Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,
тел. приймальня (057) 715-77-21, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"07" лютого 2017 р.Справа № 922/4046/16
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Сальнікової Г.І.
при секретарі судового засідання Гончарові В.В.
розглянувши справу
за позовом Заступника керівника Ізюмської місцевої прокуратури Харківської області, м. Ізюм, (Харківської області) в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Харківській області, м. Харків
до 1. Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1, с. Кислівка (Харківської області) 2. Куп'янської районної державної адміністрації, м. Куп'янськ (Харківської області)
про визнання недійсним договору
за участю представників:
прокурор - Чирик В.Г., службове посвідчення №036688 від 11.12.2015 року;
позивача - Бабанських-Коц Л.А., довіреність №32-20-14-19694/0/19-15 від 23.12.2015 року;
1-го відповідача - ОСОБА_3, довіреність б/н від 22.12.2016 року;
2-го відповідача - не з'явився
Заступник керівника Ізюмської місцевої прокуратури Харківської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Харківській області 23.11.2016 р. звернувся до господарського суду Харківської області з позовною заявою, в якій просить суд визнати недійсним договір оренди землі від 10.04.2006 р., який укладений між Куп'янською районною державною адміністрацією Харківської області та ФОП ОСОБА_1, зареєстрований у Куп'янському районному відділі реєстрації Харківської регіональної філії ДП Центру Державного земельного кадастру, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 10.04.2006 за №040667400002. Судові витрати просить суд покласти на відповідача.
Ухвалою господарського суду Харківської області від 06.02.2017 року розгляд справи відкласти на 07 лютого 2017 р. о 14:00год., відповідно до приписів ст. 77 ГПК України.
07.02.2016 р. факсимільним засобом, через канцелярію суду, до матеріалів справи від 2-го відповідача надійшло клопотання про розгляд справи без участі 2-го відповідача (вх. № 4015).
Прокурор в судове засідання 07.02.2017 р. з'явився, заявлені позовні вимоги підтримав повністю та наполягав на їх задоволенні.
Позивач в судове засідання 07.02.2017 р. з'явився, позовні вимоги залишив на розсуд суду.
Перший відповідач в судове засідання 07.02.2017 р. з'явився, проти заявлених позовних вимог прокурора заперечив повністю та вказав на пропуск прокурором позовної давності на звернення до суду.
Другий відповідач в судове засідання 07.02.2017 р. не з'явився, витребуваних судом документів під час розгляду даної справи не надав, про розгляд справи повідомлений своєчасно та належним чином.
У судовому засіданні 07.02.2017 р. на підставі ч.2 ст.85 ГПК України, господарським судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані учасниками судового процесу документи і матеріали, заслухавши прокурора, позивача та 2-го відповідача, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення проти них, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд встановив наступне.
За розпорядженням голови Куп'янської районної державної адміністрації Харківської області №253 від 06.10.2005 року "Про затвердження технічної документації та передачу в оренду земельної ділянки сільськогосподарського призначення приватному підприємцю ОСОБА_1" (т.с. І а.с. 11), було затверджено технічну документацію щодо встановлення меж земельної ділянки для передачі в оренду ПП ОСОБА_1 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, за рахунок земель запасу на території Кислівської сільської ради Куп'янського району Харківської області.
На підставі зазначеного розпорядження, 10 квітня 2006 року між Куп'янською районною державною адміністрацією Харківської області (Орендодавець) та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1 (Орендар) було укладено Договір оренди землі (надалі - Договір оренди), відповідно до предмету якого Орендодавець надав, а Орендар прийняв в строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення, яка знаходиться за межами населених пунктів Кислівської сільської ради Куп'янського району Харківської області.
Пунктом 2 Договору оренди-1 передбачено, що в оренду передається земельна ділянка загальною площею - 13,9105 га ріллі із земель запасу 13,9105 га.
Відповідно до п. 3 Договору оренди, нормативна грошова оцінка земельної ділянки становить 104512,44 грн.
