13 лютого 2017 року Справа № 915/1450/16
м.Миколаїв
Господарський суд Миколаївської області у складi головуючого суддi ОСОБА_1,
за участю:
секретаря судового засідання Долгової А.О.,
представника позивача: ОСОБА_2 - дов.№9 від 05.05.2016,
представників відповідача: ОСОБА_3 - дов.№2603 від 20.12.2016,
ОСОБА_4 - дов.№2152/1 від 10.10.2016,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу
за позовом: Запорізького державного підприємства “Радіоприлад”
(69600, м.Запоріжжя, пр.Соборний, 3),
до відповідача: Державного підприємства “Миколаївський бронетанковий завод”
(54017, м.Миколаїв, вул.1 Слобідська, 120),
про: стягнення заборгованості з вартості майна у сумі 132186,00 грн., 4041,63 грн. - 3% річних та 12689,86 грн. збитків від інфляції, -
26.12.2016 позивач звернувся до суду з позовом, в якому просить на підставі Договору №02/2006 від 02.11.2006 стягнути з Державного підприємства “Миколаївський бронетанковий завод” заборгованість з вартості майна у сумі 132186,00 грн., 4041,63 грн. - 3% річних та 12689,86 грн. збитків від інфляції.
В обґрунтування своїх вимог позивач зазначає, що на виконання умов Договору №702/2006 від 02.11.2006 ним виготовлено та надано у тимчасове користування відповідачу вироби у відповідності із Специфікацією №1, для проведення дослідно-конструкторських робіт (ДКР). Позивач вказує на те, що зазначеним Договором чітко встановлено, що вироби надаються позивачем відповідачу у тимчасове користування. На підставі зазначеного Договору, ЗДП “Радіоприлад” 09.11.2006 передало відповідачу ОСОБА_5 радіостанції Р-163-50К, Радіостанцію Р-173М1, Радіоприймач Р-173ПМ1, Блок Р-173-14, Блок БЗИ 2 шт., комплект АВСК Р-174Т (згідно Специфікації №1) та 05.07.2007 комплект кабелів (17 шт.) (згідно Специфікації №2 в редакції додаткової угоди №1 від 02.07.2007). Термін дії Договору, вказаний в п.6.4. Договору, неодноразово продовжувався на підставі додаткових угод №2 від 31.10.2007, №3 від 11.12.2008, №4 від 23.12.2009, №5 від 20.12.2010 - до 31.12.2011. 06.07.2007 ДП “Миколаївський бронетанковий завод” повернуло за накладною №51 від 06.07.2007 лише ОСОБА_5 Р-163-50К вартістю 25250,00 грн. (без ПДВ). Не зважаючи на той факт, що додатковими угодами строк дії Договору продовжено до 31.12.2011, згідно п.1.4. Договору, строк виконання зобов'язання ДП “Миколаївський бронетанковий завод” щодо набуття у власність зазначених виробів (або повернення майна) в ньому не встановлено. Позивач неодноразово звертався до відповідача листами №ВТФ-591 від 19.12.2011, №ВТФ-116-505 від 16.02.2012 та №ВТФ-248-1682 від 17.07.2013, задля врегулювання зазначеного питання та повернення відповідачем належного позивачу майна, або сплати його вартості. Однак, жодної відповіді від ДП “Миколаївський бронетанковий завод” позивач не отримав. Позивач зазначає, що зважаючи на той факт, що у відповідача згідно Договору виникло зобов'язання по поверненню майна позивачу, або сплати його вартості та набуття права власності на нього, відповідач, не здійснивши дій з повернення або сплати вартості майна, не виконав свого обов'язку, чим порушив права та охоронювальні законом інтереси позивача. Позивачем було направлено до відповідача вимогу №131-2296 від 26.11.2015 щодо добровільного виконання ним свого обов'язку за Договором. Відповідач отримав вказану вимогу 01.12.2015. Позивач вказує на те, що зважаючи на приписи ст.612 ЦК України, відповідач (боржник) станом на 09.12.2015 є таким, що прострочив виконання зобов'язань. 26.08.2016 листом №131-2040, позивач, надіслав відповідачу претензію від 23.08.2016 з вимогою про сплату вартості майна у добровільному порядку. Позивач зазначає, що відповідач користується майном з 2006 року і вартість його не сплачує, тому заборгованість відповідача на день розгляду справи з оплати вартості майна становить 132186,00 грн. У зв'язку з порушенням відповідачем строків виконання зобов'язання за Договором позивачем застосовано до нього штрафні санкції, а саме нараховано 4041,63 - 3% річних та 12689,86 грн. збитків від інфляції.
