ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
08.02.2017№910/19213/16
За позовом Чернівецької міської ради
до Чернівецької обласної ради
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача
Обласне комунальне підприємство «Центр комунального майна»
про визнання незаконним та скасування пунктів 3, 4, 5 рішення від 28.04.2016
№ 89-5/16
Суддя Літвінова М.Є.
Представники учасників судового процесу:
від позивача: Юзьків М.І. за довіреністю № 01/02-18/3229 від 08.12.2015 р.;
Білак Ю.М. за довіреністю № 01/02-18/3267 від 10.12.2015 р.;
від відповідача: Чернушка С.І. за довіреністю № 01-11/08-6 від 11.01.2016 р.;
від третьої особи: не з'явився.
Чернівецька міська рада (далі - позивач) звернулась до господарського суду міста Києва з позовом до Чернівецької обласної ради (далі - відповідач) про визнання незаконним та скасування пунктів 3, 4, 5 рішення від 28.04.2016 № 89-5/16 «Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та оформлення права власності за Чернівецькою обласною радою».
Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги позивач вказує на те, що оспорюване Рішення відповідача порушує право власності територіальної громади міста Чернівці в особі Чернівецької міської ради, яке належить позивачу в силу Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності», і позбавляє позивача права розпоряджатися спірною земельною ділянкою у розумінні статті 319 Цивільного кодексу України.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 24.10.2016 порушено провадження у справі №910/19213/16, на підставі статті 27 Господарського процесуального кодексу України, залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Обласне комунальне підприємство «Центр комунального майна», розгляд справи призначено на 07.11.2016 року.
07.11.2016 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником відповідача подано відзив на позовну заяву, відповідно до змісту яких відповідач проти задоволення позову заперечує, оскільки вважає що саме він є власником спірної земельної ділянки.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 07.11.2016, на підставі статті 77 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи відкладено на 23.11.2016 року.
23.11.2016 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подані додаткові пояснення у справі.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 23.11.2016 на підставі статті 77 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи відкладено на 07.12.2016 року.
07.12.2016 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником відповідача подано доповнення до відзиву, відповідно до змісту яких відповідач з посиланням на приписи ст. 377 Цивільного кодексу України, ст. ст. 120, 125 Земельного кодексу України вважає, що він став власником спірної земельної ділянки.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 07.12.2016, в порядку статті 69 Господарського процесуального кодексу України, продовжено строк розгляду спору у справі № 910/19213/16 на п'ятнадцять днів, на підставі статті 77 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи відкладено на 03.01.2017 року.
28.12.2016 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва від представника відповідача надійшло клопотання про припинення провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України, оскільки даний спір не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
Проте, 03.01.2017 року судове засідання не відбулось у зв'язку з перебуванням судді Літвінової М.Є. на лікарняному.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 16.01.2017 р., після виходу судді Літвінової М.Є. з лікарняного, розгляд справи призначено на 30.01.2017 року.
В судовому засіданні 30.01.2017 року на підставі статті 77 Господарського процесуального кодексу України оголошено перерву до 08.02.2017 року.
В судовому засіданні 08.02.2017 р. судом було розглянуто подане відповідачем клопотання про припинення провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України, та вирішено відмовити в його задоволенні виходячи з наступного.
Так, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України господарський суд припиняє провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в господарських судах України.
Як на тому наголошено у пункті 1.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України №6 від 17.05.2011 р. «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин» питання про те, чи підвідомча господарському суду справа у спорі, що виник із земельних правовідносин, повинно вирішуватись залежно від того, який характер мають спірні правовідносини, тобто чи є вони приватноправовими чи публічно-правовими, та чи відповідає склад сторін у справі статті 1 Господарського процесуального кодексу України. З цією метою господарським судам слід аналізувати предмет позову, підстави позову і зміст позовних вимог.
Господарським судам підвідомчі лише справи у спорах, що виникають із земельних відносин приватноправового характеру, тобто з відносин, врегульованих нормами цивільного або господарського права і пов'язаних із здійсненням сторонами цивільних або інших майнових прав на земельні ділянки на засадах рівності (п. 1.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 17.05.2011 р. «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин»).
