21 лютого 2017 року Справа № 907/211/16
Вищий господарський суд України у складі колегії:
головуючого - судді Малетича М.М.,
суддів: Плюшка І.А.,
Самусенко С.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Райфайзен Банк Аваль" на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 29.11.2016 року у справі № 907/211/16 господарського суду Закарпатської області за позовом Приватного підприємства "Б.М.М." до Публічного акціонерного товариства "Райфайзен Банк Аваль" про визнання недійсним іпотечного договору №014/02-2/096-Z/2 від 02.07.2008 року,
за участю представників:
Позивача: Бахтин В.В., дов. б/н від 01.03.2016 року,
Відповідача: Міхай-Седова Ю.С., дов. № 427/16 від 11.07.2016 року.
Приватне підприємство "Б.М.М." (далі - ПП "Б.М.М.", Підприємство, Позивач) звернулось до господарського суду Закарпатської області з позовом до Публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" в особі Закарпатської обласної дирекції (далі - ПАТ "Райффайзен Банк Аваль", Банк, Відповідач) про визнання недійсним з моменту укладення іпотечного договору № 014/02-2/096-Z/2 від 02.07.2008 року, посвідченого приватним нотаріально та зареєстрованого в реєстрі за № 1529, а також, про проведення державної реєстрації припинення іпотеки в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстрацію припинення обтяження речового права на нерухоме майно шляхом внесення запису про припинення іпотеки та припинення заборони на предмет іпотеки на нерухоме майно, а саме: будівлі, що складається з літ. А', літ. А'', літ. А''', загальною площею 606,4 кв.м. та належить іпотекодавцю на підставі свідоцтва про право власності, виданого Виконавчим комітетом Ужгородської міської ради 03.01.2002 року, на підставі його рішення № 231 від 26.12.2001 року.
Рішенням господарського суду Закарпатської області від 12.10.2016 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 29.11.2016 року, позов ПП "Б.М.М." задоволено в повному обсязі.
У поданій касаційній скарзі, ПАТ "Райффайзен Банк Аваль", посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, зокрема, ст.ст. 203, 215, 237, 241, 10571 Цивільного кодексу України, ст.ст. 15, 17, 43, 63 Господарського процесуального кодексу України, просить скасувати прийняті у даній справі судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Заслухавши пояснення учасників судового процесу, вивчивши матеріали справи та обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Як видно з матеріалів справи та вказувалось вище, вимогами ПП "Б.М.М." у даній справі, з посиланням на ст.ст. 203, 215, 216, 241, 391 Цивільного кодексу України, ст. 65 Господарського кодексу України, ст. 62 Закону України "Про господарські товариства", і на те, що іпотечний договір № 014/02-2/096-Z/2 від 02.07.2008 року був підписаний з боку ПП "Б.М.М.", як Іпотекодавця, особою, з перевищенням наданих їй для цього повноважень та без згоди і відповідного на те рішення власника Підприємства, що призвело до незаконного вибуття такого майна з його власності.
Суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, з посиланням, зокрема, на ст.ст. 15, 92, 98, 202, 203, 215, 237, 241, 256, 257, 319, 391, 626, 627, 629, 10571 Цивільного кодексу України, ст. 58 Закону України "Про господарські товариства", та представлені докази у справі, встановивши, що від імені ПП "Б.М.М." іпотечний договір № 014/02-2/096-Z/2 від 02.07.2008 року було підписано особою (керівником), всупереч п. ж ст. 5.2.1. та ст. 5.3.2. Статуту цього Підприємства, без згоди і відповідного на те рішення його власника, а письмових доказів його наступного схвалення суду надано не було, тоді як про укладення такого правочину власник Підприємства дізнався тільки у березні 2016 року, що унеможливлювало оскаржувати його в суді, дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог і їх задоволення у повному обсязі.
Проте, з такими висновками судів попередніх інстанцій погодитись не можна, оскільки такі, в порушення вимог ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, були прийняті при неповному встановлені обставин справи та з порушенням норм матеріального і процесуального права, з огляду на таке.
