ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
21.12.2016Справа №910/19056/16
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Караван*»
до Аграрного фонду
про стягнення 579 124,24 грн.
Суддя Селівон А.М.
Представники учасників судового процесу:
від позивача: Медведєва Г.В. - представник, довіреність б/н від 19.09.2016
від відповідача: Делявська Г.М. - представник, довіреність № 520 від 06.10.2016
У судовому засіданні на підставі ч. 2 ст. 85 Господарського процесуального кодексу України оголошені вступна та резолютивна частини рішення.
Товариство з обмеженою відповідальністю «Караван*» звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Аграрного фонду про стягнення 579 124,24 грн., з яких: 298 790,32 грн. основного боргу, 196 305,24 грн. інфляційних втрат, 19 013,21 грн. 3 % річних, 65 015,47 грн. пені, а також стягнення витрат на сплату судового збору.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на неналежне виконання відповідачем умов укладеного між сторонами Договору складського зберігання цукру № 2ц від 19.08.2014 в частині своєчасної оплати за надані позивачем послуги зі складського зберігання цукру за період з серпня 2014 року по квітень 2015, внаслідок чого у відповідача виникла заборгованість, за наявності якої позивачем нараховані пеня, 3 % річних та інфляційні втрати у зазначених вище розмірах.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 21.10.2016 позовну заяву прийнято до розгляду, порушено провадження у справі № 910/19056/16 та призначено дану справу до розгляду на 16.11.2016.
У судових засіданнях 16.11.2016 та 13.12.2016, керуючись ч.3 ст. 77 ГПК України, господарським судом оголошено перерву до 13.12.2016 та 21.12.2016 відповідно.
У судові засідання 16.11.2016, 13.12.2016 та 21.12.2016 з'явились уповноважені представники сторін.
Судом повідомлено, що до початку судового засідання 16.11.2016 через відділ діловодства Господарського суду м. Києва від представника відповідача надійшов відзив № 40-07/934 від 08.11.2016, відповідно до якого останній зазначає про відсутність наявності підписаних сторонами актів виконаних робіт, а також не обумовлений умовами Договору строк внесення плати за зберігання цукру, у зв'язку з чим вважає, що строк оплати актів виконаних робіт не настав, отже безпідставними також є нарахування інфляційних втрат, 3 % річних та пені. Відзив судом долучений до матеріалів справи.
У судовому засіданні 16.112016 представник позивача подав клопотання про долучення додаткових документів до матеріалів справи б/н від 16.11.2016 та письмові пояснення № 08/11/2016 від 08.11.2016 щодо визначеного позивачем початку періоду прострочення зобов'язань та нарахування інфляційних втрат, 3 % річних та пені за Договором складського зберігання, які судом долучено до матеріалів справи.
Інших доказів на підтвердження своїх вимог та заперечень, окрім наявних в матеріалах справи, на час проведення судового засідання 21.12.2016 сторонами суду не надано.
Відповідно до 2.3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" (далі - Постанова № 18) якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина перша статті 38 ГПК), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.
Судом прийнято до уваги, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.
З урахуванням практики Європейського суду з прав людини критеріями розумних строків є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника.
При цьому, оскільки суд неодноразово оголошував перерву в судовому засіданні по розгляду справи, надаючи учасникам судового процесу можливість реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень, суд, враховуючи обмежені процесуальні строки розгляду спору, встановлені ст. 69 Господарського процесуального кодексу України, не знаходив підстав для відкладення розгляду справи.
Враховуючи відсутність на час проведення судових засідань клопотань представників сторін щодо здійснення фіксації судового засідання по розгляду даної справи технічними засобами, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось. Судовий процес відображено у протоколах судового засідання.
Перед початком розгляду справи в судових засіданнях представників позивача та відповідача було ознайомлено з правами та обов'язками відповідно до ст. ст. 20, 22, 60, 74 та ч. 5 ст. 81-1 Господарського процесуального кодексу України.
Представники сторін в судових засіданнях повідомили суду, що права та обов'язки стороні зрозумілі.
Відводу судді представниками сторін не заявлено.
