28 лютого 2017 року Справа № 915/1975/15
Позивач: Фермерське господарство “Оазис”, 55272, Миколаївська область, Первомайський район (с. Іванівка, вул. Степова, 1А
Відповідач: Приватне підприємство “Виробничо-комерційне підприємство “Каро”, 56301, Миколаївська область, смт. Врадіївка, вул. Кооперативна, 21
Про: стягнення коштів у сумі 913449 грн. 27 коп.
Суддя О.Г. Смородінова
Представники сторін:
від позивача: ОСОБА_1, за довіреністю,
від відповідача: ОСОБА_2, за довіреністю.
Суть спору:
Позивач 25.11.2015 року звернувся до господарського суду з позовом стягнути з Приватного підприємства “Виробничо-комерційне підприємство “Каро” заборгованість у сумі 913449 грн. 27 коп., 3% річних в сумі 119663,16 грн., інфляційних в розмірі 634205,94 грн.
Позовні вимоги ґрунтуються на підставі умов пунктів 1, 3.4, 2.1.2, 2.1.3, 3.1, 3.2, 5.3 договору від 02.09.2008 року; постанови Одеського апеляційного господарського суду від 08.06.2010 року у справі № 6/229/06; рахунку № 1404-1 від 14.04.2009 року на суму 38927,21 грн.; листа від 23.10.2009 року № 2310-1; акту виконаних робіт № 1 від 30.03.2010 року; рахунку № 3003/1 на суму 194656,49 грн.; актів виконаних робіт протягом 2011-2012 років та рахунків; акту звірки взаємних розрахунків від 01.03.2011 року; рішень господарського суду, зокрема - по справі № 915/49/14; норм ст. 35 (ч. 1) ГПК України, ст.ст. 11, 509, 525, 525, 610, 625, 631, 936, 938 Цивільного кодексу України, ст.ст. 174, 193 Господарського кодексу України та мотивовані тим, що в порядку визначеному умовами договору, позивачем на адресу відповідача були направлені акти виконаних робіт та рахунки на оплату послуг по зберіганню сільськогосподарської продукції, які залишені відповідачем поза увагою.
Відповідач у письмовому запереченні проти позову (вх. № 23751/15 від 22.12.2015 року) просить суд відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог в повному обсязі та вважати дане заперечення письмовою заявою про застосування строків позовної давності.
Так відповідач, посилаючись на справу № 6/229/09 та ст. 35 ГПК України, вважає, що позивач на час отримання ним вимоги про повернення переданої на зберігання продукції - 10.09.2009 року, мав право притримати лише частину належної відповідачу продукції на суму 38927,21 грн.
Оскільки ФГ «Оазіс» незаконно притримувало всю продукцію ПП ВКФ «Каро» протягом п'яти років, не реалізувало її через публічні торги для задоволення своїх позовних вимог (ст. 597 ЦК України), то всі витрати на зберігання продукції (якщо таке мало місце) покладаються на позивача та за його рахунок.
Крім того відповідач, посилаючись на норми ст.ст. 261 (ч. 1), 257, 266 Цивільного кодексу України, просить суд застосувати до спірних відносин строк позовної давності, оскільки рахунок на суму 38927,21 грн. позивачем було виставлено 14.04.2009 року.
22.03.2016 року позивач на підставі ч. 4 ст. 22 ГПК України звернувся до суду з заявою про збільшення позовних вимог, в якій просить суд стягнути з відповідача: 913449,27 грн. - заборгованості по договору на послуги за зберіганням зерна; інфляційних збитків в сумі 725561,17 грн.; 3% річних в розмірі - 113177,01 грн. Заява також мотивована наявністю висновку експерта № 027/16 від 22.02.2016 року.
11.05.2016 року господарським судом по справі було прийнято рішення про часткове задоволення позовних вимог, яке 13.07.2016 року залишено без змін Одеським апеляційним господарським судом.