Статтею 203 Цивільного кодексу України передбачені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: зміст правочину не можу суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
В той же час, ст. 215 Цивільного кодексу України встановлює підстави недійсності правочину, а саме: недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу; якщо недійсність правочину встановлена законом (нікчемний правочин); якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Також, статтею 241 цього ж Кодексу встановлено, що правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.
При цьому, статтею 239 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.
Отже, юридична особа є учасником цивільних відносин та наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю (ст.ст. 2, 80, 91, 92 Цивільного кодексу України).
При цьому, особливістю цивільної дієздатності юридичної особи є те, що така особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону (частина перша статті 92 Цивільного кодексу України).
Також, юридична особа через свої органи вчиняє правочини, що з огляду на положення ст. 237 Цивільного кодексу України, утворює правовідносини представництва, в якому орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана або має право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі, вступаючи у правовідносини з третіми особами.
Також, органи товариства здійснюють управління цим товариством через загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом (ст. 97 Цивільного кодексу України).
За системним аналізом норм Цивільного кодексу України (ст.ст. 99, 145, 147), Господарського кодексу України (ст. 89), Закону України "Про господарські товариства" (ст.ст. 58, 59, 62, 63) виконавчий орган товариства вирішує всі питання, пов'язані з управлінням поточною діяльністю товариства, крім питань, що є компетенцією загальних зборів учасників товариства або іншого його органу. Здійснюючи управлінську діяльність, виконавчий орган реалізує колективну волю учасників товариства, які є носіями корпоративних прав.
Реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об'єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Такі рішення уповноваженого на це органу мають розглядатися в межах корпоративних правовідносин, що виникають між товариством і особами, яким довірено повноваження з управління ним (п. 3.2. Рішення Конституційного Суду України від 12.01.2010 року № 1-рп/2010 у справі за конституційним зверненням ТОВ "Міжнародний фінансово-правовий консалтинг" про офіційне тлумачення частини 3 статті 99 Цивільного кодексу України).
З огляду на вказане, дефекти в компетенції, обсязі повноважень виконавчого органу товариства, коли цей орган вступає в правовідносини із третіми особами, можуть залежати від дефектів реалізації учасниками товариства корпоративних прав. У такому випадку дефекти волі товариства, обмеження повноважень його виконавчого органу можуть перебувати поза межами розумного контролю з боку третьої особи, не викликаючи в третьої особи обґрунтованих сумнівів у правомірності дій виконавчого органу товариства.
Тому, на захист прав третіх осіб, які вступають у правовідносини з юридичними особами, в тому числі й укладають із юридичними особами договори різних видів, частиною 3 статті 92 Цивільного кодексу України передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. При цьому частиною 4 статті 92 цього ж Кодексу передбачено, що якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов'язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі.
Таким чином, закон вимагає, щоб виконавчий орган товариства діяв добросовісно і розумно, керуючись інтересами товариства, а не власними. За порушення цієї вимоги на виконавчий орган може бути покладений обов'язок відшкодувати завдані товариству збитки.
Однак, закон враховує, що питання визначення обсягу повноважень виконавчого органу товариства та добросовісність його дій є внутрішніми взаємовідносинами юридичної особи та її органу, тому сам лише факт учинення виконавчим органом товариства протиправних, недобросовісних дій, перевищення ним своїх повноважень, не може слугувати єдиною підставою для визнання недійсними договорів, укладених цим органом від імені юридичної особи з третіми особами.
Частина 3 статті 92 Цивільного кодексу України встановлює виняток із загального правила щодо визначення правових наслідків вчинення правочину представником із перевищенням повноважень (ст.ст. 203, 241 Цивільного кодексу України).
Для третьої особи, яка уклала з юридичною особою договір, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи, в тому числі - й повноважень виконавчого органу товариства, загалом не мають юридичної сили, хоча б відповідні обмеження й існували на момент укладення договору.
Разом із тим, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме вона, ця третя особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема, достеменно знала про відсутність у виконавчого органу товариства необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це. Тягар доказування недобросовісності та нерозумності в поведінці третьої особи несе юридична особа.
