ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
03.02.2017Справа №910/5965/14
За позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1
до Міністерства економічного розвитку і торгівлі України
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача
Державна архітектурно-будівельна інспекція України
треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача
1. Державне підприємство "Український державний науково-технічний і проектний інститут промислових технологій"
2. Фонд державного майна України
про визнання незаконними дій, скасування свідоцтва про право власності, визнання права
власності та зобов'язання вчинити дії
Головуючий суддя Пукшин Л.Г.
судді Грєхова О.А.
Марченко О.В.
Представники:
від позивача ОСОБА_3, ОСОБА_4 - представники за довіреністю від 28.01.16
від відповідача Калусенко В.В. - представник за довіреністю № 2432-03/392 від 29.04.2016
від третьої особи, на стороні позивача Вільгельм А.Д. - представник за довіреністю № 40-702-10/6068 від 06.07.15
від третьої особи-1, на стороні відповідача Марущак Т.О. - представник за довіреністю № 13 від 01.02.2017
від третьої особи-2, на стороні відповідача Таран Н.А. - представник за довіреністю № 16 від 12.01.17
У судовому засіданні 03.02.2017 в порядку ст. 85 ГПК України, було оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 звернулась до Господарського суду міста Києва з позовом до Міністерства промислової політики України, Головного управління юстиції у м. Києві в особі Відділу державної реєстрації речових прав на нерухоме майно Реєстраційної служби про визнання незаконними дій, скасування свідоцтва про право власності, визнання права власності та зобов'язання вчинити дії.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.04.2014 порушено провадження у справі № 910/5965/14, на підставі ст. 27 ГПК України залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Інспекцію державного архітектурно-будівельного контролю у м. Києві, розгляд справи призначено на 13.05.2014.
Розгляд справи № 910/5965/14 судом неодноразово відкладався в зв'язку з необхідністю надання додаткових документів для долучення до матеріалів справи та неявкою в судові засідання окремих учасників судового процесу.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 03.06.2014 суд в порядку ст. 27 ГПК України залучив до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні Міністерства промислової політики України: Державне підприємство "Український державний науково-технічний і проектний інститут промислових технологій", Фонд державного майна України та Міністерство економічного розвитку і торгівлі України.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.06.2014, у зв'язку зі складністю справи № 910/5965/14, призначено колегіальний розгляд вказаної справи.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 06.08.2014 на підставі ст. 79 Господарського процесуального кодексу України було зупинено провадження у справі № 910/5965/14 до прийняття та набрання законної сили рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва у справі № 826/10234/14 за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Міністерства промислової політики про визнання незаконним та протиправним та скасування наказу від 13.09.2013 р. № 173 в частині.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.01.2016 р. колегією суддів у складі: головуючий суддя Ломака В.С., суддя Грєхова О.А., суддя Марченко О.В. справу № 910/5965/14 прийнято до свого провадження, поновлено провадження у справі, розгляд справи призначено на 01.02.2016 р.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 01.02.2016 колегія суддів вирішила здійснити процесуальне правонаступництво відповідача-1 - Міністерства промислової політики України, замінивши його на правонаступника - Міністерство економічного розвитку і торгівлі України, виключивши його зі складу третіх осіб, здійснити процесуальне правонаступництво третьої особи Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у м. Києві, замінивши її на правонаступника - Державну архітектурно-будівельну інспекцією України. Розгляд справи було відкладено на 16.02.2016.
Відповідно до вимог ст. 2-1 ГПК України на підставі Розпорядження керівника апарату суду № 04-23/251 від 15.02.2016 справу № 910/5965/14 направлено на повторний автоматичний розподіл та передано для подальшого розгляду колегії суддів у складі: Пукшин Л.Г. (головуючий), Марченко О.В., Грєхова О.А.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.02.2016 колегія суддів прийняла справу до свого провадження та призначила до розгляду у судовому засіданні 16.03.2016.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.03.2016 суд припинив провадження у справі № 910/5965/14 в частині позовних вимог до Головного управління юстиції у м. Києві в особі Відділу державної реєстрації речових прав на нерухоме майно Реєстраційної служби.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.03.2016 суд відмовив Фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1 в задоволенні заяви про забезпечення позову та призначив по справі № 910/5965/14 судову будівельну-технічну експертизу, проведення якої доручив Київському науково-дослідному інституту судових експертиз.
