04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58
"08" лютого 2017 р. Справа№ 910/23173/16
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Тищенко О.В.
суддів: Тарасенко К.В.
Іоннікової І.А.
за участю представників сторін відповідно до протоколу судового засідання від 08.02.2017 року
розглянувши апеляційну скаргу Київського міського центру зайнятості на ухвалу господарського суду міста Києва від 27.12.2016 року
у справі № 910/23173/16 (суддя - Селівон А.М.)
за позовом Київського міського центру зайнятості
до публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України»
про стягнення 36 217,37 грн.
Київський міський центр зайнятості звернувся до господарського суду міста Києва з позовом до публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» про стягнення безпідставно виплачених 36271,34 грн.
В обґрунтування позову, позивач зазначив, що в Голосіївському районному центрі зайнятості Київського міського центру зайнятості з 12.02.2015 року по 29.10.2015 року перебував на обліку ОСОБА_2, а з 19.02.2015 року по 29.10.2015 року останній отримував допомогу по безробіттю. Останнім місцем роботи ОСОБА_2 було ПАТ «Державний ощадний банк України», з якого він був звільнений 12.01.2015 на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП України.
Заявою від 05.10.2015 року ОСОБА_2 повідомив Голосіївському районному центру зайнятості Київського міського центру зайнятості, що на підставі рішення Печерського районного суду міста Києва від 22.09.2015 по справі №757/5118/15-ц його було поновлено на посаді головного спеціаліста відділу методології та реструктуризації проблемних активів управління супроводження банкрутства і виконавчого провадження департаменту проблемних активів ПАТ «Державний ощадний банк України» наказом від 23.09.2015 року №461-к з 13.01.2015 року.
За період перебування ОСОБА_2 на обліку в Голосіївському районному центрі зайнятості Київського міського центру зайнятості йому було виплачено допомогу по безробіттю в сумі 36271 грн. 34 коп., що підтверджується бухгалтерською довідкою № 21-6074 від 25.05.2016 року.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 27.12.2016 року відмовлено Київському міському центру зайнятості у прийнятті позовної заяви на підставі п.1 ч.1 ст. 62 ГПК України.
Не погоджуючись з вказаною ухвалою, Київський міський центр зайнятості звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просив поновити строк на подання апеляційної скарги на ухвалу господарського суду міста Києва від 27.12.2016 року у справі №910/23173/16 та скасувати оскаржувану ухвалу.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 27.01.2017 відновлено скаржнику пропущений процесуальний строк для подання апеляційної скарги на ухвалу господарського суду міста Києва від 27.12.2016 року у справі №910/23173/16, апеляційну скаргу прийнято до провадження та призначено до розгляду.
В запереченнях на апеляційну скаргу ПАТ «Державний ощадний банк України» вважає подану Київським міським центром зайнятості апеляційну скаргу необґрунтованою та безпідставною, а ухвалу господарського суду міста Києва законною та обґрунтованою. Відповідач просить суд апеляційної інстанції залишити без змін оскаржувану ухвалу місцевого господарського суду від 27.12.2016 року, а апеляційну скаргу без задоволення.
У судових засіданнях суду апеляційної інстанції представник Київського міського центру зайнятості надав суду свої пояснення по справі в яких, підтримав подану апеляційну скаргу в повному обсязі з доводами викладеними в ній та просив суд апеляційної інстанції ухвалу місцевого господарського суду від 27.12.2016 року скасувати.
Представник ПАТ «Державний ощадний банк України» у судових засіданнях суду апеляційної інстанції також надав суду свої пояснення по справі в яких заперечив проти доводів зазначених у апеляційній скарзі. Представник відповідача вважає скаргу необґрунтованою та безпідставною, просив суд відмовити в її задоволенні та залишити без змін ухвалу суду першої інстанції.
Згідно статті 99 Господарського процесуального кодексу України, в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у розділі XII Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до ст. 101 ГПК України, у процесі перегляду справи, апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково наданими доказами, якщо заявник обґрунтував неможливість їх надання суду в першій інстанції з причин, що не залежали від нього, повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення або ухвали місцевого суду у повному обсязі.
У відповідності до ст. 106 ГПК України окремо від рішення місцевого господарського суду може бути оскаржена в апеляційному порядку ухвала місцевого господарського суду про відмову у прийнятті позовної заяви.
Колегія суддів апеляційного господарського суду, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваної ухвали, дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а оскаржувану ухвалу місцевого господарського суду слід скасувати з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи, Київський міський центр зайнятості звернувся до господарського суду міста Києва з позовом до публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» про стягнення безпідставно виплачених 36271,34 грн.
