ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
25.01.2017Справа №910/18667/16
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Мандарин Ойл»
До Публічного акціонерного товариства "Родовід Банк"
про визнання недійсним кредитного договору
Суддя Селівон А.М.
Представники сторін:
Від позивача: Скачко А.А.- представник, довіреність б/№ від 01.06.2016р.
Від відповідача: Янголь О.О. - представник, довіреність № 1 від 03.01.2017.
В судовому засіданні на підставі ч.2 ст.85 Господарського процесуального кодексу України оголошені вступна та резолютивна частини рішення.
Товариство з обмеженою відповідальністю "Золотой Мандарин Ойл" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства "Родовід Банк" про визнання недійсним кредитного договору, а також стягнення судових витрат по сплаті судового збору у розмірі 1 378,00 грн.
В обґрунтування позовних вимог позивач у позовній заяві посилається на те, що кредитний договір №22.1/357-КЛТ-08 від 23.12.2008 між ТОВ "Золотой Мандарин Ойл» та ПАТ "Родовід Банк" укладений директором позивача з перевищенням повноважень, без дотримання вимог ч.2 ст. 203 Цивільного кодексу України, а також на підставі завідомо неправдивих офіційних документів, у зв'язку з чим даний договір, за твердженням позивача, згідно з приписами ст. ст. 203, 215 Цивільного кодексу України підлягає визнанню недійсним.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.10.2016 позовну заяву прийнято до розгляду, порушено провадження у справі № 910/18667/16 та призначено до розгляду на 03.11.2016.
Ухвалою суду від 02.11.2016 розгляд справи відкладено на 14.12.2016.
У судовому засіданні 14.12.2016 на підставі ч. 3 ст. 77 ГПК України судом оголошено перерву до 22 грудня 2016 року.
Ухвалою суду від 22.12.2016 задоволено клопотання представників сторін про продовження процесуальних строків розгляду справи на 15 днів та відкладено розгляд справи на 25 січня 2016 року.
У судові засідання 02.11.2016, 14.12.2016, 22.12.2016 та 25.01.2017 з'явились уповноважені представники сторін.
Судом повідомлено, що до початку судового засідання 02.11.2016 р. через відділ діловодства суду від представника позивача надійшло клопотання про долучення документів до матеріалів справи б/н від 31.10.2016, та пояснення по справ б/н від 31 жовтня 2016 року, які судом долучені до матеріалів справи.
Так, у судовому засіданні 02.11.2016 представник відповідача подав відзив на позовну заяву б/н б/д, в якому останній заперечує проти задоволення позовних вимог ТОВ «Золотой Мандарин Ойл», вважає їх необґрунтованими, безпідставними та такими, що суперечать нормам чинного законодавства, посилаючись на те, що дійсність кредитного договору №22.1/357-КЛТ-08 від 23.12.2008 вже було предметом дослідження у справі №5011-34/2667-212, за результатом розгляду якої усі судові інстанції у задоволенні позову відмовили. Крім того, ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 12.06.2014 постанову Солом'янського районного суду м. Києва у справі №1/2609/1381/12 від 14.12.2012 скасовано, провадження у справі закрито. Гр. ОСОБА_4, як колишнього засновника та директора товариства звільнено від кримінальної відповідальності, а тому посилання позивача на вказану постанову, де зазначено, що колишній керівник умисно підробив офіційні документи позивача, скористався наділеними організаційно-розпорядчими та адміністративно-господарськими обов'язками, та підписав оспорюваний кредитний договір, є такими, що не відповідають дійсності та суперечать нормам ст. 61 ЦПК України. Відзив на позовну заяву б/н б/д від 03.11.2016 судом долучено до матеріалів справи.
До початку судового засідання 14.12.2016 через відділ діловодства Господарського суду міста Києва від представника позивача надійшли пояснення на відзив відповідача б/н від 12.12.2016, які судом долучені до матеріалів справи.
Окрім того до початку судового засідання 14.12.2016 через відділ діловодства Господарського суду міста Києва надішли доповнення до відзиву № 16-11-б.б/5697 від 08.11.2016, в яких відповідач зазначив, що сам лише факт незатвердження договору після його підписання не може бути підставою для визнання договору недійсним, а також позивач повинен довести, що відповідач на час укладення оскаржуваного Договору знав або повинен був знати про наявні обмеження повноважень представника контрагента, але незважаючи на це, вчинив з ним оспорюваний правочин. Окрім того відповідачем заявлено про застосування строку позовної давності згідно ст. 261 ЦК України. Доповнення до відзиву судом долучено до матеріалів справи.
Судом повідомлено, що до початку судового засідання 22.12.2016 через відділ діловодства господарського суду м. Києва від представника позивача надійшли додаткові пояснення б/н від 21.12.2016, які судом долучено до матеріалів справи.
Також до початку судового засідання 25.01.2017 через відділ діловодства господарського суду міста Києва від представника позивача надійшли додаткові пояснення б/н від 23.01.2017, які судом долучено до матеріалів справи.
У судовому засіданні 25.01.2017 представник відповідача подав супровідний лист з додатками б/н від 25.01.2017, який судом разом з доданими до нього документами долучений до матеріалів справи.
Інших доказів на підтвердження своїх вимог та заперечень, окрім наявних в матеріалах справи, сторонами на час проведення судового засідання 25.01.2017 суду не надано.
Відповідно до 2.3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.11 р. № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" (далі - Постанова № 18) якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина перша статті 38 ГПК), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.
Судом прийнято до уваги, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.
З урахуванням практики Європейського суду з прав людини критеріями розумних строків є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника.
Оскільки суд неодноразово відкладав розгляд справи та оголошував перерву в судовому засіданні, надаючи учасникам судового процесу можливість реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень, суд, враховуючи обмежені процесуальні строки розгляду спору, встановлені ст. 69 Господарського процесуального кодексу України, не знаходив підстав для відкладення розгляду справи.
Враховуючи відсутність на час проведення судових засідань клопотань представників сторін щодо здійснення фіксації судового засідання по розгляду даної справи технічними засобами, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось. Судовий процес відображено у протоколах судового засідання.
Перед початком розгляду справи в судових засіданнях представників сторін було ознайомлено з правами та обов'язками відповідно до статей 20, 22, 60, 74 та частини 5 ст. 81-1 Господарського процесуального кодексу України.
Представники сторін в судових засіданнях повідомили суд, що права та обов'язки їм зрозумілі.
Відводу судді представниками сторін не заявлено.
Уповноважений представник позивача у судовому засіданні 25.01.2017 підтримав позовні вимоги з підстав, викладених у позовній заяві.
Уповноважений представник відповідача у судовому засіданні 25.01.2017 проти позовних вимог заперечував з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву та просив відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог.
Дослідивши матеріали справи та подані докази, заслухавши в судовому засіданні пояснення представників сторін, з'ясувавши обставини, що мають значення для вирішення спору, перевіривши надані сторонами докази та оглянувши в судовому засіданні їх оригінали, суд
Згідно з ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.
Відповідно до ч. 1 ст. 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Як встановлено судом за матеріалами справи, 23 грудня 2008 р. між Товариством з обмеженою відповідальністю «Золотий Мандарин Ойл» (позичальник за договором, позивач у справі) та Відкритим акціонерним товариством «Родовід Банк» (банк за договором, відповідач у справі) укладено кредитний договір №22.1/357-КТЛ-08 (далі - Кредитний договір), відповідно до умов п. 1.1 якого за цим договором встановлюються мета, порядок та умови видачі (надання) Банком у майбутньому кредитів (траншів) Позичальнику у національній валюті у межах загальної суми 204 000 000,00 грн., порядок та умови погашення/повернення позичальником отриманих коштів, та сплати процентів за отриманими кредитами, а також взаємні права та зобов'язання сторін, що виникають/виникнуть при видачі /наданні банком кредитів.
Розділами 2-7 Кредитного договору сторони обумовили основні умови договору, права та обов'язки сторін, види забезпечення зобов'язань позичальника за цим договором, строк дії договору та порядок внесення в нього змін та доповнень, розв'язання спорів тощо.
Згідно п. 5.1. Кредитного договору цей договір набуває чинності з моменту його підписання та діє до повного виконання позичальником своїх зобов'язань за цим договором та припиняється належним виконанням його умов.
Як встановлено судом, вказаний Кредитний договір підписано зі сторони Банку Заступником Голови Правління ВАТ «Родовід Банк» ОСОБА_6, зі сторони Позичальника - директором ТОВ «Золотий Мандарин Ойл» ОСОБА_4 та скріплено печатками обох сторін.
Крім того, між позивачем та відповідачем були укладені додаткові угоди до Кредитного договору, а саме: № 1 від 23.12.2008, № 2 від 19.01.2009, № 3 від 30.011.2009, №4 від 27.02.2009, №5 від 05.03.2009, копії яких наявні в матеріалах справи.
Судом встановлено, що укладений між сторонами правочин за своїм змістом та правовою природою є кредитним договору, який підпадає під правове регулювання норм глави 71 Цивільного кодексу України та § 1 глави 35 Господарського кодексу України.
Згідно вимог ст. 345 Господарського кодексу України кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі передбачається мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі і погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту.
У відповідності до з ч. 1 ст. 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Згідно ч. 2 ст. 1054 Цивільного кодексу України до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Договір позики вважається укладеним з моменту передання грошей або інших речей визначених родовими ознаками (абзац 2 частина 1 статті 1046 Цивільного кодексу України).
Відповідно до пункту 2.3. Кредитного договору підставою для надання кредитів є додаткові угоди, що укладаються за взаємною згодою сторін.
