09 лютого 2017 року Справа № 876/8363/16
Львівський апеляційний адміністративний суд в складі :
головуючого судді Большакової О.О.,
суддів Глушка І.В., Макарика В.Я.,
з участю секретаря судового засідання Малетич М.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Мукачівського об'єднаного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області про визнання незаконним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 06 жовтня 2016 року про залишення позовної заяви без розгляду,
ОСОБА_1 30.09.2016 року звернувся в Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області з адміністративним позовом до Мукачівського об'єднаного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області про визнання незаконним та скасування рішення, зобов'язання провести донарахування безпідставно стягнутої суми пенсії.
Ухвалою Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 06 жовтня 2016 року позовну заяву залишено без розгляду з підстав передбачених ч. 4 ст. 99, ст. 100 КАС України.
Не погодившись з таким рішенням суду першої інстанції ОСОБА_1 оскаржив його в апеляційному порядку.
В апеляційній скарзі зазначає, що судом першої інстанції порушено норми процесуального права, просить скасувати ухвалу суду та направити справу для відкриття провадження. В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що звертався до управління не зі скаргою на відповідне рішення у досудовому порядку, а із заявою щодо надання йому копії рішення, яке оскаржується та пояснення підстав для проведення відповідних відрахувань.
У судове засідання представники сторін не з'явились, будучи належним чином повідомленими про час та місце слухання справи.
Заслухавши суддю-доповідача, вивчивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних міркувань.
Залишаючи позовну заяву без розгляду суд першої інстанції виходив з того, що позивач скористався можливістю досудового порядку вирішення спору, про порушення своїх прав дізнався 16 червня 2016 року, звернувся до суду з позовом 30 вересня 2016 року, тобто з пропуском строку звернення до суду, клопотання про поновлення строку не надав.
Однак колегія суддів з такими доводами суду першої інстанції не погоджується, з наступних міркувань.
Згідно з ч. 4 ст. 99 КАС України якщо законом передбачена можливість досудового порядку вирішення спору і позивач скористався цим порядком, то для звернення до адміністративного суду встановлюється місячний строк, який обчислюється з дня, коли позивач дізнався про рішення суб'єкта владних повноважень за результатами розгляду його скарги на рішення, дії або бездіяльність суб'єкта владних повноважень.
Як вбачається із матеріалів справи, позивач ОСОБА_1 до звернення до суду не оскаржував дії відповідача в досудовому порядку.
Колегія суддів вважає, що в данному випадку застосуванню підлягає загальний строк звернення до суду, встановлений ч. 2 ст. 99 КАС України, а саме, шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Як вбачається з матеріалів справи, рішення відповідача № 56/157 від 28.05.2013 року позивач отримав 16.06.2016 року, а до суду він звернувся з позовною заявою 30.09.2016 року. Зазначене не спростовано жодними доказами.
Таким чином, позивач з дотриманням встановлених строків звернувся до суду із розглядуваним позовом.
Суд першої інстанції, залишивши позов без розгляду, позбавив позивача можливості захистити свої права та інтереси, відповідно порушив його право на захист прав, свобод та інтересів і розгляд справи в адміністративному суді, гарантовані п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Європейський суд з прав людини також акцентує увагу на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Разом з тим, суд зазначає, що не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Жоффр де ля Прадель проти Франції» від 16 грудня 1992 р.).
У Рішеннях у справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії» від 13 січня 2000 року та у справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» від 28 жовтня 1998 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це слід вважати як порушення п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У Рішенні у справі «Белле проти Франції» від 4 грудня 1995 року Європейський суд з прав людини зазначив, що «стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права».
Суд має перевірити дотримання вимог Конвенції, переконатись що право доступу до суду не було обмежено таким чином, що нанівець зводиться вся його суть, також, обмеження у доступі до суду не буде відповідати ч. 1 ст. 6, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою (Рішення у справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам ІІ проти Німеччини» від 12 липня 2001 року).
Відповідно до ч. 2 ст. 8 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Тому у суду першої інстанції не було достатньо правових підстав стверджувати, що позивачем пропущено строк встановлений для звернення до суду, а відтак і не було обставин для залишення позовної заяви без розгляду з підстав передбачених ст. 100 КАС України.
Згідно п. 3 ч. 1 ст. 199 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на ухвалу суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати ухвалу суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду.
З огляду на зазначене суд апеляційної інстанції вважає, що оскаржувана ухвала підлягає скасуванню, оскільки винесена із порушенням норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення питання про залишення позовної заяви без розгляду, а справу слід направити до цього ж місцевого суду для продовження її розгляду.
Керуючись ч. 3 ст. 160, ст. 196, п. 3 ч. 1 ст. 199, ст. ст. 204, 205, 206, 254 КАС України, суд,
апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити, ухвалу Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 06 жовтня 2016 року про залишення позовної заяви без розгляду у справі № 303/5853/16-а - скасувати.
Справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Ухвала є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя О.О. Большакова
Судді І.В. Глушко
В.Я. Макарик
Повний текст виготовлено 09 лютого 2017 року.