"20" лютого 2017 р. Справа № 922/4144/16
Колегія суддів у складі: головуючий суддя Терещенко О.І., суддя Сіверін В. І. , суддя Слободін М.М.
при секретарі Новіковій Ю.В.
за участю представників сторін:
позивача - ОСОБА_1, за довіреністю від 18.10.2014р. №14-94;
відповідача - ОСОБА_2, за довіреністю від 30.12.2016р. №007-Др-26-1216;
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу ОСОБА_3 з обмеженою відповідальністю “Харківгаз Збут”, м. Харків (вх.357Х/1-18)
на рішення господарського суду Харківської області від 16.01.2017р.
у справі № 922/4144/16
за позовом Публічного акціонерного товариства “НАК “Нафтогаз України”, м. Київ
до відповідача ОСОБА_3 з обмеженою відповідальністю “Харківгаз Збут”, м. Харків
про стягнення 121 310,99 грн.
Рішенням господарського суду Харківської області від 03.02.2017р. у справі №922/4144/16 (суддя Добреля Н.С.) позовні вимоги задоволено; стягнуто з ОСОБА_3 з обмеженою відповідальністю "Харківгаз Збут" на користь Публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" 25631,49 грн. 3% річних, 95679,50 грн. інфляційних втрат та 1819,80 грн. витрат зі сплати судового збору.
ОСОБА_3 з обмеженою відповідальністю “Харківгаз Збут”, м. Харків з рішенням суду першої інстанції не погодилося та звернулося до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду Харківської області від 16.01.2017р. у справі №922/4144/16.
Апелянт в обґрунтування своєї правової позиції зазначає, зокрема про те, що позивачем не було повернуто підписані акти приймання-передачі, які відповідно до п. 6.1 договору є підставою для остаточного розрахунку за природний газ, а тому у відповідача не виникло обов'язку щодо остаточного розрахунку за спожитий газ.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 31.01.2017р., суддею - доповідачем у справі №922/4144/16 визначено суддю Терещенко О.І. та сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Терещенко О.І., суддя Сіверін В.І., суддя Слободін М.М.
Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 02.02.2017р. (колегія суддів у складі: головуючий суддя Терещенко О.І., суддя Сіверін В.І., суддя Слободін М.М.) прийнято апеляційну скаргу до провадження та призначено до розгляду на 20.02.2017р.
У судовому засіданні 20.02.2017р. представник відповідача підтримав доводи викладені в апеляційній скарзі та просив її задовольнити.
Представник позивача заперечував проти задоволення апеляційної скарги, просив оскаржуване рішення місцевого господарського суду залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Зважаючи на те, що в ході апеляційного розгляду справи судом апеляційної інстанції, у відповідності до ч.3 ст.4-3 ГПК України, було створено сторонам необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства зокрема, було надано достатньо часу та створено відповідні можливості для реалізації кожним учасником своїх процесуальних прав, передбачених ст. 22 ГПК України, колегія суддів вважає за можливе закінчити розгляд апеляційної скарги в даному судовому засіданні.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників відповідача та позивача, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції обставин справи та доказів на їх підтвердження, колегія суддів встановила наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, 23 червня 2015 року між Публічним акціонерним товариством "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" (продавець) та ОСОБА_3 з обмеженою відповідальністю "Харківгаз Збут" (покупець) укладений договір № 15-806-Б на купівлю - продаж природного газу (надалі - Договір), відповідно до умов якого продавець зобов'язується передати у власність покупцю у 2015 році природний газ, а покупець зобов'язується приймати та оплачувати газ на умовах цього договору (розділ 1 договору).
Пунктом 2.1 договору сторони узгодили, що продавець передає покупцеві з 01 липня 2015 року по 31 грудня 2015 року газ в обсязі до 7423,100 тис. куб.м.
Позивач поставив відповідачу природний газ на загальну суму 11241838,08 грн., що підтверджується актами приймання-передачі природного газу.
У пункті 6.1. договору сторони передбачили, що оплата за газ здійснюється покупцем виключно грошовими коштами шляхом 100% поточної оплати протягом місяця поставки. У разі неповної оплати остаточний розрахунок за фактично переданий газ здійснюється покупцем до 20-го числа місяця, наступного за місяцем реалізації газу, на підставі підписаного сторонами акта приймання-передачі газу за розрахунковий місяць.
