08 лютого 2017 р.м.ОдесаСправа № 815/1774/16
Категорія: 3.4 Головуючий в 1 інстанції: Марин П. П.
Колегія суддів Одеського апеляційного адміністративного суду, у складі:
головуючого судді - Запорожана Д.В.,
судді - Романішина В.Л.,
судді - Шляхтицького О.І.
при секретарі: Вишневській А.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за апеляційною скаргою Державної міграційної служби України на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 14 грудня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_8 до Державної міграційної служби України про скасування рішення,
ОСОБА_8 звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 17.02.2016 року № 30-16.
Свої позовні вимоги ОСОБА_8 обґрунтував незаконністю спірного рішення.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 14 грудня 2016 року позов задоволено. Скасовано спірне рішення.
В апеляційній скарзі ДМС України просить скасувати вищенаведену постанову, як таку, що прийнята з помилковим застосуванням норм матеріального та процесуального права і прийняти нову постанову, якою відмовити у задоволенні позову.
Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість постанови суду в межах апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Приймаючи оскаржену постанову суд першої інстанції виходив з обґрунтованості даного позову та наявності підстав для його задоволення.
Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції.
З матеріалів справи вбачається, що 25 січня 2014 року ОСОБА_8 звернувся до Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. При цьому, позивач в заяві зазначив, що за час перебування в Україні в Сирії розпочалася громадянська війна, що не дає йому можливості повернутися додому. Він не може повернутися до Сирії з причин ситуації загальнопоширеного насильства, а також через побоювання бути насильно мобілізованим до лав армії чи озброєних угрупувань. При поверненні на батьківщину його очікує примусова мобілізація та він повинен буде взяти зброю і використовувати її проти власного народу. Як зазначив заявник, повернення на батьківщину загрожує його життю, у зв'язку з чим він просить надати йому захист в Україні.
12.03.2014 року наказом першого начальника Управління у справах біженців Головного управління ДМС України в Одеській області у відповідності до ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" прийняте рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Сирії ОСОБА_8.
За результатами розгляду особової справи заявника № 2014OD0029 Управління дійшло до висновку про доцільність відмовити громадянину Сирії ОСОБА_8 у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, через відсутність умов передбачених абз. 4 п. 1 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Рішенням Державної міграційної служби України № 275-15 від 03 квітня 2015 року з посиланням на ст. 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" висновок Головного управління державної міграційної служби в Одеській області підтримано, відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 242 т.1).
12 травня 2015 року позивач отримав повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 251 від 10.04.2015 року (а.с. 243 т.1).
Не погоджуючись з прийнятим рішенням, позивач звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом про його скасування.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 26.05.2015 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 13.08.2015 року по справі №815/2713/15, адміністративний позов ОСОБА_8 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення від 03.04.2015 року № 275-15 про відмову визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язання прийняти рішення задоволено частково, скасовано рішення Державної міграційної служби України від 03.04.2015 року № 275-15, зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_8 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з урахуванням інформації по країні походження позивача, в задоволенні решти позовних вимог відмовлено (258-265, 266-269 т.1).
На виконання постанови суду від 26.05.2015 року, ДМС України прийнято рішення №40-15 від 03.09.2015 року про зобов'язання ГУ ДМС в Одеській області повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з урахуванням обставин, що стали підставою для скасування судом вищевказаного рішення ДМС України (а.с.126 т.1).
05.10.2015 року ГУ ДМС України в Одеській області прийнято наказ № 186 від 05.10.2015 року про повторний розгляд заяви особи та щодо проведення відповідної процедури згідно вимог ЗУ "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту" (а.с.135 т.1).
Наказом ГУ ДМС України в Одеській області № 210 від 05.11.2015 року було продовжено строк розгляду заяви ОСОБА_8 щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.150 т.1).
