ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
27.02.2017Справа №910/939/17
За позовом Комунального підприємства «Лисичанськтепломережа»
до Публічного акціонерного товариства Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України»
про врегулювання розбіжностей при укладенні договору купівлі-продажу природного газу
Суддя Грєхова О.А.
Представники сторін:
від позивача: не з'явився;
від відповідача: Чеботарьова І.Г., за довіреністю.
На розгляд Господарського суду міста Києва були передані позовні вимоги Комунального підприємства «Лисичанськтепломережа» (далі - позивач) до Публічного акціонерного товариства Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» (далі - відповідач) про врегулювання розбіжностей при укладенні договору купівлі-продажу природного газу.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що між сторонами склались фактичні фінансово-господарські взаємовідносини при постачанні природного газу для виробництва теплової енергії, яка споживається бюджетними організаціями, однак відповідач відмовився від укладання з позивачем договору постачання природного газу для виробництва теплової енергії, яка споживається бюджетними установами/організаціями на 2015 рік в редакції позивача, надіславши протокол розбіжностей.
Позивач погодився з протоколом розбіжностей лише частково, за виключенням пунктів 6.1, 6.2 та 9.2, що і стало підставою для передачі спору між сторонами на розгляд суду.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.01.2017 порушено провадження у справі № 910/939/17, розгляд справи призначено на 06.02.2017.
06.02.2017 через відділ діловодства Господарського суду міста Києва представником позивача було подано документи на виконання вимог ухвали Господарського суду міста Києва від 19.01.2017 про порушення провадження у справі № 910/939/17.
Представники сторін у судове засідання 06.02.2017 з'явились.
У судовому засіданні 06.02.2017 судом, в порядку ст. 77 ГПК України, та в межах строків, встановлених ст. 69 ГПК України, було оголошено перерву до 27.02.2017.
У судове засіданні 27.02.2017 представник позивача не з'явився, про час, дату та місце судового засідання був належним чином повідомлений, що підтверджується, зокрема протоколом судового засідання від 06.02.2017.
У судовому засіданні представником відповідача було подано відзив на позовну заяву, в якому, заперечуючи проти позову, відповідач зазначив, що посилання позивача на поставу НКРЕ від 22.09.2011 № 1580, якою затверджено Типовий договір на постачання природного газу за регульованим тарифом, яка на момент такого звернення позивача до відповідача щодо укладення Договору купівлі-продажу природного газу, а саме 28.11.2016 втратила чинність відповідно до постанови НКРЕКП № 36 від 22.01.2015, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 14.02.2015.
Відповідач також наголошує, що саме постановою Кабінету Міністрів України № 357 від 29.04.2016 затверджено Примірний договір про постачання природного газу виробникам теплової енергії для виробництва теплової енергії
Разом з тим, відповідач також зазначає, що оскільки предметом Договору є природний газ, а не теплова енергія, посилання позивач у своєму позові на ст. 19-1 Закону України «Про теплопостачання», який визначає порядок проведення розрахунків саме за теплову енергію, як на підставу застосування його редакції пункту 6.1 Договору є необґрунтованим, безпідставним та таким, що не відповідає інтересам постачальника та чинному законодавству.
Крім того, щодо пункту 6.2 відповідач зазначає, що порядок погашення заборгованості (черговість зарахування грошових сум) використовується відповідачем у редакції рекомендованій у примірному договорі, що також кореспондується з ст. 534 ЦК України.
Щодо викладеного у протоколі розбіжностей до договору пункту 9.2, відповідач зазначає, що викладаючи його у своїй редакції, компанія діяла в межах чинного законодавства, а саме з урахуванням постанови Кабінету Міністрів України від 29.04.2016 № 357 «Про затвердження Примірного договору про постачання природного газу виробникам теплової енергії для виробництва теплової енергії» та у відповідності до п. 4 ст. 179 ГК України.
Підсумовуючи викладене, відповідач зазначає, що спірний договір не може бути укладеним в редакції позивача, оскільки не відповідає волі постачальника газу та суперечить вимогам чинного законодавства.
Зважаючи на те, що неявка позивача не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами.
На виконання вимог ст. 81-1 Господарського процесуального кодексу України складено протоколи судових засідань, які долучено до матеріалів справи.
Відповідно до ст. 82 ГПК України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами та витребуваних судом.