Відповідно до п.3.1 договору, продавець передає покупцю у загальному потоці імпортований газ у пунктах приймання - передачі газу на газовимірювальних станціях, які знаходяться на кордоні України, та в пунктах приймання - передачі газу з ПСГ в газотранспортну систему. Право власності на газ переходить від продавця до покупця в пунктах приймання-передачі. Після переходу права власності на газ покупець несе всі ризики і приймає на себе всю відповідальність, пов'язану з правом власності на газ.
Згідно п.3.3 договору, приймання - передача газу, переданого продавцем покупцеві у відповідному місяці продажу, оформлюється актом приймання - передачі.
Так, позивач, зазначаючи про те, що відповідач неналежно виконав свої зобов'язання щодо вчасної оплати поставленого газу, звернувся з позовом до господарського суду Харківської області, в якому просив стягнути з відповідача на свою користь 3% річних в сумі 25631,49 грн. та інфляційні втрати в сумі 95679,50 грн.
16.01.2017 року господарським судом Харківської області прийнято оскаржуване рішення, з підстав наведених вище.
Перевіривши матеріали справи, правильність їх юридичної оцінки та застосування місцевим господарським судом норм законодавства, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з огляду на наступне.
Після ратифікації Верховною радою України Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, остання, відповідно до статті 9 Конституції України набула статусу частини національного законодавства.
З прийняттям у 2006 році Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», Конвенція та практика Суду застосовується судами України як джерело права.
Відповідно до частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах «Ryabykh v.Russia» від 24.07.2003 року, «Svitlana Naumenko v. Ukraine» від 09.11.2014 року зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване частиною 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.
Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України, підставами виникнення цивільних права та обов'язків, є, зокрема, договори та інші правочини.
У відповідності із ст. 173 Господарського кодексу України та ст. 509 Цивільного кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько - господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утримуватися від певних дій, а інший суб'єкт (управлена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (ст.174 Господарського кодексу України).
Приписами ч.7 ст.179 Господарського кодексу України встановлено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.
Відповідно до частини 1 статті 655 Цивільного кодексу України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно статті 629 Цивільного кодексу України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Статтею 525 Цивільного кодексу України унормовано, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
За приписами ст.526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ст. 612 Цивільного кодексу України).
Частинами 1, 3 ст.202 Господарського кодексу України передбачено, що господарське зобов'язання припиняється, між іншим, виконанням, проведеним належним чином.
До відносин щодо припинення господарських зобов'язань застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Підстави припинення зобов'язання передбачені ст.ст.202-205 Господарського кодексу України, ст.ст. 599-601, 604-609 Цивільного кодексу України, зокрема за ст.599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Належним виконанням зобов'язання є виконання, прийняте кредитором, у результаті якого припиняються права та обов'язки сторін зобов'язання.
Приписами статті 625 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Вказаної правової позиції дійшов Верховний Суд України у постановах від 15.11.2010 року у справі № 4/720, від 04.07.2011 року у справі № 13/210/10, від 12.09.2011 року у справі № 6/433-42/183, від 24.10.2011 року у справі № 16/5/5022-103/2011 (2/43-654), від 14.11.2011 року у справі № 12/207.
Згідно п. 3.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" від 17.12.2013 року № 14, інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.
Таким чином, нарахування позивачем інфляційних втрат та 3 % річних не є штрафними санкціями, а виступає способом захисту майнового права та інтересу, а тому наявність вини відповідача не є необхідною умовою для їх стягнення.
Як було зазначено вище, у п. 6.1 договору сторони погодили оплату газу шляхом 100 % поточної оплати протягом місяця поставки газу, а у разі не повної оплати остаточний розрахунок за фактично переданий газ здійснюється до 20 числа місяця, наступного за місяцем поставки газу, на підставі підписаного сторонами акту приймання-передачі газу за розрахунковий місяць.
Підписаними актами приймання-передачі газу, які містяться в матеріалах справи, підтверджується поставка газу відповідачу.
Отже, зі змісту ч. 1 п. 6.1 договору вбачається, що відповідач мав здійснити оплату поставленого позивачем газу протягом місяця його поставки та лише в разі неповної оплати провести її до 20 числа місяця, наступного за місяцем реалізації газу, на підставі підписаного акту приймання-передачі.
