Справа: № 823/1871/16 Головуючий у 1-й інстанції: Рідзель О.А. Суддя-доповідач: Вівдиченко Т.Р.
Іменем України
14 лютого 2017 року м. Київ
Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді Суддів За участю секретаряВівдиченко Т.Р. Мамчура Я.С. Собківа Я.М. Кондратенко Я.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за апеляційною скаргою Департаменту соціального захисту населення Черкаської обласної державної адміністрації на постанову Черкаського окружного адміністративного суду від 29 грудня 2016 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_5 до Черкаської обласної державної адміністрації, третя особа: Катеринопільська районна державна адміністрація Черкаської області про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії, -
Позивач - ОСОБА_5 звернувся до суду з позовом до Черкаської обласної державної адміністрації, третя особа: Катеринопільська районна державна адміністрація Черкаської області про: - визнання неправомірною відмови у видачі посвідчення (категорії 1) з вкладкою, як особі, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи; - зобов'язання видати посвідчення (категорії 1) з вкладкою, як особі, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи.
Постановою Черкаського окружного адміністративного суду від 29 грудня 2016 року позов задоволено частково. Визнано неправомірною відмову відповідача у видачі посвідчення (категорії 1) з вкладкою, як особі, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи. Зобов'язано Черкаську обласну державну адміністрацію розглянути питання щодо видачі ОСОБА_5 посвідчення (категорії 1) з вкладкою, як особі, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Не погодившись з постановою суду, Департамент соціального захисту населення Черкаської обласної державної адміністрації звернувся з апеляційною скаргою, просить скасувати постанову суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.
Сторони, будучи належним чином повідомлені про дату, час та місце апеляційного розгляду справи, в судове засідання не з'явилися. Про причини своєї неявки суд не повідомили.
Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо письмових доказів для правильного вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін в судовому засіданні - не обов'язкова, колегія суддів у відповідності до ч. 4 ст. 196 КАС України визнала можливим проводити апеляційний розгляд справи за відсутності представників сторін.
Згідно ст. 41 КАС України, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.
Заслухавши у відкритому судовому засіданні суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, з наступних підстав.
Відповідно до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_5 має статус громадянина, який постійно проживає на території зони посиленого радіоекологічного контролю, віднесеного до 4 категорії, згідно посвідчення серії НОМЕР_1, виданого 30.12.1993 року Катеринопільською районною державною адміністрацією Черкаської області.
Відповідно до експертного висновку Центральної міжвідомчої експертної комісії МОЗ та МНС України по встановленню причинного зв'язку хвороб, що призвели до інвалідності та смерті з дією іонізуючого випромінювання та інших шкідливих чинників внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС від 27.07.2016р. № 9836 встановлено, що позивач має захворювання, пов'язане з впливом аварії на Чорнобильській АЕС.
Як вбачається з довідки до акта огляду медико-соціальної експертної комісії серії 12 ААА № 530072 від 30.08.2016р. позивачу присвоєно І групу інвалідності внаслідок захворювання, пов'язаного з впливом аварії на Чорнобильській АЕС з 26.08.2016р. - безтерміново.
01 вересня 2016 року позивач звернувся до директора Департаменту соціального захисту населення Черкаської обласної державної адміністрації із заявою, в якій просив видати посвідчення постраждалого від наслідків Чорнобильської катастрофи 1 категорії.
Однак, у відповідь на зазначене звернення, згідно листа Управління соціального захисту населення Катеринопільської районної державної адміністрації Черкаської області від 03.11.2016р. № 4027, позивачу було відмовлено у видачі такого посвідчення із додатком з посиланням на те, що, відповідно до Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28.12.2014р. № 76-VIIІ у переліку зон радіоактивного забруднення відсутня зона посиленого радіоекологічного контролю, внаслідок виключення ст. 23 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», якою передбачалось надання відповідних пільг і компенсацій особам, віднесеним до 4 категорії потерпілих від Чорнобильської катастрофи.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням відповідача, позивач звернувся до суду з вищевказаним позовом.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров'я, соціального захисту потерпілого населення, визначено Законом УРСР від 28 лютого 1991 року № 796-XII «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» із змінами і доповненнями (далі - Закон № 796).