У судовому засіданні 27.02.2017 відповідно до ст. 85 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника відповідача, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва,
Як вбачається з п. 1.3 Статуту, Комунальне підприємство «Лисичанськтепломережа» (далі - позивач) є правонаступником усіх прав та обов'язків Лисичанського спеціалізованого підприємства «Лисичанськтепломережа», яке було створено рішення 12 сесії Лисичанскьої міської ради 21 скликання від 24.01.1992 і зареєстроване рішенням Лисичанської міської ради від 20.04.1992 № 124 на базі відособленої частини комунальної власності з метою виробництва, транспортування і реалізації теплової енергії для задоволення потреб населення та інших споживачів.
Відповідно до п .2.1 Статуту позивача метою його діяльності є:
- забезпечення належної експлуатації об'єктів теплового господарства, що належать до комунальної власності територіальної громади міста Лисичанськ;
- одержання прибутку від виробництва, транспортування та реалізації теплової енергії абонентам, що знаходяться у сфері діяльності підприємства та його підрозділів, досягнення економічних та соціальних результатів;
- створення найбільш сприятливих і безпечних умов праці, контролю за станом охорони праці на об'єктах теплоенергетичного господарства, сприяння винахідництву, раціоналізаторству, постійного підвищення професійної майстерності працівників, проведення підготовки та перепідготовки кадрів, забезпечення підвищення кваліфікації працівників.
Згідно з п. 2.2 Статуту позивача, предметом його діяльності є, зокрема постачання пари та гарячої води.
Як зазначає позивач, протягом 2015 року, він здійснював виробництво теплової енергії для споживання різними категоріями споживачів з використанням природного газу, отриманого від Публічного акціонерного товариства Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України».
Так, позивач зазначає, що протягом 2015 року, він спожив природний газ, поставлений відповідачем у загальному обсязі 20285,945 тис.куб.м., що свідчить про те, що між сторонами склалися фактичні фінансово-господарські взаємовідносини при постачанні природного газу для виробництва теплової енергії, яка споживається установами/організаціями.
З метою документального оформлення спожитого у 2015 році природного газу в листопаді 2016, позивач листом № 2374 від 28.11.2016 запропонував відповідачу укласти Договір виробництва теплової енергії, яка споживається бюджетними установами та організаціями, надіславши проект відповідного Договору з необхідними додатками.
27.12.2016 позивач отримав від відповідача лист від 21.12.2016 за № 26-9129/1.2-61 підписаний договір разом з протоколом розбіжностей, в якому відповідач заперечив щодо преамбули Договору та умов розділів 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12.
Позивач в свою чергу, зазначає, що погоджується з редакцію відповідача частково, окрім пунктів 6.1, 6.2 та 9.2, оскільки на думку позивача зазначені пункти є не обґрунтованими та суперечать вимогам Закону України «Про засади функціонування ринку природного газу», постанови Кабінету Міністрів України № 1729 від 27.12.2001 «Про забезпечення споживачів природним газом», у зв'язку з чим, позивач звернувся до суду.
Правові засади функціонування ринку природного газу України, заснованого на принципах вільної конкуренції, належного захисту прав споживачів та безпеки постачання природного газу, а також здатного до інтеграції з ринками природного газу держав - сторін Енергетичного Співтовариства, у тому числі шляхом створення регіональних ринків природного газу визначаються Законом України "Про ринок природного газу".
Відповідно до п.33 ч. 1 статті 1 Закону України "Про ринок природного газу" ринок природного газу - сукупність правовідносин, що виникають у процесі купівлі-продажу, постачання природного газу, а також надання послуг з його транспортування, розподілу, зберігання (закачування, відбору).
Частиною 1 статті 12 Закону України "Про ринок природного газу" постачання природного газу здійснюється відповідно до договору, за яким постачальник зобов'язується поставити споживачеві природний газ належної якості та кількості у порядку, передбаченому договором, а споживач зобов'язується оплатити вартість прийнятого природного газу в розмірі, строки та порядку, передбачених договором. Якість та інші фізико-хімічні характеристики природного газу визначаються згідно із встановленими стандартами та нормативно-правовими актами.
Згідно з ч. 1 п. 1 ч. 2 статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема є договори та інші правочини.
