21 лютого 2017 року Справа № 908/1840/16
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
Головуючий суддя Судді: Могил С.К. (доповідач), Корнілова Ж.О., Грек Б.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу дочірнього підприємства "Трансгарант-Україна" на постанову Донецького апеляційного господарського суду від 09.11.2016 та рішення господарського суду Запорізької області від 12.09.2016 у справі № 908/1840/16 господарського суду Запорізької області
за позовомдочірнього підприємства "Трансгарант-Україна"
допублічного акціонерного товариства "Запорізький металургійний комбінат "Запоріжсталь"
простягнення 173 357, 52 грн.,
за участю представників
позивача: Осипчук О.М.,
відповідача: Міщенка М.В.,
У липні 2016 року дочірнє підприємство "Трансгарант-Україна" звернулось до господарського суду Запорізької області з позовом до публічного акціонерного товариства "Запорізький металургійний комбінат "Запоріжсталь" про стягнення 173 357, 52 грн. заборгованості за додатковою угодою № 62 від 18.09.2015 до договору транспортно-експедиторського обслуговування № 20/2013/417 від 15.02.2013.
Рішенням господарського суду Запорізької області від 12.09.2016, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 09.11.2016, в задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з прийнятими судовими рішеннями, позивач звернувся з касаційною скаргою до Вищого господарського суду України, в якій просить їх скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
В обґрунтування заявлених вимог скаржник посилається на порушення судами норм матеріального та процесуального права.
Переглянувши в касаційному порядку оскаржені судові рішення колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на таке.
Як встановлено судами попередніх інстанцій, між відкритим акціонерним товариством "Запорізький металургійний комбінат "Запоріжсталь" (перейменовано у публічне акціонерне товариство "Запорізький металургійний комбінат "Запоріжсталь") (клієнтом) та дочірнім підприємством "Трансгарант-Україна" (експедитором) 15.02.2013 укладено договір транспортно-експедиторського обслуговування № 20/2013/417, за умовами п. 1.1 якого клієнт доручає, а експедитор в порядку та на умовах договору зобов'язується за дорученням клієнта, за плату (винагороду) та за його рахунок надати клієнту послуги, передбачені п. 1.2 даного договору.
Згідно з п. 1.2 договору на умовах даного договору експедитор на підставі письмових заявок клієнта зобов'язується надати останньому транспортно-експедиторські послуги з організації та оплати перевезення вантажу клієнта по залізничним коліям України та країн СНД у власних (орендованих) вагонах або вагонах, що знаходяться під керуванням експедитора на інших законних підставах (далі - вагони експедитора).
У додатку № 62 від 18.09.2015 до договору сторони визначили, що відповідно до умов даного договору експедитор надає послуги з надання власних (орендованих) вагонів - окатишевозів (далі - вагони) на визначених у п. 1 додатку маршрутах.
Відповідно до п. 2.4 додатку експедитор за свій рахунок організовує проведення планових видів ремонту (деповський та капітальний).
Пунктом 2.5 додатку визначено, що поточний ремонт проводиться експедитором. Клієнт відшкодовує експедитору всі понесені витрати, пов'язані з проведенням ремонтних робіт.
Позивач стверджує, що залізницею на замовлення позивача виконано ремонтні роботи загальною вартістю 173 357, 52 грн., тоді як відповідач передбачений п. 2.5 додатку обов'язок з відшкодування всіх понесених затрат, пов'язаних з проведенням ремонтних робіт, не виконав, що і стало підставою для звернення з даним позовом до суду.
Відмовляючи у задоволенні позову місцевий господарський суд виходив з того, що сторони в договорі не досягли згоди щодо надання експедитором додаткових послуг (ремонтних робіт), тоді як в додатковій угоді також не досягнуто згоди щодо розміру та порядку оплати ремонтних робіт. При цьому апеляційний господарський суд, погоджуючись з висновком суду першої інстанції щодо відсутності підстав для стягнення з відповідача спірної суми, зазначив, що надані послуги з технічного обслуговування не є ремонтними роботами в розумінні п. 2.5 додаткової угоди № 62 від 18.09.2015 до договору.
Колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновками апеляційного господарського суду з огляду на таке.