Відповідно до ст. 9 Закону № 796, особами, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, є, зокрема, потерпілі від Чорнобильської катастрофи - громадяни, включаючи дітей, які зазнали впливу радіоактивного опромінення внаслідок Чорнобильської катастрофи.
За приписами пункту 4 частини 1 статті 11 Закону № 796, до потерпілих від Чорнобильської катастрофи категорії 4 належать особи, які постійно проживають або постійно працюють чи постійно навчаються на території зони посиленого радіоекологічного контролю, за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 року прожили або відпрацювали чи постійно навчалися у цій зоні не менше чотирьох років.
Зважаючи на те, що позивач постійно проживав та працював на території зони посиленого радіоекологічного контролю і станом на 1 січня 1993 року прожив та відпрацював у цій зоні не менше чотирьох років, позивач, в розумінні Закону № 796, безумовно є потерпілим від Чорнобильської катастрофи.
За змістом статей 14 і 65 Закону № 796, для встановлення пільг і компенсацій вказаним особам встановлюється категорія 4 та видаються посвідчення, виготовлені за зразками, затвердженими Кабінетом Міністрів України.
Правила видачі посвідчень учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС і потерпілого внаслідок Чорнобильської катастрофи регулює Порядок видачі посвідчень особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 20 січня 1997 року № 51 із змінами і доповненнями (далі - Порядок № 51).
За визначенням, наведеним у Порядку № 51, посвідчення є документом, що підтверджує статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та надає право користуватися пільгами й компенсаціями, встановленими Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», іншими актами законодавства.
Згідно пункту 6 Порядку № 51, особам, які постійно проживають або постійно працюють чи постійно навчаються на території зони посиленого радіоекологічного контролю, за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 р. прожили або відпрацювали чи постійно навчалися у цій зоні не менше чотирьох років, і віднесеним до категорії 4, видаються посвідчення коричневого кольору, серія В.
В силу ст. 15 Закону № 796, підставою для визначення статусу потерпілих від Чорнобильської катастрофи, які проживають або працюють на забруднених територіях, є довідка про період проживання, роботи на цих територіях.
Положення статті 15 Закону № 796-XII, кореспондуються з приписами пункту 10 Порядку № 51, відповідно до якого, особам, які постійно проживають або постійно працюють чи постійно навчаються на території зони посиленого радіоекологічного контролю, за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 р. прожили або відпрацювали чи постійно навчалися у цій зоні не менше чотирьох років посвідчення видаються на підставі довідки встановленого зразка (додаток № 7).
Отже, особи, які станом на 1 січня 1993 року постійно проживали або працювали на території зони посиленого радіоекологічного контролю понад чотири роки, визнаються потерпілими від Чорнобильської катастрофи та мають право на встановлення пільг і компенсацій, передбачених Законом № 796-XII.
Згідно пункту 1 частини 1 статті 14 Закону № 796, до 1 категорії осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи належать інваліди з числа учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та потерпілих від Чорнобильської катастрофи (статті 10, 11 і частина третя статті 12), щодо яких встановлено причинний зв'язок інвалідності з Чорнобильською катастрофою, хворі внаслідок Чорнобильської катастрофи на променеву хворобу.
Відмовляючи у встановленні позивачу статусу особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи категорії 1, відповідач посилається на Закон України від 28.12.2014р. № 76-VІІІ «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України», яким внесено зміни до Закону України «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 27.02.1991р. № 791а-XII та, зокрема, зону посиленого радіоекологічного контролю, виключено з числа зон, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.
Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 27.02.1991р. № 791а-XII (зі змінами та доповненнями на час виникнення спірних правовідносин) (далі - Закон № 791а-XII), залежно від ландшафтних та геохімічних особливостей ґрунтів, величини перевищення природного доаварійного рівня накопичення радіонуклідів у навколишньому середовищі, пов'язаних з ними ступенів можливого негативного впливу на здоров'я населення, вимог щодо здійснення радіаційного захисту населення та інших спеціальних заходів, з урахуванням загальних виробничих та соціально-побутових відносин територія, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, поділяється на зони.