При цьому, відповідно до ст. 16 Цивільного кодексу України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів, тоді як загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 цього ж Кодексу.
Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, а правочин - бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину (ст. 203, ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України).
За таких обставин, з урахуванням положень ст. 98 Цивільного кодексу України, та приписів ст.ст. 92, 203, 215, 241 цього ж Кодексу, рішення загальних зборів учасників (засновників) товариства є актами, що зумовлюють настання правових наслідків, спрямованих на регулювання відносин у різних питаннях діяльності товариства, і мають обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин. Таким чином, у разі визнання судом недійсним рішення загальних зборів учасників товариства, воно є недійсним з моменту його прийняття.
Проте, для визнання недійсним договору, укладеного виконавчим органом товариства (директором) з третьою особою, з підстав порушення цим органом установленого обмеження повноважень щодо представництва, не має самостійного юридичного значення сам по собі той факт, що згодом визнано недійсним у судовому порядку рішення загальних зборів учасників товариства про обрання (призначення) виконавчого органу, згідно якого виконавчий орган діяв на момент укладення договору. Такий договір може бути визнаний недійсним із зазначених підстав у тому разі, якщо буде встановлено, що сама третя особа, контрагент юридичної особи за договором, діяла недобросовісно і нерозумно, тобто, третя особа знала або за всіма обставинами, проявивши розумну обачність, не могла не знати про обмеження в повноваженнях виконавчого органу товариства.
При цьому, закон не встановлює виключного переліку обставин, які свідчать про недобросовісність чи нерозумність дій третьої особи у відносинах із юридичною особою. Тому з огляду на загальні засади здійснення цивільних прав (ст. 12 Цивільного кодексу України) висновок про добросовісність поведінки третьої особи залежить від того, чи відповідало укладення договору її внутрішній волі, чи бажала третя особа реального настання правових наслідків, що обумовлені договором, і чи настали такі наслідки насправді. Таким чином, підлягає оцінці не лише поведінка третьої особи до та в момент укладення оспорюваного договору, але й після його укладення, зокрема чи виконала третя особа свої обов'язки за договором, у який спосіб, як у подальшому третя особа розпорядилася одержаним за оспорюваним договором, чи не було залучення третьої особи до участі в укладенні договору формальною дією, спрямованою на подальше відчуження предмета договору з метою протиправного позбавлення юридичної особи права власності на майно.
В даному випадку, як видно з матеріалів справи, 29.03.2006 року між Акціонерним поштово-пенсійним банком "Аваль" (Кредитор), правонаступником якого є ПАТ "Райффайзен Банк Аваль", та ОСОБА_6 (Позичальник) було укладено генеральну кредитну угоду № 42, з урахуванням додаткової угоди №1 від 18.09.2007 року та інших додаткових угод, за якою Позичальнику встановлюється загальний розмір позичкової заборгованості за наданими в рамках Генеральної кредитної угоди кредитами, що не повинен перевищувати суми еквівалентної 668500,00 дол. США за офіційним курсом НБУ на дату надання кредиту, строком до 28.09.2017 року з відсотковою ставкою, що визначається кожним додатково укладеним кредитним договором.
При цьому, пунктом 2.5 Генеральної кредитної угоди встановлено, що у відповідності з діючим законодавством України забезпеченням даної угоди може бути договір застави, договір іпотеки, договір про надання гарантії/письмової гарантії, договір поруки, інші види забезпечення.
В наступному, 02.07.2008 року між ВАТ "Райффайзен Банк Аваль" в особі Закарпатської обласної дирекції (Іпотекодержатель) та ПП "Б.М.М." (Іпотекодавець), в особі його директора, було укладено іпотечний договір №014/02-2/098-2/2, посвідчений нотаріально та зареєстрований в реєстрі за №1529 (далі - Іпотечний договір).
