право згідно з умовами колективного договору при звільненні на пенсію, колегія суддів приходить до висновку, що в даному випадку право працівника на звернення до суду за захистом своїх прав не обмежено будь-яким строком у відповідності ч.2 ст.233 КЗпП України, тому доводи апеляційної скарги представника відповідача про застосування до вимог ОСОБА_3 про стягнення вихідної допомоги наслідків пропуску нею строків позовної давності є безпідставними.
Аналізуючи зазначене колегія суддів погоджується, з висновком суду першої інстанції, про стягнення з відповідача на користь позивача вихідної допомоги у межах заявлених позовних вимог у розмірі трьох середньомісячних заробітної плати у сумі 2011,80 грн. Вказаний розмір підтверджується відповідною довідкою ПАТ «ЦГЗК» (а.с.20 зворот).
Відповідно до вимог ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України.
Згідно зі ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. По відношенню до ОСОБА_3. відповідачем було порушено норми ст. 116 КЗпП України, щодо обов'язку підприємства виплатити всі суми які належать позивачеві.
Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір, підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Таким чином, аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною 1 статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Отже, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Конституційний Суд України в Рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_6 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз'яснив, що за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Саме таку правову позицію висловлено Верховним Судом України у постанові від 29 січня 2014 року у справі № 6-144цс14, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції.
Як вбачається з матеріалів справи, станом на день звільнення позивача із займаної посади - 09.02.2004 року, відповідач ПАТ «ЦГЗК» не провів виплату позивачеві всіх належних їй сум, а саме не виплатив вихідну допомогу при виході на пенсію.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що оскільки ОСОБА_3, яка звільнена 09.02.2004 року, не були виплачені всі належні суми у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України, повного розрахунку на момент ухвалення рішення судом проведено не було, разом з тим, розглядаючи справу в межах позовних вимог, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку.
Зокрема, з позовної зави ОСОБА_3. вбачається, що остання просила суд стягнути на свою користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 54382,32 грн. (з 10.02.04 року по 31.12.2009 року).
Колегією суддів враховується і те, що відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи в межах вимог заявлених сторонами. Відповідно до ч.1 ст.303 ЦПК України, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції.
Частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3 про стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди, суд першої інстанції виходив з того, що підприємством відповідача у зв'язку з невиплатою вихідної допомоги при виході на пенсію було порушено права позивача та спричинено йому моральну шкоду.
Колегія суддів погоджується з зазначеним з висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист цивільних прав та інтересів у разі їх порушення.
Частиною 2 ст. 16 ЦК України визначено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; відшкодування моральної шкоди, тощо.
Зокрема, ч. 1 ст. 23 ЦК України передбачає право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Порядок відшкодування моральної шкоди у сфері трудових відносин регулюється ст. 237-1 КЗпП України.
Стаття 237-1 КЗпП України передбачає відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Підставою для відшкодування моральної шкоди згідно із ст. 237-1 КЗпП України є факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
У п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" (зі відповідними змінами) роз'яснено, що відповідно до ст. 237-1 КЗпП України (набрав чинності з 13 січня 2000 року) за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконне звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.
Таким чином, захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права (наприклад, поновлення на роботі), так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв'язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди обирається потерпілою особою, з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин (ст. ст. 3, 4, 11, 31 ЦПК України).
Тобто за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум тощо) відшкодування моральної шкоди на підставі ст. 237-1 КЗпП України здійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема у вигляді одноразової грошової виплати.
Зазначений правовий висновок викладено у постанові Верховного суду України від 25.04.2012 року, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції.
Як встановлено матеріалами справи, не проведенням повного розрахунку при звільненні, порушено права позивача, передбачені ст.ст.47, 116 КЗпП України.
У зв'язку з чим, доводи апеляційної скарги щодо не надання позивачем належних та допустимих доказів на підтвердження спричинення йому моральної шкоди є безпідставними, як і безпідставними є доводи про пропущення позивачем строку позовної давності.
Також колегія суддів погоджується і з визначеним судом першої інстанції розміром моральної шкоди, що підлягає стягненню з відповідача, оскільки на думку колегії суддів, судом першої інстанції взято до уваги характер і тривалість моральних страждань позивача, тяжкості завданої моральної травми, тощо.
Доводи апеляційної скарги щодо незаконності, необґрунтованості рішення, невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи, які мають значення для вирішення справи, порушення норм матеріального і процесуального права, на думку колегії суддів є необґрунтованими, а обставини, на які посилається відповідач - недоведеними та не підтвердженими належними та допустимими доказами по справі.
Відповідно до вимог ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, крем випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу. Справа, що переглядається була розглянута на підставі встановлених фактичних обставин справи, які підтвердження належними та допустимими доказами, відповідно до ст.ст.10,60 ЦПК України.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв'язку із чим апеляційна скарга підлягає відхиленню як недоведена, а рішення суду - залишенню без змін.
Керуючись ст.ст. 303,307, 308, 313-315 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» відхилити.
Рішення Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу від 29 грудня 2016 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.
Головуючий:
Судді: