04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58
"02" березня 2017 р. Справа№ 910/21093/16
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Яковлєва М.Л.
суддів: Разіної Т.І.
Чорної Л.В.
секретар судового засідання - Пугачова А.С.
за участю представників сторін: згідно протоколу судового засідання від 02.03.2017 року по справі №910/21093/16 (в матеріалах справи).
Розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ДА"
на рішення Господарського суду міста Києва від 25.01.2017 року
у справі №910/21093/16 (суддя Нечай О.В.)
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ДА"
до Комунального підприємства "Київський метрополітен"
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Київська міська рада
про визнання недійсним п.9.1 Договору оренди №14-Упр(Ор)-10 від 20.04.2010р.
В листопаді 2016 року Товариство з обмеженою відповідальністю "ДА" (далі-позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Комунального підприємства "Київський метрополітен" (далі-відповідач) про визнання недійсним пункту 9.1 Договору оренди №14-Упр(Ор)-10 від 20.04.2010р.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 25.01.2017р. у справі №910/21093/16 в задоволенні позовних вимог та заяви про забезпечення позову відмовлено.
Не погоджуючись з рішення суду першої інстанції від 25.01.2017р., позивач звернувся з апеляційною скаргою до Київського апеляційного господарського суду, в якій просить зазначене рішення суду скасувати та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги, посилаючись на невідповідність висновків, викладених в оскаржуваному рішенні суду, обставинам справи; на порушення та неправильне застосування норм матеріального та процесуального права.
Крім того, апелянт зазначає в апеляційній скарзі, що судом першої інстанції при прийняті оскаржуваного рішення застосовано строки позовної давності до спірних відносин без відповідної заяви сторони у спорі. Також, апелянт зазначає, що судом першої інстанції неправильно визначено початок перебігу позовної давності.
02.03.2017р. апелянтом подано через канцелярію суду додаткові пояснення до апеляційної скарги, в яких фактично наводить додаткові мотиви щодо підстав для задоволення позовних вимог.
Відповідач та третя особа не скористалися своїм правом згідно ч. 1 ст. 96 ГПК України та не надали суду відзивів на апеляційну скаргу, що згідно ч. 2 ст. 96 ГПК не перешкоджає перегляду оскаржуваного рішення суду першої інстанції.
Розглянувши доводи апеляційної скарги з урахуванням додаткових пояснень до останньої, дослідивши матеріали справи та заслухавши представників сторін, судова колегія встановила наступне.
20.04.2010 року між Комунальним підприємством "Київський метрополітен", як орендодавцем, та Товариством з обмеженою відповідальністю "ДА", як орендарем, був укладений Договір оренди №14-УПР (Ор)-10 (далі - Договір), відповідно до умов якого орендодавець, на підставі рішення Київради від 18.12.2008р. №860/860 передає, а орендар приймає в оренду нерухоме майно (частину переходу, визначену відповідно до проектної документації, розробленої ДП "ПІ Укрметротунельпроект", тимчасовими огороджуючими конструкціями (кіосками) орендаря) (далі - об'єкт оренди), за адресою: станція метро "Нивки" (східний вестибюль), для торгівлі непродовольчими товарами.
Відповідно до п.9.1 Договору він вступає в силу з моменту його підписання сторонами і, відповідно до рішення Київської міської ради від 18.12.2008р. № 860/860, діє з 20.04.2010р. до 18.04.2013р. (2 роки 364 дні).
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що пункт 9.1 Договору не відповідає вимогам закону, а тому має бути визнаний судом недійсним, оскільки станом на дату укладення Договору спірний пункт суперечив вимогам ч.1 ст.17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та пунктам 5, 6 Прикінцевих положень Закону України "Про внесення змін до деяких законів України щодо спрощення умов ведення бізнесу в Україні", враховуючи ту обставину, що позивач не пропонував відповідачу укласти Договір строком менше ніж на п'ять років.
Суд першої інстанції, прийнявши оскаржуване рішення, відмовив в задоволенні позовних вимог на підставі ч.4 ст.267 Цивільного кодексу України.
Згідно із ч.1 ст. 99 ГПК України в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у цьому розділі.
У відповідності до ст.101 ГПК України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі. В апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Судова колегія, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги з урахуванням додаткових пояснень до останньої, заслухавши пояснення представників сторін, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення суду, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення суду першої інстанції не підлягає скасуванню чи зміні з наступних підстав.
Частинами 1 - 4 ст. 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до ч.1 ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Судова колегія проаналізувавши умови Договору вважає, що останній за своїм змістом та правовою природою є договором найму (оренди), який підпадає під правове регулювання норм глави 58 Цивільного кодексу України, глави 30 Господарського кодексу України.
Враховуючи, що спірне майно відноситься до комунальної власності, відносини щодо його оренди регулюються, в тому числі, і Законом України "Про оренду державного та комунального майна".
