Номер провадження: 22-ц/785/2505/17
Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1
Доповідач Дрішлюк А. І.
Категорія: 41
15 лютого 2017 року м. Одеса
Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області у складі:
головуючого судді: Дрішлюка А.І., суддів: Гірняк Л.А., Сєвєрової Є.С.,
при секретарі судового засідання Поліхранової Ю.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі матеріали за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 23.12.2016 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та зняття з місця реєстрації, -
22.06.2016 року ОСОБА_2 звернулася до Іллічівського міського суду Одеської області з позовом до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та зняття з місця реєстрації, по якому просила визнати відповідача ОСОБА_3 таким, що втратив право користування житловим приміщенням квартири АДРЕСА_1 (пр.-т Миру) у м. Чорноморськ Одеської області (а.с. 2-3). Обґрунтовуючи свої позовні вимоги, позивач посилалась на те, що вона є власником вказаної квартири, у якій відповідач не проживає з 2007 року в зв'язку зі створенням нової родини.
Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 23.12.2016 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 було відмовлено (а.с. 66-67).
Не погоджуючись з вказаним рішенням 13.01.2017 року ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати, ухвалити у справі нове рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, та невірне застосування норм матеріального права. Зокрема, апелянт зазначила, що суд першої інстанції неправильно визначив характер спірних правовідносин і помилково розтлумачив норми матеріального права, які не стосуються дійсних обставин справи (а.с. 72-73).
В судовому засіданні представник позивача апеляційну скаргу підтримав. Відповідач проти її задоволення заперечував, посилаючись на необхідність збереження свої реєстрації за спірною адресою. Факт проживання разом зі своєю дружиною ОСОБА_4 (шлюб зареєстровано 01.08.2007 р.) за іншою адресою не заперечував, що зафіксовано технічними засобами фіксації процесу. Від реалізації права на правову допомогу відмовився за мотивами недовіри до представників, що також зафіксовано технічними засобами фіксації процесу.
До матеріалів справи було приєднано інформаційну довідку з Держаного реєстру речових прав на нерухоме тайно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Держаного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єктів (а.с. 101-103).
Статтею 303 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, пояснення учасників провадження, які з'явились, перевіривши законність і обґрунтованість постановленого рішення в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню виходячи з наступного.
Рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням норм процесуального права, а саме: оскаржуване рішення не відповідає вимогам ст.ст. 213-215 ЦПК України. Так, виходячи з вимог ст. 214 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. Більшість вказаних питань не було вирішено судом першої інстанції під час прийняття рішення по справі. При цьому, відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. На вказані обставини також зверталась увага суддів в п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі».
Вказаним вимогам рішення суду не відповідає. Так, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що вимоги позивача не враховують положення чинного житлового та цивільного законодавства, правову позицію ВСУ, а тому в позові слід відмовити (а.с. 67). Фактично суд посилався на невірно обраний спосіб захисту позивачем. Разом з тим, з таким висновком суду першої інстанції по суті заявлених позовних вимог та оцінкою, а також обсягом встановлених обставин справи колегія суддів погодитись не може виходячи з наступного.
Звертаючись до суду позивач посилався на те, що відповідач не проживає за спірною адресою, проте залишився зареєстрованим, а тому просив його визнати таким, що втратив право користування жилим приміщенням (а.с. 2-3).
Право на захист особа здійснює на свій розсуд (ст. 20 ЦК України), при цьому спосіб захисту визначається або законом або договором (ст. 16 ЦК України). Вибір способу захисту залежить від позивача. Зокрема, як зазначив ВСУ в своїй постанові від 12 червня 2013 року в справі №6-32цс13 законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст. ст. 55, 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (ст. ст. 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема ст. 16 ЦК України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричинених цим порушенням. Правовий аналіз положень ЦК України дозволяє дійти висновку про те, що обраний позивачем спосіб захисту не суперечить положенням ст. 16 ЦК України, та є спеціальним. Окрім цього, необхідно зазначити, що вибір способу захисту залежить від специфіки спірних правовідносин.
Позов було подано до Іллічівського міського суду Одеської області 22.08.2016 року та 20.09.2016 року суддею Ледньовою Т.В. було відкрито провадження (а.с. 21), призначено судове засідання на 20.10.2016 р. При цьому суддя не побачив необхідності у проведенні попереднього судового засідання.
В зв'язку з аварійним відключенням в будинку електропостачання судове засідання не відбулось, а справа була призначена на 22.11.16 р., під час проведення якого було задоволено відвід головуючому по справі судді (а.с. 44).
Після зміни складу суду слухання справи починається спочатку. Як вбачається з ухвали судді Смірнова В.В. про прийняття справи до свого провадження в порядку ст. 11-1 ЦПК України, ним також не було призначено та проведено попереднє судове засідання (а.с. 55). Справа розглянута в одному судовому засіданні (а.с. 63-64).
