ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
14.02.2017Справа № 910/22272/16
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Ю ЕНД ТІ ТРЕЙДІНГ КОМПАНІ"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Росичі"
про розірвання договору, -
Суддя Морозов С.М.
За участю представників сторін:
від позивача: Соковікова Ю.М. (представник за довіреністю від 30.11.2016р.);
від відповідача: не з'явились.
Обставини справи:
Товариство з обмеженою відповідальністю "Ю ЕНД ТІ ТРЕЙДІНГ КОМПАНІ" (надалі - позивач) звернулось до суду з позовною заявою про розірвання Договору найму-продажу №130923 від 23.09.2013р., укладеного з Товариством з обмеженою відповідальністю "Росичі" (надалі - відповідач).
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем протягом строку дії договору не здійснено жодних платежів на виконання умов укладеного між сторонами договору, що на думку позивача, свідчить про істотне порушення відповідачем своїх зобов'язань, у зв'язку з чим позивачу нанесено шкоди.
Відповідач надав до матеріалів справи письмовий відзив на позовну заяву, відповідно до змісту якого проти задоволення позовних вимог заперечує, при цьому посилається на те, що укладений між сторонами договір містить умови договору оперативного або фінансового лізингу, проте позивач при його укладенні не повідомляв відповідачу що він є лізинговою компанією та не надав ні на момент укладення спірного договору, ні на момент подання позову доказів на підтвердження його статусу як лізингової компанії. Крім того, відповідач вказує на те, що він втратив можливість використання навантажувача через незалежні від нього обставини, що відповідно до ст. 614 ЦК України та п. 10.3. Договору, на його думку, виключає відповідальність за порушення умов договору. Відповідач також звертає увагу суду на те, що за час дії договору на рахунок позивача на виконання умов договору перераховано суму грошових коштів в розмірі 170 000,00 грн. та з урахуванням п. п. 2.3. - 2.6. Договору положення договору в частині орендних правовідносин припинили свою дію, а на даний час діють положення договору щодо купівлі-продажу. З урахуванням наведеного, відповідач просив суд відмовити в задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.12.2016р. прийнято позовну заяву до розгляду та порушено провадження у справі, розгляд призначено на 17.01.2017р.
В судовому засіданні 17.01.2017р. оголошено перерву до 24.01.2017р.
В судовому засіданні 24.01.2017р. судом було розглянуто клопотання відповідача про витребування доказів на підтвердження статусу позивача як лізингової компанії на дату виникнення спірних правовідносин та відмовлено в його задоволенні з огляду на те, що заявником не наведено суду обставин, які перешкоджають їх наданню та обставин, які можуть підтвердити, викладені у клопотанні докази, а при з'ясуванні викладених у клопотанні відповідача доводів, суд дійшов висновку, що докази, які просить витребувати відповідач не входять до предмету доказування у даній справі та не мають значення для правильного вирішення спору. З урахуванням викладеного, у суду відсутні правові підстави для витребування вказаних у клопотанні доказів в порядку ст. 38 ГПК України.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 24.01.2017р. продовжено строк розгляду спору на 15 днів.
В судовому засіданні 24.01.2017р. оголошено перерву до 07.02.2017р.
06.02.2017р. до суду від позивача надійшли письмові пояснення в обґрунтування заявлених ним позовних вимог з урахуванням заперечень відповідача, викладених у відзиві на позовну заяву та озвучених його представником в ході розгляду справи.
Крім того, в судовому засіданні 07.02.2017р. судом було розглянуто клопотання позивача про витребування доказів та відмовлено у його задоволенні з огляду на те, що позивачем не доведено суду, які саме обставини зможуть підтвердити докази, які він просить витребувати при розгляді даної справи, у зв'язку з чим у суду відсутні правові підстави для витребування вказаних у клопотанні доказів в порядку ст. 38 ГПК України.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.02.2017р. розгляд справи відкладено до 14.02.2017р.
