Україна
Харківський апеляційний господарський суд
"20" жовтня 2009 р. Справа № 63/06-09
Колегія суддів у складі:
головуючий суддя , судді ,
при секретарі Пироженко І.В.
за участю представників сторін:
позивача - не з'явився
відповідача - Рум"янцевої І.І. (дов. № 17/16 від 12.01.2009р.)
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Укрніхром", м. Дніпропетровськ (вх. № 2805 Х/3) на рішення господарського суду Харківської області від 17.08.09р. по справі № 63/06-09
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Укрніхром", м. Дніпропетровськ
до Державного підприємства "Завод ім. В.О.Малишева", м. Харків
про стягнення 139029,42 грн., -
встановила:
У червні 2009 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Укрніхром" звернулось до господарського суду Харківської області з позовом до Державного підприємства "Завод ім. В.О. Малишева" про стягнення суми основної заборгованості в розмірі 79564,56 грн., 10023,65 грн. пені, 9582,83 грн. інфляційних, 1988,88 грн. 3 % річних, 37869,50 грн. штрафу та суми судових витрат по справі.
В процесі розгляду справи позивач в порядку статті 22 Господарського процесуального кодексу України звернувся до господарського суду Харківської області із заявою про уточнення позовних вимог від 14.08.2009 р. (вх. № 2827) в сторону їх збільшення, в якій просив суд стягнути з відповідача на свою користь 84875,17 грн. основного боргу, 8009,08 грн. інфляційних збитків, 2558,21 грн. 3% річних, 9392,81 грн. пені, 5219,5 грн. штрафу, 1100,54 грн. державного мита та 312,50 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. Крім того, просив суд повернути зайве сплачене державне мито в сумі 289,74 грн.
Рішенням господарського суду Харківської області від 17.08.2009р. по справі № 63/06-09 (суддя Погорелова О.В.) позовні вимоги задоволено частково та стягнуто з відповідача на користь позивача 85484,56 грн. основного боргу, 854,84 грн. державного мита та 312,50 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. В частині стягнення 8009,08 грн. інфляційних збитків, 2558,21 грн. 3% річних, 9392,81 грн. пені та 5219,5 грн. штрафу в позові відмовлено. Крім того, видано довідку про повернення зайво сплаченого державного мита в сумі 283,65 грн.
Позивач з даним рішенням суду першої інстанції не погодився, подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення та неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, просить дане рішення скасувати в частині відмови в позові про стягнення 8009,08 грн. інфляційних збитків, 2558,21 грн. 3% річних, 9392,81 грн. пені та 5219,5 грн. штрафу та в цій частині прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. Окрім цього, позивач просить відшкодувати за рахунок відповідача на свою користь сплачені судові витрати по справі.
Відповідач у своїх письмових поясненнях по апеляційній скарзі просить оскаржене рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу -без задоволення.
Представник позивача у своєму листі за вих. № 722 від 01.10.2009р. просить суд апеляційної інстанції розглянути справу без участі його представника за наявними у ній матеріалами.
Враховуючи те, що судом апеляційної інстанції створено всі необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, вжито заходи для належного повідомлення сторін про час та місце розгляду справи, а також з огляду на те, що явку представників сторін у дане судове засідання не визнано обов'язковою, позицію позивача викладено в апеляційній скарзі і він не був позбавлений права надати суду апеляційної інстанції додаткові письмові докази в обґрунтування своїх вимог і заперечень та мав на це достатньо часу, в зв'язку з чим колегія суддів вважає за можливе розглянути справу без участі представника позивача за наявними у ній матеріалами.
Заслухавши уповноваженого представника відповідача, який просив оскаржене рішення залишити без змін, обговоривши доводи апеляційної скарги в межах вимог, передбачених статтею 101 Господарського процесуального кодексу України, перевіривши наявні у справі матеріали на предмет їх юридичної оцінки судом першої інстанції, проаналізувавши правильність застосування господарським судом норм матеріального та процесуального права при винесенні оскарженого рішення, колегія суддів встановила наступне.
