16.02.2017 Справа № 904/1067/17
За позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, м. Кривий Ріг Дніпропетровської області
до Комунального підприємства "Міський тролейбус", м. Кривий Ріг Дніпропетровської області
про стягнення 25 843,06 грн
Суддя Воронько В.Д.
Представники:
від позивача: представник ОСОБА_2, довіреність № 813 від 09.02.2017;
від відповідача: провідний юрисконсульт Мамонов В.В., довіреність від 10.02.2017.
Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулася до господарського суду Дніпропетровської області з позовною заявою до Комунального підприємства "Міський тролейбус" (далі - відповідач) з вимогами про стягнення основного боргу у сумі 24000,00 грн, 3% річних у сумі 428,00 грн та інфляційних нарахувань у сумі 1415,06 грн, нарахованих нею з посиланням на неналежне виконання відповідачем умов договору поставки № 137КП, укладеного між сторонами 09.03.2016.
Відповідач 16.02.2017 надав відзив на позовну заяву, у якому позов визнав частково лише в сумі 24000,00 грн основного боргу, яку просить суд розстрочити на три місяці рівними частинами.
Суд, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна заява, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті,
09.03.2016 між Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (далі - позивач, постачальник) та Комунальним підприємством "Міський тролейбус" (далі - покупець, відповідач) було укладено договір поставки № 137КП, за умовами п.1.1 якого в порядку та на умовах, визначених цим договором, постачальник зобов'язується поставити покупцеві товар, що визначений у цьому договорі (наділі іменується "товар"), який не обтяжений та щодо якого відсутні претензії третіх осіб, а покупець зобов'язується прийняти зазначений вище товар і оплатити його вартість.
Найменування товару: Панелі індикаторні з пристроями на рідинних кристалах або зі світлодіодами; апаратура електрична звукової чи визуальної сігналізації (код 27.90.2) (Пасажирські інформаційні системи, 4 813 000-0 (ДК 021-2015), його кількість та вартість, за договором визначається згідно рахунків, накладних на товар та специфікацій, які є невід'ємною частиною даного договору (п.1.2 договору).
Згідно п.4.1 договору оплата за поставлену партію товару покупцем здійснюється на умовах оплати в 10 денний термін після поставки товару на склад покупця.
На виконання умов договору позивачем поставлено відповідачу товар на загальну суму 24000,00 грн, що підтверджується видатковою накладною № 1-00000007 від 24.05.2016 та рахунком № 1-0000833 від 24.05.2016.
Виходячи з договірних домовленостей відповідач мав здійснити оплату за отриманий товар до 03.06.2016, однак порушив свої фінансові зобов'язання та не перерахував вказану суму коштів на рахунок позивача.
З огляду на що заборгованість відповідача перед позивачем склала 24000,00 грн, що також підтверджується актами звірки взаємних розрахунків станом на 08.09.2016 та на 01.10.2016 від 07.10.2016, які підписано обома сторонами.
Заборгованість відповідачем за поставлений товар не погашена, тому це стало підставою звернення позивача з цим позовом до суду, предметом якого є 24000,00 грн основного боргу, 1415,06 грн інфляційних нарахувань та 428,00 грн 3% річних.
Дослідивши обставини справи, надані матеріали, оцінивши надані докази суд дійшов висновку про необхідність задоволення позову з таких підстав.
Відповідно до ст.193 Господарського кодексу України (далі - ГК України), суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до ст.509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Частиною 1 ст.173 ГК України передбачено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Згідно ст.11 ЦК України підставою виникнення цивільних прав і обов'язків (зобов'язань) є, зокрема, договір.
Згідно ч.1 ст.638 ЦК України є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Відповідно до ч.1 ст.639 ЦК України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.
Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до ст.6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно ст.629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
За своєю правовою природою укладений між сторонами по справі є договором поставки, до якого слід застосовувати відповідні положення Господарського та Цивільного кодексів України.
Відповідно до ч.1 ст.265 ГК України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.
Аналогічні положення передбачені і ч.1 ст.712 ЦК України.
Згідно ч.2 ст.712 ЦК України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Відповідно до ч.1, ч.2 ст.692 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару.
Згідно ст.ст.525, 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства тощо. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається.
Порушенням зобов'язання, у відповідності до ст.610 ЦК України, є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання, тобто - неналежне виконання.
Факт поставки позивачем товару відповідачу не оспорений та підтверджений матеріалами справи.
Приписами ст.530 ЦК України, зокрема, встановлено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Відповідач в обумовлений в договорі строк, не здійснив оплату товару та визнав наявну заборгованість в сумі 24000,00 грн, але просив суд розстрочити суму боргу на 3 місяці, щомісячно рівними частками з огляду на наступне.
Комунальне підприємство "Міський тролейбус" відповідно до Закону України "Про міський електричний транспорт" (№ 1914-ІV від 29.06.2004) в установленому законодавством порядку надає транспортні послуги, здійснюючи експлуатацію та утримання об'єктів міського електричного транспорту.
