01025, м.Київ, пров. Рильський, 8 т. (044) 278-46-14
20.10.2009 № 14/9
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Лосєва А.М.
суддів:
при секретарі:
За участю представників:
від позивача - Гончар Н.М. - дов. №30-17/8 від 05.01.2009р.;
від відповідача - Роздольський І.О. - дов. №2/5749 від 03.12.2008р.;
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ДК України з державного матеріального резерву
на рішення Господарського суду м.Києва від 29.07.2009
у справі № 14/9 (суддя
за позовом ДПержавне підприємство "Херсонський морський торговельний порт"
до Державний комітет України з державного матеріального резерву
про стягнення заборгованості у розмірі 200289,73 грн. та розірвання договору
Позивач звернувся до суду з позовом про стягнення з відповідача заборгованості у розмірі 200 289,73 грн. за Договором відповідального зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву №15 від 15.08.2002р. та розірвання останнього, мотивуючи це тим, що відповідач неналежним чином виконував свої договірні зобов'язання, внаслідок чого і виникла заборгованість з оплати фактичних витрат на зберігання матеріальних цінностей державного резерву за 2004 - 2007 роки.
В ході судового розгляду позивач збільшив розмір своїх позовних вимог та просив суд стягнути з відповідача 206 365,92 грн. основного боргу, 20 799,60 грн. інфляційних витрат та 5 797,44 грн. відсотків річних.
Відповідач проти позовних вимог заперечував, посилаючись на те, що заявлена позивачем до стягнення сума витрат є необґрунтованою, а стягнення з відповідача інфляційної складової боргу та 3% річних не передбачено спеціальними правовими актами, якими в своїй діяльності керується відповідач, а саме Законом України „Про державний матеріальний резерв” та Постановою Кабінету Міністрів України №532 від 12.04.2002р.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 29.07.2009р. у справі №14/9 позов було задоволено частково, присуджено до стягнення з відповідача на користь позивача 206 365,92 грн. основного боргу, 8 873,73 грн. інфляційних витрат, 1 187,31 3% річних, 2 164,26 грн. державного мита та 109,62 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. В іншій частині позову відмовлено.
Не погоджуючись із вказаним Рішенням суду, відповідач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просив Рішення Господарського суду міста Києва від 29.07.2009р. у справі №14/9 скасувати, прийнявши нове, яким в позові відмовити повністю.
Вимоги та доводи апеляційної скарги мотивовані тим, що судом першої інстанції було неповно з'ясовано обставини, які мають суттєве значення для справи, а також невірно застосовано норми матеріального і процесуального права, що, на думку відповідача, призвело до неправильного вирішення справи.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 29.09.2009р. апеляційну скаргу відповідача було прийнято до провадження та призначено до розгляду в судовому засіданні на 20.10.2009р.
У судовому засіданні 20.10.2009р. представник відповідача підтримав апеляційну скаргу з викладених у ній підстав, просив суд скаргу задовольнити та скасувати Рішення Господарського суду міста Києва від 29.07.2009р. у справі №14/9, прийнявши нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
Представник позивача у судовому засіданні 20.10.2009р. заперечував проти доводів відповідача, викладених в апеляційній скарзі, просив суд відмовити в задоволенні скарги та залишити без змін оскаржуване Рішення місцевого господарського суду як таке, що прийняте з повним та всебічним дослідженням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія встановила наступне.
15.08.2002р. між Державним підприємством „Херсонський морський торгівельний порт” (далі - позивач, Зберігач) та Державним комітетом України з державного матеріального резерву (далі - відповідач, Комітет) було укладено Договір відповідального зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву №15 (далі - Договір).
У відповідності до умов Договору (п.1.1, п.1.2, п.4.2) зберігання матеріальних цінностей здійснюється на складських приміщеннях, майданчиках, холодильних камерах, резервуарах, підземних сховищах Зберігача. При цьому Комітет передає, а Зберігач приймає на відповідальне зберігання цінності згідно з специфікацією (затвердженою номенклатурою) у кількості та за вартістю згідно з актом форми №1. Відшкодування витрат із зберігання здійснюється пропорційними частками за узгодженням між Комітетом та Зберігачем. У разі, коли Комітет визнає за можливе, відрахування суми витрат проводиться частинами протягом поточного року.