23.11.2016 через загальний відділ діловодства господарського суду від Київського науково-дослідного інституту судових експертиз надійшли матеріали справи № 910/5965/14 разом з висновком судової будівельно-технічної експертизи № 6516/16-43 від 16.11.2016.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 05.12.2016 суд поновив провадження у справі № 910/5965/14 та призначив до розгляду на 25.01.2017.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.01.2017 суд в порядку ст. 77 ГПК України відклав розгляд справи на 03.02.2017.
27.01.2017 через загальний відділ діловодства господарського суду надійшла заява позивача, відповідно до якої останній здійснив уточнення щодо позовних вимог та просив суд:
- визнати незаконними дії Міністерства економічного розвитку і торгівлі України (яке є правонаступником Міністерства промислової політики України, яке є правонаступником Державного агентства України з управління державними корпоративними правами та майном) щодо державної реєстрації права власності від 23.10.2013 р. на нежитлове приміщення, гараж літера "Б" - 58,2 кв.м, сарай - літера "В" - 74,8 кв.м, підпірна стіна (споруди 1, 2-5) разом з асфальтованою ділянкою, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1;
- скасувати свідоцтво про право власності серія та номер НОМЕР_1, видане 23.10.2013 р. та рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер 6966264 від 18.10.2013) права власності від 23.10.2013 р. на нежитлове приміщення, гараж літера "Б" - 58,2 кв.м, сарай - літера "В" - 74,8 кв.м, підпірна стіна (споруди 1, 2-5) разом з асфальтованою ділянкою, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. яке було зареєстроване Реєстраційною службою Головного управління юстиції в м.Києві за Державним агентством України з управління державними корпоративними правами та майном (правонаступником якого є Міністерство промислової політики України, правонаступником якого є Міністерство економічного розвитку і торгівлі України), на підставі якого було отримано свідоцтво про право власності серія та номер НОМЕР_1, видане 23.10.2013 Реєстраційною службою ГУ юстиції в м. Києві;
- визнати право власності за ОСОБА_1 на підпірну стінку, що розташована за адресою: АДРЕСА_1.
У судове засідання, призначене на 03.02.2017, з'явились представники сторін та третіх осіб.
Представник позивача підтримав подану через канцелярію суду заяву від 27.01.2017 та заявив усне клопотання про недійсність довіреності третьої особи-1 на стороні відповідача, виданої представнику ОСОБА_7
Представник третьої особи-1 на стороні відповідача проти заявленого клопотання заперечувала та зазначила, що довіреність № 13 від 01.02.2017 є дійсною та видана уповноваженою особою - директором ДП "УкрНТІ "Промтехнологія" ОСОБА_11.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши представників позивача та третьої особи-1, суд вирішив відмовити у задоволенні усного клопотання позивача, допустити до участі у справі представника третьої особи-1 - ОСОБА_7 та прийняти до розгляду заяву позивача про уточнення позовних вимог.
У судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги з урахуванням заяви від 27.01.2017 та надав пояснення по суті спору.
Представник відповідача надав через канцелярію суду письмові заперечення, відповідно до яких просив відмовити в задоволені позовних вимог з огляду на наступне.
Відповідно до ч. 2 наказу №84 "Про реорганізацію Державного проектного інституту "Укрелектронпроект" від 24.02.2004 було встановлено, що ДП "УкрНТІ "Промтехнологія" є правонаступником всіх майнових і немайнових прав та обов'язків Державного проектного інституту "Укрелектронпроект" та Спеціалізованого проектного бюро "Дніпроінвестпроект". ДП "УкрНТІ "Промтехнологія" також відносилось до сфери управління Мінпромполітики України (правонаступником якого є Міністерство економічного розвитку і торгівлі України). Таким чином, майно державного підприємства є державною власністю та згідно з ч. 2 ст. 74 Господарського кодексу України закріплюється за державним підприємством на праві господарського відання.
Крім того, відповідач зазначає, що посилання позивача на відсутність правовстановлюючих документів на спірне майно, у зв'язку з давністю його будівництва (будівля та підпірна стіна -1944 рік, гараж та сарай - 1975 рік), не може прийматись до уваги, оскільки:
• в силу статті 1 Закону України "Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України" від 10.09.1991 № 1540 майно та фінансові ресурси підприємств, установ, організацій та інших об'єктів союзного підпорядкування, розташованих на території України, є державною власністю України:
• відсутність правовстановлюючих документів на спірне майно, датованих 1944-м роком, не має правовим наслідком відсутність права державної власності та не породжує для Позивача виникнення підстав для набуття права власності.