Між тим, на думку судової колегії допущені помилки в встановленні обставин справи та застосуванні норм матеріального права, є наслідком не врахування рекомендацій ВСУ викладених в постанові Пленуму «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду» N 5 від 12.06.2009 р. Згідно з ч. 6 ст. 130 ЦПК України суд під час проведення попереднього судового засідання, якщо спір не врегульовано у порядку, визначеному частиною третьою цієї статті уточнює позовні вимоги або заперечення проти позову. Як звертав увагу Верховний Суд України в постанові Пленуму «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду» N 5 від 12.06.2009 року, готуючи справу до розгляду, суд повинен визначити: обставини, які мають значення для справи, та факти, що підлягають встановленню і покладені в основу вимог і заперечень; характер спірних правовідносин і зміст правової вимоги; матеріальний закон, який регулює спірні правовідносини; вирішити питання про склад осіб, які братимуть участь у справі; з'ясувати, які є докази на підтвердження зазначених фактів; визначити коло доказів відповідно до характеру спірних правовідносин і роз'яснити, якій із сторін слід довести певні обставини; вжити заходів для забезпечення явки в судове засідання, а також сприяти врегулюванню спору до судового розгляду. При цьому, уточнюючи позовні вимоги або заперечення проти позову, суд визначає характер спірних правовідносин сторін, зміст їх правових вимог і матеріальний закон, що їх регулює, і яким належить керуватися при вирішенні спору. Зокрема, у позивача суд повинен з'ясувати предмет позову (що конкретно вимагає позивач), підставу позову (чим він обґрунтовує свої вимоги) і зміст вимоги (який спосіб захисту свого права він обрав). З'ясовується правильність об'єднання кількох однорідних вимог, наявність у позивача інших вимог до відповідача, які можуть бути пов'язаними між собою, для вирішення питання про їх об'єднання або роз'єднання (стаття 126 ЦПК). У відповідача суд з'ясовує суть заперечення проти позову та характер такого заперечення (процесуальний чи матеріально-правовий). З урахуванням вимог і заперечень сторін, обставин, на які посилаються інші особи, які беруть участь у справі, а також норм права, які підлягають застосуванню, суд визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору, і які з них визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню (предмет доказування; стаття 179 ЦПК).
В справі, рішення за якою переглядається, перед судом порушено питання про визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням.
Оскільки підставою позову є фактичні обставини, що наведені у заяві, то зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору. Колегія суддів, з врахуванням роз'яснень п. 9 постанови Пленуму ВСУ «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду» N 5 від 12.06.2009 р. приходить до висновку, що слід надавати оцінку фактичним підставам позову (не проживання відповідача, припинення його права власності, відсутність підстав для збереження за ним права користування жилим приміщенням, після припинення його права власності тощо).
В контексті визначених підстав та предмету колегія суддів встановлює наступне.
Так, з матеріалів справи вбачається, що на підставі свідоцтва про право власності від 23.12.1993 року квартира АДРЕСА_1 (пр.-т Миру) у м. Чорноморськ Одеської області належала в рівних частках ОСОБА_5 (мати), ОСОБА_3І.(батько), ОСОБА_6В.(донька), тобто кожному по 1/3 частини квартири (а.с. 110-112).
Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 19.06.2008 року позов ОСОБА_3 задоволений частково, стягнуто з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_3 вартість 1/6 частки вартості вказаної квартири у розмірі 53 427,5 грн., визнано за ОСОБА_6 право власності на 1/6 частку вказаної квартири; стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 вартість 1/6 частини вартості вказаної квартири у розмірі 53 427,5 грн., визнано за ОСОБА_5 право власності на 1/6 частину зазначеної квартири (а.с. 7-8).
На виконання зазначеного рішення суду 24.07.2008 року був виданий виконавчий лист.
Як вбачається з листа Іллічівського міського ВДВС ГТУЮ в Одеській області від 09.09.2016 року, з боржника ОСОБА_6 в повному обсязі було стягнуто суму боргу за вказаним виконавчим документом у розмірі 53 427,50 грн., яку було перераховано на розрахунковий рахунок стягувача ОСОБА_3, у зв'язку з чим 22.06.2010 року винесена постанова про закінчення виконавчого провадження з примусового виконання вищевказаного виконавчого документа (а.с. 59).
Як вбачається з актів сусідів від 20.09.2012 року, 18.02.2013 року та 17.08.2016 року відповідач ОСОБА_3 з 2007 року не проживає у вищезазначеній квартирі (а.с. 9, 10, 13), будучи у ній зареєстрованим з ОСОБА_6 (а.с.14).
13.02.2013 року ОСОБА_5 померла.
Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 23.03.2015 року (а.с. 85-86), залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 09.12.2015 року (а.с. 87-90), зустрічний позов ОСОБА_3 до ОСОБА_6 задоволений, зобов'язано ОСОБА_6 не чинити ОСОБА_3 перешкод у здійсненні ним права користування квартирою № 6 у будинку № 12 по вул. Леніна у м. Іллічівську Одеської області; вселено ОСОБА_3 до вказаної квартири.