Згідно частини другої статті 2 Закону № 791а-XII такими зонами, зокрема, є:
1) зона відчуження - це територія, з якої проведено евакуацію населення в 1986 році;
2) зона безумовного (обов'язкового) відселення - це територія, що зазнала інтенсивного забруднення довгоживучими радіонуклідами, з щільністю забруднення ґрунту понад доаварійний рівень ізотопами цезію від 15,0 Кі/кв. км та вище, або стронцію від 3,0 Кі/кв. км та вище, або плутонію від 0,1 Кі/кв. км та вище, де розрахункова ефективна еквівалентна доза опромінення людини з урахуванням коефіцієнтів міграції радіонуклідів у рослини та інших факторів може перевищити 5,0 мЗв (0,5 бер) за рік понад дозу, яку вона одержувала у доаварійний період;
3) зона гарантованого добровільного відселення - це територія з щільністю забруднення ґрунту понад доаварійний рівень ізотопами цезію від 5,0 до 15,0 Кі/кв. км, або стронцію від 0,15 до 3,0 Кі/кв. км, або плутонію від 0,01 до 0,1 Кі/кв. км, де розрахункова ефективна еквівалентна доза опромінення людини з урахуванням коефіцієнтів міграції радіонуклідів у рослини та інших факторів може перевищити 1,0 мЗв (0,1 бер) за рік понад дозу, яку вона одержувала у доаварійний період.
До 01.01.2015 року до зон, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, належала й зона посиленого радіоекологічного контролю - це територія з щільністю забруднення ґрунту понад доаварійний рівень ізотопами цезію від 1,0 до 5,0 Кі/кв. км, або стронцію від 0,02 до 0,15 Кі/кв. км, або плутонію від 0,005 до 0,01 Кі/кв. км за умови, що розрахункова ефективна еквівалентна доза опромінення людини з урахуванням коефіцієнтів міграції радіонуклідів у рослини та інших факторів перевищує 0,5 мЗв (0,05 бер) за рік понад дозу, яку вона одержувала у доаварійний період, яка була передбачена абзацом п'ятим частини другої статті 2 Закону № 791а-XII.
Згідно із Законом України від 28.12.2014р. № 76-VIII «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України», абзац п'ятий частини другої статті 2 Закону № 791а-XII виключено, а відтак, із зон, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, виключено зону посиленого радіоекологічного контролю.
Законом України від 28.12.2014р. № 76-VIII виключено, також, статтю 23 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», яка встановлювала компенсації та пільги громадянам, віднесеним до категорії 4.
Вказані норми, згідно, Прикінцевих положень Закону України від 28.12.2014р. № 76-VIII, набрали чинності з 01 січня 2015 року.
Відповідач, обґрунтовуючи свою відмову у встановленні позивачу статусу особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи категорії 1, зазначає, що, оскільки з 01.01.2015р. зону посиленого радіоекологічного контролю виключено з переліку зон, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, то факт проживання на території зони посиленого радіоекологічного контролю відсутній.
Необхідною умовою реалізації пільг і компенсацій, передбачених Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», є встановлення відповідній особі статусу потерпілого від Чорнобильської катастрофи, що підтверджується посвідченням категорії 4, яке видається на підставі довідки про період проживання на території зони посиленого радіоекологічного контролю.
Аналізуючи зміни в законодавстві, зокрема, внесені Законом України від 28.12.2014р. № 76-VIII «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України», колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що виключення із правового регулювання такої зони, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, як зона посиленого радіоекологічного контролю, мало наслідком лише скасування компенсацій та пільг особам, віднесеним до категорії 4, які були гарантовані державою до 01.01.2015р.
В той же час, висновки, до яких дійшов відповідач, пов'язуючи виключення такої зони як зона посиленого радіоекологічного контролю із наявністю у особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи, відповідного статусу потерпілого від Чорнобильської катастрофи категорії 4, колегія суддів вважає помилковими, адже жодних змін у правовому регулюванні статусу потерпілих від Чорнобильської катастрофи в Законі України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» не відбулось.