Представник позивача в судових засіданнях 16.11.2016, 13.12.2016 та 21.12.2016 виклав та підтримав позовні вимоги, викладені в позовній заяві, надав відповіді на питання суду.
Представник відповідача в судових засіданнях 16.11.2016, 13.12.2016 та 21.12.2016 заперечив проти позовних вимог з підстав, наведених у відзиві на позовну заяву, відповів на питання суду.
Дослідивши матеріали справи та подані докази, заслухавши в судовому засіданні пояснення представників сторін, з'ясувавши обставини, що мають значення для вирішення спору, перевіривши надані сторонами докази та оглянувши в судовому засіданні їх оригінали, суд
Згідно з ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.
Відповідно до ч. 1 ст. 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Як встановлено судом за матеріалами справи, між Товариством з обмеженою відповідальністю «Караван*» (зберігач за договором, позивач у справі) та Аграрним фондом (поклажодавець за договором, відповідач у справі) укладено Договір складського зберігання № 2ц від 19.08.2014 (далі - Договір), відповідно до умов якого поклажодавець передає, а зберігач приймає цукор-пісок буряковий на відповідальне зберігання згідно ДСТУ 4245:2003 за фактичною вагою в кількості 1200 тонн, якість якого відповідає ДСТУ 4623:2006, упакованого (масою нетто 50,00 кг) в поліпропіленові мішки з поліетиленовими або поліпропіленовими мішками-вкладками, у кількості 24 000 шт. (далі - цукор).
Розділами 2-10 Договору сторони узгодили вимоги до якості цукру та умов його зберігання, обов'язки та взаєморозрахунки сторін, строк зберігання, відповідальність сторін, обставини непереборної сили тощо.
За умовами п. 8.1 Договору цей Договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками і діє до 31.12.2014, але в будь-якому разі до повного виконання сторонами своїх зобов'язань у повному обсязі. Дія цього Договору розповсюджується на відносини між сторонами, що виникли з дати підписання даного Договору.
Додатковим договором від 31.12.2014 до Договору складського зберігання цукру № 2ц від 19.08.2014 сторони домовились викласти п. 8.1 Договору в наступній редакції: «Договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками і діє до 31.12.2015, але у будь-якому разі до повного виконання сторонами своїх зобов'язань у повному обсязі».
Закінчення строку дії Договору не звільніє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії цього Договору (п. 8.2 Договору).
Вказаний Договір підписаний уповноваженими представниками сторін та скріплений печатками юридичних осіб.
Судом встановлено, що укладений правочин за своїм змістом та правовою природою є договором складського зберігання, який підпадає під правове регулювання норм § 1 глави 66 Цивільного кодексу України та § 6 глави 30 Господарського кодексу України.
За приписами ч.ч. 3, 4 ст. 294 Господарського кодексу України зберігання у товарному складі здійснюється за договором складського зберігання. До регулювання відносин, що випливають із зберігання товарів за договором складського зберігання застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України.
У відповідності до частин 1 статті 936 Цивільного кодексу України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності. Договором зберігання, в якому зберігачем є особа, що здійснює зберігання на засадах підприємницької діяльності (професійний зберігач), може бути встановлений обов'язок зберігача зберігати річ, яка буде передана зберігачеві в майбутньому.
Згідно зі ст. 938 Цивільного кодексу України зберігач зобов'язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання. Якщо строк зберігання у договорі зберігання не встановлений і не може бути визначений виходячи з його умов, зберігач зобов'язаний зберігати річ до пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення. Якщо строк зберігання речі визначений моментом пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення, зберігач має право зі спливом звичайного за цих обставин строку зберігання вимагати від поклажодавця забрати цю річ в розумний строк.
Частиною 1 статті 957 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором складського зберігання товарний склад зобов'язується за плату зберігати товар, переданий йому поклажодавцем, і повернути цей товар у схоронності.
Згідно із ч. 1 ст. 961 Цивільного кодексу України товарний склад на підтвердження прийняття товару видає один із таких складських документів: складську квитанцію; просте складське свідоцтво; подвійне складське свідоцтво.