В обґрунтування позову, позивач зазначив, що в Голосіївському районному центрі зайнятості Київського міського центру зайнятості з 12.02.2015 року по 29.10.2015 року перебував на обліку ОСОБА_2, а з 19.02.2015 року по 29.10.2015 року останній отримував допомогу по безробіттю. Останнім місцем роботи ОСОБА_2 було ПАТ «Державний ощадний банк України», з якого він був звільнений 12.01.2015 на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП України.
Заявою від 05.10.2015 року ОСОБА_2 повідомив Голосіївському районному центру зайнятості Київського міського центру зайнятості, що на підставі рішення Печерського районного суду міста Києва від 22.09.2015 по справі №757/5118/15-ц його було поновлено на посаді головного спеціаліста відділу методології та реструктуризації проблемних активів управління супроводження банкрутства і виконавчого провадження департаменту проблемних активів ПАТ «Державний ощадний банк України» наказом від 23.09.2015 року №461-к з 13.01.2015 року.
Позивач зазначає, що за період перебування ОСОБА_2 на обліку в Голосіївському районному центрі зайнятості Київського міського центру зайнятості йому було виплачено допомогу по безробіттю в сумі 36271 грн. 34 коп., що підтверджується бухгалтерською довідкою № 21-6074 від 25.05.2016 року.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 27.12.2016 року відмовлено Київському міському центру зайнятості у прийнятті позовної заяви на підставі п.1 ч.1 ст. 62 ГПК України.
Повертаючи позовну заяву місцевий господарський суд виходив з того, що спір у даній справі є публічно-правовим, оскільки виник за участю суб'єкта владних повноважень, який реалізовував у спірних правовідносинах надані йому чинним законодавством владні управлінські функції у сфері державної політики зайнятості населення, які на думку суду регулюються нормами адміністративного судочинства, а відтак суд першої інстанції вказав, що подана заява не підвідомча господарським судам України.
Однак, з такими висновками суду першої інстанції, колегія суддів погодитися не може, оскільки вважає, що спір у даній справі підвідомчий саме господарським судам України а не адміністративним, як помилково вважає місцевий господарський суд.
Так, відповідно до частини 3 статті 22 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності.
Статтею 12 Господарського процесуального кодексу України визначена підвідомчість справ господарським судам. Відтак спір не підлягає вирішенню в господарських судах України, якщо спір не є підвідомчим господарському суду, тобто якщо предмет спору не охоплюється статтею 12 Господарського процесуального кодексу України.
Підвідомчість - це визначена законом сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції (пункт 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 24.10.2011 року № 10 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам».
Відповідно до ч. 1 ст. 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Згідно з п. 2 Постанови № 10 з огляду на приписи частини третьої статті 22 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", згідно з якими місцеві господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності, та на вимоги статей 1, 4-1, 12 ГПК господарські суди розглядають справи в порядку позовного провадження, коли склад учасників спору відповідає приписам статті 1 ГПК, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер.
Відповідно до п. 3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 24.10.2011 року № 10 у вирішенні питання про те, чи є правовідносини господарськими, а спір - господарським, слід виходити з визначень, наведених у статті 3 Господарського кодексу України.
Зокрема, згідно пункту 3.1 зазначеної постанови господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб'єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, врегульованих Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.
З матеріалів справи вбачається, що позивач звернувся з позовом до ПАТ «Державний ощадний банк України» про стягнення безпідставно виплаченого матеріального забезпечення у зв'язку із поновленням на посаді головного спеціаліста відділу методології та реструктуризації проблемних активів управління супроводження банкрутства і виконавчого провадження департаменту проблемних активів ПАТ «Державний ощадний банк України» на підставі рішення Печерського районного суду міста Києва від 22.09.15 р. у справі №757/5118/15-ц.
При цьому правовим обґрунтуванням позову позивач зазначає норми Закону України «Про зайнятість населення», Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття».
Відповідно до ст. 7 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», видами забезпечення є допомога по безробіттю, матеріальна допомога у період професійної підготовки, видами соціальних послуг є професійна підготовка або перепідготовка, підвищення кваліфікації та профорієнтація. Відповідно до ст. 7, 16 цього ж Закону, допомога по безробіттю здійснюється за рахунок коштів Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття. Фонд є цільовим централізованим страховим фондом, некомерційною самоврядною організацією. Держава є гарантом забезпечення застрахованих осіб та надання їм відповідних соціальних послуг Фондом.
Відповідно до ч. 4 ст. 35 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», із роботодавця утримується сума виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг безробітному у разі поновлення його на роботі за рішенням суду.