Згідно з п.7.3 Договору строк дії останнього встановлений з моменту його підписання протягом всього строку зберігання цінностей.
Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач зазначав про те, що в порушення умов Договору, відповідач не здійснив у погоджені сторонами порядку та строки відшкодування фактичних витрат позивача по зберіганню цінностей, переданих відповідачем, внаслідок чого виникла заборгованість. При цьому, позивач наголошував на тому, що він здійснював відповідальне зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву Державного комітету України з державного матеріального резерву протягом 2004 - 2007 років та поніс витрати на їх зберігання в загальному розмірі 200 289,73 грн. На підтвердження факту здійснення зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву позивач, зокрема, надав суду квартальні і річні звіти про фактичні витрати на утримання матеріальних цінностей та листування між сторонами.
10.10.2007р. позивач направив на адресу відповідача претензію, в якій вимагав сплатити заборгованість, однак дане звернення позивача було залишено відповідачем без належного реагування, борг погашений не був (згідно з поштовим повідомленням про вручення відповідач отримав претензію 15.10.2007р.).
Зважаючи на відмову відповідача в добровільному порядку погасити заборгованість, позивач, окрім вимог про стягнення основного боргу, просив суд стягнути з відповідача інфляційну складову заборгованості, 3% річних. Також позивач просив суд розірвати Договір відповідального зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву від 15.08.2002р. №15, посилаючись на те, що зберігання матеріальних цінностей станом на сьогоднішній день є збитковим для позивача, оскільки потребує понесення, окрім основних, додаткових витрат у вигляді утримання та оплати праці робітників, оплати комунальних послуг тощо.
Відповідач заперечував проти позову, зазначаючи, зокрема, про неузгодженість суми витрат на зберігання матеріальних цінностей, про стягнення яких позивачем заявлено вимоги.
Господарський суд міста Києва задовольнив позов в частині вимог про стягнення з відповідача основного боргу, інфляційний втрат та 3% річних, мотивуючи це наявністю в матеріалах справи належних доказів на підтвердження даних вимог, насамперед, первинних та облікових документів, а також беручи до уваги висновок судово-економічної експертизи, призначеної судом під час розгляду даної справи (ухвала Господарського суду міста Києва №14/9 від 24.09.2008р.). В задоволенні вимог про розірвання Договору зберігання було відмовлено, з огляду на те, що умовами спірного договору не передбачений порядок його розірвання, до того ж, судом в оскаржуваному рішенні зазначено про те, що позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження порушення відповідачем істотних умов договору згідно зі ст. 651 Цивільного кодексу України.
Не погоджуючись із вказаним Рішенням суду, відповідач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просив Рішення Господарського суду міста Києва від 29.07.2009р. у справі №14/9 скасувати, прийнявши нове, яким в позові відмовити повністю, з підстав ідентичних тим, які були викладені ним у відзиві на позов. При цьому відповідач наголошував на тому, що:
- суд першої інстанції безпідставно прийняв до розгляду заяву позивача про збільшення розміру позовних вимог, оскільки, на думку відповідача, дані позовні вимоги є новими і суд не повинен був приймати їх до сумісного розгляду з первісними вимогами;
- суд, прийнявши до уваги висновок судового експерта, не надав йому оцінку, як доказу, що, на думку відповідача, не може вважатись встановленим судом фактом, на підтвердження якого надано вищезгаданий експертний висновок;
- спеціальними нормами права не передбачена можливість застосування до відповідача такого виду штрафних санкцій, як стягнення інфляційних збитків та 3% річних.
Суд апеляційної інстанції не погоджується з висновками, викладеними відповідачем в апеляційній скарзі, виходячи з наступного.
Між сторонами спірного Договору виникли правовідносини по зберіганню матеріальних цінностей державного матеріального резерву, врегульовані, зокрема, Законом України “Про державний матеріальний резерв” від 24.01.1997р. №51/97-ВР (із змінами та доповненнями), Порядком формування, розміщення та проведення операцій з матеріальними цінностями, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.10.1997р. №1129 (із змінами та доповненнями), Положенням про особливості формування, розміщення та проведення операцій з матеріальними цінностями, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 29.01.1998р. №100-03.