Перевезення пасажирів тролейбусами здійснюється на 24 тролейбусних маршрутах. Тролейбусні маршрути підприємства охоплюють майже всю територію міста. Значну частину, 70,6%, в обсягах перевезень займають пільгові категорії громадян. Відповідач зауважив, що проїзд пільгових категорій громадян залишається безоплатним, підприємство не отримує субвенцію з державного бюджету за перевезення пільгових категорій громадян, так як 04.04.2016 Президентом було відхилено законопроект №4024 від 18.02.2016, яким передбачалось внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет на 2016 рік" в частині надання субвенції з державного бюджету на компенсацію витрат на пільговий проїзд окремих категорій громадян. Таким чином, у підприємства виникла значна заборгованість за спожиту електричну енергію, за яку підприємство вимушене розраховується за рахунок власних коштів, отриманих від перевезення платних пасажирів тролейбусами, що призвело підприємство в край скрутне становище.
За твердженнями відповідача, кошти, які підприємство отримує з джерел фінансування, не покривають фактичних витрат по перевезенню пасажирів тролейбусом, що в свою чергу призводить до збитковості, утворенню боргових зобов'язань перед бюджетом усіх рівнів, дані кошти фактично спрямовується тільки на виплату заробітної плати працівникам та оплату електроенергії.
Господарський процесуальний кодекс України не визначає переліку обставин, які свідчать про неможливість виконання рішення чи ускладнюють його виконання. Тому суд оцінює докази, що підтверджують зазначені обставини, за правилами ст. 43 ГПК.
Законодавець у будь-якому випадку пов'язує розстрочку виконання судового рішення у судовому порядку з винятковими (об'єктивними, непереборними) та виключними обставинами, що ускладнюють виконання судового рішення.
Підставою для розстрочки виконання рішення можуть бути конкретні обставини, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим у строк або встановленим господарським судом способом.
Однак, відповідачем не подано будь-яких доказів, на підтвердження обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим на даний час чи в майбутньому.
Скрутне фінансове становище не є винятковим випадком, що ускладнює виконання рішення.
Пунктом 7.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.10.2012 №9 "Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України" передбачено право господарського суду на підставі статті 121 ГПК за заявою сторони, державного виконавця, прокурора або за своєю ініціативою у виняткових випадках залежно від обставин справи відстрочити, розстрочити виконання рішення, ухвали, постанови, змінити спосіб та порядок їх виконання. Оскільки згадана стаття не обмежує відповідне право господарського суду певним строком, воно може бути реалізоване у будь-який час після набрання рішенням законної сили і до його фактичного повного виконання, в межах строку пред'явлення наказу до виконання. Також не обмежується право заявника на повторне звернення з відповідною заявою, якщо вона вже розглядалася судом.
Підставою для відстрочки, розстрочки, зміни способу та порядку виконання рішення можуть бути конкретні обставини, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим у визначений строк або встановленим господарським судом способом. При цьому слід мати на увазі, що згоди сторін на вжиття заходів, передбачених статтею 121 ГПК, ця стаття не вимагає, і господарський суд законодавчо не обмежений будь-якими конкретними термінами відстрочки чи розстрочки виконання рішення. Проте, вирішуючи питання про відстрочку чи розстрочку виконання рішення, зміну способу і порядку виконання рішення, господарський суд повинен враховувати матеріальні інтереси сторін, їх фінансовий стан, ступінь вини відповідача у виникненні спору, наявність інфляційних процесів у економіці держави та інші обставини справи, зокрема, щодо фізичної особи (громадянина) - тяжке захворювання її самої або членів її сім'ї, скрутний матеріальний стан, стосовно юридичної особи - наявну загрозу банкрутства, відсутність коштів на банківських рахунках і майна, на яке можливо було б звернути стягнення, щодо як фізичних, так і юридичних осіб - стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо (п.7.2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.10.2012 №9 "Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України").
Відповідно до п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26.12.2003 № 14 "Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження" при вирішенні заяв державного виконавця чи сторони про відстрочку або розстрочку виконання рішення, встановлення або зміну способу й порядку його виконання суду потрібно мати на увазі, що відповідно до ст. 121 Господарського процесуального кодексу України їх задоволення можливе лише у виняткових випадках, які суд визначає виходячи з особливого характеру обставин, що ускладнюють або виключають виконання рішення (хвороба боржника або членів його сім'ї, відсутність у нього майна, яке за рішенням суду має бути передане стягувачу, стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо).
Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень.
Частиною 1 ст. 32 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Проте відповідачем не надано документів, що свідчать про його скрутний фінансовий стан, а також жодних доказів наявності тих виключних обставин, які є підставою для відстрочення та розстрочення виконання рішення суду згідно ст. 121 ГПК України та п. 7.2 постанови Пленуму ВГСУ від 17.10.2012 №9, а саме:
доказів загрози банкрутства,
відсутності коштів на банківських рахунках,
відсутності майна, на яке можливо було б звернути стягнення.
Винятковість обставин, які повинні бути встановлені судом щодо надання відстрочки чи розстрочки виконання судового рішення, повинні бути підтверджені відповідними засобами доказування.