Відповідно до ст. 938 Цивільного кодексу України зберігач зобов'язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання. Якщо строк зберігання у договорі зберігання не встановлений і не може бути визначений виходячи з його умов, зберігач зобов'язаний зберігати річ до пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення. Якщо строк зберігання речі визначений моментом пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення, зберігач має право зі спливом звичайного за цих обставин строку зберігання вимагати від поклажодавця забрати цю річ в розумний строк.
Згідно з п. 1.2 Договору прийняття цукру на зберігання та видача його поклажодавцю посвідчується актом передавання-приймання та посвідчення про якість, яке є невід'ємною частиною цього Договору.
З матеріалів справи вбачається, що на виконання умов Договору відповідно до підписаного сторонами без зауважень Акту передавання-приймання об'єкта державного цінового регулювання до Договору складського зберігання цукру № 2ц від 19.08.14 р. № 1 від 19.08.2014 Аграрний фонд як власник передав, а ТОВ «Караван*» як зберігач прийняв на відповідальне зберігання на складі ТОВ «Караван*» цукор-пісок буряковий виробництва 2011 року в кількості 1200 тонн, упакований (масою нетто 50,00 кг) в мішки з вкладками поліетиленовими у кількості 24 000 штук. Факт прийняття цукру-піску на зберігання у вказаному обсязі також підтверджується складською квитанцією № 1, виданою ТОВ «Караван*», копія якої наявна в матеріалах справи.
Окрім того, в матеріалах справи наявні копії підписаних обома сторонами на підтвердження знаходження на відповідальному зберіганні у ТОВ «Караван*» цукру-піску, належного Аграрному фонду, в кількості 1200 тон, а саме Акту наявності цукру, закупленого до державного інтервенційного фонду та відповідності його кількісним і якісним показникам від 10.02.16р.; Актів звіряння об'ємів цукру-піску бурякового між ТОВ «Караван*» та Аграрний фонд станом на 01.02.16р. від 29.02.16р. та станом на 01.04.16р. від 01.04.16р., а також копії довідки Аграрного фонду № 40-09/670 від 07.07.16р., якою підтверджено факт перебування на відповідальному зберіганні ТОВ «Караван*» цукру-піску в кількості 1200 тон в період з 19.08.14р. по 15.04.16р.
При цьому як зазначено позивачем в позовній заяві та відповідачем не заперечувалось, в квітні 2016р. відповідачем - Аграрним фондом укладено низку біржових контрактів, за якими передано у власність покупців цукор-пісок, який перебував на відповідальному зберіганні ТОВ «Караван*», та здійснене переоформлення цукру-піску на третіх осіб, що підтверджується відповідними дозволами на переоформлення № 41-10/3-563 від 15.04.16р., № 41-10/3-559 від 15.04.16р., № 41-10/3-561 від 15.04.16р., № 41-10/3-562 від 15.04.16р., № № 41-10/3-564 від 15.04.16р., а також актами: БК№ 1030 від 15.04.2016р., за яким передано у власність ТОВ «ТБ «Харківцукорзбут» 200 тонн цукру-піску, який знаходиться на зберіганні на ТОВ «Караван*», БК№1036 від 15.04.2016р., за яким передано у власність ТОВ «Абсолют СМК» 250 тонн цукру - піску, який знаходиться на зберіганні на ТОВ «Караван*», БК№1037 від 15.04.2016р., за яким передано у власність TOB «НАНОАРТ» 250 тонн цукру - піску, який знаходиться на зберіганні на ТОВ «Караван*», БК№1048 від 15.04.2016р., за яким передано у власність ТОВ «Корпорація Агроінвест Трейд» 250 тонн цукру - піску, який знаходиться на зберіганні на ТОВ «Караван*», БК№1047 від 15.04.2016р., за яким передано у власність ТОВ «Корпорація Агроінвест Трейд» 250 тонн цукру - піску, який знаходиться на зберіганні на ТОВ «Караван*».
В свою чергу, заперечень щодо факту отримання та обсягу наданих послуг, а також повного та належного виконання Товариством з обмеженою відповідальністю «Караван*» умов Договору в частині надання послуг зі зберігання цукру - піску відповідачем суду не надано.