З 01 січня 2004 року набирали чинності Цивільний кодекс України та Господарський кодекс України.
Відповідно до п.4 Прикінцевих та Перехідних положень Цивільного кодексу України, Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
Згідно з п.4 Прикінцевих положень Господарського кодексу України, Господарський кодекс України застосовується до господарських відносин, які виникли після набрання чинності його положеннями відповідно до цього розділу. До господарських відносин, що виникли до набрання чинності відповідними положеннями Господарського кодексу України, зазначені положення застосовуються щодо тих прав і обов'язків, які продовжують існувати або виникли після набрання чинності цими положеннями.
Зважаючи на те, що відносини між сторонами за спірним Договором існували після 01.01.2004р., при розгляді справи судом застосовуються норми Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України.
Відповідно до ст. 626 Цивільного кодексу України, договір є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків.
Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України (ч.1 ст. 175 Господарського кодексу України).
Учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено (ст. 224 Господарського кодексу України).
В ст. 193 Господарського кодексу України визначені загальні умови виконання господарських зобов'язань, згідно з якими суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.
Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (ч.1 ст. 530 Цивільного кодексу України).
В ст. 526 Цивільного кодексу України встановлено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до ст. 525 Цивільного кодексу України, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно зі ст. 599 Цивільного кодексу України, зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України, порушення зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
У відповідності до ст. 417 Цивільного кодексу УРСР, який діяв на момент укладання договору між сторонами, при безоплатному зберіганні поклажодавець зобов'язаний відшкодувати зберігачеві здійснені ним витрати на зберігання речі, якщо інше не встановлено договором або законом (дана норма кореспондується з положеннями ч.3 ст. 947 Цивільного кодексу України).
Згідно зі ст. 8 Закону України „Про державний матеріальний резерв” поставка матеріальних цінностей до державного резерву і розміщення замовлень на їх поставку на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності здійснюється в основному на підставі замовлень на поставку продукції для державних потреб з наступним відшкодуванням усіх витрат відповідальних зберігачів. Для підприємств, установ і організацій, заснованих повністю або частково на державній власності (державні підприємства, установи і організації, акціонерні товариства, у статутному фонді яких контрольний пакет акцій належить державі, орендні підприємства, засновані на державній власності), а також для суб'єктів господарської діяльності всіх форм власності, визнаних відповідно до законодавства України монополістами, державне замовлення на поставку продукції є обов'язковим, якщо виконання його не завдає їм збитків.
Відповідно до п.1 ст. 7, п. 5 ст. 11 Закону України „Про державний матеріальний резерв”, особа, яка здійснює відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву, має право на відшкодування витрат, пов'язаних з відповідальним зберіганням. Відшкодування витрат підприємствам, установам і організаціям, що виконують відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву, провадиться у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
В п.1 ст. 8 Закону України „Про державний матеріальний резерв” передбачено відшкодування усіх витрат відповідальних зберігачів.
В п.2, п.5, п.7 Порядку відшкодування підприємствам, установам та організаціям витрат, пов'язаних з відповідальним зберіганням матеріальних цінностей державного резерву, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.04.2002р. №532 визначено, що Державний комітет з державного матеріального резерву спрямовує на відшкодування витрат відповідальних зберігачів матеріальних цінностей державного резерву кошти, одержувані як плату (відсотки) за запозичення товарно-матеріальних цінностей. Відшкодування витрат, пов'язаних із зберіганням матеріальних цінностей державного резерву, здійснюється виключно на підставі договору, укладеного між Держкомрезервом та відповідальним зберігачем за встановленою формою за рахунок асигнувань державного бюджету та інших джерел, визначених законодавством. Відшкодування підприємствам, установам та організаціям витрат, пов'язаних з відповідальним зберіганням матеріальних цінностей державного резерву, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.04.2002р. №532, середній розмір витрат за відповідальне зберігання матеріальних цінностей повинен визначати Держкомрезерв.
Тобто, фінансування витрат підприємств-зберігачів здійснюється як з державного бюджету, так і з інших джерел.
В ході судового розгляду було встановлено, що позивач здійснював відповідальне зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву Державного комітету України з державного матеріального резерву протягом 2004 - 2007 років та поніс витрати на їх зберігання в загальному розмірі 200 289,73 грн.