Судовою колегією встановлено, що відповідно до положень ст.759 Цивільного кодексу України, ч.5 ст.60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", ст.5 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", ст.76 Закону України "Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України", рішення Київської міської ради від 28.09.2006р. N34/91 "Про затвердження Порядку передачі майна територіальної громади міста Києва в оренду, Методики розрахунку орендної плати за користування майном територіальної громади міста Києва, Типового договору про оренду майна територіальної громади міста Києва", п.47 рішення Київради від 17.01.2008р. N3/4475 "Про бюджет міста Києва на 2008 рік", п.19 розділу V наказу Фонду державного майна України від 13.10.2004 N 2149 "Про затвердження Порядку проведення конкурсу на право оренди державного майна", а також враховуючи протоколи постійної комісії Київської міської ради з питань власності від 04.03.2008р. N54, від 16.07.2008р. N3, від 29.09.2008р. N9, від 10.10.2008р. N10, від 22.10.2008р. N11, від 03.11.2008р. N12, від 21.11.2008р. N13, від 28.11.2008р. N14, від 09.12.2008р. N15, Київською міською радою було прийнято рішення "Про питання оренди об'єктів права комунальної власності територіальної громади міста Києва" від 18 грудня 2008 року N860/860 (далі - Рішення).
Вказаним рішенням було погоджено укладення Договору на строк, передбачений п.9.1 Договору, а саме на 2 роки 364 дні.
В той же час, частиною 1 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції, чинній на дату укладення Договору) встановлено, що термін договору оренди визначається за погодженням сторін. Термін договору оренди не може бути меншим, ніж п'ять років, якщо орендар не пропонує менший термін.
Відповідачем відповідно до ст.ст.32-34 ГПК України не надано належних та допустимих доказів на спростування доводів позивача щодо того, що при укладенні Договору останній не пропонував менший строк ніж п'ять років.
З огляду на викладене, судова колегія погоджується з висновком першої інстанції про те, що оспорюваний п.9.1 Договору суперечить приписам чинного на дату укладення Договору законодавства.
В той же час, судом першої інстанції було відмовлено в задоволенні позовних вимог в зв'язку з пропуском строку позовної давності. З цього приводу судова колегія зазначає наступне.
У відповідності до ст.256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч.1 ст.261 Цивільного кодексу України).
При цьому, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до прийняття ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч.ч.3 та 4 ст.267 Цивільного кодексу України).
У відповідності до п.2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" №10 від 29.05.2013р. законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності. Відтак її може бути викладено у відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання, письмового чи усного.
Як свідчать матеріали відповідач скористався своїм правом та заявив в суді першої інстанції клопотання про застосування строку позовної давності, яке викладене у відзиві на позов (а.с.57-60 т.1).
У відповідності до п.2.2 зазначеної постанови Пленуму Вищого господарського суду України за змістом ч.1 ст.261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
Позивач, при укладенні Договору 20.04.2010р., який містить оспорюваний пункт 9.1, повинен був знати про порушення свого права, оскільки Закон України "Про внесення змін до деяких законів України щодо спрощення умов ведення бізнесу в Україні" 1759-VI від 15.12.2009, який набрав чинності 30.12.2009р. та яким було доповнено ч.1 ст.17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" реченням щодо п'ятирічного терміну договорів оренди, був опублікований в наступних офіційних друкованих виданнях: Урядовий кур'єр, 2009, 12, 30.12.2009 N 244; Голос України, 2010, 01, 06.01.2010 N 1; Офіційний вісник України, 2009, N 101 (11.01.2010), ст. 3494; Відомості Верховної Ради України, 2010, N 9 (05.03.2010), ст. 76.
Беручи вище встановлене, судова колегія вважає, що перебіг строку позовної давності позовних вимог почався з наступного дня за днем укладання Договорів, а саме з 21.04.2010р., а закінчився 21.04.2013р., оскільки позивач в момент підписання Договору чи одразу після його укладання міг знати про порушення своїх прав та інтересів.
При цьому, позов було подано до суду першої інстанції лише в листопаді 2016р., тобто з пропуском строку позовної давності.
Враховуючи викладене, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем у спорі, є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог.
Судова колегія також погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відмови в задоволенні заяви про забезпечення позову, оскільки позивачем не надано належними та допустимими доказами того, що існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову, а також враховуючи те, що позовні вимоги в даному випадку не підлягають задоволенню з вищевикладених підстав.
Крім того, судовою колегією враховано, що апелянтом оскаржується рішення суду першої інстанції лише в частині відмови в задоволенні позовних вимог.
Згідно з положеннями ст.43 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.
Згідно із ч. 2 ст. 34 ГПК України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Доводи, наведені позивачем в апеляційній скарзі з урахуванням додаткових пояснень до останньої, судовою колегією до уваги не приймаються з огляду на те, що вони є необґрунтованими та такими, що спростовуються вищевикладеним та матеріалами справи.
Виходячи з наведеного, судова колегія вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції відповідає чинному законодавству та матеріалам справи. Судова колегія не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування чи зміни оскаржуваного рішення.
Судові витрати на підставі ст.49 ГПК України покладаються на апелянта.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 49, 99, 103, 104, 105 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд -
1.Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ДА" на рішення Господарського суду міста Києва від 25.01.2017 року у справі №910/21093/16 залишити без задоволення.
2.Рішення Господарського суду міста Києва від 25.01.2017р. у справі №910/21093/16 залишити без змін.
3.Матеріали справи №910/21093/16 повернути до Господарського суду міста Києва.
Постанова Київського апеляційного господарського суду за наслідками перегляду відповідно до ст. 105 ГПК України набирає законної сили з дня її прийняття.
Постанову Київського апеляційного господарського суду може бути оскаржено до Вищого господарського суду України у порядку, передбаченому ст. 107 ГПК України.
Головуючий суддя М.Л. Яковлєв
Судді Т.І. Разіна
Л.В. Чорна