Виходячи з положень статей 13, 14 Конституції України, статей 177, 181, 324, глави 30 Цивільного кодексу України, статті 148 Господарського кодексу України, земля та земельні ділянки є об'єктами цивільних прав, а держава та територіальні громади через свої органи беруть участь у земельних відносинах з метою реалізації цивільних та інших прав у приватноправових відносинах, тобто прав власників земельних ділянок.
З положень статей 13, 14, 140, 142, 143 Конституції України, статей 11, 16, 167, 169, 374 ЦК України, статей 2, 8, 48, 133, 148, 152, 197 ГК України, статей 80, 84, 123, 124, 127, 128 Земельного кодексу України випливає, що органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування у правовідносинах щодо розпорядження земельними ділянками державної та комунальної власності (наданні земельних ділянок громадянам та юридичним особам у власність або в користування, відчуженні земельних ділянок державної або комунальної власності, укладенні, зміні, розірванні договорів купівлі-продажу, ренти, оренди земельної ділянки та інших договорів щодо земельних ділянок, встановленні сервітуту, суперфіцію, емфітевзису, в тому числі прийнятті державними органами та органами місцевого самоврядування відповідних рішень) діють як органи, через які держава або територіальна громада реалізують повноваження власника земельних ділянок.
Відповідно до п. 1.2.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України №6 від 17.05.2011 р. «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин», реалізуючи відповідні повноваження, державні органи або органи місцевого самоврядування вступають з юридичними та фізичними особами у цивільні та господарські правовідносини. Отже, у таких відносинах держава або територіальні громади є рівними учасниками земельних відносин з іншими юридичними та фізичними особами, у тому числі з суб'єктами підприємницької діяльності. Таким чином, справи у спорах за участю державних органів та органів місцевого самоврядування, що виникають з правовідносин, у яких державні органи та органи місцевого самоврядування реалізують повноваження власника землі, а також в інших спорах, які виникають із земельних відносин приватноправового характеру, за відповідності складу сторін спору статті 1 ГПК підвідомчі господарським судам.
У справі, що розглядається, підставою для визнання недійсним та скасування прийнятого відповідачем Рішення, позивач вказує на порушення останнім права власності територіальної громади міста Чернівців в особі Чернівецької міської ради, яке належить позивачу в силу Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності», тоді як наявність оспорюваного Рішення позбавляє позивача права розпоряджатися спірною земельною ділянкою у розумінні статті 319 Цивільного кодексу України.
Відповідач, у свою чергу, вважає що саме він є власником спірної земельної ділянки та має право розпоряджатися нею в силу приписів ст. 377 Цивільного кодексу України, ст. ст. 120, 125 Земельного кодексу України.
Отже, з наведеного вбачається, що підґрунтям заявлених позовних вимог є наявність між сторонами саме спору про право, засноване на положеннях ст. 319 Цивільного кодексу України, яке підлягає розгляду в господарських судах України, а не в порядку адміністративного судочинства (п. 1.3. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 17.05.2011 р. «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин»).
Враховуючи вищевикладені обставини, суд залишає подане відповідачем клопотання про припинення провадження у справі без задоволення.
Представник позивача в судовому засіданні 08.02.2017 року позовні вимоги підтримав в повному обсязі.
Представник відповідача в судовому засіданні 08.02.2017 року проти задоволення позову заперечив з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву.
Представник третьої особи в судове засідання 08.02.2017 року не з'явився, про причини неявки суд не повідомив.
Судом враховано, що відповідно до п. 3.9. постанови пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з'явилися у засідання.
Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК.
За змістом цієї норми, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.
У випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.
Зважаючи на те, що неявка представника третьої особи не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами в порядку ст. 75 Господарського процесуального кодексу України.
При цьому, оскільки суд відкладав розгляд справи, надаючи можливість учасникам судового процесу реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень, суд, враховуючи процесуальні строки розгляду спору, встановлені ст. 69 Господарського процесуального кодексу України, не знаходить підстав для відкладення розгляду справи.
Судом, враховано, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі «Смірнова проти України»).
Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України № 1-5/45 від 25.01.2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.
Критерії оцінювання «розумності» строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.
Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.
В судовому засіданні 08.02.2017 року проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -
28.04.2016 року Чернівецькою обласною радою (відповідач) було прийнято рішення № 89-5/16 (далі - Рішення), яким вирішено:
1. Передати з балансу Чернівецької обласної ради на баланс ОКП «Центр комунального майна» фруктовий сад (250 дерев) за адресою: вул. Заставнянська, 134, в м. Чернівцях, балансова вартість якого становить 5 500,00 грн., що є власністю територіальних громад сіл, селищ, міст області.