Таким чином, Мінекономрозвитку наполягає на законності реєстрації права власності на спірне майно за державою та відсутності підстав для задоволення позову.
У наданих запереченнях відповідач також зазначає про відсутність підстав для набуття позивачем права власності на спірне майно, з огляду на те, що за умовами договору купівлі - продажу від 23.08.2006 позивач придбав у ОСОБА_12 лише будівлю виробничого корпусу (літера А), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, жодного іншого майна, у тому числі спірного, за договором та актом передачі позивачу у власність не передано.
У судовому засіданні представник третьої особи-1 проти позову заперечувала та просила відмовити в задоволенні, представники третьої особи на стороні позивача та третьої особи-2 просили прийняти рішення з урахуванням наданих пояснень.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно та повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив.
24 лютого 2004 року згідно наказу Міністерства промислової політики України №84 реорганізовано Державний проектний інститут "Укрелектронпроект" та спеціалізоване проектне бюро "Дніпроінвестпроект" шляхом їх приєднання до Українського державного науково-технічного і проектного інституту промислових технологій (далі - УкрНТІ "Промтехнологія").
22 квітня 2004 року на виконання зазначеного наказу було складено Акт приймання - передачі державного майна та документації Державного проектного інституту "Укрелектронпроект", м. Вишгород, Київська область від 22.04.2004, згідно якого УкрНТІ "Промтехнологія" як правонаступнику Державного проектного інституту "Укрелектронпроект" серед іншого передано майданчик за адресою: АДРЕСА_1 з однією будівлею загальною площею 1269,8 кв.м., в тому числі підвальні приміщення 417,3 кв.м., що введені в експлуатацію в 1944 році. Загальна площа земельної ділянки 2506,15 кв.м.
Згідно договору купівлі-продажу від 01.12.2004 Спільне Українсько-Білоруське підприємство "Укртехносинтез" придбало в Державного підприємства УкрНТІ "Промтехнологія" будівлю виробничого корпусу (літера А), загальною площею 1264,4м2, розташовану по АДРЕСА_1, яка згодом за договором купівлі-продажу була перепродана ОСОБА_12.
23 серпня 2006 року на підставі договору купівлі-продажу будівлі, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мисан В.І. та внесеного КП Київське МБТІ та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна в реєстрову книгу № 104п-241 за реєстровим № 6649-П від 18.09.2006, ОСОБА_1 придбала у ОСОБА_12 будівлю виробничого корпусу (літера А), загальною площею 1264,4 м2, розташовану по АДРЕСА_1.
За фактом передачі майна між ОСОБА_1 та ОСОБА_12 було складено відповідний Акт прийому-передачі нерухомого майна від 07.09.2006.
14 лютого 2007 року позивачем було отримано згоду Київського міського голови на розроблення документації із землеустрою земельної ділянки орієнтовним розміром 0,233 га для реконструкції будівель та споруд за вказаною адресою.
Після виготовлення землевпорядної документації, позивач передав її до розгляду Головному управлінню Держземагентства у місті Києві.
25 лютого 2014 року на підставі висновку до проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки позивачу було відмовлено в погодженні проекту землеустрою через наявність прав на об'єкти нерухомого майна, що знаходяться на земельній ділянці у третіх осіб: Державного агентства України з управління державними корпоративними правами та майном.
Як вбачається із матеріалів справи, 23 жовтня 2013 року на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 6966264 від 18.10.2013 Державне агентство України з управління державними корпоративними правами та майном, правонаступником якого є Міністерство промислової політики (правонаступником якого є Міністерство економічного розвитку і торгівлі України) отримало свідоцтво про право власності, серія та номер: НОМЕР_1 від 23.10.2013, видане Реєстраційною службою Головного управління юстиції у м. Києві на об'єкт нерухомого майна: нежитлове приміщення, гараж літера "Б" - 58,2 кв.м., сарай - літера "В" - 74,8 кв.м., підпірна стіна (споруди 1, 2-5) разом з асфальтованою ділянкою, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.