За таких обставин суд приходить до висновку, що Товариством з обмеженою відповідальністю «Караван*» виконані прийняті на себе на підставі укладеного між сторонами Договору зобов'язання зі зберігання цукру - піску Аграрному фонду, а відповідачем, у свою чергу, прийняті ці послуги без будь - яких зауважень. Факт надання послуг Товариством з обмеженою відповідальністю «Караван*» належним чином підтверджено матеріалами справи.
При цьому суд зауважує, що факт зберігання позивачем цукру - піску в кількості 1200 тонн у спірний період з серпня 2014 по квітень 2016 року відповідачем не заперечувався.
Як встановлено судом, у матеріалах справи містяться акти надання послуг до Договору складського зберігання цукру № 2ц від 19.08.14 р. на загальну суму 298 790,32 грн., а саме № 29 від 31.08.14 р., № 42 від 30.09.14 р., № 62 від 31.10.14 р., № 78 від 30.11.14 р., № 101 від 31.12.114 р., № 6 від 31.01.15 р., № 19 від 28.02.15 р., № 32 від 31.03.15 р., № 46 від 30.04.15 р., № 55 від 31.05.15 р., № 86 від 30.06.15 р., № 111 від 31.07.15 р., № 147 від 31.08.15 р., № 164 від 30.09.15 р., № 174 від 30.10.15 р., № 189 від 30.11.15 р. № 204 від 31.12.15 р., № 6 від 31.01.16 р., № 19 від 29.02.15 р., № 35 від 31.03.16 р., № 44 від 15.04.16 р., які не підписаний з боку відповідача.
Матеріали справи містять докази надсилання вказаних актів на адресу відповідача разом з претензією № 15/09/2016 від 15.09.16 р. від 13.07.15 р., що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення № 6117401216622, згідно якого вказана претензія отримана відповідачем 05.10.16 р., а також листом від 29.10.16 р., що підтверджується копіями фіскального чеку від 29.10.16 р. та відповідного опису вкладення від 29.10.16 р.
Доказів повернення відповідачем зазначених актів надання послуг позивачу з мотивованою відмовою від їх підписання щодо кількості та/або якості наданих послуг сторонами суду не надано.
Натомість за результатами розгляду відповідачем претензії № 15/09/2016 від 15.09.16 р. щодо погашення заборгованості останнім листом № 40-09/844 від 23.09.16 р. підтверджено отримання актів виконаних робіт на суму 298 790,32 грн. та повідомлено про неможливість здійснення розрахунку за вказаним зобов'язанням в загальному порядку, оскільки Аграрний фонд є державною установою та підставою для проведення оплати може бути тільки рішення господарського суду. Копія вказаного листа наявна в матеріалах справи.
Відповідно до ч. 1 ст. 946 Цивільного кодексу України плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання.
Згідно з п. 3.6 Договору поклажодавець зобов'язаний своєчасно відшкодувати витрати за надані йому послуги на підставі актів, зміст та форма яких відповідають чинному законодавству України, в межах коштів, передбачених Законом України «Про Державний бюджет України» на відповідний рік.
Відповідно до ч. 3 ст. 946 Цивільного кодексу України якщо поклажодавець після закінчення строку договору зберігання не забрав річ, він зобов'язаний внести плату за весь фактичний час її зберігання.
Зазначений припис законодавства кореспондується з умовами п. 5.2 Договору, згідно якого зберігач зобов'язаний зберігати цукор до пред'явлення поклажодавцем вимоги про його повернення або переоформлення на визначену поклажодавцем особу з урахуванням положень п.5.1 цього Договору, а також з п. 8.1 Договору, згідно якого Договір діє у будь - кому разі до повного виконання сторонами своїх зобов'язань.
За таких обставин суд дійшов висновку, що продовження зберігання зерна після закінчення строку, встановленого договором (до 31.12.2014), дає зберігачу право вимагати оплати за весь фактичний час зберігання.
Розрахунки за надання послуг по зберіганню проводяться в грошовій формі (в гривнях) з урахуванням податку на додану вартість, шляхом перерахування на поточний рахунок зберігача, вказаний в розділі 11 цього Договору (п. 4.1 Договору).