За результатами розгляду документів, щодо надання Позивачу статусу біженця в Україні, ГУ ДМС України в Одеській області складено висновок від 06.01.2016 року № 2014OD0029 щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, обґрунтовуючи його тим, що аналіз матеріалів особової справи заявника вказує на те, що факти, повідомлені заявником стосовно власних переслідувань в країні громадянського походження не можуть бути визнаними підставою для визнання заявника біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Українв, у відповідності до умов, передбачених п.п.1, 13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Так, співробітник міграційної служби дійшов висновку, що нестабільна соціально-політична ситуація на Батьківщині заявника спричинена внутрішнім військовим конфліктом не може бути розглянута в якості причини звернення заявника за захистом на території України, також не вбачається, що заявник мав чи має на даний момент будь-які проблеми з державними органами, до того ж заявник лише припускає, що в нього можуть виникнути проблеми, пов'язані з примусовою службою в арміїі у разі повернення на Батьківщину, також зазначено що заявлені особою обставини носять загальний характер та не містять конкретних подій переслідування. Таким чином, співробітником ГУ ДМС в Одеській області зроблено висновок, що враховуючи наведені обставини та через відсутність умов, передбачених абз.5 ст.6 ЗУ" "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 2011 року у зв'язку з чим доцільним є відмовити ОСОБА_8 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.163-166 т.1).
17.02.2016 року ДМС України рішенням № 30-16 підтримано висновок ГУ ДМС України в Одеській області та відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.122).
Вирішуючи спір по суті, суд першої інстанції прийшов до висновку, що відмовляючи позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідачем не взято до уваги інформацію по країні походження позивача, а саме того факту, що на теперішній час в Сирії триває громадянська війна за участю у конфлікті інших держав, у якій масово та систематично порушуються права людини та основні свободи (арк. 7-8).
Також суд першої інстанції виходив з того, що ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця або особою, яка потребує додаткового захисту, є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування цілком обґрунтовані, так як підкріплюються об'єктивним положенням в країні.
Відповідно до ст. 95 «Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця» від 1992 року ( далі - Керівництво) - «Особа стає біженцем «на місці» через обставини, що виникли в країні його походження під час його відсутності. Дипломати та інші офіційні особи, які працюють за кордоном, військовополонені, студенти, робітники-мігранти та інші особи зверталися за статусом біженця під час їх проживання за кордоном і були визнані такими».
В нормі чітко визначені категорії осіб до яких можливо застосувати дане поняття, зокрема, норма передбачає легальне перебування в країні.
Зазначені вимоги знаходять своє відображення і національному законодавстві, а саме вимоги ч.5 ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме «особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України».
За захистом ОСОБА_8 звернувся лише 19.02.2014 року, тобто більш ніж через 3 роки після потрапляння на територію України.
З урахування вищевикладеного ДМС України вважає, що позивача неможливо віднести до категорії «біженець на місці» у зв'язку з тим, що позивач на час звернення за захистом не мав відношення до жодної з категорій осіб.
Згідно з п. 22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року № 1» Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів пов'язаних щодо перебування іноземця та особи без громадянства в Україні» зазначено, що судам варто зважати на те, що значна тривалість проміжків часу між: виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Співробітниками міграційної служби було проведено аналіз наданої позивачем інформації та документів і встановлено, що причиною виїзду позивача вказано військові дії та побоювання щодо рекрутування до збройних сил Сирії.
Ситуація в Сирії є загальновідомим фактом, але військові дії заполонили не всі міста Сирії, залишились і ті які живуть та функціонують у звичайному ритмі. Крім того, слід зазначити, що родина позивача і досі проживає в Сирії і їхні права не порушуються. Ні позивач, ні його близькі родичі не піддавались свавільним арештам, катуванням, іншим формам жорстокого поводження, насильницьким зникненням, викраданням, сумарним та позасудовим стратам, примусовим переміщенням та застосування тяжкої або забороненої зброї проти цивільного населення. Це позивач зазначив під час протоколу співбесіди (дод. протокол від 13.10.2015 р. арк. 5).
Слід зазначити, що ситуація військового конфлікту та масові порушення прав людини підтверджені міжнародною спільнотою, однак при аналізі підстав для отримання додаткового захисту слід аналізувати також можливість внутрішнього переміщення або отримання захисту в сусідніх країнах, ситуацію з близькими родичами позивача, причини довгострокового перебування іноземця в іншій країні, причини звернення за захистом, не маючи планів повернення на Батьківщину тощо.