29.11.2016 року Вищий господарський суд України прийняв постанову, якою скасував рішення Господарського суду Миколаївської області від 11.05.2016 року та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 13.04.2016 року зі справи № 915/1975/15, справу передав на новий розгляд до Господарського суду Миколаївської області.
На підставі розпорядження керівника апарату Господарського суду Миколаївської області № 436 від 13.12.2016р., ухвалою від 16.12.2016 року суддею Смородіновою О.Г. справу № 915/1975/15 прийнято до свого провадження, з призначенням її розгляду на 10.01.2017 року.
10.01.2017 року суд почав розглядати справу по суті; суд двічі оголошував перерви до 14.02.2017 року та до 22.02.2017 року.
14.02.2017 року від відповідача надійшло письмове клопотання призначити по справі судову економічну експертизу з наступним питанням: яка вартість послуг за договором на послуги по зберіганню від 02.09.2008р., укладеним між ФГ «Оазис» та ПП «ВКП» Каро» за період з 02.09.2008р. по 17.09.2009р. з урахуванням залишку на 07.09.2009р. на зберіганні у ФГ «Оазис» 309,311 т. насіння соняшника та 70388 кг кукурудзи.
Позивач усно заперечив на це клопотання вважаючи його безпідставним.
24.02.2017р. (23.02.2017 року - без ЕЦП) позивач надав до суду розгорнутий розрахунок вартості послуг наданих ФГ «Оазіс» для ПП «ВКР «Каро» у відповідності до договору від 02.09.2008 року в період з 02.09.2008 року по 28.08.2013 року.
За змістом абз. 1 ст. 41 ГПК України для роз'яснення питань, що виникають при вирішенні господарського спору і потребують спеціальних знань, господарський суд призначає судову експертизу.
Суд дослідивши докази за своїм внутрішнім переконанням, проаналізувавши вказане клопотання відповідача, дійшов висновку про відмову в його задоволенні з підстав відсутності у суда необхідності в здійсненні вказаних процесуальних дій.
28.02.2017 року за результатами розгляду справи суд, на підставі статті 85 Господарського процесуального кодексу України, оголосив вступну та резолютивну частини рішення.
Ознайомившись з матеріалами справи, вислухавши представників сторін, суд -
встановив:
Предметом данного позову виступають матеріальні вимоги позивача щодо стягнення з відповідача коштів у вигляді:
- заборгованості по договору від 02.09.2008 року на послуги по зберіганню зерна в сумі 913449,27 грн. за період з 02.09.2008 року по 28.08.2013 року;
- інфляційних збитків в сумі 634205,94 грн. та 3% річних в розмірі 119663,16 грн.
Підставою - виступили: умови пунктів 2.1.2, 2.1.3, 3.1, 3.2 договору «на послуги по зберіганню зерна» від 02.09.2008 року; несплачений відповідачем рахунок № 1404-1 від 14.04.2009 року на суму 38927,21 грн.; первинна документація у вигляді актів виконаних робіт: акт виконаних робіт № 1 від 30.03.2010 року (період з 08.11.2008 року по 30.03.2010 року) на суму 194656,49 грн. з рахунком № 3003/1 та акти виконаних робіт з рахунками на їх оплату (протягом 2011-2012 років); норми ст.ст. 936 (ч. 1), 938 (ч. 1) Цивільного кодексу України.
Матеріали справи свідчать, що 02 вересня 2008 року між сторонами був укладений договір «на послуги по зберіганню зерна» згідно з предметом якого відповідач, як замовник, взяв на себе зобов'язання передати сільськогосподарську продукцію (зерно колосових, бобових і насіння олійних культур - надалі - «продукція»), а позивач, як виконавець, зобов'язався прийняти її для визначення якості, підробки сушки, відповідального зберігання, знешкодження шкідників в разі необхідності і відвантаження (надалі - послуги): кукурудзи до 4000 т, соняшник до 600т.
