Номер провадження: 22-ц/785/213/17
Головуючий у першій інстанції Сопільняк О. М.
Доповідач Кравець Ю. І.
01.03.2017 року м. Одеса
Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:
головуючого судді - Кравця Ю.І.,
суддів: Журавльова О.Г., Комлевої О.С.,
з участю секретаря судового засідання - Ліснік Н.П.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Одеса цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, за участі органу опіки та піклування - Кодимської районної державної адміністрації Одеської області та Чопської міської ради Закарпатської області, про позбавлення батьківських прав відносно малолітньої дитини, за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Кодимського районного суду Одеської області від 12.10.2016 року,
встановила:
01.03.2016 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3 про позбавлення батьківських прав відносно малолітньої дитини, мотивуючи свої вимоги тим, що з 12.05.2007 року до 21.05.2010 року вона перебувала у шлюбі з відповідачем під час якого ІНФОРМАЦІЯ_1 року у них народився син ОСОБА_4. З травня 2010 року сторони проживають окремо, ОСОБА_3 злісно ухиляється від виховання дитини, не дбає про його фізичний та моральний розвиток дитини, не утримує його, матеріально не забезпечує, у зв'язку з чим просила позбавити його батьківських прав відносно малолітнього ОСОБА_4
Рішенням Кодимського районного суду Одеської області від 12.10.2016 року у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено. Вирішено попередити ОСОБА_3 про необхідність змінити на краще своє ставлення до виховання та утримання малолітнього сина ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, та роз'яснити відповідачеві, що ухилення від виховання вказаної дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав відносно неї. Контроль за виконанням ОСОБА_3 своїх батьківських обов'язків по вихованню малолітнього ОСОБА_4 покладено на орган опіки та піклування - Кодимську районну державну адміністрацію Одеської області та Чопську міську раду Закарпатської області.
Не погоджуючись із рішенням суду, позивач ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій з посиланням на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм процесуального та неправильне застосування матеріального права, просить рішення скасувати.
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 обґрунтовує тим, що районним судом не враховано те, що ОСОБА_3 не цікавиться дитиною 8 років, безробітний, доглядає батька-інваліда, зайнятий домогосподарством та має заборгованість по сплаті аліментів, що, на її думку, підтверджує ухиляння ОСОБА_3 від виховання дитини.
Сторони в судове засідання не з'явились. Про час та місце розгляду справи в апеляційному суді повідомлялись належним чином.
Відповідно ч. 2 ст. 305 ЦПК України, неявка сторін або інших осіб які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час та місце розгляду справи не перешкоджає розглядові справи.
Справа розглянута судом на підставі ч. 2 ст. 197 та ч. 2 ст. 305 ЦПК України.
Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення в межах позовної заяви та доводів апеляційної скарги, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав.
Відповідно до ст. 303 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції.
Відповідно до ст. 308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних підстав.
Згідно ст. 213 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із Законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.
Судом встановлено, що з12.05.2007 року по 21.05.2010 року позивач ОСОБА_2 та відповідач ОСОБА_3 перебували у шлюбі, зареєстрованому органом ДРАЦС (копії свідоцтв про шлюб від 12 .05.2007 року та про розірвання шлюбу від 21.05.2010 року містяться в матеріалах справи).
ІНФОРМАЦІЯ_1 року у цьому шлюбі народився ОСОБА_4, батьками якого є сторони (копія свідоцтва про народження серії НОМЕР_1
Відмовляючи в задоволенні позову про позбавленні батьківських прав суд першої інстанції виходив з наступного.
Стаття 51 Конституції України, а також статті 150 і 180 Сімейного кодексу України встановлюють для батьків обов'язок виховувати та утримувати дитину до її повноліття.
Крім цього, стаття 12 Закону України «Про охорону дитинства» від 26.04.2001 року зобов'язує батьків виховувати дітей, піклуватись про їх здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку їх природних здібностей, поважати гідність дітей, готувати їх до самостійного життя, праці, розвивати їх особистість, повагу до прав, свобод людини та громадянина.
Такий же обов'язок щодо виховання та розвитку дитини на батьків покладає і стаття 59 Закону України «Про освіту».