За доводами позивача, будівля виробничого корпусу (літера А), загальною площею 1264,4 м2 , яка розташована по АДРЕСА_1, була придбана у гр. ОСОБА_12 разом із приналежною до неї земельною ділянкою та підпірною стіною, яка є невід'ємною частиною будівлі. Таким чином, позивач вважає, що реєстрація права власності на спірний об'єкт була здійснена за відсутності будь-яких документів, які б давали право на проведення такої реєстрації, тобто, безпідставно. У зв'язку з викладеним, позивач просить суд визнати незаконними дії відповідача щодо державної реєстрації права власності від 23.10.2013, скасувати свідоцтво про право власності серія та номер НОМЕР_1, видане 23.10.2013 р. та рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер 6966264 від 18.10.2013) права власності від 23.10.2013 р., а також визнати за ОСОБА_1 право власності на підпірну стіну, що розташована за адресою: АДРЕСА_1.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, колегія суддів вважає, що позовні вимоги Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Судове рішення вважається законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.
Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються доказами, дослідженими в судовому засіданні.
Для встановлення всіх обставин, які мають значення для справи, з метою їх подальшої юридичної оцінки, зокрема, щодо вирішення питання приналежності асфальтованої ділянки разом з підпірною стінкою до будівлі виробничого корпусу та визначення їх єдиною неподільною річчю, виникла необхідність у проведенні судової будівельно-технічної експертизи.
На вирішення експертів судом було поставлено наступні питання:
1) Чи є асфальтована ділянка, площею 1907,49 кв.м., разом з підпірною стінкою, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 (споруди №1, № 2) приналежністю будівлі виробничого корпусу, площею 1264,40 кв.м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 (Літ. А)?
2) Чи є асфальтна ділянка, площею 1907,49 кв.м., разом з підпірною стінкою, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 (споруди №1, № 2) та будівлі виробничого корпусу, площею 1264,40 кв.м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 (Літ. А) єдиною неподільною річчю?
3) Чи є підпірна стіна, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 (споруда №1) необхідною для збереження цілісності асфальтного покриття на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 та на суміжних земельних ділянках?
4) Чи може нежитлова будівля, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, експлуатуватись без підпірної стінки?
5) Яка загальна площа підпірної стіни нежитлової будівлі, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1
За результатами проведеної у справі судової експертизи було складено Висновок експерта № 6516/16-43 від 16.11.2016, яким на поставлені судом питання надано наступні відповіді.
1. За результатами проведеного дослідження встановлено, що з технічної точки зору підпірна стіна та асфальтна ділянка, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 (споруда №1 та №2), є приналежністю будівлі виробничого корпусу за вищевказаною адресою, оскільки відповідно до діючих державних будівельних норм, а саме:
- ДБН Б В. 1.1-24-2009 "Захист від небезпечних геологічних процесів. Основні положення проектування" та ДБН В. 1.1-3-97 "Інженерний захист територій, будинків і споруд від зсувів і обвалів. Основні положення" підпірна стіна є об'єктом інженерного захисту даної будівлі від можливих обвальних процесів та призначена для забезпечення надійного, безперебійного та безпечного функціонування будівлі виробничого корпусу;
- ДБН В.2.2-5:2011 "Благоустрій територій" асфальтна ділянка представлена проїздом та автостоянкою є елементом благоустрою території та призначена для створення комфортних умов експлуатації будівлі виробничого корпусу.
2. Відповідно до проведеного дослідження встановлено, що конструкція підпірної стіни (споруда №1) та асфальтна ділянка (споруда №2), розташовані за адресою: АДРЕСА_1, є окремими об'єктами, що функціонально не пов'язані між собою, як наслідок з технічної точки зору вони не можуть бути єдиною неподільною річчю.
3. Виходячи з технічних рішень по влаштуванню інженерного захисту будівлі виробничого корпусу та враховуючи наявну забудову, можливо стверджувати, що підпірна стіна, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 (споруда №1), також необхідна для збереження цілісності та безпечної експлуатації асфальтного покриття на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 та вздовж вулиць Дачної та ОСОБА_14.
4. Виходячи з технічних рішень по влаштуванню інженерного захисту будівлі виробничого корпусу, можливо стверджувати, що нежитлова будівля, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, відповідно до існуючих архітектурно - конструктивних рішень цокольного поверху не може експлуатуватись без підпірної стінки.
5. Відповідно до результатів контрольних обмірів, здійснених експертом під час натурного обстеження, встановлено, що загальна площа поверхні підпірної стіни, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, складає приблизно 316 м2.