13.02.2017р. до суду від позивача надійшли письмові пояснення в обґрунтування заявлених ним позовних вимог з урахуванням обраного ним способу захисту.
В судове засідання 14.02.2017р. представник відповідача не з'явився, про час та місце судового засідання був повідомлений належним чином, докази чого містяться в матеріалах справи.
Судом враховано, що відповідно до п. 3.9. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №18 від 26.12.2011р. "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з'явилися у засідання.
Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК.
За змістом цієї норми, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.
У випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.
Судом, враховано, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Зважаючи на те, що неявка представника відповідача, належним чином повідомленого про час та місце судового засідання, не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду справи, а також зважаючи на достатність в матеріалах справи доказів, необхідних для розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами в порядку ст. 75 ГПК України.
В судовому засіданні 14 лютого 2017 року було оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -
23 вересня 2013 року між позивачем (сторона-1) та відповідачем (сторона-2) було укладено Договір найму-продажу № 130923 (надалі - Договір), відповідно до п. 1.1. якого сторона-1 у порядку та на умовах, визначених договором зобов'язувалась передати стороні-2 у строкове платне користування (оренду, найм) навантажувач TAKEUCHI TL 140 (Навантажувач за договором), з наступним переходом права власності на нього від сторони-1 до сторони-2, а сторона-2 зобов'язувалась прийняти Навантажувач у строкове платне користування, а згодом у власність, а також сплачувати визначені цим договором платежі.
В п. 1.2.1. Договору сторони визначили характеристики Навантажувача, а в п. 1.2.2. Договору сторони дійшли згоди, що вартість Навантажувача на момент передачі стороні-2 складає 540 000,00 грн., з ПДВ.
За умовами п. 2.1. Договору Навантажувач повинен бути переданий строною-1 та прийнятий стороною-2 протягом 3-х днів з моменту набрання чинності цим договором, що оформляється сторонами актом прийому-передачі.
Згідно п. 2.3. Договору сторона-2 протягом 10-ти днів після закінчення строку оренди, у разі несплати в повному розмірі вартості Навантажувача, що визначена сторонами в п. 1.2.2. Договору повертає, а строна-1 приймає Навантажувач, про що оформляється відповідний акт, який підписується сторонами. З моменту підписання цього акту строк найму закінчується.
В п. 2.6. Договору сторони домовились, що у разі сплати стороною-2 вартості Навантажувача, яка визначена сторонами в п. 1.2.2. Договору, положення п. п. 2.3.- 2.5. договору не застосовуються.
Як передбачено п. 3.1. Договору строк оренди складає 18 місяців з моменту підписання сторонами акту прийому-передачі.
На виконання умов договору, позивач передав, а відповідач прийняв Навантажувач, що підтверджується наявним в матеріалах справи підписаним сторонами та скріпленими їхніми печатками акт прийому-передачі Навантажувача від 23.09.2013р.
Відповідно до п. п. 4.1. - 4.3. Договору сторона-2 зобов'язувалась своєчасно сплачувати орендну плату за користування Навантажувачем у розмірі 20 000,00 грн. з ПДВ за один календарний місяць. Орендна плата сплачується в безготівковій формі на рахунок сторни-1 не пізніше 20 числа поточного місяця. Сторона-2 зобов'язувалась протягом 20 днів з моменту прийняття Навантажувача за актом прийому-передачі перерахувати оренду плату за поточний місяць.
В п. 8.1. Договору на відповідача було покладено обов'язок своєчасно та у повному обсязі сплатити орендну плату.
Порядок викупу Навантажувача передбачений в розділі 9 Договору.
Так, за змістом п. 9.1. Договору Навантажувач, що орендується переходить у власність сторони-2 за умови сплати на користь сторони-1 остаточної вартості Навантажувача, що визначається як різниця між вартістю Навантажувача, яка визначена сторонами в п. 1.2.2. Договору та сумою всіх орендних платежів здійснених стороною-2 на користь сторони-1 до 21.01.2015р.