У статті 19 Конвенції про права дитини, яка ратифікована постановою Верховної Ради України №789-ХІІ від 27.02.1991 року, набула чинності в Україні з 27.09.1991 року і відповідно до статті 9 Конституції України є складовою національного законодавства, держави-учасниці, які її підписали (у т.ч. і Україна), взяли на себе зобов'язання вживати усіх необхідних законодавчих та інших заходів з метою захисту дитини від усіх форм насильства, образи чи зловживань, відсутності належного піклування чи недбалого і брутального поводження або експлуатації з боку батьків чи будь-якої іншої особи.
Одним із способів захисту інтересів малолітньої чи неповнолітньої дитини є позбавлення батьківських прав того з батьків, хто неналежно виконує свої батьківські обов'язки.
Так, відповідно до частини 2 статті 164 СК України батько або мати можуть бути позбавлені батьківських прав відносно дитини, якщо вони ухиляються від виконання своїх обов'язків по її вихованню.
Аналізуючи вказану норму, суд дійшов висновку про те, що ухилення від виконання обов'язку по вихованню дитини є актом свідомої поведінки, оскільки особа має реальну можливість виконати його, але не вчиняє відповідних дій і не бажає цього робити в майбутньому.
В пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України №3 від 30.03.2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» зазначено, що позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов'язків, тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об'єктивного з'ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.
В пункті 16 цієї ж постанови зазначено, що ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкується з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу.
Зазначені факти як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
У принципі 6 Декларації прав дитини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 20.11.1959 року, проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння, вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості, при цьому, малолітня дитина може бути розлучена зі своїми батьками лише у виняткових випадках.
Отже суд першої інстанції визначив, що позбавлення батьківських прав слід розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних матір чи батька. Виходячи з характеру такого засобу, його не можна застосовувати тоді, коли це не викликано необхідністю.
Відповідно до ч.ч.4 та 5 ст.19 СК України у розгляді справи щодо позбавлення батьківських прав відносно малолітньої дитини обов'язкову участь приймає орган піки та піклування, який надає до суду письмовий висновок щодо розв'язання спору.
З цих підстав, Кодимська районна державна адміністрації Одеської області, як орган опіки та піклування, надала до суду письмовий висновок №01-29/609 від 07.04.2016 року про недоцільність позбавлення відповідача батьківських прав відносно малолітнього ОСОБА_4.
Натомість, Чопська міська рада Закарпатської області, як орган опіки та піклування за місцем проживання малолітньої дитини) у висновку №03-15/1694 від 22.07.2016 року вказала про доцільність позбавлення відповідача ОСОБА_3 батьківських прав відносно вказаної дитини.
В значній мірі вказаний висновок зроблено зі слів позивача ОСОБА_2 При цьому, будь-які пояснення від відповідача зазначений орган опіки та піклування не відбирав. Водночас, взявши до уваги позицію відповідача ОСОБА_3 щодо подальшої участі у вихованні дитини, орган опіки та піклування не навів переконливих аргументів для його позбавлення батьківських прав, не з'ясував характеру відносин між сторонами, не перевірив та не надав оцінки свідчень відповідача щодо перешкод, які йому чинила позивач.
За таких обставин суд першої інстанції не погодився з цим висновком щодо доцільності позбавлення відповідача батьківських прав та ставиться до нього критично, оскільки він винесений без достатніх правових підстав, належним чином невмотивований, не містить обґрунтування доцільності такого рішення з точки зору позитивного впливу на малолітнього ОСОБА_4
При цьому вирішуючи зазначений спір про позбавлення батьківських прав, суд врахував практику розгляду Європейським судом з прав людини справ такої категорії, висновки якого є обов'язковими.
Зокрема, Європейський суд з прав людини в п.47 рішення від 12.12.2008 року у справ «Савіни проти України» наголосив, що право батьків і дітей бути поряд один з одним становить основоположну складову сімейного життя і що заходи національних органів, спрямовані перешкодити цьому, є втручанням у права, гарантовані статтею 8 (про це ж зазначено і в рішення у справі «МакМайкл проти Сполученого Королівства» від 24.02.1995 року, п.86).