Колегія суддів приймає до уваги висновки експерта за результатами проведення судової будівельно-технічної експертизи № 6516/16-43 від 16.11.2016 та зазначає, що проведення судової експертизи було доручено державній спеціалізованій установі чи безпосередньо особам, які відповідають вимогам, встановленим Законом України "Про судову експертизу", а тому за таких підстав, вказані висновки експертів є належними та допустимими доказами відповідно до ст. 34 Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до ст.16 Цивільного кодексу України способами захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права.
Статтею 1 Протоколу №11 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до ст.13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.
Статтею 41 Конституції України п. 2 ч.1 ст.3, ст.321 Цивільного кодексу України ніхто не може бути позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, встановлених Конституцією та законом. Враховуючи, що згідно зі ст.92 Конституції України правовий режим власності визначається виключно законами України, то інші нормативно-правові акти, які обмежують права власника і не мають ознак закону, не підлягають застосуванню. Аналогічну правову позицію наведено у п.1 Постанови №5 від 07.02.2014р. Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав".
Позов про визнання права власності є речово-правовим, вимоги якого звернені до суду, який повинен підтвердити наявність у позивача права власності на спірне майно. Об'єктом цього позову є усунення невизначеності відносин права власності позивача. Підставою позову є обставини, що підтверджують право власності позивача на майно. Умовами задоволення позову про визнання права власності на майно є наявність у позивача доказів на підтвердження в судовому порядку факту приналежності йому спірного майна на праві власності.
Згідно п.2 ст.3 Цивільного Кодексу України загальними засадами цивільного законодавства є неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом.
Статтею 319 ЦК України, встановлюється, що власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд, та має право вчиняти до свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Наразі, ст.321 Цивільного кодексу України гарантує, що особа може бути позбавлена права власності або обмежена в його здійсненні лише в випадках, прямо передбачених законом.
Положеннями ст. 328 Цивільного кодексу України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
При цьому діє презумпція правомірності набуття права власності на певне майно, яка означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (п.5 Постанови №5 від 07.02.2014р. Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав").
За приписами ст.321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.386 Цивільного кодексу України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
Зазначена норма гарантує власнику можливість вимагати не лише усунення порушень його права власності, що вже відбулися, а й звертатися до суду за захистом своїх прав, що можуть бути реально порушені в майбутньому, тобто застосовувати такий спосіб захисту своїх порушених прав, як попередження або припинення можливого порушення його прав власника в майбутньому.
Статтею 392 Цивільного кодексу України встановлено, що власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
З наведених норм закону випливає, що позов про визнання права власності може пред'являтись у випадках, коли належне певній особі право або набуття цією особою права не визнається, оспорюється іншою особою.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно із ст.4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обгрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.
Відповідно до ст.33 вказаного Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.
Статтею 54 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що позовна заява повинна містити виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги; зазначення доказів, що підтверджують позов; законодавство, на підставі якого подається позов.
Позов про визнання права подається у випадках, коли належне певній особі право не визнається, оспорюється іншою особою або у разі відсутності в неї документів, що засвідчують приналежність їй права. Тобто, метою подання цього позову є усунення невизначеності у суб'єктивному праві, належному особі, а також створення сприятливих умов для здійснення суб'єктивного права особою. Такі позови можуть подаватися щодо визнання права власності чи інших речових прав на певне майно (ст. 392 Цивільного кодексу України).
За таких обставин, приймаючи до уваги вищенаведене, при зверненні до суду з вимогами про визнання права власності заявником повинно бути доведено, зокрема, факт правомірного набуття відповідного майнового права та невизнання чи оспорювання цього права іншою особою (відповідачем).
Обґрунтовуючи позовні вимоги заявник посилався на те, що спірний об'єкт було придбано за договором купівлі-продажу 23 серпня 2006 року разом будівлею виробничого корпусу (літера А), загальною площею 1264,4 м2, розташовану по АДРЕСА_1, що, на думку заявника, свідчить про виникнення у останнього права власності на підпірну стіну, яка є невід'ємною частину придбаного об'єкта.
Колегія суддів дослідила матеріали справи, надала оцінку поданим сторонами доказам за своїм внутрішнім переконанням, враховуючи обставини викладені у висновку судового експерта, дійшла висновку про законність та правомірність набуття державою в особі відповідача права власності на нежитлове приміщення, гараж літера "Б" - 58,2 кв.м, сарай - літера "В" - 74,8 кв.м, підпірну стіну (споруди 1, 2-5) разом з асфальтованою ділянкою, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, а отже підстави для визнання права власності на спірне майно за позивачем відсутні.