Відповідач у відзиві від 24.01.2017 (а.с.38-39) проти позовних вимог заперечує та просить суд відмовити позивачу в позові у зв'язку з пропуском позовної давності. У додатковому відзиві від 13.02.2017, відповідач зазначає, що предметом позову є стягнення заборгованості з вартості майна у сумі 132186,00 грн., 3% річних у сумі 4041,63 грн. та збитків від інфляції у сумі 12689,86 грн. Однак, за умовами договору у відповідача не виникло зобов'язання щодо придбання виробів у власність та відповідно не виникло зобов'язання сплатити позивачу кошти за вартість майна. Оскільки умовами договору обов'язок відповідача сплатити вартість майна, тобто зобов'язання сплатити гроші, не встановлено, то між відповідачем та позивачем не виникло грошового зобов'язання, у відповідача не виникло заборгованості у грошовому виразі та відповідно не виникла відповідальність за порушення (прострочення) грошового зобов'язання. Згідно п.1.1. Постанови Пленуму Вищого Господарського суду України №14 від 17.12.2013 “Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань”, ч.2 ст.625, ч.2 ст.530 ЦК України та умови Договору №702/2006 від 02.11.2006 підтверджують правову позицію відповідача стосовно відсутності правових підстав щодо стягнення на користь позивача заборгованості з вартості майна, 3% річних та збитків від інфляції. Відповідач вказує на те, що зі змісту позовних вимог вбачається, що звертаючись до суду з зазначеним позовом, позивач фактично намагається у судовому порядку змінити умови договору в частині предмету договору, зобов'язань та відповідальності сторін. Зазначає, що майно було втрачене позивачем зі спливом строку позовної давності на його витребування та вважає, що у задоволенні позову повинно бути відмовлено з підстав його необґрунтованості та невідповідності нормам матеріального права.
13.02.2017 позивачем надано суду додаткові пояснення та доводи №131-280 від 10.02.2017, в яких він зазначає, що оскільки строк виконання зобов'язання договором не встановлено то ЗДП “Радіоприлад” має право вимагати його виконання у будь-який час. Вважає, що з урахуванням приписів ст.253 ЦК України, перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок, а отже відповідач повинен був розрахуватися за майно отримане згідно Договору після виставлення йому вимоги №131-2296 від 26.11.2015, тобто до 09.12.2015 включно.
Під час розгляду справи, представники сторін підтримали доводи, викладені у позові, у додаткових поясненнях та доводах, у відзиві та у додатковому відзиві.
24.01.2017 судом оголошено перерву у відповідності до ст.77 ГПК України до 13.02.2017.
У судовому засіданні 13.02.2017 судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши представників сторін, суд дійшов висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягають, виходячи з наступного.
02.11.2006 між сторонами було укладено Договір №702/2006 про поставку виробів для проведення ДКР (надалі - Договір №702/2006) (а.с.9-10), за умовами якого виробник (позивач у справі) зобов'язується виготовити та надати в тимчасове користування і на безоплатній основі користувачеві (відповідач у справі) вироби відповідно до Специфікації №1 (Додаток №1), що є його невід'ємною частиною, на умовах, викладених у цьому Договорі, для проведення останнім дослідно-конструкторських робіт (ДКР) (відповідно до п.1.1. Договору №702/2006).
Згідно п.1.2 Договору №702/2006, строк користування виробами становить 12 (дванадцять) місяців з моменту відвантаження виробів. Датою відвантаження виробів вважається дата, зазначена у накладній.
З матеріалів справи, вбачається, що на виконання умов Договору №702/2006 від 02.11.2006, позивач передав, а відповідач прийняв 09.11.2006 ОСОБА_5 радіостанції Р-163-50К, Радіостанцію Р-173М1, Радіоприймач Р-173ПМ1, Блок Р-173-14, Блок БЗИ 2 шт., комплект АВСК Р-174Т (згідно Специфікації №1)(а.с.11), що підтверджується товарно-транспортною накладною №616300 від 09.11.2006 та зафіксовано в гарантійній розписці від 10.11.2006 (а.с.15 зворотній бік) та 05.07.2007 комплект кабелів (17 шт.) (згідно Специфікації №2 в редакції Додаткової угоди №1 від 02.07.2007) (а.с.12 зворотній бік), що підтверджується товарно-транспортною накладною №616311 від 05.07.2007 та зафіксовано у гарантійній розписці від 06.07.2007 (а.с.16 зворотній бік).