При цьому належних та допустимих доказів на підтвердження здійснення оплати вищевказаних витрат відповідачем надано не було.
Оскільки строк оплати за Договором встановлений не був, позивач звернувся до відповідача з претензією, в якій вимагав сплатити суму заборгованості, однак борг відповідачем сплачений не був.
Посилання відповідача на неузгодженість розміру витрат не може бути прийнято судом до уваги, оскільки витрати позивача підтверджуються наявним в матеріалах справи первинними документами, зокрема, квартальними та річними звітами про фактичні витрати на утримання матеріальних цінностей. Окрім того, жодних доказів на підтвердження звернення до позивача щодо врегулювання спірних питань з оплати наданих послуг (розбіжностей у визначенні фактичних витрат) або визначення остаточної суми витрат на зберігання матеріальних цінностей відповідач суду не надав.
Відносно твердження відповідача в апеляційній скарзі на те, що судом не повинен був прийматись до уваги висновок судового експерта як доказ у справі, апеляційний суд вважає за необхідне звернути увагу на наступне.
Згідно зі ст. 41 Господарського процесуального кодексу України для роз'яснення питань, що виникають при вирішенні господарського спору і потребують спеціальних знань, господарський суд призначає судову експертизу.
В ст. 42 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що висновок судового експерта для господарського суду не є обов'язковим і оцінюється господарським судом за правилами, встановленими статтею 43 цього Кодексу.
У відповідності до ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим.
Як вбачається з матеріалів справи, ухвалами Господарського суду міста Києва від 01.06.2009р. про поновлення провадження у справі №14/9 та від 08.07.2009р. сторони було зобов'язано надати письмові пояснення по суті спору з врахуванням висновку судово-економічної експертизи по справі №14/9 від 13.05.2009р. При цьому, зазначаючи про свою незгоду з експертним висновком та розбіжність в показниках, наведених експертом, зі своїми власними, відповідач не надав суду першої інстанції жодних пояснень по суті обставин, викладених у вищезазначеному висновку експерта та не надав ані розрахунку заборгованості, ані належних доказів на підтвердження відсутності заборгованості перед позивачем та підтвердження власної позиції у справі.
Окрім того, згідно зі ст. 31 Господарського процесуального кодексу України в судовому процесі може брати участь судовий експерт. Права, обов'язки та відповідальність судового експерта визначаються цим Кодексом та Законом України „Про судову експертизу”. Судовий експерт зобов'язаний за ухвалою господарського суду з'явитись на його виклик і дати мотивований висновок щодо поставлених йому питань. Висновок робиться у письмовій формі.
Натомість, відповідач не скористався своїми процесуальними правами та не заявляв ніяких клопотань щодо виклику судового експерта у судове засідання для роз'яснення спірних питань тощо.
Посилання відповідача про порушення судом першої інстанції норм процесуального права внаслідок прийняття до сумісного розгляду заяви позивача про збільшення розміру позовних вимог також не може бути прийнято судом до уваги, оскільки право позивача збільшити або зменшити розмір своїх вимог чітко передбачений в ст. 22 Господарського процесуального кодексу України.
Отже, наявними в справі доказами підтверджено неналежне виконання відповідачем своїх договірних зобов'язань в частині дотримання порядку проведення розрахунків між сторонами Договору, при цьому факт існування заборгованості відповідачем не заперечується, спірним є лише розмір витрат позивача, пов'язаних із зберіганням матеріальних цінностей, однак власного розрахунку з належними доказами відповідач не надав.
У відповідності до ч.2 ст. 625 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Зважаючи на те, що під час розгляду справи було підтверджено прострочення виконання відповідачем грошового зобов'язання, нарахування інфляційних втрат та 3% річних також є обґрунтованим.
При цьому апеляційний суд вважає безпідставними зауваження відповідача про те, що нормами спеціального законодавства, зокрема, Закону України „Про державний матеріальний резерв” та Постанови Кабінету Міністрів України №532 від 12.04.2002р., не передбачено застосування до Державного комітету України з державного матеріального резерву таких штрафних санкцій, як стягнення інфляційної складової боргу та 3% річних.