З матеріалів справи, зокрема, укладеного між ДП "УкрНТІ "Промтехнологія" та Спільним Українсько-Білоруським підприємством "Укртехсинтез" договору купівлі-продажу від 01.12.2004 вбачається, що за вказаним договором була відчужена будівля виробничого корпусу, площею 1264,40 кв.м., яка розташована за адресою:АДРЕСА_1 (Літ. А).
Тобто, при укладені вищезазначеного договору, органом управління - Міністерством промислової політики України (правонаступником якого є Міністерство економічного розвитку і торгівлі України) було надано дозвіл на відчуження тільки будівлі виробничого корпусу, посилання щодо відчуження будь-якого іншого майна, в тому числі спірного, у договорі відсутні.
Таким чином, в подальшому при укладені договору купівлі-продажу від 01.12.2004 та договору купівлі-продажу між фізичною особою ОСОБА_12 та ОСОБА_1 від 23.08.2006 була передана та сама будівля виробничого корпусу (літера А), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 1264,40 кв.м. При цьому, будь-яке інше майно, у тому числі спірне, у зазначених договорах також відсутнє, тобто ОСОБА_12, а в подальшому ОСОБА_1 не було придбано.
Суд також зазначає, що відповідно до п. 6 договору купівлі-продажу від 23.08.2006, сторони свідчать, що у тексті цього договору зафіксовано усі істотні умови, що стосуються купівлі - продажу будівлі. Будь-які попередні домовленості, які мали місце до укладення цього договору і не відображені у його тексті, після підписання цього договору не матимуть правового значення.
Як було встановлено судом, 07.09.2006 за актом прийому-передачі нерухомого майна, ОСОБА_12 передав, а ОСОБА_1 прийняла будівлю виробничого корпусу (літера А), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 1264,40 кв.м.
В результаті дослідження вказаних документів колегія суддів дійшла висновку, що вони не можуть вважатись належними та достатніми доказами права власності позивача на підпірну стіну, оскільки, а ні попередньо укладені договори купівлі-продажу, а ні договір купівлі-продажу від 23.08.2006 та акт прийому-передачі нерухомого майна від 07.09.2006 не містять жодної інформації щодо передачі спірного майна.
В ст. 326 Цивільного кодексу України передбачено, що у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави України право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.
Особливості управління господарською діяльністю у державному секторі економіки наведені в ст. 22 Господарського кодексу України, згідно з ч.5 якої держава реалізує право державної власності у державному секторі економіки через систему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління щодо суб'єктів господарювання, що належать до цього сектора і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління.
З огляду на вищезазначене та з урахуванням положень статей 328 та 628 Цивільного кодексу України суд встановив, що тодішній орган управління та безпосередньо ДП "УкрНТІ "Промтехнологія" не вживали жодних дій, спрямованих на вибуття спірного майна з державної власності (тобто відчуження спірного майна за договором у 2004 році не відбулось), у зв'язку з чим позивач не мав можливості придбати його за договором купівлі-продажу, а відтак і підстав для виникнення права власності на спірне майно у позивача не було.
Таким чином, реєстрацією права власності за державою в особі відповідача на нежитлове приміщення, гараж літера "Б" - 58,2 кв.м., сарай - літера "В" - 74,8 кв.м., підпірна стіна (споруди 1, 2-5) разом з асфальтованою ділянкою, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 не були порушені права позивача щодо майна, яке було придбано останнім за договором купівлі-продажу від 23 серпня 2006 року.
Відповідно до ст. 377 Цивільного кодексу України (в редакції на момент укладення договору купівлі-продажу) до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.
Дослідивши висновок судової будівельно-технічної експертизи № 6516/16-43 від 16.11.2016 суд встановив, що експертом по питанню приналежності асфальтної ділянки, площею 1907,49 кв.м., разом з підпірною стінкою до будівлі виробничого корпусу (літера А), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 1264,40 кв.м. не надано стверджувальну та чітку відповідь, яка б підтверджувала, що підпірна стіна призначена для обслуговування іншої (головної) речі і пов'язана з нею спільним призначенням. Посилання судового експерта у висновку № 6516/16-43 на те, що можливо стверджувати, що з технічної точки зору підпірна стіна є приналежністю, розцінюється судом як припущення, які у відповідності до ст. 32, 34 Господарського процесуального кодексу України не є доказами в господарському судочинстві.