За умовами п. 4.2. Договору тариф за надання послуг по зберіганню становить 12,5 грн. за одну тонну в місяць, з урахуванням ПДВ.
При цьому відповідно до п. 4.3 Договору поклажодавець щомісячно (за звітний місяць у строк до 15 числа наступного місяця) сплачує вартість послуг за зберігання цукру на підставі актів, підписаних уповноваженими представниками сторін та скріплених печатками.
При переоформленні цукру поклажодавець зобов'язаний попередньо повністю розрахуватися за послуги зберігання щодо обсягу, який переоформлюється.
Згідно з п. 4.4 Договору акти виконаних робіт надаються зберігачем протягом 10 робочих днів місяця, наступного за розрахунковим.
При цьому суд зазначає, що складання актів наданих послуг не є виключною підставою для виникнення між сторонами зобов'язальних правовідносин у даному випадку, оскільки правовідносини виникають саме з укладеного між сторонами договору про надання послуг зі зберігання та з самого факту надання послуг зі зберігання цукру - піску, що підтверджується вищевказаною складською квитанцією на цукор - пісок, актами звіряння об'ємів цукру, дозволами на переоформлення та актами приймання - передачі цукру - піску третім особам, копії яких наявні в матеріалах справи.
Крім того, обов'язок відповідача як поклажодавця оплатити позивачу як складу (зберігачу) послуги зі зберігання цукру - піску виникає саме з факту надання таких послуг, та не залежить від складання акту наданих послуг, який по суті є документом, який фіксує господарську операцію відповідно до положень Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні».
Поряд із цим суд зауважує, що вартість зі зберігання зерна погоджена сторонами у Договорі складського зберігання зерна № 2ц від 19.08.2014 та становить 12,50 грн. за зберігання 1 тони цукру за місяць, а отже була відомою відповідачу.
Суд звертає увагу сторін, що Цивільним кодексом, а саме ч. 1 ст. 212 зазначено, що особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити настання або зміну прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина). Разом з тим, ч.1 ст. 613 передбачено, що кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов'язку.
Отже, ненадання у строк, визначений умовами п. 4.4 Договору актів наданих послуг (виконаних робіт) не є відкладальною умовою у розумінні ст. 212 ЦК України та не є простроченням кредитора в розумінні ст. 613 ЦК України, а тому, наявність або відсутність акту наданих послуг не звільняє відповідача від обов'язку оплатити фактично надані позивачем послуги зі зберігання цукру - піску.
З огляду на вищевикладене, суд дійшов висновку щодо необґрунтованості тверджень відповідача про неможливість ним здійснення оплат за відсутності актів надання послуг, з урахуванням погодження вартості послуг та щомісячного терміну оплати умовами Договору, оскільки відповідач був зобов'язаний виконати свій обов'язок за спірним Договором та вчинити відповідні дії для здійснення оплати за надані позивачем послуги складського зберігання навіть за відсутності відповідних актів надання послуг, враховуючи, що сам факт надання ТОВ «Карван*» послуг зі складського зберігання цукру - піску відповідачем не заперечувався.
Згідно зі ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
За приписами ч. ч. 1, 2 ст. 251 Цивільного кодексу України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.
Згідно зі ст. 509 Цивільного кодексу України правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку, є зобов'язанням.
Відповідно до ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
В силу ст. ст. 525, 526 Цивільного кодексу України та ст. 193 Господарського кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог зазначених Кодексів, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно зі ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до ст. 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Згідно зі ст. 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Відповідно до ч. 2 ст. 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.
Як зазначалось судом вище, з метою досудового врегулювання спору позивач направив на адресу відповідача лист (претензію) за вих. № 15/09/2016 від 15.09.2016 з вимогою сплатити вищевказану заборгованість в сумі 298 790,32 грн.
Проте, вказана претензія була залишена відповідачем без задоволення, погашення заборгованості з оплати за надані послуги Аграрним фондом здійснене не було.