Умовами цього договору сторони визначили також таке:
замовник зобов'язується своєчасно розраховуватись за надані йому послуги з приймання, сушіння, очищення, зберігання, відвантаження та надання додаткових послуг, пов'язаних із зберіганням продукції (п. 2.1.2);
надати замовнику додаткові послуги із зберігання продукції для уникнення псування і втрати його якості (п. 2.2.3);
виконавець не має права розпорядження продукцією, що передається на зберігання (п. 2.2.4).
Розділом 3 договору сторони визначили, що оплата послуг здійснюється замовником після підписання акту приймання-передачі виконаних послуг протягом 2-х днів з часу отримання рахунку шляхом перерахування коштів па розрахунковий рахунок виконавця (п. 3.1).
У разі несплати замовником наданих послуг, замовник має право утримати належну йому в оплату послуг частину продукції, що знаходиться на зберіганні, про що складається односторонній акт-розрахунок, який посвідчує належну оплату наданих виконавцем послуг. Один примірник акту-розрахунку надається замовнику. Вартість продукції, яка утримується в оплату послуг, визначається на основі ринкових цін, які склалися на момент зарахування, продукції в рахунок оплати (п. 3.2).
За умовами п 5.3 цей договір вступає в дію з моменту підписання його сторонами і діє до повного виконання сторонами своїх зобов'язань.
Всі доповнення і зміни до цього договору вносяться в письмовій формі за взаємною згодою сторін (п. 5.5).
Дослідивши надані суду докази, оцінивши їх відповідно до вимог ст. 43 ГПК України, проаналізувавши обставини справи у їх сукупності, суд дійшов наступних висновків:
За змістом абз. 3 ст. 35 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Так, постановою Одеського апеляційного господарського суду від 22.01.2015 року по господарській справі № 915/49/14 було встановлено, що відповідно до складської довідки № 1 від 01.01.2009 року ФГ «Оазіс» прийняло від ВКП «Каро» на зберігання 654,314 тон сояшнику, 149,654 тон кукурудзи та відходи І категорії 25,923 тони.
Судом при новому розгляді справи було встановлено, що 14.04.2009р. позивач оформив та підписав: акт № 1 по доробці кукурудзи на суму 22486,80 грн., акт № 2 по доробці соняшника на суму 16440,41 грн., також 14.04.2009 року оформив для відповідача рахунки №1404-1 та № 1404-2 на оплату послуг за договором на загальну суму 38927,21 грн. по прийманню, очищенню соняшника та кукурудзи.
Разом із тим документальних доказів, які свідчать про направлення (передачу) наведених актів (на підписання) та рахунків (на оплату) відповідачу позивач суду не надав.
Зі свого боку, представник відповідача в судовому засіданні заперечує на те, що отримував від позивача зазначені рахунки № 1404-1, № 1404-2 від 14.04.2009р. та акти № 1, № 2 від 14.04.2009р.
Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 08.06.2010 року по господарській справі № 6/229/09 було встановлено, що листом №36 від 07.09.2009р. позивач просив відповідача в семиденний термін повернути належну йому продукцію, а саме: 654,314т насіння соняшника та 140654кг зерна кукурудзи.
Даний лист ФГ «Оазіс» отримало 10.09.2009 року.
Згідно складської накладної № 2 станом на 14.04.2009 рік на зберіганні у позивача залишилось 309,311 тон насіння соняшнику та 149,654 тон кукурудзи.
Також судами в наведених судових рішеннях було встановлено те, що позивач, оскільки відповідач не виконав оплату за надані послуги, на законних підставах притримав сільськогосподарську продукцію, що належить відповідачу, як і передбачено умовами договору, до повного з ним розрахунку за надані послуги.
За правилами частин 1 та 2 ст. 938 Цивільного кодексу України зберігач зобов'язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання. Якщо строк зберігання у договорі зберігання не встановлений і не може бути визначений виходячи з його умов, зберігач зобов'язаний зберігати річ до пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач дійсно не зважаючи на вимогу відповідача, не повернув останньому товар, а зарахував його в рахунок заборгованості підприємства за надання послуг по договору, в тому числі за весь час притримання цієї продукції.