Згідно п. 9.2. Договору сплата вказаної суми може бути проведена стороною-2 частинами протягом дії договору.
Право власності на Навантажувач переходить від сторони-1 до сторони-2 з моменту повної оплати вартості Навантажувача, а саме після перерахування стороною-2 стороні-1 грошових коштів, що в сумі складають 540 000,00 грн. з ПДВ за час дії договору (п. 9.3. Договору).
В п. п. 11.1. - 11.2. Договору сторони домовились, що цей договір вважається укладеним з моменту його підписання сторонами. Строк договору починає свій перебіг у момент підписання сторонами акту прийому-передачі та закінчується після повного виконання сторонами своїх зобов'язань за ним.
Згідно п. 11.6. Договору його може бути розірвано тільки за домовленістю сторін, яка оформляється додатковою угодою до цього договору.
Цей договір вважається розірваним з моменту належного оформлення сторонами відповідної додаткової угоди до цього договору, якщо інше не встановлено у самій додатковій угоді, цьому договорі або у чинному в Україні законодавстві (п. 11.7. Договору).
У зв'язку з неналежним виконанням відповідачем взятих на себе зобов'язань за договором, позивач звертався до відповідача з заявами про відмову від договору (листи вих. №03/11-14 від 05.11.2014р. та № 12/12-14 від 12.12.2014р. в матеріалах справи) та пропозицією укласти додаткову угоду про розірвання договору (копія листа № 25/10-16 від 25.10.2016р. з доказами направлення та отримання відповідачем містяться в матеріалах справи) та вимагав у відповідача негайно повернути йому Навантажувач.
Вказані заяви (повідомлення про відмову від договору) та пропозиція позивача була залишена без відповіді та задоволення зі сторони відповідача.
Спір у даній справі виник внаслідок того, що відповідач неналежним чином виконує взяті на себе зобов'язання за договором в частині здійснення своєчасного та в повному обсязі внесення орендної плати за користування Навантажувачем та проведення остаточних розрахунків його вартості, що на думку позивача, свідчить про істотне порушення відповідачем своїх зобов'язань, у зв'язку з чим позивачу нанесено шкоди.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача підлягають задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші угоди.
Вказаний договір є підставою для виникнення у його сторін господарських зобов'язань, а саме майново-господарських зобов'язань згідно ст. ст. 173, 174, 175 Господарського кодексу України, ст. ст. 11, 202, 509 Цивільного кодексу України, і згідно ст. 629 Цивільного кодексу України є обов'язковим для виконання сторонами.
Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
У частині першій статті 627 Цивільного кодексу України зазначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до статті 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.
Згідно ст. 631 Цивільного кодексу України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.
За умовами частини першої статті 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Дослідивши зміст укладеного між сторонами договору, суд дійшов висновку, що за своєю правовою природою вказаний правочин є змішаним договором та містить елементи договорів найму (оренди), лізингу та купівлі-продажу.
Відповідно до ч. 1 ст. 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.
Аналогічні приписи містяться в ч. 1 ст. 759 Цивільного кодексу України.
Як передбачено ст. 798 Цивільного кодексу України предметом договору найму транспортного засобу можуть бути повітряні, морські, річкові судна, а також наземні самохідні транспортні засоби тощо.
Матеріалами справи підтверджується факт передачі позивачем в оренду, прийняття відповідачем та користування ним Навантажувачем з моменту підписання акту прийому-передачі Навантажувача від 23.09.2013р. по дату звернення позивача з даним позовом, а також станом на час розгляду справи в суді.
Відповідно до ч. 1 ст. 762 Цивільного кодексу України за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.
Частинами 1, 4 ст. 285 Господарського кодексу України визначено, що орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також в інших випадках, передбачених законодавством. Строки внесення орендної плати визначаються в договорі.