Таким чином, як вбачається з матеріалів справи та підтверджено представником позивача в судовому засіданні, свої зобов'язання щодо сплати Товариству з обмеженою відповідальністю «Караван*» грошових коштів в сумі 298 790,32 грн. всупереч вимогам цивільного та господарського законодавства, а також умовам Договору відповідач не виконав, в результаті чого у Аграрного фонду утворилась заборгованість перед позивачем за наведеним Договором у зазначеному вище розмірі, яку останній просив стягнути в позовній заяві.
У відповідності до ст. 124, п. п. 2, 3, 4 ч. 2 ст. 129 Конституції України, ст. 4-2, 4-3 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Суд наголошує, що обов'язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України покладено саме на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.
Саме змагальність сторін, яка реалізується в господарському процесі через ст. 33 ГПК України дає змогу суду всебічно, повно та об'єктивно з'ясувати всі обставини справи та внаслідок чого ухвалити законне, обґрунтоване і справедливе рішення у справі.
Тобто, вказана норма Господарського процесуального кодексу України зобов'язує доводити свою правову позицію саме ту сторону, яка на неї посилається.
При цьому, відповідачем не надано суду жодних доказів на підтвердження відсутності боргу, письмових пояснень щодо неможливості надання таких доказів, або ж фактів, що заперечують викладені позивачем позовні вимоги.
За приписами ст. 43 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Доказів визнання недійсним чи розірвання Договору складського зберігання цукру № 2ц від 19.08.2014 та/або додаткових угод до нього суду не надано.
Будь-які заперечення щодо порядку та умов Договору на час його підписання та під час виконання з боку сторін відсутні.
Майново-господарські зобов'язання між суб'єктами господарювання виникають на підставі договорів (ст. 179 ЦК України) і сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору (ст. 627 ЦК України).
Так, відповідно до матеріалів справи відповідач не заперечує щодо наявності основної заборгованості за Договором в розмірі 298 790,32 грн., однак заперечує проти настання строку оплати останньої та крім того зазначає, що відповідно Аграрний фонд є державною спеціалізованою бюджетною установою та оплата за надані послуги здійснюється за рахунок бюджету.
Крім того, пунктом 15 Положення про Аграрний фонд, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06.07.2005 № 543 передбачено, що Аграрний фонд утримується за рахунок коштів державного бюджету у межах кошторису, затвердженого Міністром аграрної політики та продовольства та погоджено з Мінфіном.
Однак суд вважає за необхідне зазначити, що бюджетні установи, для свого нормального функціонування і здійснення передбаченої установчими документами діяльності, укладають договори, оплата за якими здійснюється за рахунок бюджетних коштів.
При цьому, незважаючи на залучення до відносин між бюджетними установами бюджетних коштів, зазначені відносини є не бюджетними, а господарсько-правовими.
Статтею 1 Цивільного кодексу України визначено, що однією із ознак майнових відносин є юридична рівність їх учасників, отже для таких господарсько-правових відносин характерна юридична рівність сторін, в тому числі й державних підприємств, організацій та установ, заснованих на державній власності.
Згідно частини першої ст. 96 Цивільного кодексу України юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями.
Частина 2 ст. 218 Господарського кодексу України та ст. 617 Цивільного кодексу України прямо передбачають, що відсутність у боржника необхідних коштів, а також порушення зобов'язань контрагентами правопорушника не вважаються обставинами, які є підставою для звільнення боржника від господарсько-правової відповідальності.
Суд зазначає, що ні Господарський кодекс України, ні Цивільний кодекс України при визначенні відповідальності за укладеним договором не виділяють в окрему категорію осіб "бюджетні установи" і не встановлюють окремі правила для них. Тобто, бюджетна установа, як отримувач і розпорядник бюджетних коштів, не має будь-яких привілей чи пільг у рамках виконання своїх зобов'язань за такими договорами.
Тому самі лише обставини, пов'язані з фінансуванням установи чи організації з Державного бюджету України та відсутністю у ньому коштів, не виправдовують бездіяльність покупця та не заперечують обов'язку такого органу, який виступає стороною зобов'язального правовідношення, від його виконання належним чином.
Аналогічна позиція викладена в Постановах Верховного Суду України від 15 травня 2012 р. у справі № 3-28гс12, від 13.10.09 р. (судової палати в адміністративних справах), від 15.05.12 р. у справі № 11/446 (судової палати у господарських справах).