Відповідно ж до ст. 949 Цивільного кодексу України зберігач зобов'язаний повернути поклажодавцеві річ, яка була передана на зберігання, а якщо договором передбачено зберігання знеособлених речей, змішані родові, тотожну, або обумовлену кількість речей такого самого роду та якості.
Згідно до ст. 35 Закону України “Про зерно і ринок зерна в Україні” зерновий склад зобов'язаний за першою вимогою володільця складського документа повернути зерно, навіть якщо передбачений строк його зберігання ще не закінчився.
Статтею 594 ЦК України передбачено право притримання, зокрема, встановлено, що кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові, у разі невиконання ним у строк зобов'язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредитору пов'язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов'язання.
Відповідно до ст. 595 ЦК України кредитор, який притримує річ у себе, зобов'язаний негайно повідомити про це боржника. Кредитор відповідає за втрату, псування або пошкодження речі, яку він притримує у себе, якщо втрата, псування або пошкодження сталися з його вини. Кредитор не має права користуватися річчю, яку він притримує у себе. До нього не переходить право власності на неї (ст. 596 ЦК України).
В ході розгляду справи судом було з'ясовано, по-перше, що негайного повідомлення про притримання товару від позивача до відповідача не надходило; по-друге, позивач в період притримання товару користувався ним як своєю власністю.
Право притримання рухомого майна відповідно до ст. 21 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" є забезпечувальним обтяженням, тому обсяг вимог, які можуть ним забезпечуватись, закріплений в ст. 22 зазначеного закону.
Згідно ст. 597 ЦК України вимоги кредитора, який притримує річ у себе, задовольняються з її вартості відповідно до статті 591 ЦК України (публічні торги або інше, встановлене договором чи законом), а не в спосіб яким це здійснив відповідач.
Проаналізувавши всі обставини справи в сукупності, дослідивши надані учасниками докази, суд дійшов висновку про відмову в задовленні позову з таких причин:
По-перше, виходячи з висновків викладених у судових рішеннях по вищенаведеним господарським справам та з досліджень в судовому засіданні по даній справі, вбачається, що позивач прийняв на зберігання від відповідача сільськогосподарську продукцію по договору від 02.09.2008 року за складською довідкою № 1 саме - 01.01.2009 року.
Суд вважає, що період зберігання продукції з 01.01.2009 року до 10.09.2009 року, який, зокрема, міститься у розрахунку позивача наданого до суду 24.02.2017 року, всупереч статей 34, 36 Господарського процессуального кодексу України не доведений до стягнення фермерським господарством шляхом надання належних доказів.
Так, із розрахунку заборгованості вбачається, що сума боргу в загальному розмірі 194656,49 грн. по позиціям 1-58 включена до рахунку № 3003/1 від 30.03.2010р. та до акту виконаних робіт № 1 від 30.03.2010р., який підписаний лише позивачем. Але вказаний акт (арк. 48, І том справи) містить дані, які суперечать умовам договору. Згідно акту № 1 виконаних робіт (послуг) від 30.03.2010р. позивач нарахував відповідачу 22486,80 грн. за послуги по доробці кукурудзи в кількості 182,6 тон та 16440,41 грн. за послуги по доробці соняшника в кількості 672,46 тон саме із розрахунку 102,62 грн. за 1 тону (кукурудза) та 20,37 грн. за 1 тону (соняшник), що суперечить вартості цих послуг за узгодженими умовами в пункті 3.3 договору. Слід також відмітити, що умовами договору не передбачено такого виду послуг, як доробка та за такою вартістю, як зазначено в даному акті.
Також матеріали справи не містять доказів направлення позивачем відповідачу, як рахунків з актами складених 14.04.2009 року, так і вищенаведених рахунку та акту від 30.03.210р.
