ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
13.02.2017Справа №910/329/17
За позовом ОСОБА_1
до 1) Товариства з обмеженою відповідальністю «Полірем»;
2) Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль»
про визнання договорів недійсними.
Суддя Сташків Р.Б.
Представники сторін:
від позивача - ОСОБА_3.(представник за довіреністю);
від відповідачів: 1) Тугай С.В. (директор);
2) Приходько Д.В. (представник за довіреністю).
На розгляд Господарського суду міста Києва передано указаний позов про визнання недійсними наступних договорів: 1) договір застави (іпотеки) №010/02-01/03/159/1 від 14.07.2006; 2) договір застави товарів в обігу №12/14/1127 від 28.12.2010; 3) договір застави транспортних засобів №12/14/1132 від 28.12.2010; 4) договір застави транспортних засобів №12/14/1134 від 28.12.2010; 5) договір застави основних засобів №12/14/1126 від 28.12.2010; 6) договір застави основних засобів № 12/14/1129 від 28.12.2010, за умовами яких Відповідачем-1 були надані обумовлені договорами застави Відповідачу-2 за виконання зобов'язань третіми особами. Підставою позову Позивач вказує порушення його корпоративних прав, як учасника товариства, оскільки вказані вище договори були укладені товариством без надання попередньої згоди на їх укладення та без їх затвердження загальними зборами учасників.
Відповідач-1 обґрунтованих заперечень проти позову не навів з посиланням, що на даний час призначені новий директор та новий арбітражний керуючий підприємства, які у зв'язку з тим, що приступили до виконання обов'язків нещодавно, не можуть підтвердити або спростувати обставини, які мали місце до їх призначення.
Відповідач-2 проти позову заперечує, вказуючи, що усі необхідні попередні погодження були отримані з боку загальних зборів учасників Відповідача-1 та що ці договори також були затверджені загальними зборами учасників, на підтвердження чого до відзиву додав відповідні копії протоколів зборів учасників.
Клопотання арбітражного керуючого Відповідача-1 ОСОБА_6 про залучення її до участі у справі в якості третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні Відповідача-1 судом розглянуто та відхилено, оскільки ОСОБА_6 всупереч ст. 27 ГПК України не довела, яким чином рішення з даного спору вплине особисто на її права та інтереси, з урахуванням того, що юридична особа, арбітражним керуючим якої ОСОБА_6 являється - Відповідач-1, вже є стороною даного спору, відтак ОСОБА_6 має право представляти інтереси Відповідача-1 та брати участь, як його представник, у судових засіданнях.
Клопотання Позивача про витребування доказів в порядку ст. 38 ГПК України, у частині витребування у Деснянській РДА м. Києва статутів Відповідача-1 із змінами та доповненнями з моменту створення товариства і по теперішній час судом розглянуто та відхилено, оскільки Позивач не довів суду неможливість отримання копій цих статутів ним, як учасником товариства, у державного реєстратора, а саме не довів, що йому було відмовлено у наданні копій з матеріалів реєстраційної справи, відтак є необхідність витребування у судовому порядку. При цьому, необхідність витребування оригіналів статутів не доведена взагалі, а саме не доведено підстав, які б ставили під сумнів здійснені державним реєстратором копії статутів з реєстраційної справи.
Клопотання Позивача про витребування доказів в порядку ст. 38 ГПК України, у частині витребування у Відповідача-2 оригіналів усіх документів кредитної справи Відповідача-1, судом також відхиляється. Підставою відхилення є те, що Позивач не довів обгрунтованість сумніву у відповідності наданих банком копій їх оригіналам, і також не довів, що Позивачу було відмовлено банком у доступі до ознайомлення з указаними документами.
Клопотання Позивача про відкладення розгляду спору, у зв'язку з заявленням ним клопотання про витребування доказів по ст. 38 ГПК України та для надання часу для надання цих доказів судом відхиляється, оскілки у клопотанні про витребування доказів судом було відмовлено, що обгрунтвоано вище, а інших передбачених ст. 77 ГПК України підстав для відкладення розгляду справи Позивач суду не навів.
Щодо питання необхідності розгляду вимог даного спору у межах справи про банкрутство, про що клопотали Відповідач-1 в особі арбітражного керуючого та Відповідач-2, то судом дані клопотання розглянуті та відхилені, з огляду на наступне.
Відповідно до ч. 4 ст. 10 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів ,пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу, а також справ у спорах про визнання недійсним правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений податковим кодексом України.
