Справа № 539/535/16-ц Номер провадження 22-ц/786/711/17Головуючий у 1-й інстанції Жага Е.Г. Доповідач ап. інст. Хіль Л. М.
09 березня 2017 року м. Полтава
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Полтавської області в складі:
Головуючого судді: Хіль Л.М.,
Суддів: Гальонкіна С.А., Лобова О.А.,
розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Полтаві цивільну справу за апеляційною скаргою Лубенського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Полтавській області на ухвалу Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 25 січня 2017 року по справі за скаргою ОСОБА_2 на рішення головного державного виконавця Лубенського міськрайонного ВДВС ГТУЮ у Полтавській області.
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача апеляційного суду Полтавської області, -
У січні 2016 року ОСОБА_2 звернулась до суду із скаргою на дії Головного державного виконавця Лубенського міськрайонного ВДВС ГТУЮ у Полтавській області Шуляченко Л.В., заінтересована особа - ОСОБА_4, прохаючи визнати неправомірною постанову Головного державного виконавця Лубенського МВДВС ГТУЮ у Полтавській області Шуляченко Л.В. від 26 грудня 2016 року про стягнення з неї витрати на проведення виконавчих дій у сумі 55 грн.; зобов'язати державного виконавця усунути порушення закону шляхом скасування вказаної постанови про стягнення витрат на проведення виконавчих дій; визнати неправомірною постанову Головного державного виконавця Лубенського МВДВС ГТУЮ у Полтавській області Шуляченко Л.В. від 29 грудня 2016 року про відкриття виконавчого провадження № 53217139 про стягнення з неї витрат на проведення виконавчих дій в сумі 55 грн., зобов'язати державного виконавця усунути порушення закону шляхом скасування постанови про відкриття виконавчого провадження № 53217139.
В обґрунтування зазначеної скарги ОСОБА_2 зазначила, що постанова про стягнення витрат винесена в рамках виконавчого провадження № 51656865 відкритого постановою державного виконавця 14 липня 2016 року на підставі виконавчого листа № 539/535/16-ц виданого Лубенським міськрайонним судом Полтавської області 12 липня 2016 року, тобто, в той час коли діяв Закон України «Про виконавче провадження» (Відомості ВР України, 1999, № 24, ст. 207 із наступними змінами). Згідно з цією постановою ОСОБА_2 зобов'язано укласти договір найму з власником квартири АДРЕСА_1 з ОСОБА_4 при вселенні до вказаної квартири.
Проте, у своїй постанові як на юридичне обґрунтування своїх дій Шуляченко Л.В. посилається на ст. 42 Закону України «Про виконавче провадження», що набрав чинності 05 жовтня 2016 року. Вказане вважає неправомірним, так як відповідно до ч. 7 Розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» вказаного Закону, виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Після набрання чинності цим Законом виконавчі дії здійснюються відповідно до цього Закону.
Також позивач зазначила, що державним виконавцем жодними доказами не підтверджено вартість товарів, що ним були використані при здійсненні виконавчих дій.
Постанову державного виконавця від 29 грудня 2016 року також вважає незаконною, так як вона є похідною від постанови про стягнення витрат від 26 грудня 2016 року.
Ухвалою Лубенського міськрайонного суду м. Полтави від 25 січня 2017 року скаргу ОСОБА_2 на дії головного державного виконавця Лубенського МВДВС ГТУЮ у Полтавській області задоволено.
Визнано неправомірною постанову головного державного виконавця Лубенського МВДВС ГТУЮ у Полтавській області Шуляченко Л.В. від 26 грудня 2016 року про стягнення з ОСОБА_2 витрат на проведення виконавчих дій у сумі 55 грн.
Зобов'язано головного державного виконавця Лубенського МВДВС ГТУЮ у Полтавській області Шуляченко Л.В. усунути порушення закону шляхом скасування вказаної постанови про стягнення витрат на проведення виконавчих дій.
Визнано неправомірною постанову головного державного виконавця Лубенського МВДВС ГТУЮ у Полтавській області Шуляченко Л.В. від 29 грудня 2016 року про відкриття виконавчого провадження № 53217139 про стягнення з ОСОБА_2 витрат на проведення виконавчих дій в сумі 55 грн.
Зобов'язано головного державного виконавця Лубенського МВДВС ГТУЮ у Полтавській області Шуляченко Л.В. усунути порушення закону шляхом скасування вказаної постанови про відкриття виконавчого провадження № 53217139.
Не погодившись із вказаною ухвалою її в апеляційному порядку оскаржив Лубенський міськрайонний відділ державної виконавчої служби ГТУЮ у Полтавській області та посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права прохав її скасувати і направити справу для судового розгляду до суду першої інстанції для вирішення справи по-суті.
В обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначив, що судом першої інстанції розглянуто справу з порушенням правил підсудності, так вказаний позов має бути розглянуто в порядку адміністративного судочинства, так як вказані постанови э окремими виконавчими документами.
Також апелянт вважає невірним висновок суду першої інстанції про те, що ним невірно було застосовано норми Закону України «Про виконавче провадження» від 05.10.2016 року при винесені постанов від 26 грудня та 29 грудня 2016 року, так як зазначені постанови є окремими документами у виконавчому провадженні, що винесені після вступу вказаного Закону в силу. Жодні виконавчі дії у період з 15.07.2016 року по 05.10.2016 року державним виконавцем не проводились.
Перевіривши законність та обґрунтованість ухвали місцевого суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про її часткову обґрунтованість та задоволення з огляду на наступне.
Згідно з вимогами ст. 383-385 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення ухваленого відповідно до вимог ЦПК України порушено їх права чи свободи. Скаргу може бути подано до суду у десятиденний строк з дня коли особа дізналася, або повинна була дізнатися про порушення її прав чи свобод.