Згідно пункту 1.2. Кредитного договору кредитні зобов'язання Банку та зобов'язання Позичальника щодо погашення кредитів, сплати процентів, а також інші права та зобов'язання сторін, передбачені цим договором, виникають з моменту укладення сторонами за взаємною згодою додаткових угод про видачу кредитів до цього договору, що є невід'ємними частинами, в межах суми кредитів, передбачених такими додатковими угодами.
Строки користування кожним окремим кредитом визначається відповідно додатковою угодою.
Заборгованість за кредитами, наданими за цим договором, має бути погашена в строки, вказані у відповідних додаткових угодах, але не пізніше 24 червня 2009 року, встановлено зобов'язання Позичальника повернути кредит не пізніше 24.06.2009, передбачено умови нарахування та сплати процентів за користування кредитом.
Відповідно до приписів частини 3 ст. 198 Господарського кодексу України встановлено, що відсотки за грошовими зобов'язаннями учасників господарських відносин застосовуються у випадках, розмірах та порядку, визначених законом або договором.
Згідно ст. 1048 Цивільного кодексу України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
У відповідності до частин 1 та 2 статті 1056-1 Цивільного кодексу України процентна ставка за кредитом може бути фіксованою або змінюваною. Тип процентної ставки визначається кредитним договором. Розмір процентів, тип процентної ставки (фіксована або змінювана) та порядок їх сплати за кредитним договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів.
Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 1049 Цивільного кодексу України позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок. Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Так, 23.12.2008 між сторонами укладено додаткову угоду №1 до Кредитного договору, за якою позивачу надано транш кредиту у сумі 204 000 000 грн.
Сторонами Кредитного договору було укладено додаткові угоди № 2 від 19.01.2009; № 3 від 30.01.2009; № 4 від 27.02.2009, якими обумовлено строки сплати процентів за користування кредитом, а також додаткову № 5 від 05.03.2009; якою передбачено, що основним забезпеченням своєчасного погашення кредитів, сплати процентів є застава майнових прав, іпотека АЗС та земельних ділянок.
Таким чином, укладеною між сторонами кредитного договору додатковою угодою № 1 від 23.12.2008, яка згідно пункту 1.2. Кредитного договору є його невід'ємною частиною, визначено конкретну суму кредитування, строк повернення кредиту, процентні ставки за користування виданим траншем кредитом, порядок та строки їх сплати та інші істотні ї мови. В подальшому також умови Кредитного договору змінювалися додатковими угодами № 2 від 19.01.2008; № 3 від 30.01.2008; № № 4, 5 від 27.02.2009.
Як зазначає позивач в обґрунтування своїх позовних вимог щодо визнання недійсним укладеного між позивачем та відповідачем Кредитного договору №22.1/357-КТЛ-08 від 23.12.2008р., останній з боку позивача був підписаний колишнім керівником ТОВ «Золотой Мандарин Ойл» ОСОБА_4 з перевищенням його повноважень, передбачених Статутом та без додержання вимог ч.2 ст. 203 Цивільного кодексу України.
Зокрема, за твердження позивача, колишній керівник та співзасновник ТОВ «Золотой Мандарин Ойл» ОСОБА_4 впродовж червня 2008 - травня 2009 року, користуючись наділеними товариством організаційно-розпорядчими та адміністративно-господарськими правами, складаючи завідомо неправдиві офіційні документи позивача, а саме протоколи загальних зборів та протоколи спостережної ради товариства щодо прийняття рішень про надання директору повноважень на відкриття у відповідача кредитної лінії у сумі 204 000 000,00 грн. та рішень про подальше внесення змін до спірного Кредитного договору, надавав останні службовим особам відповідача з метою отримання кредиту, внаслідок чого між сторонами був підписаний спірний Кредитний договір без дотримання законодавчо встановленого порядку отримання згоди вищого органу Товариства на вказані дії. Зазначені обставини, за твердження позивача, відображені у постанові Солом'янського районного суду міста Києва від 14.12.2012 р. у справі 1/2609/1381/12 у справі по обвинуваченню ОСОБА_4 у вчиненні злочинів, передбачених ст. ст. 222 ч.2, 366 ч.2 Кримінального кодексу України, та є преюдиційними для даного спору.
Таким чином, оскільки рішення вищого органу товариства - ТОВ «Золотой Мандарин Ойл» на уповноваження директора товариства ОСОБА_4 на вчинення вказаних дій та укладення вказаного оспорюваного Кредитного договору та додаткових угод до нього не приймалось, вказаний договір, на думку позивача, згідно з приписами ст. ст. 203, 215 Цивільного кодексу України підлягає визнанню недійсним.
У відповідності до ст. 124, пп. 2, 3, 4 ч. 2 ст. 129 Конституції України, ст. 4-2, 4-3 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Обов'язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до ст. 33 ГПК України покладено на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.
Саме змагальність сторін, яка реалізується в господарському процесі через ст. 33 ГПК України дає змогу суду всебічно, повно та об'єктивно з'ясувати всі обставини справи та внаслідок чого ухвалити законне, обґрунтоване і справедливе рішення у справі.
Тобто, вказана норма Господарського процесуального кодексу України зобов'язує доводити свою правову позицію саме ту сторону, яка на неї посилається.
За приписами ст. 43 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Відповідно до п. 2.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013р. «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» (далі - Постанова № 11) загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої - третьої, п'ятої статті 203 ЦК України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів. Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. За загальним правилом невиконання чи неналежне виконання правочину не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання правочину недійсним. У такому разі заінтересована сторона має право вимагати розірвання договору або застосування інших передбачених законом наслідків, а не визнання правочину недійсним.
Суд зазначає, що згідно ч.1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Приписами статті 203 Цивільного кодексу України передбачені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
Отже, чинним законодавством визначено, що договір може бути визнаний недійсним лише з підстав, передбачених законом.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч.3 ст. 215 Цивільного кодексу України).
Таким чином, для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов'язання) необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.
При цьому, зміст правочину відповідно до ч.1 ст. 203 Цивільного кодексу України не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Тобто, виходячи з наведених приписів позивач, звертаючись із даним позовом до суду з вимогою про визнання недійсним договору зобов'язаний довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними на момент їх вчинення і настання відповідних наслідків.
За змістом постанови пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» №9 від 06.11.2009р. відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Відповідно до Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.2009 р. "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" під час розгляду справ про визнання угоди (правочину) недійсною господарський суд встановлює наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними та настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угоди вимогам закону, додержання встановленої форми угоди, правоздатність сторін за угодою, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. При цьому обставини, що мають істотне значення для вирішення спору повинні підтверджуватись сторонами належними та допустимими доказами відповідно до вимог статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України.
При цьому суд зауважує, що згідно листа Вищого господарського суду України і у п. 18 Інформаційного листа №01-8/211 від 07.04.2008р. в контексті приписів ч. 3 ст. 215 Цивільного кодексу України коло заінтересованих осіб, які мають право заперечувати дійсність договору на підставах, встановлених законом, має з'ясовуватись в кожному конкретному випадку в залежності від обставин справи та правових норм, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, якщо інше не встановлено законом.
Виходячи зі змісту статей 15, 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб'єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.
Позивач в обґрунтування позовних вимог про недійсність Кредитного договору зазначає про вчинення дій з його укладення з боку позичальника - ТОВ «Золотой Мандарин Ойл» особою, яка не мала обсягу необхідної цивільної дієздатності.
У відповідності до ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Суд звертає увагу, що відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Згідно п. 2.10. постанови № 11 в силу припису ст. 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується. Отже, обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача (прокурора - в разі подання ним відповідного позову).
Відповідно до ч. 2 ст. 207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.
При цьому, приписи вказаної статті кореспондуються з ч. 1 ст. 181 Господарського кодексу України відповідно до якої господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками.
Суд зазначає, що п. 6 ч. 1 статті 3 Цивільного кодексу України визначено, що загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.
Відповідно до вимог ст. 6 Цивільного кодексу України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
Так, зміст принципу справедливості, добросовісності і розумності полягає в тому, що тексти законів, угод та їх застосування суб'єктами цивільних правовідносин мають бути належними і справедливими та відповідати загальновизнаним нормам обороту. Вимога справедливості, добросовісності та розумності цивільного законодавства практично виражається у встановленні його нормами рівних умов для участі всіх осіб у цивільних відносинах; закріпленні можливості адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу; поєднання створення норм, спрямованих на забезпечення реалізації цивільного права з дотриманням прав і інтересів інших осіб.
Сторони є вільними у виборі контрагента, у визначенні умов договору тощо, що відповідає нормам закону. Добросовісність, розумність та справедливість є засадами зобов'язальних правовідносин і зміст даних принципів полягає у тому, що тексти законів, правочинів та їх застосування суб'єктами цивільних правовідносин мають бути належними і справедливими та відповідати загальновизнаним нормам обороту. В свою чергу, добросовісність є внутрішнім критерієм, в той час як справедливість і розумність - зовнішнім або об'єктивним, і зазначені принципи у сукупності є оціночними категоріями цивільного права.
Суд враховує і те, що цивільне законодавство не дає визначення даних принципів, віддаючи це на розсуд сторін зобов'язання, тобто укладаючи угоду сторони повинні керуватись внутрішнім критерієм - добросовісністю по відношенню до контрагента (вчиняти дії таким чином, щоб при цьому не завдавалася шкода, неможливість укладення зобов'язання на засадах обману, насильства, зловживання довірою, дотримуватись правової поведінки суб'єктів зобов'язання, вчиняти всі залежні від сторони зобов'язання дії щодо належного виконання зобов'язання та непорушення прав інших осіб), і виходити з зовнішнього критерію - справедливості та розумності, що виражається в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню, тобто кожна сторона у виконанні цивільно-правових зобов'язань повинна дотримуватись такої поведінки по відношенню до своїх прав і обов'язків, яка б виключала необ'єктивні (неупереджені, несправедливі) дії сторін зобов'язання стосовно одна одної.