Згідно ст. 292 Господарського кодексу України лізинг - це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів. Залежно від особливостей здійснення лізингових операцій лізинг може бути двох видів - фінансовий чи оперативний.
За змістом ст. 806 Цивільного кодексу України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.
Згідно ст. 807 Цивільного кодексу України предметом договору лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками, віднесена відповідно до законодавства до основних фондів.
Згідно з статтею 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» фінансовий лізинг - це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу. За договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).
Частиною 1 ст. 2 Закону України «Про фінансовий лізинг» передбачено, що відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом.
Фінансовий лізинг (оренда) - господарська операція, що здійснюється фізичною або юридичною особою і передбачає передачу орендарю майна, яке є основним засобом згідно з цим Кодексом і придбане або виготовлене орендодавцем, а також усіх ризиків та винагород, пов'язаних з правом користування та володіння об'єктом лізингу.
Оперативний лізинг (оренда) - це господарська операція фізичної або юридичної особи, що передбачає передачу орендарю основного фонду, придбаного або виготовленого орендодавцем, на умовах інших, ніж ті, що передбачаються фінансовим лізингом (орендою) (п. 14.1.97 статті 14 Податкового кодексу України).
З огляду на положення ст. 292 Господарського кодексу України, ст. 806 Цивільного кодексу України, ст. ст. 1 - 6 Закону України «Про фінансовий лізинг», ст. 14 Податкового кодексу України, суд приходить до висновку про те, що укладений між позивачем і відповідачем договір містить елементи договору оперативного лізингу.
Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Згідно із статтями 525, 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватись належним чином, відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від виконання зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
За таких обставин, судом не приймаються заперечення відповідача, викладені у відзиві на позовну заяву про те, що позивач при його укладенні не повідомляв відповідачу що він є лізинговою компанією та не надав ні на момент укладення спірного договору, ні на момент подання позову доказів на підтвердження його статусу як лізингової компанії, оскільки чинним законодавством не заборонено передачу транспортних засобів в оперативний лізинг (оренду) особами, які не є фінансовими установами, а відповідні положення законодавства України, зокрема, в частині отримання спеціального дозволу (ліцензії), на які посилається відповідач до позивача не застосовуються.
Згідно ст. 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до ч. 1 ст. 691 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу.
Договір купівлі-продажу є оплатним, відтак одним із основних обов'язків покупця є оплата ціни товару. Ціна - грошове відображення вартості товару за його кількісну одиницю. Ціна товару, як правило, визначається у договорі за згодою сторін.
У відповідності до ст. 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару.
Згідно ст. 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору.
Предметом позову у даній справі є розірвання договору з підстав неналежного виконання відповідачем свої зобов'язань за договором в частині проведення вчасних та в повному обсязі розрахунків (орендної плати та остаточних розрахунків) з позивачем.
Згідно ст. 4 ГПК України господарський суд вирішує господарські спори на підставі Конституції України, цього Кодексу, інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Нормами статті 13 Конституції України закріплено обов'язок держави забезпечувати захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання. Згідно статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Зазначені положення Конституції України реалізовані у статті 15 Цивільного Кодексу України, відповідно до якої кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також у статті 20 Господарського кодексу України, згідно з якою держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів. Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.
Норми статті 16 Цивільного Кодексу України та статті 20 Господарського кодексу України містять перелік способів захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, якими є: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов'язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного суду України від 10 жовтня 2012 року № 6-110цс12.
Судом встановлено, що позивачем у зв'язку з неналежним виконанням відповідачем умов укладеного договору обрано спосіб захисту свого порушеного права (розірвання договору), який узгоджується з положеннями чинного законодавства України.
Так, згідно ч. 3 ст. 291 Господарського кодексу України договір оренди може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний з підстав, передбачених ЦК України для розірвання договору найму, в порядку, встановленому статтею 188 цього Кодексу.
За умовами ч. 3 ст. 651 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.