Договір укладено до 20 років. Після закінчення строку договору орендар має переважне право поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 90 днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію (п. 8 Договору оренди).
Згідно з пунктом 5 Договору оренди, орендна плата вноситься орендарем у формі та розміром: 1,5 % від грошової оцінки земельної ділянки, яка складає з розрахунку (104512,44*1,5%=1567,69).
Земельна ділянка передається в оренду для ведення сільськогосподарського виробництва. Цільове призначення земельної ділянки. Земельна ділянка сільськогосподарські угіддя (рілля).
Договір зареєстрований у Куп'янському районному відділі реєстрації земель Харківської регіональної філії ДП Центру Державного земельного кадастру, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 10 квітня 2006 року за № 040667400002.
З позовної заяви вбачається, що в обґрунтування позовних вимог заступник керівника Ізюмської місцевої прокуратури Харківської області посилається на те, що в ході вивчення стану законності рішень, прийнятих органами державної влади та місцевого самоврядування при розпорядженні землями сільськогосподарського призначення встановлено, що договори оренди земельних ділянок укладено із порушенням вимог земельного законодавства, а саме без проведення нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що є обов'язковим у разі визначення розміру орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності. Оскільки, оренду плату встановлено без проведення нормативної грошової оцінки, то спірний договір оренди землі підлягає визнанню недійсним у зв'язку з недодержанням сторонами в момент вчинення цих правочинів встановленого законом порядку.
Такі обставини, на думку прокурора, свідчать про порушення прав і охоронюваних законом інтересів держави та є підставою для їх захисту у спосіб, вказаний в позовній заяві.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги заступника керівника Ізюмської місцевої прокуратури Харківської області не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до частини першої статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
В абз. 4. п. 2.9. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" зазначено, що відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. У разі коли після такого вчинення набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють правовідносини, ніж ті, що діяли в момент вчинення правочину, то норми такого акту, якщо він не має зворотної сили, застосовуються до прав та обов'язків сторін, які виникли з моменту набрання ним чинності.
Згідно з вимогами статті 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується, тому обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.
Зокрема, підставою для визнання договорів оренди недійсними прокурор вказує те, що у спірному договорі орендну плату було визначено без проведення нормативної грошової оцінки земельної ділянки, яка передавалася в оренду.
Однак таке твердження не ґрунтується на нормах діючого на момент укладення договору оренди землі законодавства України.
Правовідносини, пов'язані з визнанням правочинів (господарських договорів) недійсними, регулюються Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, Земельним кодексом України, Законом України "Про оренду землі".
Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 Цивільного кодексу України, статтями 207, 208 Господарського кодексу України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої - третьої, п'ятої статті 203 Цивільного кодексу України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів, зокрема, статей 228, 229, 230, 232, 234, 235, 10571 Цивільного кодексу України тощо.
Так, відповідно до частин 1, 2, 4 статті 21 Закону України "Про оренду землі" (у редакції, чинній на момент укладення Договору оренди-1), орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Розмір, форма і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Закону України "Про плату за землю"). Річна орендна плата за земельні ділянки, які перебувають у державній або комунальній власності, надходить до відповідних бюджетів, розподіляється і використовується відповідно до закону і не може бути меншою за розмір земельного податку, що встановлюється Законом України "Про плату за землю", та перевищувати 10 відсотків їх нормативної грошової оцінки. У разі визначення орендаря на конкурентних засадах може бути встановлений більший розмір орендної плати.
Згідно частин 1, 2, 4, 5 статті 21 Закону України "Про оренду землі" (у редакції, чинній на момент укладення Договору оренди-2) орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Розмір, форма і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Закону України "Про плату за землю"). Річна орендна плата за земельні ділянки, які перебувають у державній або комунальній власності, надходить до відповідних бюджетів, розподіляється і використовується відповідно до закону і не може бути меншою для земель сільськогосподарського призначення - розміру земельного податку, що встановлюється Законом України "Про плату за землю". Річна орендна плата за земельні ділянки, які перебувають у державній або комунальній власності, не може перевищувати 12 відсотків їх нормативної грошової оцінки. При цьому у разі визначення орендаря на конкурентних засадах може бути встановлений більший розмір орендної плати, ніж зазначений у цій частині.