Як свідчать матеріали справи та встановлено господарським судом, позивачем за усною домовленістю з відповідачем передано останньому товар на загальну суму 90484,56 грн., що підтверджується наданими позивачем до матеріалів справи належним чином завіреними копіями видаткових накладних № РН-0000925 від 10.06.2008 року на суму 28408,80 грн., № РН-0000931 від 11.06.2008 року на суму 22869,36 грн., № РН-001241 від 27.08.2008 року на суму 5625,00 грн., № РН-0001334 від 22.09.2008 року на суму 14407,20 грн., № РН-0001390 від 22.09.2008 року на суму 1747,20 грн., № 1300 від 11.09.2008 р. на суму 4071,00 грн., № РН-0001446 від 29.10.2008 р. на суму 2436,00 грн. та №711 від 30.06.2009 р. на суму 10920,00 грн.
Відповідач в свою чергу товар на загальну суму 90484,56 грн. отримав та здійснив оплату його вартості згідно видаткової накладної №1300 від 11.09.2008 р. на суму 4071,00 грн. та частково оплатив вартість товару згідно видаткової накладної №РН-0001334 від 22.09.2008 р. на суму 929,00 грн., про що свідчить наявна в матеріалах справи належним чином завірена копія платіжного доручення № 6540 від 12.09.2008р.
З урахуванням цих матеріалів господарський суд визначився, що станом на серпень 2009 р. відповідач перерахував на розрахунковий рахунок позивача кошти за поставлений товар всього в сумі 5000,00 грн. Сума боргу відповідача становить 85484,56 грн.
В силу частини 1 статті 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
За загальним правилом, кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.
Згідно з вимогами статті 526 Цивільного кодексу України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
В силу приписів частини 1 статті 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні, встановлений строк його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк, а відповідно до статті 525 цього ж Кодексу одностороння відмова від виконання зобов'язання не допускається.
За правилами частини 2 статті 530 Цивільного кодексу України якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Приймаючи до уваги вищевказані норми, оцінивши доводи сторін у справі та надані на їх підтвердження документальні докази, господарський суд визначився, що позовні вимоги про стягнення суми боргу в розмірі 85484,56 грн. є законними, обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
В силу приписів статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.
А згідно з пунктом 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Із матеріалів справи вбачається, що позивачем заявлено до стягнення суму пені в розмірі 9392,81 грн., штраф в розмірі 5219,50 грн., 8009,08 грн. інфляційних збитків та 2558,21 грн. 3% річних.
В процесі з'ясування обставин справи та надання правової оцінки цим заявленим вимогам господарським судом встановлено, що 17.09.2007р. господарським судом Харківської області винесено ухвалу №Б-39/161-07 про порушення провадження щодо визнання ДП "Завод ім. Малишева" банкрутом. Відповідно до статті 12 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" пунктом 6 вказаної ухвали введено мораторій на задоволення вимог кредиторів.
02.10.2007р. господарським судом Харківської області прийнято ухвалу про роз'яснення пункту 6 ухвали № Б-39/161-07 від 17.09.2007 р. Мораторій на задоволення вимог кредиторів у встановленому порядку не скасовано.
Відповідно до ч. 4 ст. 12 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів не нараховуються неустойка (штраф, пеня), а також не застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів).
Вказана норма визначає конкретний проміжок часу, протягом якого не нараховується неустойка та не застосовуються інші санкції, і цей проміжок часу лише відповідає строку дії мораторію на задоволення вимог кредиторів, але ніяк не пов'язаний з його суттю, що розкривається в статті 1 Закону про банкрутство. Тобто, боржник повинен виконувати зобов'язання, що виникли після введення мораторію, але за їх невиконання або неналежне виконання неустойка не нараховується, а інші санкції не застосовуються.