Відповідно до умов розділу І даного Іпотечного договору такий забезпечує вимогу Іпотекодержателя, що випливає з: генеральної кредитної угоди № 42 від 29.03.2006 року, додаткової угоди № 1 про внесення змін до генеральної кредитної угоди № 42 від 29.03.2006 року, а також усіх додаткових угод, які можуть бути укладені до закінчення строку дії даної Генеральної кредитної угоди, укладеної між Іпотекодержателем та Позичальником, згідно з якою Позичальнику встановлюється загальний розмір позичкової заборгованості за наданими в рамках Генеральної кредитної угоди кредитами, що не повинен перевищувати суми еквівалентної 668500,00 дол. США за офіційним курсом НБУ на дату надання кредиту, строком до 28.09.2017 року з відсотковою ставкою, що визначається кожним додатково укладеним кредитним договором; кредитного договору № 014/02-2/096-ІІ від 29.03.2006 року, а також усіх додаткових угод, які можуть бути укладені до закінчення строку дії кредитної договору, (далі - кредитний договір) укладеного між Іпотекодержателем та Позичальником, за умовами якого Позичальник зобов'язаний до 28.03.2013 року повернути Іпотекодержателю кредит у розмірі 195000,00 дол. США сплатити проценти за користування ним у розмірі 13.5% відсотків річних, а також можливу неустойку у розмірі і у випадках, передбачених Генеральною кредитною угодою та даним кредитним договором; кредитного договору № 010/02-7/351-М від 18 вересня 2007 року, а також усіх додаткових угод, які можуть бути укладені до закінчення строку дії кредитної договору (далі - кредитний договір) укладеного між Іпотекодержателем та Позичальником, за умовами якого Позичальник зобов'язаний до 17.09.2017 року повернути Іпотекодержателю кредит у розмірі 500000,00 дол. США, сплатити проценти за користування ним у розмірі 12,5% відсотків річних, а також можливу неустойку у розмірі і у випадках передбачених Генеральною кредитною угодою та даним кредитним договором. У відповідності до даного договору Іпотекодержатель має право у випадках невиконання Позичальником своїх зобов'язань за Генеральною кредитною угодою та/або кредитними договорами, укладеними в рамках Генеральної кредитної угоди, отримати задоволення за рахунок заставленого майна, заставленого на нижче вказаних умовах. Боржником за Кредитними договорами виступає ОСОБА_6
Предметом іпотеки за Іпотечним договором є: нерухоме майно: будівля, що складається з літ. А', літ. А", літ. А''', загальною площею 606,4 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 та належить Іпотекодавцю на підставі Свідоцтва про право власності, виданого Виконавчим комітетом Ужгородської міської ради 03.01.2002 року на підставі його рішення № 231 від 26.12.2001 року.
При цьому, як вбачається з матеріалів справи, укладаючи вказану Генеральну кредитну угоду, а також, отримуючи і сплачуючи по ній грошові кошти, власник Підприємства - ОСОБА_6, був обізнаний, що для забезпечення такої угоди буде укладено іпотечний договір. При цьому, в самому іпотечному договорі № 014/02-2/096-Z/2 від 02.07.2008 року також зазначено, що його укладено для забезпечення грошового зобов'язання саме за Генеральною кредитною угодою № 42 від 29.03.2006 року, з додатковими угодами до неї, Боржником за якою виступає саме ОСОБА_6
Відповідно до ч. 1 ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
У зв'язку з цим, розглядаючи даний спір, суд першої інстанції, в порушення вимог ст.ст. 47, 34, 43, 82 Господарського процесуального кодексу України, не проаналізувавши належним чином усіх обставин справи і, зокрема, про те, що Генеральна кредитна угода № 42 від 29.03.2006 року виконувалась сторонами, а також те, що вказаний іпотечний договір №014/02-2/096-Z/2 було укладено ще 02.07.2008 року, тоді як з даним позовом до суду ПП "Б.М.М." звернулося тільки у квітні 2016 року, тобто - в строк понад 8 років, з порушенням строків позовної давності, встановлених ст. 257 Цивільного кодексу України, пославшись тільки на доводи Позивача про його необізнаність щодо укладення його керівником спірного правочину, тим самим, дійшов до передчасних висновків про наявність правових підстав для задоволення даного позову.