При цьому, відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАСУ) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
Згідно з частиною другою статті 2 КАСУ до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
Таким чином, законодавець чітко визначив, що суттю адміністративного судочинства є судовий контроль за діяльністю органів влади та місцевого самоврядування у сфері дотримання прав та свобод громадян та юридичних осіб за допомогою процесуального закону з певними особливостями, зокрема обов'язком доказування правомірності своєї діяльності органами влади чи самоврядування. Тобто, однією з визначальних особливостей КАСУ є те, що позивачем в адміністративній справі може бути фізична чи юридична особа, чиї права, свободи чи інтереси вони вважають порушеними, а відповідачем - орган влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи.
Відповідно до частини четвертої статті 50 КАСУ громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень: 1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; 3) про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; 4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); 5) в інших випадках, встановлених законом.
Правовий аналіз пунктів 1-4 частини четвертої статті 50 КАСУ свідчить, що громадяни, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень лише у випадках превентивного (попереднього) судового контролю за рішеннями, діями органів влади, які при реалізації своїх владних управлінських повноважень можуть порушити права чи свободи фізичних чи юридичних осіб.
Однак і в цих випадках, водночас із перевіркою дій чи бездіяльності згаданих осіб, обставин, що стали підставою для втручання суб'єктів владних повноважень, суд має перевірити на відповідність чинному законодавству рішення, дії чи бездіяльність самих суб'єктів владних повноважень.
Крім того, пункт 5 частини четвертої статті 50 КАСУ, який є частиною норми процесуального права, існує як послідовне продовження випадків превентивного судового контролю і має розумітися та застосовуватися судами саме в такому значенні, а не як норма, що давала би право для розширеного тлумачення права суб'єкта владних повноважень на адміністративний позов.
Як зазначалося вище, частиною четвертою статті 35 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», передбачено, що сума виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг безробітному, у разі поновлення його на роботі за рішенням суду, утримується із роботодавця.
Отже, на переконання колегії суддів, спір про стягнення зазначених у позві грошових коштів не є публічно-правовим, оскільки виник за участю суб'єкта владних повноважень, який у спірних правовідносинах не здійснює владні управлінські функції, а тому висновок місцевого господарського суду про те, що дану справу належить розглядати в порядку адміністративного судочинства є помилковим та необґрунтованим.
Оскільки суд першої інстанції помилково та незаконно відмовив позивачу в прийнятті позовної заяви ухвала суду підлягає скасуванню.
Колегія суддів звертає увагу на те, що така ж правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 20.09.2016 р. у справі № 813/614/14.
Відповідно до ст. 104 ГПК України підставами для скасування або зміни рішення місцевого господарського суду є неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи а також порушення або неправильне застосування норм матеріального права чи процесуального права, якщо це порушення призвело до прийняття неправильного рішення.
У відповідності до ч. 7 ст. 106 Господарського процесуального кодексу України у випадках скасування апеляційною інстанцією ухвал про відмову у прийнятті позовної заяви справа передається на розгляд місцевого господарського суду.
Оскільки, колегія суддів дійшла висновку, що господарським судом міста Києва помилково та необгрунтовано прийнято ухвалу від 27.12.2016 року у справі № 910/23173/16 про відмову у прийнятті позовної заяви, тому оскаржувана ухвала суду підлягає скасуванню, а позовні матеріали - передачі на розгляд до господарського суду міста Києва.
Відповідно до п. 4.8 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 21.02.2013 № 7 «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України» якщо судом апеляційної інстанції скасовано ухвалу місцевого господарського суду з числа зазначених у частині сьомій статті 106 ГПК або судом касаційної інстанції скасовано ухвалу з числа зазначених у частині четвертій статті 111-13 ГПК з передачею справи на розгляд суду першої інстанції, то розподіл сум судового збору, пов'язаного з розглядом відповідних апеляційної та/або касаційної скарг, здійснюється судом першої інстанції за результатами розгляду ним справи, згідно із загальними правилами статті 49 ГПК.
Враховуючи наведене вище та керуючись статтями 99, 101-106 ГПК України, господарський апеляційний суд, -
1. Апеляційну скаргу Київського міського центру зайнятості на ухвалу господарського суду міста Києва від 27.12.2016 року у справі № 910/23173/16 задовольнити.
2. Ухвалу господарського суду міста Києва від 27.12.2016 року у справі № 910/23173/16 - скасувати.
3. Позовні матеріали № 910/23173/16 передати на розгляд до господарського суду міста Києва.
Постанова може бути оскаржена впродовж двадцяти днів до Вищого господарського суду України.
Головуючий суддя О.В. Тищенко
Судді К.В. Тарасенко
І.А. Іоннікова