Статтею 782 Цивільного кодексу України визначено спеціальний спосіб розірвання договору шляхом вчинення наймодавцем односторонньої відмови від нього, якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд. У разі відмови наймодавця від договору найму договір є розірваним з моменту одержання наймачем повідомлення наймодавця про відмову від договору.
Тобто, ст.782 Цивільного кодексу України передбачено спеціальний спосіб розірвання договору шляхом вчинення наймодавцем односторонньої відмови від нього, якщо наймач не вносить плату за користування об'єктом оренди протягом трьох місяців. Аналогічну правову позицію наведено у постанові від 08.05.2012 року Верхового Суду України у справі №3-26гс12 та у постанові від 12.06.2007 року Верховного суду України у справі № 24/272.
Положеннями частин 2, 3, 4 ст. 188 Господарського кодексу України унормовано, що сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.
Водночас, право наймодавця на відмову від договору найму, передбачене частиною першою статті 782 Цивільного кодексу України, не є перешкодою для звернення наймодавця (орендодавця) до суду з вимогою розірвати договір у разі несплати наймачем (орендарем) платежів, якщо вбачається істотне порушення умов договору.
До того ж, як встановлено судом, укладений між сторонами договір містить елементи договорів лізингу, купівлі-продажу, відмова від яких не підпадає під дію ст. 782 Цивільного кодексу України.
Частиною 2 статті 651 Цивільного кодексу України передбачено, що договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.
В п. п. 11.6., 11.7. Договору сторони погодили порядок та умови розірвання укладеного між ними договору.
Разом з тим, відповідно до ч. 1 ст. 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
При цьому, відповідно до рішення Конституційного Суду України від 09.07.2002 №15-рп/2002 кожна особа має вільно обирати незаборонений законом спосіб захисту прав і свобод, у тому числі й судовий. Можливість судового захисту не може бути поставлена законом, іншими нормативно-правовими актами у залежність від використання суб'єктом правовідносин інших засобів правового захисту. Держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов'язком особи, яка потребує такого захисту.
Оскільки відповідачем порушено умови укладеного між сторонами договору в частині проведення своєчасних та в повному обсязі розрахунків з позивачем, а також не відредаговано на пропозицію позивача щодо розірвання договору, позивач обрав судовий спосіб захисту свого порушеного права.
Як зазначалось вище істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору (абзац другий частини другої статті 651 ЦК України).
Тобто йдеться про таке порушення договору однією зі сторін, яке тягне для другої сторони неможливість досягнення нею цілей договору.
Оцінка порушення договору як істотного здійснюється судом відповідно до критеріїв, що встановлені вказаною нормою. Оціночне поняття істотності порушення договору законодавець розкриває за допомогою іншого оціночного поняття - "значної міри" позбавлення сторони того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Це (друге) оціночне поняття значно звужує сферу огляду суду. Істотність порушення визначається виключно за об'єктивними обставинами, що склалися у сторони, яка вимагає розірвання договору. В такому випадку вина (як суб'єктивний чинник) сторони, що припустилася порушення договору, не має будь-якого значення і для оцінки порушення як істотного, і для виникнення права вимагати розірвання договору на підставі частини другої статті 651 ЦК України.
Іншим критерієм істотного порушення договору закон визнає розмір завданої порушенням шкоди, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору. При цьому йдеться не лише про грошовий вираз завданої шкоди, прямі збитки, а й випадки, коли потерпіла сторона не зможе використати результати договору.
Вирішальне значення для застосування зазначеного положення закону має співвідношення шкоди з тим, що могла очікувати від виконання договору сторона.
У кожному конкретному випадку питання про істотність порушення повинне вирішуватися з урахуванням усіх обставин справи, що мають значення. Так, суди повинні встановити не лише наявність істотного порушення договору, але й наявність шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може бути виражена як у вигляді реальних збитків та (або) упущеної вигоди, її розмір, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору; а також установити, чи є дійсно істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що в дійсності вона змогла отримати (аналогічна позиція викладена в постанові Верховного суду України від 18.09.2013р. у справі № 6-75цс13).