Відповідно до п.1.4 Договору №702/2006, сторони узгодили, що після закінчення строку, обумовленого в п.1.2 цього Договору, користувач може: придбати у власність вироби за цінами, вказаними в Специфікації №1 (Додаток №1), шляхом перерахування коштів на розрахунковий рахунок виробника; по узгодженню з виробником - продовжити строк користування виробами; або повернути вироби виробнику.
Пунктом 6.4. Договору №702/2006, сторонами було встановлено строк дії цього Договору - до листопада 2007 року.
В подальшому між сторонами було підписано ряд Додаткових угод (№2 від 31.10.2007, №3 від 11.12.2008, №4 від 23.12.2009, №5 від 20.12.2010) (а.с.13-16), якими було внесено зміни до п.6.4 Договору №702/2006 та продовжено термін його дії до 31.12.2011.
06.07.2007 відповідачем було повернуто позивачеві ОСОБА_5 радіостанції Р-163-50К (1 шт.), що підтверджується накладною №51 (а.с.43).
Доказів повернення решти виробів, відповідачем суду не надано.
Позивач листами №ВТФ-591 від 19.12.2011, №ВТФ-116-505 від 16.02.2012, №ВТФ/313 від 25.06.2012, №ВТФ/560 від 23.10.2012, №ВТФ/640 від 12.12.2012, №ВТФ/144 від 11.04.2013 та №ВТФ-248-1682 від 17.07.2013 звертався до відповідача з вимогою про повернення останнім належного позивачу майна, набуття відповідачем права власності на майно або сплати вартості поставлених відповідачу за Договором №702/2006 від 02.11.2006 виробів.
Вказані вимог були залишені відповідачем без розгляду та задоволення.
Як зазначає позивач, вартість переданого відповідачу та не повернутого майна по Договору №702/2006 становить 132186,00 грн.
26.11.2015 позивачем направлялась вимога №131-2296 про сплату суми боргу в розмірі 132186,00 грн. на адресу відповідача. Докази направлення вказаної вимоги містяться в матеріалах справи (а.с.28).
26.08.2016 позивачем на адресу відповідача було направлена претензія №131-2040 від 23.08.2016 на суму 132186,00 грн. Вказана претензія отримана відповідачем, про що свідчить рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення (а.с.23).
Вказані вимога та претензія були залишені відповідачем без розгляду та задоволення.
Згідно ст.526 Цивільного кодексу України та ст.193 Господарського кодексу України, зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного та Господарського кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Укладений між сторонами Договір №702/2006 від 02.11.2006 (з подальшими змінами та доповненнями) за своєю правовою природою є змішаним договором, який містить елементи договору поставки та договору найму.
Стаття 759 Цивільного кодексу України передбачає, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.
Відповідно до ч.1 ст.785 Цивільного кодексу України, у разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.
Згідно з умовами Договору №702/2009 строк користування виробами становить 12 місяців з моменту відвантаження виробів та після закінчення вказаного строку користувач (відповідач у справі) може: придбати у власність вироби за цінами, вказаними в Специфікації №1 (Додаток №1), шляхом перерахування коштів на розрахунковий рахунок виробника; по узгодженню з виробником - продовжити строк користування виробами; або повернути вироби виробнику.
Враховуючи, що предметом договору є виготовлення та передання у користування відповідачу виробів вказаних у Специфікації до договору, то продовження сторонами строку дії даного договору, за умови передання відповідачу готових виробів, вказує на продовження сторонами строку користування приладами відповідачем.
З матеріалів справи вбачається, що остаточної датою, до якої діяв Договір №702/2006 є 31.12.2011.
Після закінчення строку дії договору відповідач залишок виробів не повернув.
Доказів того, що відповідач звертався до позивача з пропозицією придбати у власність вироби за цінами, вказаними в Специфікації №1 (Додаток №1), позивачем суду не надано.