Крім того, виключення законодавцем з 01.01.2015р. з правового поля зони посиленого радіоекологічного контролю не позбавляє особу статусу потерпілого від Чорнобильської катастрофи категорії 4, оскільки наявність такого статусу пов'язана, зокрема, з фактом постійного проживання або постійної роботи чи постійного навчання на території зони посиленого радіоекологічного контролю, за умови проживання або роботи чи постійного навчання станом на 1 січня 1993 року у цій зоні не менше чотирьох років, в той час, як зона посиленого радіоекологічного контролю існувала до 01.01.2015р.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що статус потерпілого від Чорнобильської катастрофи категорії 4 зберігається за особою, якій він присвоєний, довічно, оскільки його отримання до 01.01.2015р. відбулось правомірно, а зміни, внесені до законодавства про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, жодним чином не вплинули на статус потерпілих від Чорнобильської катастрофи категорії 4, який було отримано до 01.01.2015р.
При цьому, наявне у позивача на час розгляду справи посвідчення потерпілого категорії 4 серії НОМЕР_1 є діючим.
З огляду на зазначене, доводи апелянта про те, що дія посвідчення потерпілого категорії 4 позивача автоматично припинена з 01.01.2015р., оскільки як було зазначено вище, статус потерпілого від Чорнобильської катастрофи категорії 4 зберігається за особою, якій він присвоєний, довічно є помилковими.
Тому, на момент звернення із заявою про надання посвідчення потерпілого внаслідок Чорнобильської катастрофи 1 категорії позивач мав статус потерпілого внаслідок Чорнобильської катастрофи 4 категорії.
Відтак, у відповідності до приписів пункту 1 частини 1 статті 14 Закону № 796 та п. 10 Порядку видачі посвідчень особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.01.1997р. № 51, позивач має право на отримання статусу потерпілого від Чорнобильської катастрофи 1 категорії.
Статтею 12 Закону № 796 передбачено, що причинний зв'язок між захворюванням, пов'язаним з Чорнобильською катастрофою, частковою або повною втратою працездатності громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, і Чорнобильською катастрофою визнається встановленим (незалежно від наявності дозиметричних показників чи їх відсутності), якщо його підтверджено під час стаціонарного обстеження постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи уповноваженою медичною комісією не нижче обласного рівня або спеціалізованими медичними установами Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, які мають ліцензію центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони здоров'я.
З матеріалів справи вбачається наявність у позивача всіх юридичних підстав для встановлення статусу потерпілого внаслідок Чорнобильської катастрофи 1 категорії та видачі посвідчення потерпілого 1 категорії, оскільки статтею 14 Закону № 796 визначено, що до потерпілих внаслідок Чорнобильської катастрофи 1 категорії можуть бути віднесені інваліди з числа потерпілих від Чорнобильської катастрофи, щодо яких встановлено причинний зв'язок інвалідності з Чорнобильською катастрофою, який встановлений, зокрема, Спеціалізованою радіологічною медико-соціальною експертною комісією м. Черкаси.
Вивченням матеріалів справи колегією суддів встановлено, що позивач дійсно проходив огляд в Спеціалізованій радіологічній медико-соціальній експертній комісії м. Черкаси 30.08.2016р., тобто після набрання чинності Законом України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28.12.2014р. № 76-VІІІ, але для вирішення питання про встановлення позивачу статусу потерпілого 1 категорії не має правового значення факт проходження позивачем огляду у МСЕК після 01.01.2015р., оскільки як вже було встановлено, на момент проходження огляду МСЕК 30.08.2016р., позивач мав статус потерпілого внаслідок Чорнобильської катастрофи 4 категорії, який зберігається у нього довічно, якщо не буде змінений на іншу категорію.
З приводу дотримання порядку розгляду заяви позивача про встановлення статусу потерпілого внаслідок Чорнобильської катастрофи 1 категорії, колегія суддів зазначає наступне.
Абзацом третім пункту 10 Порядку видачі посвідчень особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.01.1997р. № 51, передбачено, що видача посвідчень провадиться іншим потерпілим і учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, а також дружині (чоловіку) або опікуну дітей померлого громадянина, смерть якого пов'язана з Чорнобильською катастрофою - Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями за поданням місцевих органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування за місцем проживання.
Відповідно до абзаців 4 та 9 пункту 10 вказаного Порядку, посвідчення видаються інвалідам із числа учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС і потерпілим від Чорнобильської катастрофи, віднесеним до категорії 1, щодо яких встановлено причинний зв'язок інвалідності з Чорнобильською катастрофою, - на підставі довідки медико-соціальної експертної комісії про встановлення інвалідності відповідної групи, пов'язаної з наслідками Чорнобильської катастрофи.