Таким чином, посилання відповідача щодо відсутності бюджетного фінансування за відсутності вини відповідача не звільняє останнього від виконання взятого на себе договірного зобов'язання щодо перерахування оплати за надані послуги зі зберігання зерна.
Окрім того, відповідно до ч. 4 ст. 48 Бюджетного кодексу України, згідно якої зобов'язання, взяті учасником бюджетного процесу без відповідних бюджетних асигнувань або з перевищенням повноважень, встановлених цим Кодексом та законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет), не вважаються бюджетними зобов'язаннями (крім витрат, що здійснюються відповідно до частини шостої цієї статті) і не підлягають оплаті за рахунок бюджетних коштів, взяття таких зобов'язань є порушенням бюджетного законодавства, витрати бюджету на покриття таких зобов'язань не здійснюються, оскільки між сторонами у справі виникли майнові відносини, які засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (ч. 1 ст. 1 Цивільного кодексу України), що регулюються актами цивільного законодавства України.
Зважаючи на те, що Бюджетним кодексом України регулюються відносини, що виникають у процесі складання, розгляду, затвердження, виконання бюджетів, звітування про їх виконання та контролю за дотриманням бюджетного законодавства і питання відповідальності за порушення бюджетного законодавства, а також визначаються правові засади утворення та погашення державного і місцевого боргу (ст. 1 Бюджетного кодексу України), за висновками суду у зв'язку з цим застосування бюджетного законодавства до відносин юридично рівних учасників є неприпустимим. А тому відсутність у відповідача необхідних бюджетних коштів або взяття ним зобов'язань без відповідних бюджетних асигнувань або з перевищенням повноважень, встановлених цим Кодексом чи законом про Державний бюджет України, не звільняє цього суб'єкта від обов'язку виконати зобов'язання за договором, яке не припинилось відповідно до приписів глави 50 Цивільного кодексу України.
Отже, оскільки матеріалами справи підтверджується факт невиконання відповідачем зобов'язань за Договором, розмір заборгованості відповідає фактичним обставинам та на момент прийняття рішення доказів погашення заборгованості відповідач суду не представив, як і доказів, що спростовують вищевикладені обставини, тому вимога позивача про стягнення з боргу в сумі 298 790,32 грн. за вказаним Договором підлягає задоволенню.
При цьому, щодо тверджень відповідача, що акти виконаних робіт, копії яких долучено позивачем до позовної заяви, не відповідають вимогам, які ставляться до первинних бухгалтерських документів (не містить підписів уповноважених осіб та не скріплені печатками сторін) суд зазначає, що до предмету доказування у даній справі не входить встановлення відповідності чи невідповідності актів наданих послуг вимогам, які ставляться до первинних бухгалтерських документів, а входить до встановлення наявності господарських правовідносин між сторонами, зокрема, факт надання позивачем послуг зі зберігання зерна та здійснення оплат відповідачем.
Крім цього суд зазначає, що правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов'язань передбачені, зокрема, приписами статей 549-552, 611, 625 Цивільного кодексу України.
Згідно з частиною другою статті 9 названого Цивільного кодексу України, законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання. Відповідні особливості щодо наслідків порушення грошових зобов'язань у зазначеній сфері визначено статтями 229-232, 234, 343 Господарського кодексу України та нормами Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань».
З урахуванням приписів статті 549, частини другої статті 625 Цивільного кодексу України правовими наслідками порушення грошового зобов'язання, тобто зобов'язання сплатити гроші, є обов'язок сплатити не лише суму основного боргу, а й неустойку (якщо її стягнення передбачене договором або актами законодавства), інфляційні нарахування, що обраховуються як різниця добутку суми основного боргу на індекс (індекси) інфляції, та проценти річних від простроченої суми основного боргу.
Так, виходячи з положень ч. 1 ст. 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Згідно з п. 1 ст. 546, ст. 547 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.
Виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом (ч. 1 ст. 548 Цивільного кодексу України).