Загалом, стягнення з боржника боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, є спеціальними правовими наслідками прострочення виконання грошових зобов'язань. Положення ст. 625 Цивільного кодексу України визначають загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов'язання і розповсюджуються на будь-які грошові зобов'язання.
Отже, в силу вимог ч.2 ст. 625 Цивільного кодексу України сплата суми боргу за грошовим зобов'язанням з урахуванням встановленого індексу інфляції та 3% річних з простроченої суми здійснюється незалежно від тієї обставини, чи був передбачений договором відповідний захід відповідальності.
Відносно вимог позивача про розірвання Договору відповідального зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву №15 від 15.08.2002р., судом було встановлено наступне.
Обґрунтовуючи дані вимоги, позивач зазначав про те, що зберігання матеріальних цінностей на сьогоднішній день є збитковим для нього, оскільки потребує понесення, крім основних, ще й додаткових витрат у вигляді утримання та оплати праці робітників, оплати комунальних послуг тощо.
Перш за все, необхідно зазначити, що додаткові витрати, про які зазначає позивач, як про збитки, були включені ним до основних витрат на зберігання матеріальних цінностей. При цьому, витрати за відповідальне зберігання матеріальних цінностей, понесених позивачем, не підпадають під поняття збитків в розумінні ст. 22 Цивільного кодексу України, згідно з якою збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
В ст. 11 Закону України „Про державний матеріальний резерв” передбачено, що для підприємств, установ і організацій, заснованих повністю або частково на державній власності (державні підприємства, установи та організації, акціонерні товариства, у статутному фонді яких контрольний пакет акцій належить державі, орендні підприємства, засновані на державній власності), а також для суб'єктів господарської діяльності всіх форм власності, визнаних відповідно до законодавства України монополістами, відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву є обов'язковим, якщо це не завдає їм збитків.
В ст. 651 Цивільного кодексу України визначено, що зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.
З матеріалів справи вбачається, що позивач звертався до відповідача з вимогою про розірвання Договору в листі №30-31/812 від 25.12.2007р. (копія листа наявна в матеріалах справи). Однак, враховуючи норми діючого законодавства, необхідно відмежовувати односторонню відмову від договору як безпосередню підставу його розірвання та/або зміни, від пред'явлення вимоги про розірвання договору на розсуд однієї із його сторін. Одностороння відмова від договору, згідно з ч.3 ст. 651 Цивільного кодексу України, безпосередньо тягне правові наслідки розірвання або зміни договору. Пред'явлення вимоги про розірвання безпосередньо таких наслідків не передбачають. В останньому випадку розірвання договору може відбутися або за домовленістю між сторонами або, у разі відсутності згоди іншої сторони, яка отримала вимогу про розірвання договору, за рішенням суду.
Беручи до уваги, що в Договорі не передбачений (визначений) порядок його розірвання, а також відсутність належних і допустимих доказів істотного порушення Договору відповідачем, апеляційний суд погоджується з висновком місцевого господарського суду про необґрунтованість та недоведеність даних вимог позивача і, як наслідок, відсутність підстав для їх задоволення.
В ст. ст. 32, 34 Господарського процесуального кодексу України зазначено, що доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Відповідач не надав суду належних та допустимих доказів на спростування обставин, викладених у позові, тоді як згідно з ч.1 ст. 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Зважаючи на вищенаведене, колегія суддів констатує, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час розгляду даної справи. За таких обставин, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що Рішення Господарського суду міста Києва від 29.07.2009р. у справі №14/9 прийнято з повним та всебічним дослідженням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим апеляційна скарга відповідача задоволенню не підлягає.
У зв'язку з відмовою в задоволенні апеляційної скарги, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті державного мита за її подання і розгляд покладаються на відповідача (апелянта).
Керуючись ст. ст. 32-34, 31, 41-43, 49, 99, 101, 103-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -
1. Апеляційну скаргу Державного комітету України з державного матеріального резерву залишити без задоволення, Рішення Господарського суду міста Києва від 29.07.2009р. у справі №14/9 - без змін.
2. Матеріали справи №14/9 повернути до Господарського суду міста Києва.
3. Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена до касаційного суду у встановленому законом порядку.
Головуючий суддя
Судді
26.10.09 (відправлено)