За приписами ст.ст. 525, 526, 629 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Згідно правил ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Отже порушення відповідачем зобов'язань щодо оплати послуг згідно з умовами п. 3.1 договору, позивач суду не довів.
По-друге, відповідно до приписів частин 1 та 2 ст. 938 Цивільного кодексу України зберігач зобов'язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання. Якщо строк зберігання у договорі зберігання не встановлений і не може бути визначений виходячи з його умов, зберігач зобов'язаний зберігати річ до пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення.
Виходячи з норм ст.ст. 938, 949 ЦК України, ст. 35 Закону України «Про зерно і ринок зерна в Україні» та обставин справи, позивач мав право зберігати майно відповідача до 10.09.2009 року, після цієї дати зобов'язання зберігача по зберіганню сільськогосподарської продукції припиняються.
Отже, позовні вимоги позивача в частині стягнення з відповідача грошових коштів по зберіганню сільськогосподарської продукції за договором від 02.09.2008 року після 10.09.2009 року є необґрунтованими та такими, що не відповідають фактичним обставинам справи.
Оскільки позивач незаконно притримував належну відповідачу продукцію (майже протягом п'яти років), не здійснивши реалізацію цієї продукції в розумні строки через публічні торги для задоволення його вимог, то всі витрати на її зберігання покладаються на позивача та за його рахунок. Вказані ж витрати не пов'язані з виконанням позивачем обов'язків по договору зберігання від 02.09.2008 року.
Таким чином, відповідачем безпідставно нараховано за договором плату за послуги зі збереження сільськогосподарської продукції за час її притримання, оскільки він сам відповідає за річ, яку притримує, і відповідно несе витрати з цим пов'язані.
За змістом частин 1, 2 та 3 ст. 946 ЦК України плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання. Якщо зберігання припинилося достроково через обставини, за які зберігач не відповідає, він має право на пропорційну частину плати. Якщо поклажодавець після закінчення строку договору зберігання не забрав річ, він зобов'язаний внести плату за весь фактичний час її зберігання.
В судовому засіданні представник ФГ “Оазис” наголошував на тому, що відвантаження сільськогосподарської продукції позивачу не здійснювалось, через відсутність вантажних автомобілів з боку ПП “ВКП "Каро". Такі твердження спростував представник ПП “ВКП "Каро", який стверджував, що через відсутність згоди на відвантаження притриманої с/г продукції, не було сенсу надсилати техніку до ФГ “Оазис”.
Беручи до уваги судові процеси по справі № 6/229/09, які були порушені за позовом від 09.10.2009 року ПП «ВКП «Каро», то саме поклажодавець звертався за судовим захистом своїх порушених прав зберігачем.
Доводи позивача про те, що ФГ “Оазис” мав право зупинити виконання свого обов'язку щодо повернення залишку с/г продукції щоб гарантувати отримання розрахунку, але не міг припинити надання послуг із зберігання передбачених договором не відповідають умовам договору та вимогам чинного законодавства.
Отже судом не встановлено наявність підстав у відповідача перед позивачем, які тягнуть за собою зобов'язання вносити плату за цей час знаходження товару у фермерського господарства.
Таким чином, з вересня 2009 року між позивачем та відповідачем виникли правовідносини пов'язані не з наданням послуг по зберіганню за договором, а з протиправним притримання речі, у зв'язку з чим нарахування плати за надання послуг по зберіганню на підставі договору в період притримання речі є неправомірним.
За приписами ч. 1 ст. 32 та ст. 33 Господарського процесуального кодексу України Доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Суд не встановив у спірних правовідносинах порушення відповідачем прав та законних інтересів позивача з підстав визначених останнім. Тому враховуючи вищенаведені обставини, суд відмовляє позивачу у задоволенні заявлених позовних вимог.
Керуючись ст.ст. 32, 33, 34, 35, 36, 43, 44, 49, 82, 82-1, 84, 85 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1. В позові відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його підписання.
Повний текст рішення складено та підписано 06.03.2017 року.
Суддя О.Г. Смородінова