У випадку введення мораторію боржник не вправі самостійно задовольняти вимоги кредиторів поза межами справи про банкрутство. Отже, з моменту дії мораторію не можуть нараховуватися штрафні санкції, оскільки з цього моменту відсутня вина боржником у несплаті основної заборгованості, у зв'язку з встановленим обмеженням його волевиявлення щодо задоволення вимог конкурсних кредиторів.
Основне завдання мораторію полягає як в зупиненні виконання боржником грошових зобов'язань, строк виконання яких настав до дня введення мораторію (конкурсна заборгованість), так і в зупиненні нарахування неустойки (штрафу, пені), застосування інших санкцій за невиконання чи неналежне виконання цих грошових зобов'язань, тому на конкурсну заборгованість не поширюється будь-які нарахування.
Тобто, після порушення справи про банкрутство не виникає нових додаткових до основного зобов'язань, у зв'язку з порушенням основного зобов'язання, до яких відноситься і неустойка (штраф, пеня).
Таким чином, господарський суд дійшов висновку, що відповідно до абзацу другого частини четвертої статті 12 Закону про банкрутство дія мораторію поширюється на неправомірно нараховані позивачем у даній справі пеню в розмірі 9392,81 грн. та штраф в розмірі 5219,50 грн. за несвоєчасну сплату вартості товару, а тому позовні вимоги в цій частині задоволенню не підлягають.
У відповідності зі статті 625 Цивільного кодексу України боржник, що прострочив виконання грошового зобов'язання, за вимогою кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за увесь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми.
Аналізуючи положення зазначеної норми господарський суд визначився, що передбачені нею санкції є спеціальними видами відповідальності, встановленими законом за порушення грошового зобов'язання. При цьому, здійснене позивачем нарахування інфляційних збитків в сумі 8009,08 грн. та 3% річних в сумі 2558,21 грн., які по своїй суті є фінансовими санкціями, є необґрунтованим, безпідставним, а тому таким, що також не підлягає задоволенню. В обґрунтування такого висновку господарський суд також зазначив, що з моменту дії мораторію не можуть нараховуватися штрафні санкції, так як з цього моменту відсутня вина боржником у несплаті основної заборгованості, у зв'язку з встановленим обмеженням його волевиявлення щодо задоволення вимог конкурсних кредиторів. Застосування інших санкцій за невиконання чи неналежне виконання цих грошових зобов'язань, тому на конкурсну заборгованість не поширюється будь-які нарахування, в тому числі і 3% річних та індекс інфляції.
Згідно статті 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Відповідно до чинного законодавства рішення суду є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.
Однак оскаржене рішення в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення 8009,08 грн. інфляційних та 2558,21 грн. 3% річних вказаним вище вимогам не відповідає, оскільки суд при його прийнятті в цій частині не дав правову оцінку природі інфляційних та річних, що призвело до винесення неправомірного рішення в цій частині.
Так, колегія суддів суду апеляційної інстанції визначає, що інфляційні збитки за своєю правовою природою є наслідком інфляційних процесів в економіці, а тому їх слід вважати складовою частиною основного боргу, а нарахування 3% річних по грошових розрахунках є визначеною законом платою боржника за користування грошовими коштами кредитора.
Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що інфляційні нарахування на суму боргу та проценти річних, входять до складу грошового зобов'язання, як його визначено у статті 1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
Таким чином, інфляційні та річні, що нараховані боржнику відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України, за своєю правовою природою не є штрафними санкціями, оскільки інфляційні втрати пов'язані з інфляційними процесами в державі і є компенсацією за понесені збитки, які спричинені знеціненням грошових коштів, а три проценти річних є платою за користування коштами, що не були своєчасно сплачені боржником. Водночас слід зазначити, що приписи статті 625 Цивільного кодексу України не забороняють звернення кредитора з вимогою про стягнення з боржника, який прострочив виконання грошового зобов'язання, суми, на яку заборгованість за грошовим зобов'язанням підвищена в порядку індексації, а також процентів річних від простроченої суми за невиконання грошового зобов'язання.