Таке втручання є порушенням зазначеного положення, якщо воно здійснюється не «згідно із законом», не відповідає законним цілям, переліченим у пункті 2 статті 8, і не може вважатися «необхідним у демократичному суспільстві» (п.87 рішення у справі «МакМайкла проти Сполученого Королівства»).
У рішенні від 07.12.2006 року, прийнятому у справі «Хант проти України», Європейський суд з прав людини зазначив, що сам факт заперечення відповідачем позовної заяви про позбавлення батьківських прав, є свідченням його інтересу до дитини, доказом його бажання приймати активну участь у вихованні дитини, допомагати їй матеріально, бажання бути батьком дитини (п.58).
Відповідно до ч.3 ст.9 Конвенції про права дитини, дитина яка не проживає з одним чи обома батьками, має право підтримувати на регулярній основі особисті і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам дитини.
Декларацією прав дитини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 20.11.1959 року, у принципі 6 проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості.
В матеріалах справи відсутні безумовні переконливі докази винної поведінки ОСОБА_3, які б свідчили про його злісне ухилення від виконання своїх обов'язків по вихованню малолітнього сина ОСОБА_5.
Водночас, судом встановлено, що відповідачем ОСОБА_3 не вжиті всі передбачені законом можливості для забезпечення належного спілкування з сином, участі в його вихованні та утриманні. Так, відповідач, обґрунтовуючи невизнання позову перешкодами у спілкуванні із сином, що йому створює позивач, у передбаченому законом порядку не звертався до органу опіки та піклування або до суду з питанням визначення способу та порядку спілкування з сином, участі в його вихованні, що може бути свідчення пасивності його поведінки, невжиття якихось активних дій щодо забезпечення свої батьківських прав.
В абзаці 2 п.18 постанови №3 від 30.03.2007 року Пленум ВСУ зазначив, що зважаючи на крайність такого заходу, як позбавлення батьківських прав, суд у виняткових випадках при доведеності винної поведінки батьків (одного з них), з урахуванням характеру такої поведінки, особи, інших конкретних обставин справи може відмовити в позові про позбавлення батьківських прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дітей та поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов'язків.
Таким чином, на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які посилались сторони, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні, суд першої інстанції, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв'язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, дійшов до висновку про необхідність відмови у задоволенні позову ОСОБА_2, оскільки в даному випадку позбавлення відповідача ОСОБА_3 батьківських прав є виключно крайнім заходом, як таким, що не в повній мірі відповідає його інтересам, інтересам малолітнього сина та суперечить моральним засадам суспільства.
Водночас, суд з метою покращення ставлення відповідача до своїх батьківських обов'язків, його стимулювання до більш активного вжиття всіх передбачених законом можливостей для встановлення належного зв'язку з дитиною, вважав необхідним попередити відповідача про необхідність змінити своє ставлення до виховання сина, а також про можливість позбавлення його батьківських прав відносно сина у разі відсутності змін щодо його виховання.
Колегія суддів погоджується з такими висновками районного суду. Оскільки, суд першої інстанції, з'ясувавши обставини справи та давши належну оцінку зібраним доказам, дійшов до обґрунтованого висновку про задоволення позову. Вказані висновки суду відповідають зібраним у справі доказам, яким судом дана належна оцінка, правильно визначена юридична природа правовідносин що виникли і закон, який їх регулює.
Докази та обставини, на які посилається апелянт в скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального і процесуального права.
Доводи апеляційної скарги зводяться до дублювання доводів позову, яким суд надав належну правову оцінку.
Відповідно до ч. 1 ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Таким чином колегія суддів вважає, що суд першої інстанції розглянув справу відповідно до ст. 11 ЦПК України: за зверненням фізичних осіб, в межах заявлених ними вимог та на підставі наданих ними доказів, доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Згідно ст. 308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.
Керуючись ст. ст. 209, 303, 307, 308, 314, 315, 319 ЦПК України, колегія суддів,
ухвалила:
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - відхилити.
Рішення Кодимського районного суду Одеської області від 12.10.2016 року - залишити без змін.
Ухвала суду набирає законної сили з моменту її проголошення, проте може бути оскаржена у касаційному порядку до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.
Головуючий Ю.І.Кравець
Судді: О.Г.Журавльов
О.С.Комлева