У п. 9 Інформаційного листа Вищого господарського суду України №01-06/606/2012 від 28.03.2013 викладено правову позицію, згідно з якою ч. 4 ст. 10 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» відносить до підвідомчості господарських судів справи зі спорів, пов'язаних з майновими вимогами до боржника, до яких, крім названих у зазначеній статті Закону, слід відносити також й інші спори з майновими вимогами до боржника, як-от: спори про визнання права власності, витребування майна з чужого незаконного володіння, спори, пов'язані з майновими вимогами учасників (акціонерів) до боржника. Дана норма кореспондується з положеннями пункту 7 частини першої статті 12 ГПК (у редакції Закону) та застосовується незалежно від суб'єктного складу сторін.
Справи у відповідних спорах відносяться до виключної підсудності того господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (ст. 16 ГПК України) та розглядаються, як і справи у спорах боржника з кредиторами, які мають поточні вимоги до боржника (частина восьма статті 23 Закону), у позовному провадженні - на відміну від: заяв про визнання недійсними правочинів (договорів) або спростування майнових дій боржника (стаття 20 Закону); заяв щодо відшкодування збитків у зв'язку з відмовою керуючого санацією від правочину (договору); заяв щодо порушення сторонами умов правочинів (договорів), вчинених згідно з планом санації (частини десята, одинадцята статті 28 Закону); спорів, які виникають при проведенні та виконанні результатів аукціонів, у тому числі про визнання недійсними договорів купівлі-продажу майна (частина восьма статті 44 Закону), які розглядаються у межах провадження у справі про банкрутство.
Відповідно до ч. 1 ст. 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", правочини (договори) або майнові дії боржника, які були вчинені боржником після порушення справи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство, можуть бути відповідно визнані недійсними або спростовані господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або конкурсного кредитора, зокрема, з підстав, коли боржник безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов'язання без відповідних майнових дій іншої сторони, відмовився від власних майнових вимог.
Враховуючи наведене, вимоги Позивача про визнання договорів недійсними підлягають розгляду судом у межах позовного провадження у даній справі, оскільки оскаржувані Позивачем договори не підпадають під виключний перелік правочинів (договорів) або майнових дій боржника, які відповідно до ч. 1 ст. 20 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» підлягають розгляду у межах справи про банкрутство за заявами арбітражного керуючого або конкурсного кредитора.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши надані докази та оцінивши їх в сукупності, суд
Позивач є учасником Відповідача-1 та володіє часткою у розмірі 14,96 % статутного капіталу Відповідача (п.п. 3, 12.1 Статуту).
Предметом оскарження є укладені Відповідачем-1 з Відповідачем-2 наступні договори: 1) договір застави (іпотеки) №010/02-01/03/159/1 від 14.07.2006; 2) договір застави товарів в обігу №12/14/1127 від 28.12.2010; 3) договір застави транспортних засобів №12/14/1132 від 28.12.2010; 4) договір застави транспортних засобів №12/14/1134 від 28.12.2010; 5) договір застави основних засобів №12/14/1126 від 28.12.2010; 6) договір застави основних засобів № 12/14/1129 від 28.12.2010, за умовами яких Відповідачем-1 були надані обумовлені договорами застави Відповідачу-2 за виконання зобов'язань третіми особами.
З тверджень Позивача він довідався про існування указаних договорів з часу, як ухвалою від 14.03.2016 у справі № 910/24368/14 про банкрутство Відповідача-1, учасником якого є Позивач, останнього було залучено до участі у справі про банкрутство.
Відповідно до п.п. 20.15 п. 20 Статуту Відповідача-1, до виключної компетенції Загальних зборів учасників відноситься попереднє затвердження правочинів (договорів, контрактів) щодо відчуження або передачі основних фондів товариства в заставу, як для забезпечення власник зобов'язань товариства, так і за договорами майнового поручительства за третіх осіб, незалежно від суми правочину та вартості основних фондів.
Відповідно до п. 28.7 Статуту Відповідача-1, правочини (договори, контракти), які підлягають попередньому затвердженню Загальними зборами згідно з цим Статутом, можуть бути укладені директором тільки після прийняття Загальними зборами рішення про їх затвердження, яке викладається в протоколі загальних зборів. Якщо такий правочин (договір, контракт), укладений без попереднього затвердження Загальних зборів, він є недійсним з моменту укладення.
Позивач стверджує, що вищеописані спірні договори застави укладені без попереднього затвердження Загальними зборами, тому підлягають визнанню недійсними.
Відповідно до ст. 167 ГК України (у редакції на час укладення всіх оспорюваних договорів), корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.