Наступні факти вказують на необґрунтованість клопотання в контексті надання додаткового захисту позивачу, а саме:
- звернення за захистом до управління відбулося лише для легалізації на території України, одразу ж після затримання позивача співробітниками Іллічівського MB ГУДМС в Одеській області, через те що він не вжив заходів щодо легалізації свого перебування, чим порушив правила перебування на території України;
- позивач додатково повідомив, що його мати та батько переїхали з м. Дамаск (Сирія) та на даний час проживають у м. Латакія (Сирія), де їм нічого не загрожує. Іноземець мав всі шанси поїхати разом із ними, але не зробив цього (дод. протокол від 13.10.2015 р. арк. 5);
- найближчі родичі позивача, а саме 2 брати та 5 сестер станом на жовтень 2015 року продовжують проживати на Батьківщині у м. Дамаск, живуть у безпеці та не переслідуються.
Разом з тим, шукач захисту не надав до Головного управління ДМС в Одеській області жодної аргументації своїм побоюванням у разі повернення на Батьківщину, які б ґрунтувалися на реальних подіях, або інших обґрунтованих доказах. Позивач стверджував, що його сім'ю переслідували через те, що вони за віросповіданням мусульмани-алавіти, а алавітів всіх знищують. Також позивач зазначив, що його матір та батько переїхали до м. Латакії, через те, що їх прогнали ісламісти, які проти алавітів (дод. протокол від 13.10.2015 р.)
Згідно отриманих матеріалів, можливо дійти висновку про відсутність будь-яких переслідувань позивача на Батьківщині за ознакою віросповідання, хоча заявник стверджує, що алавітів ображають та переслідують. Іноземець стверджує, що це все почалось з того часу коли почалися військові дії в Сирії, тобто з 2011 року.
Позивач не зазнавав ніяких переслідувань на Батьківщині за ознакою віросповідання. В той же час, згідно проведеного аналізу, ймовірність зазнати утисків або переслідувань для членів вказаного віросповідання в Сирії є мінімальною. Міграційною службою в даному випадку приймається факт належності особи до такого віросповідання, але факти переслідування позивача з боку державних або недержавних агентів не знаходять свого підтвердження та вказує на те, що твердження повідомлені позивачем стосовно власних переслідувань та переслідувань членів родини вбачаються завідомо вигаданими та неправдоподібними.
До того ж, позивач лише припускає, що в нього можуть виникнути проблеми, у разі повернення на Батьківщину.
Аналізом наданих матеріалів разом із наявною інформацією по країні громадянського походження позивача можливо підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявникові додаткового захисту в Україні, згідно визначення п.13 ч.І статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до позивача нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину. Загострення ситуації в Сирії не розглядається в якості підстави для отримання міжнародного захисту. Звернення за захистом відбулося лише після затримання позивача співробітниками ДМС України через те, що на території України він перебував нелегально, порушуючи чинне українське законодавство.
Позивач стверджує, що у разі добровільного повернення до Сирії йому загрожуватиме примусова служба в армії та участь у бойових діях, незважаючи на те, що він вже відслужив обов'язкову строкову службу в Сирії в 2000-2002 роках. Припущення щодо рекрутування до армії не приймається міграційною службою з наступних причин (дод. протокол співбесіди від 13.10.2015 р. арк. 6).
Аналіз особової справи вказує на відсутність у позивача релігійних або пацифістських поглядів, які забороняють йому захищати країну. Таким чином, згідно вище проведеного аналізу, можливо встановити, що нестабільна соціально-політична ситуація на Батьківщині позивача, спричинена внутрішнім військовим конфліктом не може бути розглянута в якості причини звернення позивача за захистом на території України. В той же час, не вбачається, що позивач мав чи має на даний момент будь-які проблеми з державними органами, до того ж, шукач притулку, лише припускає, що в нього можуть виникнути проблеми, пов'язані з примусовою службою в армії у разі повернення на Батьківщину.
Пункт 37 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН у справах біженців визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу важлива оцінка клопотання шукача, а не судження при ситуації, яка склалася у країні походження.
Заявлені позивачем обставини носять загальний характер та не містять конкретних подій переслідування. Позивач не тікав з країни громадянської належності, рятуючи своє життя, а покинув її у пошуках кращих умов проживання, а за захистом звернувся лише з метою легалізації свого становища.
В той же час, з матеріалів особової справи не вбачається, що особа зазнавала будь-яких переслідувань або дискримінації під час проживання на Батьківщині. Позивач додатково повідомив, що його мати та батько переїхали з м. Дамаск (Сирія) проживати до м. Латакія (Сирія), де їм нічого не загрожує, проживають у безпеці.