Статтею 2 Закону України "Про плату за землю" (в редакції чинній на момент укладення Договорів оренди-1, 2) передбачено, що використання землі в Україні є платним. Плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель. Розміри податку за земельні ділянки, грошову оцінку яких не встановлено, визначаються до її встановлення в порядку, визначеному цим Законом.
За земельні ділянки, надані в оренду, справляється орендна плата.
Згідно статті 1 Закону України "Про оцінку земель", нормативна грошова оцінка земельної ділянки являє собою капіталізований рентний дохід із земельної ділянки (дохід, який можна отримати із землі як фактора виробництва залежно від якості та місця розташування земельної ділянки), визначений за встановленими і затвердженими нормативами.
Частиною 1 статті 13 Закону України "Про оцінку земель" (у редакції, чинній на момент укладення Договорів оренди-1, 2) визначено випадки обов'язкового проведення грошової оцінки земельних ділянок. Так, нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться у разі, зокрема, визначення розміру земельного податку і визначення розміру орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності.
Грошова оцінка земельної ділянки проводиться Державним комітетом України по земельних ресурсах за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України (ст. 23 Закону України "Про плату за землю").
Статтею 18 Закону України "Про оцінку земель" (у редакції, чинній на момент укладення Договору оренди) встановлено, що нормативна грошова оцінка земельних ділянок сільськогосподарського призначення проводиться не рідше як один раз у 5 - 7 років, а несільськогосподарського призначення - не рідше як один раз у 7 - 10 років. Нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться юридичними особами, які отримали ліцензії на проведення робіт із землеустрою.
Статтею 18 Закону України "Про оцінку земель" (у редакції, чинній на момент укладення Договору оренди-2) визначено, що нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться розташованих за межами населених пунктів земельних ділянок сільськогосподарського призначення - не рідше ніж один раз на 5 - 7 років, а несільськогосподарського призначення - не рідше ніж один раз на 7 - 10 років. Нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться юридичними особами, які отримали ліцензії на проведення робіт із землеустрою.
При цьому, підставою для проведення оцінки земель (бонітування ґрунтів, економічної оцінки земель та нормативної грошової оцінки земельних ділянок) є рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. Підставами для проведення експертної грошової оцінки земельної ділянки є договір, який укладається заінтересованими особами в порядку, встановленому законом, а також рішення суду (ст.15 Закону України "Про оцінку земель").
Технічна документація з бонітування ґрунтів, економічної оцінки земель та нормативної грошової оцінки земельних ділянок у межах населених пунктів затверджується відповідною сільською, селищною, міською радою. Технічна документація з бонітування ґрунтів, економічної оцінки земель та нормативної грошової оцінки земельних ділянок, розташованих за межами населених пунктів, затверджується районними радами. Витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки видається відповідним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів (ст.23 Закону України "Про оцінку земель").
З вищевикладеного вбачається, що ні одна норма законодавства, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин, не дає платнику орендної плати (орендарю) права самостійно визначати нормативну грошову оцінку землі, а підставою для її проведення законодавець визначає:
- рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування;
- договір між зацікавленими особами.
Тобто, в даному випадку єдиною підставою для проведення нормативної грошової оцінки землі є рішення органу виконавчої влади.
Однак, Куп'янською районною державною адміністрацією Харківської області рішення про проведення нормативної грошової оцінки земельної ділянки, яка передавалася в оренду 1-ому відповідачу (орендарю) в 2006 році, не приймалося, що підтверджується листом від 18.11.2016 р. № 8-20.03-0.4-3204/2-16 (т.с. І а.с. 70).