При цьому, в порушення приписів ст.ст. 15, 43 Господарського процесуального кодексу України, суд першої інстанції не звернув належної уваги і на те, що на момент звернення ПП "Б.М.М." з даним позовом до суду, ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" в особі Закарпатської обласної дирекції АТ "Райффайзен Банк Аваль", яке було визначено, як Відповідач у даній справі, у 2015 році було ліквідовано, що підтверджується відповідним витягом з ЄДРПОУ, та свідчить про порушення судом правил територіальної підсудності.
Разом з тим, переглядаючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції, який, відповідно до положень ст.ст. 99 та 101, 11112 Господарського процесуального кодексу України, під час перегляду судових рішень в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції та здійснює за наявними у справі і додатково поданими доказами повторний розгляд справи, в порушення вимог ч. 1 ст. 47 Господарського процесуального кодексу України, щодо прийняття судового рішення за результатами обговорення усіх обставин справи, та ч. 1 ст. 43 цього ж Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, також не приділив у повній мірі уваги вимогам вищезазначених норм матеріального права та обставинам справи і, зокрема, щодо виконання Генеральної кредитної угоди та обізнаності власника ПП "Б.М.М." про укладення Іпотечного договору на забезпечення зобов'язань за вказаною кредитною угодою, припустившись цим самим тих же порушень, що і суд першої інстанції.
Зокрема, дійшовши формального висновку про те, що власником ПП "Б.М.М." ОСОБА_6 не надавалась згода на передачу в іпотеку нерухомого майна для забезпечення зобов'язань за Генеральною кредитною угодою, не врахував те, що положення ст. 34 Господарського процесуального кодексу України слід застосовувати у взаємозв'язку з ч. 1 ст. 43 цього Кодексу та надавати при цьому правову оцінку усім доказам у справі у їх сукупності.
При цьому, статтею 33 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень. Разом з тим, якщо подані сторонами та іншими учасниками судового процесу докази є недостатніми, господарський суд може за їх клопотанням чи за власною ініціативою витребувати необхідні для цього докази, при цьому не лише від учасників судового процесу, а й від інших підприємств, установ, організацій, державних органів.
З огляду на зазначене таке, колегія суддів касаційної інстанції вважає, що рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного господарського суду, в порушення вимог ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, були прийняті без всебічного, повного і об'єктивного розгляду усіх обставин справи в їх сукупності.
Між тим, згідно ч. 1 та п. 6 ч. 2 ст. 11110 Господарського процесуального кодексу України, підставами для скасування чи зміни рішення місцевого чи апеляційного господарського суду або постанови апеляційного господарського суду є порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права. Порушення норм процесуального права є в будь-якому випадку підставою для скасування рішення місцевого або постанови апеляційного господарського суду, якщо, зокрема, рішення прийнято господарським судом з порушенням правил предметної або територіальної підсудності.
Водночас, відповідно до ст. 1117 Господарського процесуального кодексу Українипереглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.
У зв'язку з цим, прийняті у справі судові рішення підлягають скасуванню, а справа - передачі її на новий розгляд до суду першої інстанції.
Під час нового розгляду справи місцевому господарському суду необхідно врахувати наведене, всебічно, повно та об'єктивно перевірити доводи сторін, надати об'єктивну оцінку доказам, які мають значення для вирішення справи, витребувавши при цьому їх у разі необхідності, та на підставі всебічного, повного та об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності вирішити спір, правильно застосувати норми матеріального та процесуального права, які регулюють спірні відносини.
Керуючись ст.ст. 85, 1115, 1117 - 11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -
1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" задовольнити.
2. Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 29.11.2016 р. та рішення господарського суду Закарпатської області від 12.10.2016 року у справі № 907/211/16 скасувати повністю, а справу передати на новий розгляд до господарського суду Закарпатської області в іншому складі суду.
Головуючий суддя Малетич М.М.
Судді Плюшко І.А.
Самусенко С.С.