Так, за приписами ст.ст. 627, 628 Цивільного України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Згідно з частинами 4, 7 статті 179 Господарського кодексу України, якою закріплено принцип свободи договору, при укладенні господарських договорів сторони можуть визначити зміст договору на основі, зокрема, вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Відповідно до ч. 1 ст. 180 Господарського кодексу України зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.
Згідно ст. 638 ЦК України та ст. 180 ГК України договір вважається укладеним, якщо між сторонами досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов (предмету, визначених законом необхідних умов для договорів даного виду та визначених за заявою сторін умов). Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
При цьому, за змістом ч. 3 ст. 180 Господарського кодексу України при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.
Проаналізувавши умови Кредитного договору суд приходить до висновку про погодження його сторонами усіх істотних для даного Договору умов, у зв'язку з чим суд приходить до висновку про його укладеність.
В свою чергу, cудом встановлено, що зазначений спірний договір зі сторони ТОВ "Золотой Мандарин Ойл» підписаний директором товариства ОСОБА_4, який діяв на підставі Статуту товариства, затвердженого протоколом №12/04 Загальних зборів учасників від 12.04.2006 (зі змінами і доповненнями).
При цьому у пункті 3.3 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» зазначено, що у господарських відносинах правочин (договір), як правило, вчиняється шляхом складання документа (документів), що визначає (визначають) його зміст і підписується безпосередньо особою, від імені якої він вчинений, або іншою особою, яка діє в силу повноважень, заснованих, зокрема, на законі, довіреності, установчих документах. Для вчинення правочинів органи юридичної особи не потребують довіреності, якщо вони діють у межах повноважень, наданих їм законом, іншим нормативно-правовим актом або установчими документами. Вирішуючи спори, пов'язані з представництвом юридичної особи у вчиненні правочинів, господарські суди повинні враховувати таке. Письмовий правочин може бути вчинений від імені юридичної особи її представником на підставі довіреності, закону або адміністративного акту. Особа, призначена повноважним органом виконуючим обов'язки керівника підприємства, установи чи організації, під час вчинення правочинів діє у межах своєї компетенції без довіреності.
Цивільну дієздатність юридичної особи встановлено статтею 92 ЦК України. Так, за приписами частин першої і третьої ст. 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.
Тобто припис абзацу першого частини третьої статті 92 Цивільного кодексу України зобов'язує орган або особу, яка виступає від імені юридичної особи не перевищувати своїх повноважень. Водночас саме лише порушення даного обов'язку не є підставою для визнання недійсними правочинів, вчинених цими органами (особами) від імені юридичної особи з третіми особами, оскільки у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (абзац другий частини третьої статті 92 Цивільного кодексу України). Отже, позов про визнання недійсним відповідного правочину може бути задоволений у разі доведеності юридичною особою (позивачем) у господарському суді тієї обставини, що її контрагент знав або повинен був знати про наявні обмеження повноважень представника цієї юридичної особи, але, незважаючи на це, вчинив з ним оспорюваний правочин (що не отримав наступного схвалення особи, яку представляють).
У зв'язку з наведеним господарському суду слід виходити з того, що контрагент юридичної особи знає (або повинен знати) про обмеження повноважень цієї особи, якщо:
- такі обмеження передбачені законом (наприклад, абзацом другим частини другої статті 98 ЦК України);
- про відповідні обмеження було вміщено відомості у відкритому доступі на офіційному веб-сайті розпорядника Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб підприємців.
Якщо договір містить умову (пункт) про підписання його особою, яка діє на підставі статуту підприємства чи іншого документа, що встановлює повноваження зазначеної особи, то наведене свідчить про обізнаність іншої сторони даного договору з таким статутом (іншим документом) у частині, яка стосується відповідних повноважень, і в такому разі суд не може брати до уваги посилання цієї сторони на те, що їй було невідомо про наявні обмеження повноважень представника її контрагента.
Управління товариством здійснюють його органи, якими є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом (стаття 97 Цивільного кодексу України).
За змістом статті 143 Цивільного кодексу України установчим документом товариства з обмеженою відповідальнісю є його статут, який, крім відомостей, передбачених статті 88 цього Кодексу, має містити, зокрема, відомості про склад і компетенцію органів управління товариством та про порядок прийняття ними рішень.
У відповідності до ст. 145 Цивільного кодексу України вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори його учасників. У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган (колегіальний або одноособовий), який здійснює поточне керівництво його діяльністю і є підзвітним загальним зборам його учасників. Виконавчий орган товариства може бути обраний також і не зі складу учасників товариства. Компетенція виконавчого органу товариства з обмеженою відповідальністю, порядок ухвалення ним рішень і порядок вчинення дій від імені товариства встановлюються цим Кодексом, іншим законом і статутом товариства.