Суд також зазначає, що необхідною умовою для захисту порушеного права в порядку статті 392 ЦК України є наявність права власності на момент звернення з позовом. В силу положень ст. 392 Цивільного кодексу України, позов про визнання права власності є речово-правовим, і при зверненні до суду позивач повинен підтвердити наявність у нього права власності на спірне майно. Об'єктом цього позову є усунення невизначеності відносин права власності позивача щодо індивідуально визначеного майна. Підставою ж позову, є обставини, що підтверджують право власності позивача на майно. Умовами задоволення позову про визнання права власності на майно є наявність у позивача доказів на підтвердження в судовому порядку факту приналежності йому спірного майна на праві власності. Такими доказами можуть бути правовстановлюючі документи, а також будь-які інші докази, що підтверджують приналежність позивачеві спірного майна.
В даному випадку лише у відповідача є докази наявності у нього права власності на спірне майно, зокрема, свідоцтво на право власності № НОМЕР_1 від 23.10.2013, витяг з державного реєстру прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 11394278 від 23.10.2013 та інвентаризаційні матеріали на будівлі та споруди по АДРЕСА_1 у Солом'янському районі м. Києва.
Позивач в свою чергу не надав суду доказів незаконності дій відповідача щодо реєстрації права власності на нежитлове приміщення, гараж літера "Б" - 58,2 кв.м., сарай - літера "В" - 74,8 кв.м., підпірна стіна (споруди 1, 2-5) разом з асфальтованою ділянкою, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та недійсності вказаних правовстановлюючих документів, рівно як і доказів свого права власності на спірне майно.
Оскільки, судом не встановлено наявності підстав для задоволення позову в частині визнання за позивачем права власності на спірне майно (підпірну стіну, яка знаходиться за адресою: м. Київ, АДРЕСА_1), то і підстави для задоволення позову в частині визнання незаконними дії відповідача щодо державної реєстрації права власності від 23.10.2013 р. на нежитлове приміщення, гараж літера "Б" - 58,2 кв.м, сарай - літера "В" - 74,8 кв.м, підпірна стіна (споруди 1, 2-5) разом з асфальтованою ділянкою, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, скасування свідоцтва про право власності серія та номер НОМЕР_1, видане 23.10.2013 р. та рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер 6966264 від 18.10.2013) права власності від 23.10.2013 р. також відсутні.
У відповідності до ч.ч. 1, 2 ст. 182 Цивільного кодексу України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов'язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом.
Згідно зі ст. 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову (пункт 2 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 26.01.2000 № 02-5\35 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів").
Судом не встановлено підстав для скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер 6966264 від 18.10.2013) права власності від 23.10.2013, як і підстав для відмови у реєстрації, передбачених ст. 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".
Стосовно вимог про скасування свідоцтва про право власності (серія та номер НОМЕР_1), виданого 23.10.2013 р., суд зазначає, що вказана вимога позивача є похідною від вимоги про скасування рішення про державну реєстрацію права власності, а тому свідоцтво, яке видавалось на підставі рішення державного реєстратора, що є чинним, не може бути скасовано.
Відповідно до ст. ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Згідно зі ст. 4-2 Господарського процесуального кодексу України правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Дана норма кореспондується зі ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, в якій закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.
Вказані положення означають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов'язки.
У відповідності до ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.
Принцип змагальності тісно пов'язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою з'ясування обставин справи. Відповідно до вказаного принципу, особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту у спорі шляхом подання доказів; участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду у судовому засіданні. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи (сторони). Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів.
Позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження обставини на які він посилався, як на підставу своїх вимог, та на спростування заперечень відповідача проти позову, у зв'язку з чим на підставі встановлених під час розгляду справи обставин суд вважає заявлені позивачем вимоги не обґрунтованими.
При цьому, суд звертає увагу на те, що відповідно до п. 2.3. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 р. "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина перша статті 38 ГПК), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.
Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 р. "Про судове рішення" рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на позивача.
Враховуючи викладене, керуючись ст. ст. 32-34, 43, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва
У задоволенні позовних вимог Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 відмовити повністю.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Повне рішення складено 07.02.2017
Судді Л.Г. Пукшин - головуючий
О.А. Грєхова
О.В. Марченко