Як вбачається з матеріалів справи, відповідач не виконав належним чином взяті на себе зобов'язання за договором та не здійснив розрахунків з позивачем у визначені договором строки, у зв'язку з чим порушив умови договору.
Судом не приймаються посилання відповідача на неможливість використання навантажувача через незалежні від нього обставини, що відповідно до ст. 614 ЦК України та п. 10.3. Договору, на його думку, виключає відповідальність за порушення умов договору, оскільки підприємництвом є самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку (ч. 1 ст. 42 Господарського кодексу України) та саме на відповідача було покладено зобов'язання щодо проведення своєчасних та в повному обсязі розрахунків з позивачем, яке відповідно до ст. 193 Господарського кодексу України та ст. 526 Цивільного кодексу України має бути виконано належним чином.
Судом також відхиляються доводи відповідача про те, що за час дії договору на рахунок позивача на виконання умов договору перераховано суму грошових коштів в розмірі 170 000,00 грн., оскільки як вбачається з наданої відповідачем виписки по рахунку за 22.07.2013р. та виписки по рахунку за 19.09.2013р. оплата грошових коштів в розмірі 100 000,00 грн. та 50 000,00 грн. була проведена відповідачем за навантажувач згідно договором Р123 від 09.07.2013р., а не за Договором найму-продажу №130923 від 23.09.2013р.
Натомість, в рахунок оплати за Навантажувач за Договором найму-продажу №130923 від 23.09.2013р. відповідачем було сплачено грошові кошти в розмірі 20 000,00 грн. згідно квитанції № N19KV44694 від 20.10.2016р. на суму 10 000,00 грн. та квитанції № N19KV45251 від 24.10.2016р. на суму 10 000,00 грн., тобто з порушенням строків оплати, передбачених п. п. 4.2., 9.1. Договору.
При цьому, безпідставними попри отримання вказаних вище коштів є посилання позивача на їх оплату невстановленою особою (ОСОБА_1.), оскільки відповідач у визначеному законом порядку може уповноважити на внесення коштів певних осіб, а обов'язку надавати позивачу докази на підтвердження повноважень таких осіб, укладений між сторонами договір не містить.
Зважаючи на те, що судом встановлено істотне порушення умов договору відповідачем, оскільки таке порушення призвело до позбавлення позивача того, на що він розраховував при його укладенні, а саме на отримання грошових коштів за користування відповідачем Навантажувачем та різниці між вартістю Навантажувача та сумою всіх орендних платежів, укладений між сторонами договір має бути розірваний у судовому порядку.
Статтею 33 ГПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.
Відповідно до ст. 34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
За таких обставин, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог в справі №910/22272/16, у зв'язку з чим укладений між сторонами договір підлягає розірванню в судовому порядку.
Судовий збір в розмірі 1 378,00 грн., відповідно до положень статті 49 Господарського процесуального кодексу України, покладається на відповідача.
Керуючись ст.ст. 33, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -
1. Позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
2. Розірвати Договір найму-продажу №130923 від 23.09.2013р., укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "Ю ЕНД ТІ ТРЕЙДІНГ КОМПАНІ" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Росичі".
3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Росичі" (ідентифікаційний код 21649265, адреса: 02098, м. Київ, Дніпровська Набережна, буд. 7) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Ю ЕНД ТІ ТРЕЙДІНГ КОМПАНІ" (ідентифікаційний код 30370549, адреса: 04210, м. Київ, пр. Героїв Сталінграда, буд. 4, корп. 1, оф. 5) 1 378,00 грн. (одну тисячу триста сімдесят вісім гривень 00 коп.) судового збору.
4. Після вступу рішення в законну силу видати наказ.
5. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Повне рішення складено 20.02.2017р.
Суддя С.М. Морозов