При цьому відповідно до ч. 1 ст. 58, ст. 59, ст. 41 Закону України "Про господарські товариства" вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори учасників, до компетенції яких віднесено вирішення будь-яких питань діяльності товариства.
Відповідно до частини третьої статті 237 Цивільного кодексу України представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.
Згідно з частиною 2 статті 207 Цивільного кодексу України правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.
При цьому позивачем у справі надана копія Протоколу Загальних Зборів учасників ТОВ «Золотий Мандарин Ойл» від 23.12.08 р., в якому учасники товариства постановили укласти договір про відкриття кредитної лінії у ВАТ «Родовід Банк» у сумі 204 000 000,00 грн. строком до 24.06.2009 з уповноваженням на підписання договору Директора товариства ОСОБА_4, тобто зазначений Договір був схвалений Загальними зборами учасників товариства, і позивачем в тому числі, шляхом прийняття вказаного рішення, оформленого протоколом від 23.12.08.
Доказів визнання недійсним вказаного рішення Загальних зборів учасників позивача, оформленого протоколом від 23.12.08 р., у встановленому законодавством порядку матеріали справи не містять.
Як встановлено судом за матеріалами справи, в обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, зокрема, що укладення Кредитного Договору відбулось на підставі ряду підроблених документів - протоколів загальних зборів позивача від 08.12.2008, від 23.12.2008, від 31.03.2009, а також протоколів засідання спостережної ради позивача.
При цьому, як свідчать матеріали справи та зазначено позивачем в обґрунтування позовних вимог, 14.12.2012 року Солом'янським районним судом міста Києва прийнята постанова по обвинуваченню ОСОБА_4 у вчиненні злочинів, передбачених ст.366 ч.2 КК України - складання, видача службовою особою завідомо неправдивих офіційних документів, внесення до офіційних документів завідомо неправдивих відомостей, інше підроблення офіційних документів, зі змісту якої ОСОБА_4, будучи одним із учасників (засновників) та директором ТОВ «Золотой Мандарин Ойл», являючись службовою особою, наділеною організаційно-розпорядчими функціями та організаційно-господарськими обов'язками, впродовж червня 2008 року - травня 2009 року, складаючи завідомо неправдиві офіційні документи щодо взаємовідносин зазначеного товариства з ТОВ «Грейвсайд», та видаючи їх службовим особам ВАТ «Родовід Банк» для отримання кредитів, завдав кредитору матеріальних збитків на загальну суму 242 797 689,33 грн.
Проте, як встановлено судом за матеріалами справи, ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 12.06.20114 року постанову Солом'янського районного суду міста Києва від 14.12.2012 року скасовано, а провадження справі закрито на підставі ст. 49 КК України. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України від 20.11.2014 ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 12.06.2014 року щодо ОСОБА_4 залишено без змін.
Окрім цього рішеннями судів у вказаній кримінальній справі факт перевищення повноважень ОСОБА_7 під час укладення спірного Кредитного договору встановлений не був .
Натомість, викладені у Постанові Солом'янського районного суду міста Києва від 14.12.2012 року, ухвалі Апеляційного суду міста Києва від 12.06.2014 року та Ухвалі Вищого спеціалізованого суду України від 20.11.2014 обставини справи не звільняють позивача від необхідності доведення факту про відсутність повноважень у колишнього директора ТОВ «Золотой Мандарин Ойл» ОСОБА_4 підписувати спірні договори від імені юридичної особи, будучи особою, наділеною організаційно-розпорядчими та адміністративно-господарськими обов'язками.
Судом критично оцінюються посилання позивача в обґрунтування позовних вимог на факт укладення Кредитного Договору представником позивача з перевищенням повноважень, а саме директором ТОВ «Золотой Мандарин Ойл» ОСОБА_4
Статтею 65 ГК України встановлено, що управління підприємством здійснюється відповідно до його установчих документів на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і участі в управлінні трудового колективу. Власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства чи інших установчих документів. Для керівництва господарською діяльністю підприємства власник (власники) або уповноважений ним орган призначає (обирає) керівника підприємства.
Керівник підприємства без доручення діє від імені підприємства, представляє його інтереси в органах державної влади і органах місцевого самоврядування, інших організаціях, у відносинах з юридичними особами та громадянами, формує адміністрацію підприємства і вирішує питання діяльності установчими документами.
Статтею 89 Цивільного Кодексу України встановлено, що до єдиного державного реєстру вносяться відомості про організаційно-правову форму юридичної особи, її найменування, місцезнаходження, органи управління, філії та представництва, мету установи, а також інші відомості, встановлені законом. Зміни до установчих документів юридичної особи, які стосуються відомостей, включених до єдиного державного реєстру, набирають чинності для третіх осіб з дня їх державної реєстрації. Юридичні особи та їх учасники не мають права посилатися на відсутність державної реєстрації таких змін у відносинах із третіми особами, які діяли з урахуванням цих змін.