Позивачем наданий обґрунтований розрахунок інфляційних втрат в розмірі 95679,50 грн. та 3% річних в розмірі 25631,49 грн.
Суд апеляційної інстанції, перевіривши розрахунки позивача та періоди нарахування останнім вказаної суми 3% річних та інфляційних витрат за допомогою програми ЛІГА:ЗАКОН ЕЛІТ 9.4.1 ТОВ “Інформаційно-аналітичний центр “ЛІГА”, ТОВ “ЛІГА: ЗАКОН”, 2016 встановив, що відповідний розрахунок є вірним та обґрунтованим, та відповідає нормам чинного законодавства.
А отже, місцевий господарський суд дійшов вірного висновку про стягнення з відповідача 3% річних в розмірі 25631,49 грн. та інфляційних втрат в сумі 95679,50 грн.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Вищого господарського суду України від 05.09.2016 року у справі № 904/11154/15, від 14.09.2016 року у справі № 909/79/16, від 07.09.2016 року у справі № 904/248/16.
Щодо доводів апелянта про те, що у зв'язку з невиконанням позивачем свого обов'язку за договором щодо повернення підписаних актів приймання - передачі природного газу, у останнього не виникло право вимоги зустрічного зобов'язання - здійснення відповідачем остаточного розрахунку за фактично переданий газ до 20 - го числа місяця, наступного за місяцем поставки газу, оскільки такий розрахунок здійснюється на підставі підписаних сторонами акту приймання - передачі газу.
Колегія суддів з такими доводами апелянта не погоджується та враховує наступне.
Згідно п.3.1 договору, право власності на газ переходить від продавця до покупця в пунктах приймання-передачі. Після переходу права власності на газ покупець несе всі ризики і приймає на себе всю відповідальність, пов'язану з правом власності на газ.
Сторони у п.3.3 договору дійшли згоди, що приймання-передача газу, переданого продавцем покупцеві у відповідному місяці продажу, оформлюється актом приймання-передачі газу.
Отже, аналізуючи зміст п.3.1 та п.3.3 договору, з урахуванням ч.1 ст.664 Цивільного кодексу України, колегія суддів зазначає, що обов'язок продавця передати товар покупцеві виконаний в момент переходу газу через газорозподільні станції, саме з цього моменту відповідач набув право власності на природний газ та розпорядився ним на власний розсуд.
Важливою є та обставина, що відповідач не заявляв жодних претензій і не повідомляв позивача про неотримання природного газу (ст.665 Цивільного кодексу України або про порушення договору щодо кількості переданого природного газу (ст.670 Цивільного кодексу України).
Пунктом 6.1 договору сторони погодили, що оплата газу шляхом 100 % поточної оплати протягом місяця поставки газу та у разі не повної оплати остаточний розрахунок за фактично переданий газ здійснюється до 20 числа місяця, наступного за місяцем поставки газу, на підставі підписаного сторонами акту приймання-передачі газу за розрахунковий місяць.
Підписаними актами приймання-передачі газу, які містяться в матеріалах справи, підтверджується поставка газу відповідачу.
Дійсно, відповідно до п. 3.3 договору, акти приймання-передачі газу визначаються в якості підстави для остаточних розрахунків сторін, але, з урахуванням змісту п. 6.1 цього договору, несвоєчасне підписання продавцем актів приймання-передачі за минулий місяць жодним чином не змінює встановлений конкретний строк оплати поставленого газу.
Тобто, настання обов'язку з оплати спожитого газу не прив'язується до моменту підписання вказаних актів.
Отже, прострочення грошового зобов'язання відповідача за договором не пов'язане з моментом реального підписання відповідного акта.
Також, умови договору не містять жодних застережень з цього приводу, зокрема, щодо можливості відліку 20-денного строку оплати з дня підписання акта приймання-передачі газу, а тому час підписання сторонами відповідного акту ніяк не впливає на момент виникнення прострочення за грошовим зобов'язанням відповідача.
Таким чином, виходячи з умов договору та норм чинного законодавства України, настання обов'язку покупця (відповідача) оплатити товар (газ) не ставиться в залежність від моменту повернення йому підписаного продавцем одного примірника акту приймання-передачі газу.