У поданій апеляційній скарзі апелянт прохаючи скасувати ухвалу суду першої інстанції вказав на те, що справу було розглянуто з порушенням правил підсудності, адже вказані два процесуальні документи - постанови від 26.12.2016 року та 29 грудня 2016 року є двома окремими документами не пов'язаними з виконанням судового рішення, ухваленого в порядку цивільного судочинства.
Колегія суддів вважає вказані доводи хибними з огляду на правову позицію, висловлену колегією суддів Судової палати в адміністративних справах, Судової палати у господарських справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в постанові від 30 червня 2015 року (справа № 21-278а15) та позицію колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, висловлену у постанові від 11 листопада 2015 року (справа № 6-2187цс15).
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 12 жовтня 1978 року у справі «Zand v. Austria» вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з <…> питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів <…>». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.
Розглядаючи справу, суд першої інстанціївиходили з того, що спір у цій справі не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів, а скарга на дії (постанови) державного виконавця подана щодо процесу виконання рішення, ухваленого в порядку цивільного судочинства. На думку колегії суддів такий висновок ґрунтується на правильному застосуванні норм права з огляду на нижченаведене.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт, при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України).
Частиною першою статті 181 КАС України передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державних виконавців) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
Інший порядок судового оскарження, у тому числі коло учасників цього оскарження, визначено Розділом VII Цивільного процесуального Кодексу України і статтею 1212 Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до частини 4 статті 82 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ.
Як вже зазначалось вище, за приписами статті 383 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.
Скарга на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби подається до суду, який видав виконавчий документ (частина друга статті 384 ЦПК України).
Справи за скаргами на рішення, дії або бездіяльність держаного виконавця чи посадової особи державної виконавчої служби розглядаються судом за загальними правилами ЦПК України з особливостями, встановленими статтею 386 ЦПК України, за участю державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби, рішення, дії або бездіяльність якої оскаржуються.
За результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу (частина перша статті 387 ЦПК України).
Отже, якщо законом встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, то це виключає юрисдикцію адміністративних судів у такій категорії справ.
З урахуванням вищевикладеного, доводи апелянта про те, що постанови про стягнення витрат на проведення виконавчих дій задля виконання судового рішення, ухваленого у цивільній справі мають оскаржуватись шляхом подачі позовної заяви окремо а порядку адміністративного судочинства не є вірним та таким, що суперечить вимогами цивільного та адміністративного процесуального законодавства.
Місцевим судом вірно встановлено і підтверджується матеріалами справи, що постановою головного державного виконавця Лубенського міськрайонного ВДВС ГТУЮ у Полтавській області Шуляченко Л.В. від 26 грудня 2016 р. з ОСОБА_5, як боржника, стягнуто витрати на проведення виконавчих дій в сумі 55 грн.
Задовольняючи скаргу ОСОБА_2 місцевий суд виходив із того правильності твердження скаржника про те, що державним виконавцем при винесені оскаржуваних постанов застосовано Закон України про виконавче провадження, який не підлягав до застосування (ст. 42 нового Закону України «Про виконавче провадження», що набрав чинності 5 жовтня 2016 року), адже відповідно до ч. 7 Розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» вказаного Закону, виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Після набрання чинності цим Законом виконавчі дії здійснюються відповідно до цього Закону.
Колегія суддів не погоджується із таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Згідно з ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження, як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Отже, виконавче провадження за своєю правовою суттю являє собою не одну виконавчу дію, а сукупність виконавчих дій спрямованих на примусове виконання рішення. Виконавчою дією, в свою чергу, є процесуальна діяльність уповноваженої особи, кінцевою метою якої є виконання процесуального документу (судового рішення).
З огляду на викладене, помилковим є висновок суду першої інстанції про те, що державний виконавець при винесенні оскаржуваних постанов послався на норми закону, які не підлягали до застосування, адже буквальне тлумачення ч. 7 Розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» вказаного Закону передбачає, виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Після набрання чинності цим Законом виконавчі дії здійснюються відповідно до цього Закону.
Тобто, тільки виконавчі дії, що вже були розпочаті за дії норм Закону України « Про виконавче провадження» 1999 року та закінчуються при дії Закону України « Про виконавче провадження» 2016 року, повинні проводитись за нормами першого, будь-які інші виконавчі дії розпочаті після набрання чинності Законом 2016 року мають здійснюватись відповідно до його норм.
Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 307 ЦПК України, за наслідками розгляду скарги на ухвалу суду першої інстанції апеляційний суд має право скасувати ухвалу і постановити нову ухвалу.
Згідно з нормою п.2 ч.1 ст. 312 ЦПК України, розглянувши скаргу на ухвалу суду першої інстанції, апеляційний суд змінює або скасовує ухвалу суду першої інстанції і постановляє ухвалу з цього питання, якщо воно було вирішено судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права або при правильному вирішенні було помилково сформульовано суть процесуальної дії чи підстави її застосування.
Отже, за результатами апеляційного розгляду колегія суддів дійшла до висновку, що при вирішенні спору по суті місцевим судом були невірно застосовано норми матеріального і процесуального права, що призвело до ухвалення необґрунтованого судового рішення.
Керуючись п.2 ч.1 ст. 312, ст.ст. 315, 317, 319 ЦПК України,судова колегія,-
Апеляційну скаргу Лубенського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Полтавській області - задовольнити.
Ухвалу Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 25 січня 2017 року, - скасувати, постановивши нову ухвалу про відмову у задоволенні скарги.
Ухваласуду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.
Головуючий суддя: Л.М. Хіль
Судді: С.А. Гальонкін
О.А. Лобов
З оригіналом згідно: Л.М. Хіль