Відповідно до статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 цього Кодексу. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Згідно з ч. 1 статті 173 ГК України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Господарські зобов'язання, відповідно до статті 174 ГК України можуть виникати, зокрема, із господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
За правилами частин 3, 4, 7 статті 179 ГК України укладення господарського договору є обов'язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов'язком для суб'єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладення договору для певних категорій суб'єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування. При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі: вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Частинами 1, 3, 5 статті 626 ЦК України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом, або не випливає із суті договору.
У відповідності до положень ст.ст. 6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
В силу ч. 2 ст. 638 Цивільного кодексу України договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
За змістом ч. 1 ст. 641 Цивільного кодексу України пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття.
При цьому, відповідно до ч. 1 ст. 642 вказаного нормативно-правового акту відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною.
Згідно зі статтею 180 ГК України господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.
Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 187 ГК України спори, що виникають при укладанні господарських договорів за державним замовленням, або договорів, укладення яких є обов'язковим на підставі закону та в інших випадках, встановлених законом, розглядаються судом. Інші переддоговірні спори можуть бути предметом розгляду суду у разі якщо це передбачено угодою сторін або якщо сторони зобов'язані укласти певний господарський договір на підставі укладеного між ними попереднього договору.
Разом з тим, постановою Кабінету Міністрів України N 357 від 29 квітня 2016 «Про затвердження Примірного договору про постачання природного газу виробникам теплової енергії для виробництва теплової енергії» затверджено Примірний договір про постачання природного газу виробникам теплової енергії для виробництва теплової енергії, що додається та рекомендовано постачальнику природного газу враховувати положення Примірного договору, затвердженого пунктом 1 цієї постанови, під час укладення договорів про постачання природного газу виробникам теплової енергії.
Однак, за результатами дослідження Договору у редакції, запропонованій позивачем, судом встановлено, що вона не відповідає Примірному договору про постачання природного газу виробникам теплової енергії для виробництва теплової енергії, затвердженому постановою КМУ № 357 від 29.04.2016.
В свою чергу, відповідно до п.3 ч.1 статті 3 Закону України "Про ринок природного газу" ринок природного газу функціонує на засадах вільної добросовісної конкуренції, крім діяльності суб'єктів природних монополій, та за принципами, зокрема, вільного вибору постачальника природного газу.
Частиною 5 статті 11 Закону України "Про ринок природного газу" передбачено, що вибір суб'єкта або суб'єктів ринку природного газу, на яких покладаються спеціальні обов'язки здійснюється у прозорий і недискримінаційний спосіб на підставі критеріїв, затверджених Кабінетом Міністрів України, та не має створювати перешкод для реалізації прав споживачів на вільний вибір постачальника.
Згідно з п. 1 ч. статті 13 Закону України "Про ринок природного газу" споживач має право, зокрема, на вільний вибір постачальника.
Відповідно до розділу ІІ Правил постачання природного газу, затверджених постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання в сферах енергетики та комунальних послуг від 30.09.3015 р. № 2496 постачання природного газу споживачу здійснюється за договором постачання природного газу, який укладається відповідно до вимог цього розділу, за яким постачальник зобов'язаний поставити споживачу природний газ у необхідних для споживача об'ємах (обсягах), а споживач зобов'язаний своєчасно оплачувати постачальнику вартість природного газу у розмірі, строки та порядку, що визначені договором.
Розділом IV Правил постачання природного газу, затверджених постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання в сферах енергетики та комунальних послуг від 30.09.3015 р. № 2496 встановлено, що кожен споживач (у тому числі побутовий споживач) має право на вільний вибір постачальника шляхом укладення з ним договору постачання природного газу відповідно до умов та положень, передбачених цими Правилами.
Таким чином, вищезазначені норми не встановлюють обов'язок як для Комунального підприємства «Лисичанськтепломережа» укладення договору саме з Публічним акціонерним товариством Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" так і для останнього обов'язковість укладення договору з позивачем.