Відповідно до п. 10 вищевказаного Порядку, рішення про видачу або відмову у видачі посвідчення приймається у місячний термін з дня надходження необхідних документів до органу, що видає посвідчення.
Інших вимог щодо надання документів вказаний Порядок не містить, а відтак, до заяви додаються копії документів для встановлення особи, зокрема, паспорт та довідка про присвоєння ідентифікаційного номера, копія виписки-довідки МСЕК із експертним висновком та посвідчення потерпілого 4 категорії.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає правомірним висновок суду першої інстанції про задоволення позовних вимог ОСОБА_5 про визнання неправомірною відмови відповідача у видачі посвідчення (категорії 1) з вкладкою, як особі, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи.
Обговорюючи питання стосовно позовних вимог про зобов'язання відповідача видати позивачу посвідчення особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи категорії 1, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом № 475/97-ВР від 17.07.1997р., кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Отже, «ефективний засіб правого захисту», у розумінні статті 13 Конвенції, повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Як вбачається з положень Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Суд не може підміняти державний орган рішення якого оскаржується, приймати замість рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі визначених йому повноважень законодавцем.
Згідно з пунктом 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 23.06.2010р. № 1380/5, дискреційні повноваження - сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов'язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб'єкта. Він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але і не має права виходити за її межі.
Тобто дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб'єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб'єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.
Отже, у разі відсутності у суб'єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов'язання судом суб'єкта прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.
Колегія суддів зазначає, що дискреційні функції Черкаської обласної державної адміністрації, як суб'єкта владних повноважень щодо надання особі статусу постраждалого внаслідок Чорнобильської катастрофи категорії 1 на етапі, коли особа, яка звернулась, є інвалідом та вже має статус потерпілого 4 категорії, а також має докази на підтвердження причинного зв'язку інвалідності з Чорнобильською катастрофою, досить жорстко обмежені в законодавчому порядку, а тому зазначені відповідачем підстави відмови, зокрема, пов'язані із набранням чинності змінами, внесеними Законом України від 28.12.2014р. № 76-VIII «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» про виключення зони посиленого радіоекологічного контролю із зон, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, що, на думку відповідача, взагалі позбавляє позивача статусу потерпілого внаслідок Чорнобильської катастрофи, - не належить до передбачених законом підстав відмови в наданні позивачу статусу особи, постраждалої внаслідок Чорнобильської катастрофи категорії 1 та видачі відповідного посвідчення.
З урахуванням тієї обставини, що оскаржувані дії Черкаської обласної державної адміністрації в даній справі не ґрунтуються на дискреційних повноваженнях, позаяк право позивача на отримання статусу особи, постраждалої внаслідок Чорнобильської катастрофи, категорії 1 підтверджується матеріалами справи, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про необхідність зобов'язання Черкаської обласної державної адміністрації розглянути питання щодо видачі ОСОБА_5 посвідчення (категорії 1) з вкладкою, як особі, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи.
Аналізуючи обставини справи та норми чинного законодавства, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про часткову обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_5 та наявність правових підстав для їх часткового задоволення.
Відповідно до ч. 1 ст. 71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову (ч. 2 ст. 71 КАС України).
При цьому, доводи викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновки суду першої інстанції та не знайшли свого належного підтвердження в суді апеляційної інстанції.
Відповідно до ст. 159 КАС України, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин у адміністративній справі, підтверджених такими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
З підстав вищенаведеного, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку та прийняв рішення, з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування не вбачається.
Відповідно до ст. 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 41, 160, 167, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу Департаменту соціального захисту населення Черкаської обласної державної адміністрації залишити без задоволення.
Постанову Черкаського окружного адміністративного суду від 29 грудня 2016 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня складання в повному обсязі, шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.
Головуючий суддя Судді Вівдиченко Т.Р. Мамчур Я.С. Собків Я.М.
Повний текст ухвали виготовлено 20.02.2017 року
Головуючий суддя Вівдиченко Т.Р.
Судді: Мамчур Я.С
Собків Я.М.