Між тим, доказів того, що на момент настання строку оплати газу відповідач заперечував проти його обсягів чи вартості (вказаних в актах приймання - передачі газу) в матеріалах справи відсутні, як і відсутні докази того, що відповідач звертався до позивача з вимогою про повернення йому підписаних актів.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що неповернення актів позивачем не змінює встановленого договором: строку оплати за газ, проведення остаточних розрахунків, а також не відстрочує виконання цього обов'язку.
Крім того, акти приймання - передачі газу лише фіксують остаточний обсяг переданого газу за минулий місяць, а тому, виходячи з показників своїх комерційних вузлів обліку газу, відповідач мав усі дані щодо фактичних щомісячних обсягів отриманого природного газу для своєчасного проведення розрахунків з постачальником.
Аналогічної правової позиції дійшов Вищий господарський суд України у постанові від 24.01.2017 року у справі №922/28/16.
Також, колегія суддів зазначає, що пункт 3.4 договору зобов'язує саме покупця надати продавцю підписані та скріплені печатками покупця та газотранспортного підприємства два примірника акта приймання - передачі газу, в якому зазначаються фактичні обсяги використованого газу, його фактична ціна та вартість.
Отже, несвоєчасне повернення позивачем актів приймання-передачі природного газу не є відкладальною умовою в розумінні ст. 212 Цивільного кодексу України та не є простроченням кредитора в розумінні ст. 613 Цивільного кодексу України, а тому наявність або відсутність актів не звільняє відповідача від обов'язку сплатити вартість фактично поставленого природного газу.
Так, колегія суддів вважає, що, у спорі, що є предметом розгляду у даній справі, відсутність доказів своєчасного повернення продавцем підписаних ним актів покупцю не оцінюється підставою для звільнення відповідача від відповідальності за порушення строку оплати за газ, визначеного пунктом 6.1 договору.
За таких обставин, прострочення грошового зобов'язання відповідача за договором не пов'язане з моментом підписання відповідного акту приймання - передачі.
Аналогічної правової позиції дійшов Вищий господарський суд України у постановах від 14.09.2016р. у справі №909/79/16, від 05.09.2016р. у справі №904/11154/15, від 11.10.2016р. у справі №911/10/16, від 07.09.2016р. у справі №904/248/16, від 19.07.2016 року у справі №922/28/16.
За таких обставин, апелянтом не надано належних та допустимих доказів в розумінні статті 34 Господарського процесуального кодексу України на підтвердження своєї правової позиції, а також не наведено переконливих аргументів у відповідності з нормами чинного законодавства України щодо спростування висновків господарського суду першої інстанції.
Отже, висновок місцевого господарського суду щодо задоволення позовних вимог відповідає принципам справедливого судового розгляду у контексті частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Відповідно до статті 32 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у встановленому законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Стаття 33 Господарського процесуального кодексу України встановлює, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Приписами статті 34 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.
Гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції в той же час не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03 від 28.10.2010р.)
Апелянту була надана можливість спростувати достовірність доказів і заперечити проти їх використання.
Питання справедливості розгляду не обов'язково постає у разі відсутності будь-яких інших матеріалів на підтвердження отриманих доказів, слід мати на увазі, що у разі, якщо доказ має дуже вагомий характер і якщо відсутній ризик його недостовірності, необхідність у підтверджувальних доказах відповідно зменшується (рішення Європейського суду з прав людини у справі Яременко проти України, no. 32092/02 від 12.06.2008р.)
Таким чином, на думку колегії суддів, під час розгляду справи її фактичні обставини були встановлені судом першої інстанції на підставі всебічного, повного і об'єктивного дослідження поданих доказів; висновки суду відповідають цим обставинам, юридична оцінка надана їм з вірним застосуванням норм матеріального та процесуального права, що свідчить про відсутність підстав для скасування або зміни оскаржуваного рішення.
Враховуючи вищенаведене та керуючись ст. ст. 99, 101, ч.1 ст.103, ст.105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 з обмеженою відповідальністю “Харківгаз Збут”, м. Харків залишити без задоволення.
Рішення господарського суду Харківської області від 16.01.2017р. у справі №922/4144/16 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена протягом двадцяти днів до Вищого господарського суду України.
Повний текст постанови складено 20.02.2017 року.
Головуючий суддя Терещенко О.І.
Суддя Сіверін В. І.
Суддя Слободін М.М.