Положенням про покладення спеціальних обов'язків на суб'єктів ринку природного газу для забезпечення загальносуспільних інтересів у процесі функціонування ринку природного газу (відносини у перехідний період), затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 01.10.2015 р. № 758 визначено обсяг та умови виконання спеціальних обов'язків, що покладаються на суб'єктів ринку природного газу для забезпечення загальносуспільних інтересів на ринку природного газу, зокрема для забезпечення стабільності, належної якості та доступності природного газу, а також для підтримання належного рівня безпеки постачання природного газу споживачам, не створюючи загрози першочерговій цілі створення повноцінного ринку природного газу, заснованого на засадах вільної конкуренції, та з дотриманням принципів пропорційності, прозорості та недискримінації.
Відповідно до п. 3 Положення про покладення спеціальних обов'язків на суб'єктів ринку природного газу для забезпечення загальносуспільних інтересів у процесі функціонування ринку природного газу (відносини у перехідний період), затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 01.10.2015 р. № 758 на Національну акціонерну компанію "Нафтогаз України" покладено обов'язок постачати природний газ виробникам теплової енергії для виробництва теплової енергії за цінами, на умовах та у порядку, що визначені пунктами 15 - 17 цього Положення.
При цьому, приписи п.п. 15-17 Положення про покладення спеціальних обов'язків на суб'єктів ринку природного газу для забезпечення загальносуспільних інтересів у процесі функціонування ринку природного газу (відносини у перехідний період), затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 01.10.2015 р. № 758 не встановлюють обов'язку Публічного акціонерного товариства Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" укладати зі споживачами договори на постачання природного газу для їх власних потреб та не встановлюють для споживачів відповідного обов'язку укладення таких договорів саме з Публічним акціонерним товариством Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України".
Проаналізувавши вищенаведені норми законодавства України, суд відзначає, що законом не встановлений обов'язок Публічного акціонерного товариства Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" укладати зі споживачами договори постачання природного газу, в відтак - у даному випадку суд виходить із закріпленого в законі принципу вільного волевиявлення сторін на укладення договору та визначення його умов.
Крім того, суд вважає за необхідне відзначити, що відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Згідно з статтею 16 ЦК України, статтею 20 ГК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
При цьому, предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача. Предмет позову кореспондує зі способами захисту права саме - заходами, які прямо передбачені законом з метою припинення оспорювання або порушення суб'єктивних цивільних прав та (або) усунення наслідків такого порушення.
Обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів.
За приписами ч. 3 статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Водночас, закріпивши принцип свободи договору, Цивільний кодекс України разом з тим визначив, що свобода договору не є безмежною, оскільки відповідно до абз. 2 ч. 3 ст. 6 та ст. 627 цього Кодексу при укладенні договору, виборі контрагентів, визначенні умов договору сторони не можуть діяти всупереч положенням цього Кодексу та інших актів цивільного законодавства.
Тож, виходячи із загальних засад цивільного законодавства та судочинства, права особи на захист у суді порушених або невизнаних прав, меж здійснення особою цивільних прав і виконання цивільних обов'язків (ст. ст. 3, 6, 12 - 15, 20 Цивільного кодексу України) можна дійти висновку про те, що в разі ухилення від укладення договору, обов'язковість укладення чого визначення нормами закону та який відповідає вимогам саме типового договору, таке право підлягає захисту судом на підставі п. 1 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України шляхом визнання договору укладеним на умовах, передбачених нормативним актом обов'язкової дії.
Наведене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, що викладена у постанові від 10.10.2012 № 6-110цс12.
Оскільки, позивачем не наведено норм законодавства, які б передбачали обов'язок відповідача укласти договір на постачання природного газу з Комунальним підприємством «Лисичанськтепломережа», та в редакції, яка не відповідає вимогам Типового договору, а тому у суду відсутні підстави для задоволення позову.
Відповідно до ст. 34 Господарського процесуального кодексу України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.
Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Належність доказів - спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об'єктивної істини. При цьому питання про належність доказів остаточно вирішується судом.
Допустимість доказів означає, що у випадках, передбачених нормами матеріального права, певні обставини повинні підтверджуватися певними засобами доказування або певні обставини не можуть підтверджуватися певними засобами доказування.
Згідно ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Таким чином, вимоги позивача є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
З урахуванням вищевикладеного, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, з покладенням витрат по сплаті судового збору на позивача на підставі ст. 49 Господарського процесуального кодексу України.
Керуючись ст.ст. 43, 32, 33, 34, 43, 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд,
У задоволенні позову відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Повне рішення складено: 02.03.2017.
Суддя О.А. Грєхова