З огляду на викладене, колегія суддів апеляційного господарського суду, діючи в межах повноважень, наданих суду апеляційної інстанції згідно приписів статті 101 Господарського процесуального кодексу України, приходить до висновку, що рішення суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення 8009,08 грн. інфляційних та 2558,21 грн. 3% річних слід скасувати та в цій частині прийняти нове рішення, яким позовні вимоги в цій частині задовольнити. В іншій частині рішення суду першої інстанції відповідає матеріалам справи та нормам чинного законодавства України, а тому залишається без змін.
Доводи відповідача, викладені у запереченнях на апеляційну скаргу, про незаконність стягнення інфляційних та 3% річних, оскільки відповідач перебуває у процедурі банкрутства відповідно до приписів статті 12 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", як таких, що нараховані за період дії мораторію на задоволення грошових вимог до відповідача-боржника, колегія суддів апеляційної інстанції вважає необґрунтованими, оскільки зазначені нарахування за своєю правовою природою не є неустойкою (штрафом, пенею) чи іншими санкціями за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань, нарахування яких забороняється відповідно частини 4 статті 12 вищезгаданого Закону.
Статтею 32 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у встановленому законом порядку, встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Колегія суддів апеляційного господарського суду України враховує, що відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Таким чином, обов'язок доказування законодавчо покладено на сторони.
Здійснивши юридичну оцінку оскарженого рішення суду першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що всупереч вимог статті 33 Господарського процесуального кодексу України заявником апеляційної скарги не було надано доказів на підтвердження обґрунтованості його позовних вимог щодо стягнення пені в розмірі 9392,81 грн. та штрафу в розмірі 5219,50 грн., у зв'язку з чим фактично не доведено їх підставність, а тому вимоги апеляційної скарги в цій частині задоволенню не підлягають.
Задовольняючи вимоги апеляційної скарги частково, колегія суддів вважає за необхідне здійснити розподіл судових витрат по справі пропорційно задоволеним вимогам.
На підставі викладеного та керуючись частиною 1 статті 193 Господарського кодексу України, статтями 525, 526, 530, 610, 611, 625 Цивільного кодексу України, статтею 1, частиною 4 статті 12 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", статтями 43, 44, 49, 99, 101, пунктом 2 статті 103, пунктами 1, 4 частини 1 статті 104, статтею 105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів апеляційного господарського суду, -
постановила:
Апеляційну скаргу Державного підприємства "Завод ім. В.О. Малишева" (м. Харків) задовольнити частково.
Рішення господарського суду Харківської області від 17.08.2009р. по справі № 63/06-09 в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача інфляційних витрат в сумі 8009,08 грн., 3% річних в сумі 2558,21 грн. та 105,67 грн. державного мита скасувати та в цій частині прийняти нове рішення, яким позовні вимоги в цій частині задовольнити.
В іншій частині рішення залишити без змін.
Стягнути з Державного підприємства "Завод ім. В.О. Малишева", м. Харків (61067, м. Харків, вул. Плеханівська, 126, код ЄДРПОУ 14315629, р/р 260093013373 в АКБ "Золоті ворота" м. Харків, МФО 351931) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Укрніхром" (49070, м. Дніпропетровськ, вул. Леніна, 41, оф. 325, код ЄДРПОУ 32613928, р/р 26008033771200 у АКІБ "УкрСиббанк", МФО 351005) інфляційні витрати в сумі 8009,08 грн., 3% річних в сумі 2558,21 грн. та 158,51 грн. витрат з державного мита по справі.
Доручити господарському суду Харківської області видати відповідний наказ.
Постанова набирає чинності з дня її проголошення і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України в місячний термін.
Повний текст постанови підписано 22 жовтня 2009 року.
Головуючий суддя
Судді