Отже, позивач мав змогу здійснити внутрішнє переміщення до м. Латакія, де проживають його батьки, а ситуація в зазначеному місті є цілком задовільною.
Таким чином, згідно вищепроведеного аналізу, можливо встановити, що нестабільна соціально-політична ситуація на Батьківщині позивача, спричинена внутрішнім військовим конфліктом не може бути розглянута як причина звернення за захистом на території України.
Суд першої інстанції під час прийняття рішення посилався на офіційну позицію УВКБ ООН від лютого 2012 року - «... членам ООН рекомендовано ввести тимчасовий мораторій на всі повернення до Сирії...» та рішення Європейського суду у справі «Суфі і Елмі проти Сполученого Королівства»,
Слід зазначити, що у рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Суфі і Елмі проти Сполученого Королівства» (8319/07 та 11449/07, рішення від 28 червня 2011 року) суд дійшов до висновку, що повернення особи в ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Слід наголосити, що дане рішення Європейського суду з прав людини стосується виключно примусового повернення та примусового видворення. ОСОБА_8 було відмовлено в наданні захисту в Україні однак це не позбавляє його можливості залишитись на території України, якщо він має інші для цього законні підстави.
Окрім цього, слід зазначити, що у рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Суфі і Елмі проти Сполученого Королівства» (8319/07 та 11449/07, рішення від 28 червня 2011 року) суд, дійшов ще до одного висновку, що загальновизнаний принцип міжнародного захисту свідчить, що особи, як правило не потребують притулку чи додаткового захисту, якщо вони можуть отримати захист переїхавши в інший район своєї країни. Цей принцип відображено в статті 8 Кваліфікаційної директиви та в п. 3390 Імміграційних правил НС 395: обидва документи передбачають, що заявник не потребує міжнародного захисту, якщо в якісь частині країни походження не існує цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань або не існує реального ризику зазнати серйозної шкоди і заявник може обґрунтовано залишитися в цій частині країни.
Аналізом наданої позивачем інформації разом із інформацією по країні походження позивача можливо підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до позивача нелюдського поводження або катування у разі повернення до Сирії.
Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 29.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватись з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
Вказані вимоги не були дотримані позивачем, а саме не наведено переконливих доводів щодо відповідності повідомлених фактів дійсності.
Таким чином, під час розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби встановив, що заявлена позивачем інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині його особисто або членів його сім'ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками.
Статтею 10 Закону України " Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" визначено, що спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, виписані у статті 6 Закону.
Відповідно до абзацу 4 частини першої статті 6 Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Отже, при розгляді заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідачем вивчено матеріали особової справи шукача притулку та досліджено інформацію про країну походження, у зв'язку з чим з урахуванням імперативних приписів статті 6 Закону суб'єкт владних повноважень правомірно відмовив у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки встановлено умови, за яких такий статус не надається.
Аналогічна правова позиція зазначена в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 14 грудня 2016 року у справі № 820/3421/15.
Визнаючи рішення суб'єкта владних повноважень протиправним, суд першої інстанції не вказав конкретні норми національного законодавства, які, на його розсуд, порушив суб'єкт владних повноважень під час прийняття рішення про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Колегія суддів зазначає, що у рамках даного адміністративного спору не порушується питання про примусове видворення позивачки за межі України. Оскаржуваним рішенням ДМС України позивачу відмовлено у наданні притулку в Україні, однак така відмова не позбавляє його можливості залишитись на території України, якщо він має інші для цього законні підстави.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає, що позовні вимоги ОСОБА_8 є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.
Отже, колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції про обґрунтованість даного позову та наявність підстав для його задоволення.
Пунктом 4 ст. 202 КАС України передбачено, що підставами для скасування постанови або ухвали суду першої інстанції та ухвалення нового рішення є порушення норм матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції допустив порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення даної справи по суті, внаслідок чого його постанова підлягає скасуванню з прийняттям нової постанови про відмову у задоволенні позову.
Керуючись ст. ст. 195, 196, 198, 202, 205, 207 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України - задовольнити.
Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 14 грудня 2016 року - скасувати.
Прийняти нову постанову.
В задоволенні позову ОСОБА_8 до Державної міграційної служби України про скасування рішення - відмовити в повному обсязі.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів з дня складання судового рішення в повному обсязі.
Головуючий /Д.В. Запорожан/
Судді /В.Л. Романішин/
/О.І. Шляхтицький/