За вказаних умов, позивач мав звернутись до відповідача з вимогою про повернення виробів, а у разі невиконання останнім вимоги - з позовом до суду для реалізації передбаченого ст.785 Цивільного кодексу України права орендодавця вимагати у орендаря повернення об'єкту оренди після припинення договору найму.
Дій по поверненню майна в судовому порядку позивачем вчинено не було.
Суд вважає безпідставним посилання позивача на те, що умовами Договору №702/2006 передбачений обов'язок користувача, у разі відмови останнього від повернення майна, придбати вироби у власність сплативши позивачу вартість цього майна, оскільки п.1.4 Договору №702/2006 вказує на право відповідача це зробити, а не на безумовний обов'язок. Відповідно, не можна казати про виникнення у відповідача грошових зобов'язань (у т.ч. штрафних санкцій, інфляційних та річних) у зв'язку з неповерненням майна позивачу.
За вказаних обставин, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, у зв'язку з їх недоведеністю.
Щодо поданої відповідачем заяви про застосування строку позовної давності у зв'язку з пропуском позивачем строку у межах, якого він міг звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права та інтересу, судом встановлено наступне.
Пунктом 1.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №10 від 29.05.2013 “Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів”, позовна давність, за визначенням статті 256 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Отже, позовна давність є інститутом цивільного права і може застосовуватися виключно до вимог зі спорів, що виникають у цивільних відносинах, визначених у частині першій статті 1 ЦК України, та у господарських відносинах (стаття 3 Господарського кодексу України, далі - ГК України).
Відповідно до ч.1 ст.257 Цивільного кодексу України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Згідно ч.4 ст.267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
Судом встановлено, що відповідач мав повернути майно позивачу після закінчення строку дії договору, а саме після 31.12.2011.
Посилання позивача на те, що договором не визначений порядок та строки повернення майна судом відхиляються, оскільки ч.1 ст.785 ЦК України передбачає, у разі припинення договору найму, обов'язок наймача негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено у договорі.
За змістом ст.261 ЦК України для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.
При цьому норма частини першої статті 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб'єктивних прав, відтак обов'язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.
Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР “Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції”, яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.
Європейський суд з прав людини юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що “позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу” (п. 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ “Нафтова компанія “Юкос” проти Росії”; п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі “Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства”).
Вказана правова позиція викладена в постанові Судової палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 16.09.2015 року по справі № 6-68цс15.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про те, що позивач міг довідатись та довідався про порушення свого права у січні 2012 року, після відсутності з боку відповідача будь-яких дій з повернення майна після строку закінчення договору (31.12.2011), незважаючи на отримання від позивача листа №ВТФ-591 від 19.12.2011 (а.с.17). Позивачем позов подано 19.12.2016.
Слід зазначити, що звернення до відповідача у 2015 та 2016 роках з вимогами про сплату заборгованості не свідчить про виникнення у позивача права вимоги зі сплати грошових коштів у цей період, оскільки правових підстав для звернення до відповідача з такими вимогами у позивача не було.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про пропуск строку позовної давності. Однак, враховуючи, що сплив строку позовної давності застосовується лише у випадку порушення прав позивача, суд дійшов висновку про відмову в позові саме з підстав недоведеності належними та допустимими доказами у справі позовних вимог.
Відповідно до приписів ст.49 ГПК України, у разі відмови у позові, судовий збір підлягає покладенню на позивача.
Керуючись ст.ст.44, 49, 82, 821, 84, 85 ГПК України, суд -
1. В задоволенні позову відмовити.
2. Судові витрати покласти на позивача.
Рішення суду, у відповідності зі ст.85 Господарського процесуального кодексу України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом
Згідно ст.ст.91, 93 Господарського процесуального кодексу України, сторони у справі, прокурор, треті особи, особи, які не брали участь у справі, якщо господарський суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення місцевого господарського суду, яке не набрало законної сили.
Апеляційна скарга подається через місцевий господарський суд, який розглянув справу.
Апеляційна скарга подається на рішення місцевого господарського суду протягом десяти днів з дня його оголошення місцевим господарським судом. У разі якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення, зазначений строк обчислюється з дня підписання рішення, оформленого відповідно до статті 84 цього Кодексу.
Рішення оформлено у відповідності до ст.84 ГПК України
та підписано суддею 20 лютого 2017 року.
Суддя М.В.Мавродієва