21.12.2015 року на виконання вказаного рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 23.03.2015 року було видано виконавчий лист, по якому було відкрито виконавче провадження, яке у подальшому було закінчене 17.05.2016 року, у зв'язку з тим, що ОСОБА_3 відмовився знаходитись та проживати у спірній квартирі, про що були складені відповідні акти від 12.04.2016 року та від 17.05.2016 року, а також ухвалою Іллічівського міського суду Одеської області від 26.08.2016 року зазначений виконавчий лист від 21.12.2015 року був визнаний таким, що не підлягає виконанню (а.с. 98-99) та постановою від 21.09.2016 року закінчено виконавче провадження (а.с. 60).
Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 03.06.2016 року позов ОСОБА_6 задоволений, припинено право власності ОСОБА_3 на 1/6 частину квартири АДРЕСА_2 (Чорноморськ) Одеської області, визнано за ОСОБА_6 право власності на 1/6 частину вказаної квартири, що належала ОСОБА_3, стягнуто з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_3 компенсацію за 1/6 частину квартири у розмірі 131 180 грн., виплативши вказані кошти з депозитного рахунку ТУ ДСА України в Одеській області (а.с. 11-12).
Як вбачається з листа ТУ ДСА України в Одеській області від 03.11.2016 року грошові кошти у сумі 131 180 грн., внесені ОСОБА_6 25.05.2016 року на користь ОСОБА_3 за 1/6 частку вищезазначеної квартири, згідно ухвали суду першої інстанції від 18.05.2016 року, перераховані на картковий рахунок ОСОБА_3, а згідно рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 03.06.2016 року, у липні 2016 року (а.с. 61).
Приймаючи до уваги вищевикладене, колегія суддів не приймає до уваги доводи відповідача ОСОБА_3 про неотримання грошових коштів у якості компенсації від ОСОБА_6 на його користь у виконання двох вказаних рішень суду (а.с. 28, 37).
Таким чином, на підставі вказаних судових рішень, свідоцтва про право власності та свідоцтва про право на спадщину за заповітом власником спірної квартири стала ОСОБА_6, яка 25.07.2016 року уклала зі ОСОБА_2 нотаріально посвідчений договір довічного утримання (догляду), за яким ОСОБА_6 передала ОСОБА_2, а ОСОБА_2 отримала у власність квартиру № 6 у будинку № 12 по пр.-ту Миру в м. Чорноморськ Одеської області (а.с.5-6).
Так, з 25.07.2016 року право власності на вказану квартиру на підставі договору довічного утримання зареєстровано за ОСОБА_2 (а.с. 4).
Відповідно до ч. 2 ст. 328 ЦК України право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлено судом. За змістом ч. 3 та ч. 4 ст. 324 ЦПК України право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення, якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам та обґрунтованості позовних вимог колегія суддів виходить з наступного. Як вбачається з вищевикладеного, відповідач по справі, є колишнім власником частки спірного майна, право власності якого було припинено у встановленому законом порядку. Право власності є абсолютним правом, що включає право володіння, користування і розпорядження майном, то правовим наслідком припинення права власності на майно внаслідок його відчуження, є і, зокрема, припинення (втрата) права користування цим майном. Тобто в справі, що розглядається припинення права користування майном є наслідком примусового припинення права власності відповідача на його частку. Інших правових підстав для користування жилим приміщенням відповідачем не заявлено. Матеріалами справи підтверджується, що відповідач не є членом сім'ї позивача, який є власником квартири. Крім того, з матеріалів справи вбачається, що відповідач тривалий час, з 2007 року не проживає у приміщенні вказаної квартири. В свою чергу, зняття з реєстраційного обліку, є наслідком визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщення.
Право вибору способу захисту порушеного права належить виключно позивачеві (ч.1 ст.20 ЦК, ст.ст. 3, 4 ЦПК України). Обраний позивачем спосіб захисту - визнання відповідача таким, що втратив прав право користування житловим приміщенням квартири - не суперечить положенням ст.16 ЦК України.
Крім того, як зазначив ВСУ в постанові від 16 листопада 2016 року №6-709цс16 згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому, не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав. Відтак, за порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України слід дійти до висновку, що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинку, квартири тощо, від будь яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім'ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім'ї, у тому числі, у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім'ї власника без поважних причин понад один рік. Посилаючись на вказану постанову суд першої інстанції не врахував, що відповідач в спірному приміщенні фактично не проживає, а реєстрація місця проживання не створює таких перешкод, які б можна було усувати в порядку ст. 391 ЦПК України.
Таким чином, доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження, а неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права є підставою для скасування рішення суду першої інстанції в порядку п.1,3,4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України з прийняттям нового рішення про задоволення позову.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 303, 307, 309, 313, 314, 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 23.12.2016 року - задовольнити.
Рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 23.12.2016 року - скасувати.
Ухвалити у справі нове рішення, яким позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та зняттям з місця реєстрації - задовольнити.
Визнати ОСОБА_3 таким, що втратив право користування жилим приміщенням у квартирі АДРЕСА_1 (пр.-т Миру) у м. Чорноморськ Одеської області.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення, однак може бути оскаржено шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили до суду касаційної інстанції.
Судді апеляційного суду
Одеської області ОСОБА_7
ОСОБА_8
ОСОБА_9
15.02.2017 року м. Одеса