2. ОКП «Центр комунального майна» прийняти на баланс вищезазначене нерухоме майно (фруктовий сад), згідно актів приймання-передачі.
3. Надати дозвіл ОКП «Центр комунального майна» на розроблення, з урахуванням вимог державних стандартів, норм і правил у сфері землеустрою, проекту землеустрою щодо відведення земельною ділянки для оформлення права власності за Чернівецькою обласною радою, орієнтовною площею 3, 45 га за адресою: м. Чернівці, вул. Заставнянська, 134.
4. ОКП «Центр комунального майна»:
4.1. Із дня прийняття цього рішення укласти договір на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки із особою, яка має відповідний дозвіл (ліцензію) на виконання цих робіт згідно з вимогами чинного законодавства;
4.2. Надати на затвердження обласної ради розроблений та погоджений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки;
5. Розробнику документації із землеустрою:
5.1. Відобразити наявні обмеження (обтяження), сервітути;
5.2. Врахувати інтереси та права суміжних землекористувачів.
Позивач вважає, що пункти 3, 4, 5 вищевказаного Рішення суперечать вимогам чинного земельного законодавства, оскільки прийнявши оспорюване Рішення відповідач фактично привласнив земельну ділянку, яка в силу Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» є власністю територіальної громади міста Чернівців в особі Чернівецької міської ради.
Зокрема, позивач зазначає, що у відповідача відсутні будь-які докази в підтвердження права власності на фруктовий сад.
Також, позивач стверджує, що фруктовий сад не може мати статусу нерухомого майна виходячи з приписів статті 331 Цивільного кодексу України.
При цьому, позивач зазначає, що навіть в тому випадку, якщо за адресою м. Чернівці, вул. Заставнянська, 134 було б розташоване нерухоме майно, оформлене у відповідності до законодавства і є спільною власністю територіальних громад в особі Чернівецької обласної ради, то і дана обставина не наділяє правом відповідача розпоряджатися спірною земельною ділянкою, оскільки згідно з п. 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» у разі якщо відомості про земельні ділянки, зазначені у пунктах 3 і 4 цього розділу, не внесені до Державного реєстру земель, надання дозволу на розроблення документації із землеустрою, що є підставою для державної реєстрації таких земельних ділянок, а також її затвердження здійснюються:у межах населених пунктів - сільськими, селищними, міськими радами;за межами населених пунктів - органами виконавчої влади, які відповідно до закону здійснюють розпорядження такими земельними ділянками.
Відповідач, у свою чергу, вказує на те, що у 1978 році рішенням Чернівецького виконавчого комітету для ведення підсобного господарства було передано земельні ділянки площею 61,0 га Військторгу № 225 та видано державний акт № 037544. Вказані 61,0 га складались з 9 земельних ділянок на території міста Чернівці, до яких входила спірна земельна ділянка, про що свідчить лист начальника ДП МОУ «Управління військової торгівлі ПрикВО». В подальшому, 30.09.1993 року між Військторгом № 225 (продавець) та Управлінням приватизації та комунальної власності при обласній Раді народних депутатів (покупець) було укладено Договір купівлі-продажу державного майна цілісного майнового комплексу - підсобного господарства Військторгу № 225 по вулиці Заставнянській, 134 в місті Чернівці на земельній ділянці площею 19,7 га, а також складено відповідний Акт передачі проданого майна від 30.09.1993. На підставі вищевказаного Договору купівлі-продажу та рішення ІІ сесії Чернівецької обласної ради ХХІІІ скликання від 09.17.1998 № 45-2/98, зареєстровано за територіальною громадою сіл, селищ, міст області в особі Чернівецької обласної ради право власності на об'єкти, нерухомості по вулиці Заставнянській, 134 в місті Чернівці та видане відповідне Свідоцтво про право власності. Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 № 331 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)» Чернівецькою обласною радою прийнято рішення від 27.12.1991 р. «Про перелік об'єктів комунальної власності обласної, міської та районних Рад народних депутатів», де згідно затвердженого Переліку об'єктів комунальної власності міської ради об'єкт нерухомості по вул. Заставнянській, 134 в м. Чернівці не значиться у зв'язку з тим, що він залишався власністю Військторгу № 225, а в подальшому згідно договору купівлі-продажу власністю Чернівецької обласної ради. На підставі Наказу Управління приватизації та комунальної власності при обласній раді народних депутатів від 12.10.1993 №6-с та рішення № 183/18 від 10.11.1993 Ленінської районної ради народних депутатів м. Чернівці зареєстровано Державне комунальне підприємство «Аграрник». Рішенням виконавчого комітету Чернівецької міської ради народних депутатів від 01.11.1994 р. №218/7 «Про надання земельних ділянок» вирішено надати в постійне користування земельну ділянку площею 9,0 га по вулиці Заставнянській 134 в м. Чернівці Державному комунальному підприємству «Аграрник». Як стверджує відповідач, на підставі вищевказаного рішення Державному комунальному підприємству «Аграрник» був виданий Акт на право постійного користування ЧВ № 000031, який залишився у Відділі земельних ресурсів Чернівецької міської ради, про що надав накладну № 321А від 09.11.1994. В подальшому, рішенням Виконавчого комітету Чернівецької міської ради народних депутатів від 18.04.1995 № 285/9 «Про надання земельних ділянок» вирішено надати дозвіл на складання проекту відведення земельної ділянки площею 9,0 га по вулиці Заставнянській, 134 на умовах оренди терміном на 5 років для ведення городництва державному комунальному підприємству «Аграрник» в зв'язку з матеріальними затратами по обробітку, згідно фактичного користування за рахунок земель колишнього підсобного господарства «Військторг № 225». При цьому, пунктом 3 скасоване попереднє рішення № 218/7 від 01.11.1994 року. Рішенням VІІ сесії ХХІІ скликання Чернівецької міської ради народних депутатів від 18.05.1995 № 93 вирішено відмінити пункт 4 рішення міськвиконкому № 285/9 від 18.04.1995 як такий, що суперечить чинному законодавству України. Також, розпорядженням Чернівецької обласної державної адміністрації від 19.12.1995 № 323-р запропоновано Чернівецькій міській раді народних депутатів в місячний термін скасувати рішення VІІ сесії ХХІІ скликання Чернівецької міської ради народних депутатів від 18.05.1995 № 93. Відповідно до Рішення Чернівецької обласної ради від 09.07.1998 № 45-2/98 КП «Аграрник» включено в перелік об'єктів спільної власності територіальних громад, сіл, селищ, міст області, управління якими здійснюється відділом виконавчого апарату обласної ради з питань матеріально-технічного забезпечення та управління об'єктами спільної власності територіальних громад. 31.11.2002 року Чернівецькою обласною радою було прийнято рішення № 106-5/02 про ліквідацію КП «Аграрник». Рішенням від 11.06.2003 № 99-9/03 «Про затвердження ліквідаційного балансу КП «Аграрник» вирішено передати будинковолодіння по вулиці Заставнянській 134 в місті Чернівці на баланс обласної ради. Згідно Акту прийому-передачі від 18.06.2003 року майно КП «Аграрник по вулиці Заставнянській 134 в місті Чернівці передано на баланс Чернівецької обласної ради. Відповідно до повідомлення від 09.10.2003 № 843-р Ліцензійно-реєстраційної палати, державну реєстрацію КП «Аграрник» скасовано. На підставі вищенаведеного відповідач вважає, що відповідно до ст. 377 Цивільного кодексу України, ст. ст. 120, 125 Земельного кодексу України вважає, що він став власником спірної земельної ділянки.
Позивач з вищевказаними доводами відповідача не погоджується і вважає, що перехід права користування на земельну ділянку відповідно до ст. 30 Земельного кодексу України 1993 року відбувається не автоматично внаслідок переходу права власності на будівлю, розташовану на цій земельній ділянці, а вимагає відповідного переоформлення.
Також, позивач вважає, що до відповідача не перейшло право власності на спірну земельну ділянку, оскільки за адресою м. Чернівці, вул. Заставнянська, 134 відсутнє будь-яке нерухоме майно, яке належить на праві власності відповідачу, про що свідчить Інформаційна довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 30.06.2016 № 62392153).
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до статті 1 Господарського процесуального кодексу України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
Як зазначено в рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 18-рп/2004, поняття "охоронюваний законом інтерес" що вживається в законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Згідно зі ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до ст.16 цього ж Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права і інтересу. Отже, підставою звернення до суду є наявність порушеного, не визнаного або оспорюваного права та інтересу.
Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Статтею 8 Земельного кодексу України передбачено, що до повноважень обласних рад у галузі земельних відносин на території області належить розпорядження землями, що знаходяться у спільній власності територіальних громад.
Відповідно до ч. 1 ст. 59 Закону України "Про місцеве самоврядування" рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.
Частиною 10 статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування" встановлено, що акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.
Акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин.
Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі.
Згідно з приписами ст. 393 Цивільного кодексу України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.
З матеріалів справи вбачається, що предметом даного позову є вимоги про визнання незаконним та скасування п.п. 3, 4, 5 Рішення відповідача, яким останній надав дозвіл третій особі на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та оформлення права власності за Чернівецькою обласною радою.
Позивач вважає незаконним оспорюване рішення у зв'язку з відсутністю у відповідача повноважень щодо розпорядження спірною земельною ділянкою, чим порушено право власності територіальної громади міста Чернівці в особі Чернівецької міської ради. При цьому, позивач вказує на те, що має право на спірну земельну ділянку і має право розпоряджатися нею, проте вказаною земельною ділянкою фактично розпорядився відповідач.
Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ч. 1 ст. 316 Цивільного кодексу України).
Частиною 1 статті 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до частини 1 статті 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
В силу приписів ч. 1 ст. 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Статтею 327 Цивільного кодексу України передбачено, що у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.
Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується Конституцією України. Право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону (ч.ч. 1, 2 ст. 373 Цивільного кодексу України).
Згідно з ч. 1 ст. 374 Цивільного кодексу України суб'єктами права власності на землю (земельну ділянку) є фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади.
На підтвердження своїх доводів позивач посилається на те, що він є власником спірної земельної ділянки в силу приписів Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності».
Водночас, до вказаних тверджень позивача суд відноситься критично, виходячи з наступного.
Так, пунктом 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності», який набрав чинності 01.01.2013 року, передбачено, що з дня набрання чинності цим Законом землями комунальної власності відповідних територіальних громад вважаються:
а) земельні ділянки:
на яких розташовані будівлі, споруди, інші об'єкти нерухомого майна комунальної власності відповідної територіальної громади;
які перебувають у постійному користуванні органів місцевого самоврядування, комунальних підприємств, установ, організацій;
б) всі інші землі, розташовані в межах відповідних населених пунктів, крім земельних ділянок приватної власності та земельних ділянок, зазначених у підпунктах "а" і "б" пункту 4 цього розділу.
З наведеної норми закону вбачається, що земельні ділянки, які, зокрема, перебувають у постійному користуванні органів місцевого самоврядування, комунальних підприємств, установ, організацій, відносяться до земель комунальної власності відповідних територіальних громад.
При цьому, варто зазначити, що наведена норма закону визначає належність до земель комунальної власності земельних ділянок, які перебувають у постійному користуванні органів місцевого самоврядування, проте не конкретизує якому саме органу місцевого самоврядування повинна належати така земельна ділянка і на якому правовому титулі (власності, користування тощо). Вказана норма закону не передає у власність органів місцевого самоврядування земельні ділянки, які знаходяться в його користуванні та відповідно не може бути підставою для автоматичної реєстрації права власності на земельні ділянку за органом місцевого самоврядування.
Згідно з пунктом 9 Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» державна реєстрація речових прав на земельні ділянки державної та комунальної власності, зазначених у пунктах 3 і 4 цього розділу, здійснюється в порядку, встановленому законом.
Частиною 1 статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено, що загальними засадами державної реєстрації прав є: обов'язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав.
В силу ч. 1 ст. 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державній реєстрації прав підлягають: 1) право власності; 2) речові права, похідні від права власності: право користування (сервітут); право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); право забудови земельної ділянки (суперфіцій); право господарського відання; право оперативного управління; право постійного користування та право оренди (суборенди) земельної ділянки; право користування (найму, оренди) будівлею або іншою капітальною спорудою (їх окремою частиною), що виникає на підставі договору найму (оренди) будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладеного на строк не менш як три роки; іпотека; право довірчої власності; інші речові права відповідно до закону.
Земельні ділянки, відповідно до ч. 1 ст. 181 Цивільного кодексу України, належать до нерухомого майна.
У Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об'єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: підприємства як єдині майнові комплекси, житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення (ч. 1 ст. 5 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень").
Частиною 2 статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.
Пунктом 5 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» передбачено, що державна реєстрація права держави чи територіальної громади на земельні ділянки, зазначені у пунктах 3 і 4 цього розділу, здійснюється на підставі заяви органів, які згідно із статтею 122 Земельного кодексу України передають земельні ділянки у власність або у користування, до якої додається витяг з Державного земельного кадастру про відповідну земельну ділянку.
Згідно з пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» у разі якщо відомості про земельні ділянки, зазначені у пунктах 3 і 4 цього розділу, не внесені до Державного реєстру земель, надання дозволу на розроблення документації із землеустрою, що є підставою для державної реєстрації таких земельних ділянок, а також її затвердження здійснюються:
у межах населених пунктів - сільськими, селищними, міськими радами;
за межами населених пунктів - органами виконавчої влади, які відповідно до закону здійснюють розпорядження такими земельними ділянками.
З огляду на викладене, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» визначені порядок і особливості державної реєстрації речових прав на земельні ділянки державної та комунальної власності, які полягають, зокрема, в одночасності державної реєстрації права власності держави чи територіальної громади на земельну ділянку з державною реєстрацією похідного речового права на неї.
Землі та земельні ділянки державної власності, включені в межі населеного пункту (крім земель, які не можуть передаватися у комунальну власність), переходять у власність територіальної громади. Рішення про встановлення меж населеного пункту та витяги з Державного земельного кадастру про межу відповідної адміністративно-територіальної одиниці та про відповідні земельні ділянки, право власності на які переходить до територіальної громади, є підставою для державної реєстрації права комунальної власності на такі земельні ділянки (ч. 4 ст. 173 Земельного кодексу України).
Таким чином, Законом встановлено імперативну норму щодо обов'язковості проведення державної реєстрації права власності держави чи територіальної громади на земельну ділянку, яка сформована із земель державної чи комунальної власності, за відсутності такої реєстрації у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр прав), одночасно з державною реєстрацією речового права на таку земельну ділянку, що є похідним від права власності. При цьому документи для державної реєстрації права власності та іншого речового права подаються виключно до органу державної реєстрації прав чи державному кадастровому реєстратору, у тому числі у разі нотаріального посвідчення договору, за яким виникає речове право на земельну ділянку.
Державна реєстрація права власності держави чи територіальної громади на земельну ділянку одночасно з державною реєстрацією речового права на неї проводиться на підставі рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у користування.
Відповідно до ст. 126 Земельного кодексу України право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".
Водночас, позивачем всупереч статті 33 Господарського процесуального кодексу України не надано суду жодних належних доказів того, на якому правовому титулі (власності, постійного користування тощо) спірна земельна ділянка належить Чернівецькій міській раді, як і не надано взагалі будь-яких документів на спірну земельну ділянку.
Тобто, посилаючись на те, що оспорюване рішення відповідача порушує право власності територіальної громади міста Чернівців в особі Чернівецької міської ради, яке належить позивачу в силу Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності», і позбавляє його права розпоряджатися спірною земельною ділянкою у розумінні статті 319 Цивільного кодексу України, позивачем не було надано суду жодних належних та допустимих доказів на підтвердження його права власності на спірну земельну ділянку.
Враховуючи вищевикладене, оскільки під час розгляду справи позивачем не було надано жодних документів в підтвердження його права власності на спірну земельну ділянку, а позовних вимог про визнання за позивачем права власності на спірну земельну ділянку заявлено не було, суд дійшов висновку про недоведеність наявності порушеного права позивача як власника спірної земельної ділянки Рішенням відповідача.
Відповідно до п. 2 Роз'яснень Вищого господарського суду України від 26.01.2000 N 02-5/35 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів" підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову.
Згідно з п. 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 р. «Про судове рішення» рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
Оскільки, як зазначалось вище, судом не встановлено порушення прав позивача як власника спірної земельної ділянки оспорюваним рішенням відповідача, позовні вимоги не підлягають задоволенню з урахуванням наведеного.
Відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача.
Керуючись ст. ст. 32, 33, 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, -
1. У задоволенні позову відмовити.
2. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Повне рішення складено 13.02.2017 р.
Суддя М.Є. Літвінова