Також, згідно зі ст. 10 Закону України «Про господарські товариства» (у редакції на час укладення всіх оспорюваних договорів), учасники товариства мають право:
а) брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах, за винятком випадків, передбачених цим Законом;
б) брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частку (дивіденди). Право на отримання частки прибутку (дивідендів) пропорційно частці кожного з учасників мають особи, які є учасниками товариства на початок строку виплати дивідендів;
в) вийти в установленому порядку з товариства;
г) одержувати інформацію про діяльність товариства. На вимогу учасника товариство зобов'язане надавати йому для ознайомлення річні баланси, звіти товариства про його діяльність, протоколи зборів.
В указану норму у редакції, станом на час укладення оспорюваних договорів, які укладені 28.12.2010, добавився пункт (д), який вказує, що учасники товариства також мають право здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, в порядку, встановленому законом.
Стаття 10 цього Закону також вказує, що учасники товариства можуть мати і інші права, передбачені законодавством і установчими документами товариства.
Порушення своїх корпоративних прав, за захистом яких Позивач звернувся до суду, він вбачає в тому, що укладення оспорюваних договорів відбулося всупереч порядку, встановленому вказаними п. 20.15 та п. 28.7 Статуту Відповідача-1, чим було порушено корпоративні права Позивача: 1) на управління справами товариства; 2) на розподіл прибутку товариства від господарської діяльності; 3) погіршення майнового стану товариства, що впливає на право Позивача, як учасника з часткою в статутному капіталі 14,96 %.
Редакції Статуту, яка була діючою станом на час укладення оскаржуваних договорів Позивач суду не надав, але, як було вказано вище, позов Позивач обґрунтовує саме порушення прав, наданих йому за Законом: 1) брати участь в управлінні справами товариства, 2) брати участь у розподілі прибутку товариства; 3) одержувати його частку (дивіденди), з огляду на що судом надається оцінка доводам Позивача відносно їх відповідності положенням Закону, а не Статуту.
У господарському процесі обов'язок доказування розподілений між сторонами таким чином, що кожна сторона повинна довести саме ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Тобто у даному випадку на Позивача, як на особу, яка посилається на порушення своїх корпоративних прав укладенням оспорюваних договорів, покладається обов'язок доведення як факту порушення корпоративних прав, так і причинно-наслідкового зв'язку між укладенням оспорюваних договорів та фактом порушення корпоративних прав.
Проте Позивач у даному спорі не надав суду доказів та не обґрунтував, яким чином було порушено його право на прийняття участі в управлінні товариством з питання укладення оспорюваних договорів; яким чином було порушено його право на участь у розподілі прибутку товариства та на одержання його частки (дивідендів). Також Позивач доказово не обґрунтував власних тверджень, що укладення оспорюваних договорів призвело до погіршення майнового стану Відповідача-1 та вплинуло на права Позивача, як учасника з відповідною часткою, та зокрема, у частині корпоративного права на одержання дивідендів.
Враховуючи наведене, Позивач не довів порушення своїх корпоративних прав.
Відповідно до частини 1 статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Частиною 1 статті 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно з частиною 1 статті 1 ГПК України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Аналіз наведених вище норм дає змогу для висновку, що підставою для звернення до суду є наявність порушеного права, і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які б підтверджували наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову (постанова Верховного Суду України від 21.10.2015 у справі № 3-670гс15).
У правовій позиції, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 29.06.2016 у справі № 6-370цс16, зазначено, що з урахуванням норм частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
У межах даного спору Позивач посилався на порушення своїх корпоративних прав, але не довів заявлених порушень перед судом, що обгрунтовано вище, тому підстави для задоволення позову, заявленого Позивачем за захистом корпоративних прав, у суду відсутні, і тому у позові суд відмовляє.
При цьому, судом не надається правова оцінка доводам Відповідача-2 щодо правомірності укладення спірних договорів, та доводам Позивача щодо їх неправомірності, оскільки, як було вказано вище, підставою для відмови в позові є відсутність порушення корпоративних прав Позивача, як учасника товариства, за захистом яких він звернувся до суду. Відтак, враховуючи відсутність порушеного права, у суду відсутні підстави для дослідження права матеріального - дослідження обґрунтованості доводів Позивача щодо недотримання норм закону при укладенні оскаржуваних договорів.
Заява Відповідача-2 про застосування до вимог даного позову строків позовної давності судом відхиляється, оскільки у позові було відмовлено, тоді як розгляд питання наявності чи відсутності підстав для застосування позовної давності можливий лише у випадку встановлення судом обґрунтованості позову та можливості його задоволення, чого у даному випадку встановлено не було.
Судовий збір за ст. 49 ГПК України покладається на Позивача.
Виходячи з викладеного та керуючись ст.ст. 32-34, 43, 44, 49, 82-85 ГПК України, суд
У задоволення позову відмовити повністю.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Повне рішення складено 20.02.2017
Суддя Сташків Р.Б.