Аналогічної правової позиції дотримується Вищий господарській суд України у справах № 910/17008/14 (постанова від 25.02.2015) та № 910/15873/14 (постанова від 24.07.2014).
При цьому, слід також враховувати, що за змістом частини першої статті 229 ГК України та частини першої ст. 625 ЦК України, за невиконання грошового зобов'язання боржник відповідає, хоч би його виконання стало неможливим не тільки в результаті його винних дій чи бездіяльності, а і внаслідок дії непереборної сили або простого випадку. Відповідальність боржника означає можливість стягнення за рахунок майна боржника суми невиконаного грошового зобов'язання, тобто боржник не звільняється від відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошового зобов'язання за будь-яких обставин.
Окрім того, ч. 2 ст. 218 ГК України передбачає, що відсутність у боржника необхідних коштів, а також порушення зобов'язань контрагентами правопорушника не вважаються обставинами, які є підставою для звільнення боржника від господарсько-правової відповідальності.
Відповідно до ч. 2 ст. 617 ЦК України не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх зобов'язань контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов'язання, відсутність у боржника необхідних коштів.
Відповідачем не надано належних доказів, які б обґрунтовували неможливість виконання рішення суду, а посилання на складне фінансове становище підприємства не є доказом неможливості виконання рішення та не підтверджується відповідними доказами. До того ж, останнім не надано доказів того, що в нього відсутнє майно, за рахунок якого можливо погасити заборгованість перед позивачем.
Із клопотання відповідача про надання розстрочки виконання рішення, викладеного останнім у відзиві, слідує, що необхідність надання розстрочки виконання судового рішення фактично обґрунтовується посиланням на свій складний фінансовий стан та відсутність коштів необхідних для виконання рішення суду, але документального підтвердження обставин, що зумовлять можливість виконання рішення в майбутньому останнім не надано.
Отже, суд приходить до висновку, що відповідачем не доведено наявності виключних обставин, виняткового випадку для надання розстрочки виконання судового рішення, тому клопотання відхиляється судом за необгрунтованістю та недоведеністю.
З огляду на що позовні вимоги в частині стягнення основного боргу у сумі 24000,00 грн підлягають задоволенню повністю.
Згідно зі ст.611 ЦК України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Згідно ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання; боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Відповідно до приписів п. 3.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць. Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція). У застосуванні індексації можуть враховуватися рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ, викладені в листі Верховного Суду України від 03.04.1997 № 62-97р.
Так, на підставі приписів ст. 625 ЦК України позивачем нараховано та заявлено до стягнення з відповідача 3% річних за період з 03.06.2016 по 06.01.2017 у сумі 428,00 грн та інфляційні нарахування за період з червня 2016 року по листопад 2016 року у сумі 1415,06 грн.
Перевіривши розрахунки позивача щодо нарахування 3% річних та інфляційних нарахувань суд дійшов висновку про те, що період прострочення виконання зобов'язання починається з 04.03.2016, а не з 03.06.2016, як вказує позивач у розрахунку, оскільки відповідно до ст. 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. Однак при здійсненні власного розрахунку судом за період з 04.03.2016 по 06.01.2017 включно встановлено, що 3% річних у сумі 428,00 грн та інфляційні нарахування у сумі 1415,06 грн заявлені позивачем до стягнення з відповідача з межах сум їх можливого нарахування, а тому підлягають задоволенню повністю.
З урахуванням викладеного та наявних у справі доказів суд вважає, що позивач належним чином довів наявність вини відповідача у невиконанні свого обов'язку щодо оплати товару, а тому особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності його вини (умислу чи необережності), якщо інше не встановлено законом або договором (частина 1 ст.614 ЦК України).
Згідно ст. 43 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК України) України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.
У відповідності з приписами ст.ст. 33, 34 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.
На підставі ст. 43 ГПК України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Таким чином, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню у повному обсязі з підстав, про які йдеться вище у цьому рішенні.
Керуючись ст.ст.44 та 49 ГПК України, суд витрати по сплаті судового збору покладає на відповідача.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 43, 22, 33, 34, 43, 44, 49, 82, 84 та 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд Дніпропетровської області
1. Позов задовольнити повністю.
2. Стягнути з Комунального підприємства "Міський тролейбус" (Дніпропетровська область, м. Кривий Ріг, вул. Дніпропетровське шосе, буд. 22, ідентифікаційний код 34811465) на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) основний борг у сумі 24000,00 грн, інфляційні нарахування у сумі 1415,06 грн, 3% річних у сумі 428,00 грн та витрати по сплаті судового збору у сумі 1600,00 грн, видати наказ позивачу після набрання рішенням законної сили.
В судовому засіданні відповідно до ст. 85 Господарського процесуального кодексу України оголошено вступну та резолютивну частину рішення.
Рішення суду може бути оскаржене протягом десяти днів з дня підписання рішення шляхом подання апеляційної скарги до Дніпропетровського апеляційного господарського суду через господарський суд Дніпропетровської області.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Повний текст рішення складено та підписано - 17.02.2017.
Суддя В.Д. Воронько