Статтею ст. 9 Закону України "Про транспортно-експедиторську діяльність" зокрема визначено, що за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу. Договір транспортного експедирування укладається у письмовій формі. Платою експедитору вважаються кошти, сплачені клієнтом експедитору за належне виконання договору транспортного експедирування. У плату експедитору не включаються витрати експедитора на оплату послуг (робіт) інших осіб, залучених до виконання договору транспортного експедирування, на оплату зборів (обов'язкових платежів), що сплачуються при виконанні договору транспортного експедирування. Підтвердженням витрат експедитора є документи (рахунки, накладні тощо), видані суб'єктами господарювання, що залучалися до виконання договору транспортного експедирування, або органами влади.
Згідно зі ст. 12 зазначеного Закону клієнт зобов'язаний своєчасно надати експедитору повну, точну і достовірну інформацію щодо найменування, кількості, якості та інших характеристик вантажу, його властивостей, умов його перевезення, іншу інформацію, необхідну для виконання експедитором своїх обов'язків за договором транспортного експедирування, а також документи, що стосуються вантажу, які потрібні для здійснення митного, санітарного та інших видів державного контролю і нагляду, забезпечення безпечних умов перевезення вантажу. Клієнт зобов'язаний у порядку, передбаченому договором транспортного експедирування, сплатити належну плату експедитору, а також відшкодувати документально підтверджені витрати, понесені експедитором в інтересах клієнта в цілях виконання договору транспортного експедирування. Договором транспортного експедирування можуть бути передбачені й інші обов'язки клієнта.
Відповідно до ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Колегія суддів зазначає, що сторони договору, в силу положень ст. 627 Цивільного кодексу України, є вільними в його укладенні, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Таким чином, саме сторони правочину наділені правом на свій власний розсуд (який полягає у їх суб'єктивному волевиявленні щодо закріплення у тексті договору тієї чи іншої норми, що регулює їх поведінку) визначати умови договору не відступаючи при цьому від імперативних приписів законодавства, а також звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Позаяк на суд покладено обов'язок з'ясувати зміст погоджених сторонами договору умов та відповідність їх законодавству, а не втручатися у приватні правовідносини з їх самостійним визначенням в обхід волі сторін.
Так, судами попередніх інстанцій встановлено, що сторони не передбачили в договорі порядок надання таких додаткових послуг, як ремонтні роботи, розмір плати за ці послуги та порядок розрахунків.
Крім цього, за оцінкою місцевого господарського суду, в актах виконаних робіт, наданих позивачем до сплати відповідачу та долучених до позовної заяви, зазначено послуги, які відповідач не замовляв і не узгоджував в договорі транспортно-експедиторського обслуговування.
В матеріалах справи наявний договір № ПР/В-13497/НЮдч на технічне обслуговування з відчепленням вантажних вагонів від 01.03.2013, укладений між дочірнім підприємством "Трансгарант-Україна" та Державним підприємством "Придніпровська залізниця", предметом якого є технічне обслуговування вагонів з відчепленням.
Господарські суди обох інстанцій, дослідивши обставини справи, дійшли висновку про недоведеність тотожності понять "технічне обслуговування", яке було проведено стосовно спірних вагонів, та "поточний ремонт", про який йдеться у п. 2.5 додатку № 62.
Також виходячи з поняття технічного обслуговування, визначеного Інструкцією з технічного обслуговування вагонів в експлуатації ЦВ-0043, затвердженою наказом від 25.09.2008 № 417-Ц, та дослідивши додані до позовної заяви документи, зокрема, калькуляції та дефекті відомості (ВУ-22), місцевий господарський суд дійшов висновку, що технічне обслуговування вагонів з відчепленням в даному випадку є звичайним оглядом вузлів вагонів без проведення жодного ремонту або заміни деталей.
Згідно з ч. 2 ст. 1117 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.
З огляду на встановлені судами обох інстанцій обставини та враховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову та не вбачає підстав для скасування рішень господарських судів у даній справі, оскільки в межах касаційного провадження скаржником не доведено порушення або неправильного застосування судами норм матеріального та процесуального права, а викладені у касаційній скарзі доводи не спростовують висновків місцевого та апеляційного господарських судів.
Керуючись ст.ст. 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,
Касаційну скаргу залишити без задоволення, постанову Донецького апеляційного господарського суду від 09.11.2016 - без змін.
Головуючий суддя Могил С.К.
Судді: Корнілова Ж.О.
Грек Б.М.