Відтак, під час укладення спірного договору оренди застосовано норми постанови Кабінету Міністрів України від 13.12.2006 р. № 1724 "Деякі питання оренди земель", а саме додаток 1 "розрахунок розміру орендної плати за земельні ділянки державної або комунальної власності, грошова оцінка яких не проведена" та Методики нормативної грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 23 березня 1995 року № 213.
Суд не погоджується із твердженнями прокурора щодо наявності підстав для визнання недійсним договору оренди з причин відсутності у даному договорі істотної умови договору нормативно-грошової оцінки як основи для нарахування орендної плати.
Згідно із частиною першою статті 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Відповідно до вимог статті 15 Закону України "Про оренду землі" підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним є саме відсутність у договорі оренди землі однієї із істотних умов, а не невідповідність даної істотної вимоги вимогам законодавства.
Разом з тим, як вбачається із пунктів 5 спірних Договорів оренди землі, нормативно-грошова оцінка земельної ділянки зазначена. Відтак, будь-яких доказів про заниження розміру нормативно-правової оцінки земельної ділянки і, відповідно, розміру орендної плати, суду не було подано.
З матеріалів справи вбачається, що сторони спірних договорів оренди землі дійшли згоди щодо всіх істотних умов договору оренди землі, встановлених ст. 15 Закону України "Про оренду землі"
Суд звертає увагу на те, що пунктом 8 спірного Договору зазначено, що розмір орендної плати переглядається у разі, зокрема, зміни розмірів земельного податку, підвищення цін, тарифів, у тому числі внаслідок інфляції, в інших випадках, передбачених законом.
У цьому випадку суд зазначає, що відсутність належно проведеної нормативної грошової оцінки земельної ділянки може слугувати підставою не для визнання договору оренди недійсним в цілому, а підставою для внесення відповідних змін до таких договорів та спонукання орендаря до вчинення відповідних дій. Сторони також не позбавлені права вчинити правочин про внесення змін до правочину з метою приведення його у відповідність із законом.
Так, відповідно до п. 2. 4 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 "Про деякі питання практики визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" у процесі вирішення спору сторони можуть самі усунути у встановленому порядку порушення, які тягнуть за собою визнання правочину недійсним, зокрема, шляхом: вчинення нового правочину; погодження правочину з відповідним державним органом, якщо це необхідно було для даного правочину, а таке погодження не було раніше здійснено тощо. Сторони також не позбавлені права вчинити правочин про внесення змін до правочину з метою приведення його у відповідність із законом. Якщо згаданий правочин (про внесення змін) не суперечить вимогам закону, господарський суд приймає судове рішення, виходячи з його умов. При цьому господарським судам необхідно мати на увазі, що законом не передбачено заборони стосовно надання правочинові, - в тому числі про внесення змін до іншого правочину, - за згодою сторін зворотної дії в часі.
Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" №475/97-ВР від 17 липня 1997 року ратифіковано Конвенцію про захист прав людини і основоположних 1950 року, Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7, 11 до Конвенції (надалі Конвенція).
Згідно з частиною 1 статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях у справах "Мелахер та інші проти Австрії" від 19.12.1998 р., "Бурдов проти Росії" від 07.05.2002 р., "Прессос Компанія Нав'єра А.О. та інші проти Бельгії" від 28.10.1995 р., "Пайн Велей Девелопментс Лтд." та інші проти Ірландії" від 23.10.1991 р. визначив, що під поняттям "майно" розуміється не лише майно, яке належить особі на праві власності згідно із законодавством країни, в якій виник спір, а також під даним поняттям можуть бути прибутки, що випливають з власності, кошти, належні заявникам на підставі судових рішень, "активи", які можуть виникнути, "правомірні очікування"/"законні сподівання" особи.
Концепція "майна" в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися "правом власності", а відтак, і "майном". До таких активів може відноситися право оренди (рішення у справі "Іатрідіс проти Греції" від 25.03.1999 р., заява №311107/96, п.54).