Згідно ст. 17 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» відомості про юридичну особу або фізичну особу - підприємця включаються до Єдиного державного реєстру шляхом внесення записів на підставі відомостей з відповідних реєстраційних карток та відомостей, що надаються юридичними особами державному реєстратору за місцезнаходженням реєстраційної справи згідно із законодавством України.
У зв'язку з наведеним господарському суду слід виходити з того, що контрагент юридичної особи знає (або повинен знати) про обмеження повноважень цієї особи, якщо: такі обмеження передбачені законом (наприклад, абзацом другим частини другої статті 98 ЦК України ); про відповідні обмеження було вміщено відомості у відкритому доступі на офіційному веб-сайті розпорядника Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб підприємців.
В той же час, як встановлено судом за матеріалами справи, зокрема, за змістом витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань щодо позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Золотой мандарин ойл», останній не містить будь - яких застережень/обмежень щодо повноважень директора товариства, зокрема, і щодо укладення угод від імені ТОВ «Золотой мандарин ойл» в межах наданих йому Статутом повноважень.
Окрім того за висновками суду наявні в матеріалах справи документи не містять доказів про повідомлення позивачем належним чином контрагента - Публічне акціонерне товариство "Родовід Банк" про відсутність у ОСОБА_4 як представника товариства - позичальника повноважень на укладення спірного Кредитного договору, як того вимагають приписи чинного законодавства.
Таким чином, заперечення позивача щодо факту проведення вказаних Зборів учасників товариства, а також дійсності зазначеного рішення, оформленого протоколом від 23.12.08 р., та твердження про фіктивність останнього судом до уваги не приймаються з огляду на ненадання позивачем належних та допустимих доказів його недійсності та підтвердження наведених підстав для заперечень.
Частиною першою статті 241 Цивільного кодексу України встановлено, що правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.
Із аналізу змісту частини першої цієї норми випливає, що законодавець не ставить схвалення правочину в обов'язкову залежність від наявності рішень окремих органів управління товариства, оскільки підтвердженням такого схвалення закон визначає вчинені на його виконання дії особи, в інтересах якої його було укладено. Такі дії повинні свідчити про прийняття правочину до виконання. Сама по собі відсутність у директора позивача повноважень на укладення від імені товариства договору не створює підстави для визнання його договору недійсним.
Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 6 квітня 2016 року у справі № 922/796/15 Господарського суду Харківської області за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Інтерпайп Україна" до публічного акціонерного товариства "Лугцентрокуз ім. С.С. Монятовського" про стягнення.
Порядок та особливості застосування статті 241 ЦК України роз'яснено постановою Постанова № 11. Так, у пункті 3.3 вказаної постанови зазначено, що у господарських відносинах правочин (договір), як правило, вчиняється шляхом складання документа (документів), що визначає (визначають) його зміст і підписується безпосередньо особою, від імені якої він вчинений, або іншою особою, яка діє в силу повноважень, заснованих, зокрема, на законі, довіреності, установчих документах. Для вчинення правочинів органи юридичної особи не потребують довіреності, якщо вони діють у межах повноважень, наданих їм законом, іншим нормативно-правовим актом або установчими документами. Вирішуючи спори, пов'язані з представництвом юридичної особи у вчиненні правочинів, господарські суди повинні враховувати, що письмовий правочин може бути вчинений від імені юридичної особи її представником на підставі довіреності, закону або адміністративного акту. Особа, призначена повноважним органом виконуючим обов'язки керівника підприємства, установи чи організації, під час вчинення правочинів діє у межах своєї компетенції без довіреності.
Відповідно до п. 3.4 Постанови № 11 настання передбачених статтею 241 Цивільного кодексу України наслідків ставиться в залежність від того, чи було в подальшому схвалено правочин особою, від імені якої його вчинено; тому господарський суд повинен у розгляді відповідної справи з'ясовувати пов'язані з цим обставини. Доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення уповноваженого органу (посадової особи) такої юридичної особи до другої сторони правочину чи до її представника (лист, телефонограма, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення зазначеним органом (посадовою особою) дій, які свідчать про схвалення правочину (прийняття його виконання, здійснення платежу другій стороні, підписання товаророзпорядчих документів і т. ін.).
Наведене стосується й тих випадків, коли правочин вчинений не представником юридичної особи з перевищенням повноважень, а особою, яка взагалі не мала повноважень щодо вчинення даного правочину.
Крім того, суд звертає увагу, що правочин вважається схваленим, зокрема, у разі якщо особа, від імені якої він укладений, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Зі змісту норми частини першої статті 241 ЦК України випливає, що наступним схваленням правочину законодавець не вважає винятково прийняття юридичного рішення про схвалення правочину. Схвалення може відбутися також і в формі мовчазної згоди, і у вигляді певних поведінкових актів (так званих конклюдентних дій) особи - сторони правочину.
Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду України від 19.08.2014 у справі №3-59гс14.
Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, після укладення спірного Кредитного договору та додаткових угод до нього позивачем було вчинено ряд дій, які свідчать про наступне його схвалення. Так, згідно наявної у матеріалах справи банківської виписки про рух грошових коштів по позичковому рахунку ТОВ «Золотой Мандарин Ойл» у ПАТ «Родовід Банк» вбачається факт перерахування товариством грошових коштів на рахунок банку в якості часткового погашення кредиту та сплата відсотків за спірним Кредитним договором.
Вказаний факт також підтверджено позивачем в своїх письмових поясненнях.
За таких обставин, суд доходить висновку, що у випадку перевищення повноважень з боку представника позивача наступне схвалення правочину створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину, тобто на дані правовідносини поширюється дія ч. 1 ст. 241 ЦК України.
Окрім того суд зазначає, що сам лише факт вчинення виконавчим органом товариства недобросовісних дій, перевищення ним своїх повноважень (в разі встановлення судом) не може слугувати підставою для визнання недійсними договорів, укладених цим органом від імені юридичної особи з третіми особами.
При цьому позивачем належними та допустимими доказами не доведено під час розгляду справи, що банк - ПАТ «Родовід Банк» як контрагент юридичної особи - позичальника діяв недобросовісно та нерозумно, зокрема, достеменно знав про відсутність у виконавчого органу товариства - директора ТОВ «Золотой Мандарин Ойл» ОСОБА_4 необхідного обсягу повноважень на вчинення оспорюваного правочину від імені товариства.
Відповідно до пункту 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 «Про судове рішення», рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.
З огляду на вищевикладене, враховуючи те, що позивач не довів в розумінні приписів ст.ст. 32, 33 Господарського процесуального кодексу України ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх позовних вимог, а також у зв'язку з відсутністю фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання оскаржуваного правочину недійсним і настання відповідних юридичних наслідків, зважаючи на відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог у даній справі, суд вважає за необхідне зазначити, що пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що "позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасниць Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі відкрите акціонерне товариство "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").
Отже, дотримання строку звернення є однією з умов реалізації права на позов і тісно пов'язане з реалізацією права на справедливий судовий розгляд.
Суд звертає увагу, що за приписами статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Згідно з частиною першою статті 260 Цивільного кодексу України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253 - 255 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок (стаття 253 ЦК України), а спливає у відповідні місяць та число останнього року строку, якщо строк визначений роками (частина перша статті 254 ЦК України).
В абзаці першому та п'ятому підпункту 2.1 пункту 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 10 «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» (далі - Постанова № 10) зазначено, що частиною третьою статті 267 ЦК України передбачена можливість застосування позовної давності, у тому числі й спеціальної, лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення судом. Посилання сторони на сплив позовної давності в процесі касаційного перегляду судового рішення не вважається такою заявою.
Суд вважає за необхідне зазначити, що згідно п. 2.2. постанови № 10 за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.
Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен розглянути справу у повному обсязі, дати належну оцінку доказам, відповідно до вимог статті 43 ГПК України, з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості.
Положення закону про правові наслідки спливу строку позовної давності можуть бути застосовані судом тільки у тому випадку, коли буде доведено існування самого суб'єктивного права і факт його порушення чи оспорювання. Якщо ж під час розгляду справи буде встановлено, що у позивача немає суб'єктивного права, про захист якого він просить, або ж воно не порушувалось чи не оспорювалось, суд повинен відмовити у позові не через пропущення строку позовної давності, а за безпідставністю матеріально-правової-вимоги.
Суд зазначає, що відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України від 01.12.2004 № 18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено, що поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
В свою чергу з урахуванням наведеного, оскільки судом за матеріалами справи не встановлено порушення відповідачем прав та охоронюваних законом інтересів позивача, про захист яких він просить суд у позові, та позивачем не доведено наявність правових підстав для задоволення позовних вимог, в зв'язку з чим за результатами всебічного та повного дослідження обставин справи в задоволенні позову судом відмовлено, зазначене виключає можливість застосування позовної давності у даному спорі, тобто відповідне клопотання відповідача задоволенню не підлягає.
Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу судові витрати покладаються на позивача.
Керуючись ст.ст. 124, 129 Конституції України, ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України, ст. 207 Господарського кодексу України, ст.ст. 4-2, 4-3, 32, 33, 43, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд
В задоволенні позовних вимог відмовити.
Повний текст рішення складено та підписано 03 березня 2017 р.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного господарського суду шляхом подання протягом 10 днів з дня складання та підписання повного тексту рішення апеляційної скарги через Господарський суд міста Києва.
Суддя А.М. Селівон