Отже, право власності на майно у вигляді як правомірних очікувань, так і майнового права (права оренди), є об'єктом правового захисту згідно статті 1 Першого протоколу до зазначеної вище Конвенції та національного законодавства України.
Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Основною метою ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому, в своїх рішенням Європейський суд з прав людини постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини (наприклад, рішення у справі "Спорронг і Льоннрот проти Швеції" від 23.09.1982 року, "Новоселецький проти України" від 11.03.2003 року, "Федоренко проти України" від 01.06.2006 року). Необхідність забезпечення такої рівноваги відображено в структурі статті 1. Зокрема, необхідно щоб була дотримана обґрунтована пропорційність між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності.
Таким чином, особу може бути позбавлено її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності мусить бути дотримано справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника.
Також Європейський суд з прав людини у своїй практиці зауважує, що при визначенні суспільних інтересів завдяки безпосередньому знанню суспільства та його потреб національні органи мають певну свободу розсуду, оскільки вони першими виявляють проблеми, які можуть виправдовувати позбавлення власності в інтересах суспільства та знаходять засоби для їх вирішення (наприклад, рішення у справах "Хендісайд проти Сполученого Королівства" від 07.12.1976 року, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21.01.1986 року).
Отже, створена Конвенцією система захисту покладає саме на національні органи влади обов'язок визначальної оцінки щодо існування проблеми суспільного значення, яка виправдовує як заходи позбавлення права власності, так і необхідність запровадження заходів з усунення несправедливості.
Так, за змістом пунктів 32-35 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Стретч проти Сполученого Королівства" від 24 червня 2003 року, майном у значенні статті 1 Протоколу 1 до Конвенції вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади.
Зазначеним вище рішенням Європейського суду з прав людини також встановлено, що, оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, то в такому випадку мало місце "непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції".
На підставі викладеного можна зробити висновок про те, що самі по собі допущені органом публічної влади порушення при вирішенні питання про передачу комунального майна у користування особи не можуть бути безумовною підставою для повернення цього майна, якщо вони не були допущені внаслідок винної, протиправної поведінки самого набувача.
Тому, вказані порушення вимог законодавства (відсутність прийнятого рішення щодо її встановлення) вчинено насамперед зі сторони державних органів, а саме, Куп'янською районною державною адміністрацією Харківської області.
Тобто, укладення спірного договору оренди землі без зазначення нормативно-грошової оцінки було здійснено за прямою вказівкою державного органу, наділеного відповідною компетенцією.
Слід зазначити, що місцева влада отримала узгоджену з орендарем орендну плату, яка в свою чергу була визначена без проведення нормативної грошової оцінки земельної ділянки, яка передавалася в оренду, і не стояло питання про те, що дії органу були спрямовані проти інтересів суспільства чи що порушувалися інтереси самої держави, або, що визначення орендної плати було здійснено всупереч вимогам закону. Оскільки сама місцева влада (орендодавець) при укладенні договору оренди вважала, що вона правильно визначила в договорі розмір орендної плати, то орендар міг на розумних підставах сподіватися на виконання умов цього договору, та підписуючи його не міг піддаватися сумніву щодо визначення розміру орендної плати не у відповідності з нормами діючого на той час законодавства.
Відповідач 1, укладаючи договір оренди земель сільськогосподарського призначення, не лише мав право законного очікування отримання майбутніх доходів від зроблених ним капіталовкладень, але і можливість користування об'єктом оренди протягом всього терміну дії договору оренди. Укладення договору оренди землі було важливим елементом його підприємницької діяльності, так як земля сільськогосподарського призначення надавалася для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
З огляду на викладене та зважаючи на те, що порушення вимог щодо встановлення в спірному договорі оренди землі без належного визначення нормативної грошової оцінки земельної ділянки відбулося з вини органу виконавчої влади, суд зазначає, що визнання недійсним договору оренди землі від10 квітня 2006 року, відповідно до якого орендар отримав в оренду земельну ділянку сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, та подальше позбавлення його цього майна на підставі того, що не дотрималася вимог закону щодо визначення орендної плати, є неприпустимим.
Вказаної позиції дотримується також Вищий господарський суд України у своїй постанові від 23.03.2016р. у справі №918/31033/15.
Відтак, проаналізувавши вищевказані норми законодавства, матеріали справи, врахувавши практику Європейського суду з прав людини, суд приходить до висновку, що спірний договір оренди землі між Куп'янською районною державною адміністрацією Харківської області та першим відповідачем, був укладений з дотриманням вимог чинного на той час законодавства України, розмір орендної плати, що є суттєвою умовою договору, був встановлений виходячи з нормативної грошової оцінки земель (згідно з п. 5 Договору), що відповідало положенням ст. 21 Закону країни "Про оренду землі" та ст. 11 Закону України "Про плату за землю", зміст договору відповідає положенням актів цивільного законодавства, яке діяло на час укладення договору, а тому твердження прокурора про неправомірність встановлення орендної плати без проведення нормативної грошової оцінки - є безпідставним.
Суд також зазначає, що відповідно до ст.27 Закону України "Про плату за землю" контроль за правильністю обчислення і справляння земельного податку, а також орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності здійснюється органами державної податкової служби. З боку вказаних органів на протязі строку оренди земельної ділянки ніяких претензій на адресу відповідачів не надходило.
Також, суд звертає увагу на те, що позивач - Головне управління Держгеокадастру у Харківській області як юридична особа утворена у травні 2015 року, тому позивач не приймав будь якої участі у розпорядженні земельною ділянкою за спірним договором про оренду землі від 10.04.2006 року, позивач не є стороною за вищевказаним договором, не наділене правами та обов'язками орендодавця та права його також не порушені.
За таких обставин, суд приходить до висновку про те, що позовні вимоги прокурора щодо визнання недійсними договору оренди землі не ґрунтуються на нормах чинного законодавства України, а відтак задоволенню не підлягають.
Приходячи до висновку про необхідність відмови прокурору у позові суд також враховує, що прокурором не надано жодного доказу на підтвердження того, що оспорюваний договір порушує економічні інтереси держави, про що зазначено прокурором у позовній заяві.
Прокурором не спростовано, що розрахунок орендної плати є неправильним. Який саме повинен бути розрахунок і який розрахунок є правильним - у позові не наведено. Тобто прокурором не доведено факт порушення інтересів держави, а саме втрати, котрі вона зазнала у вигляді різниці між належною та фактично сплачуваною орендною платою.
Щодо заяви першого відповідача клопотання про застосування наслідків спливу позовної давності, суд вважає за необхідне відмовити у її задоволенні виходячи з наступного.
У відповідності до частини 2.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду № 10 від 29.05.2013 року "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" правові наслідки спливу позовної давності можуть застосовуватися лише у тих випадках, коли буде доведено існування самого суб'єктивного цивільного права і факт його порушення або оспорювання. Якщо ж під час розгляду справи буде встановлено, що у позивача немає суб'єктивного права, про захист якого він просить, або ж воно не порушувалось чи не оспорювалось, суд відмовляє в позові не через пропущення позовної давності, а за безпідставністю матеріально-правової вимоги.
Отже, враховуючи те, що суд дійшов висновку про недоведеність позовних вимог прокурора, а тим самим встановивши відсутність порушеного права, заява про застосування позовної давності не підлягає задоволенню.
Витрати по сплаті судового збору, згідно ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, підлягають віднесенню на Прокуратуру Харківської області.
На підставі викладеного та керуючись статтями 6, 8, 19, 124, 129 Конституції України, статтями 1, 4, 12, 32, 33, 43, 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -
В позові відмовити повністю.
На рішення господарського суду, яке не набрало законної сили, сторони мають право подати апеляційну скаргу, протягом десяти днів з дня прийняття (підписання) рішення через місцевий господарський суд.
Повне рішення складено 13.02.2017 р.
Суддя Г.І. Сальнікова