У відповідності до ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного або неналежно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Крім того, відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Враховуючи вищевикладене та у зв'язку з простроченням відповідачем виконання зобов'язання щодо оплати за послуги зберігання цукру - піску у термін, визначений умовами Договору, позивачем нараховано та пред'явлено до стягнення пеню в сумі 65 015,47 грн. за період з 18.04.2016 по 15.10.2016, 3 % річних в сумі 19 013,21 грн. за період з 01.09.2014 по 15.10.2016 та інфляційні нарахування в сумі 196 305,24 грн. за період з 01.09.2014 по 26.09.2016, які він просив стягнути з відповідача відповідно до наданих розрахунків.
Згідно з п.1.12. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» (далі - Постанова № 14), з огляду на вимоги частини першої статті 47 і статті 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань. Якщо з поданого позивачем розрахунку неможливо з'ясувати, як саме обчислено заявлену до стягнення суму, суд може зобов'язати позивача подати більш повний та детальний розрахунок. При цьому суд в будь-якому випадку не позбавлений права зобов'язати відповідача здійснити і подати суду контррозрахунок (зокрема, якщо відповідач посилається на неправильність розрахунку, здійсненого позивачем).
В свою чергу, відповідачем не подано суду контррозрахунку заявлених до стягнення позовних вимог або доказів наявності заперечень щодо здійсненого позивачем розрахунку.
Судом встановлено, що в обґрунтування підстав для застосування до відповідача штрафної санкції у вигляді пені в сумі 65015,47 грн. за період з 18.04.16 р. по 15.10.16 р. позивач посилається на ст.ст. 231, 232 ГК України та Закон України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань».
Одним із загальних принципів цивільного законодавства є принцип свободи договору, який закріплений статтями 3 та 627 Цивільного кодексу України. Свобода договору включає й вільне визначення сторонами його умов, де фіксуються взаємні права та обов'язки учасників.
Відповідно до статті 6 Цивільного Кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Отже, за змістом вказаних статей сторони не можуть змінювати в договорі на власний розсуд ті умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Згідно п. 2.1 Постанови № 14 якщо у вчиненому сторонами правочині розмір та базу нарахування пені не визначено або вміщено умову (пункт) про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, суму пені може бути стягнуто лише в разі, якщо обов'язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом.
Так, нарахування пені у відповідному відсотковому розмірі від суми простроченого платежу передбачено статтею 14 Закону України "Про державний матеріальний резерв", статтею 36 Закону України "Про телекомунікації", статтею 1 Закону України "Про відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги та утримання прибудинкових територій". У таких випадках нарахування пені здійснюється не за Законом України "Про відповідальність за невиконання грошових зобов'язань", а на підставі спеціального нормативного акта, який регулює відповідні правовідносини. Наведене не виключає можливості покладення на боржника також і відповідальності, передбаченої частиною другою статті 625 ЦК України за невиконання грошового зобов'язання.
При цьому, судом встановлено згідно матеріалів справи відсутність в укладеному між сторонами Договорі складського зберігання цукру № 2ц від 19.08.14 р., невиконання умов якого стало підставою для звернення позивача до суду з даною позовною заявою, положень щодо передбаченої сторонами відповідальності у вигляді нарахування пені за невиконання (прострочення) поклажодавцем грошових зобов'язань з оплати наданих послуг зберігання, що, за умови відсутності визначення такого обов'язку певним законодавчим актом, в свою чергу виключає можливість нарахування та стягнення пені в даному випадку за порушення сторонами умов Договору складського зберігання.
Отже, у вчиненому сторонами правочині розмір та базу нарахування пені взагалі не визначено.
При цьому, суд звертає увагу, що відповідно до ст. 547 та п. 1 ч. 2 ст. 551 Цивільного кодексу України правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання (в тому числі щодо неустойки) вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
З матеріалів справи не вбачається та позивачем не доведено укладення між сторонами у справі письмового правочину щодо забезпечення виконання відповідачем грошового зобов'язання у вигляді неустойки (пені), а розмір пені договором або актом цивільного законодавства у спірних правовідносинах сторін також не встановлено, що виключає правові підстави для стягнення пені, нарахованої позивачем, в зв'язку з чим суд доходить висновку про відсутність правових підстав для стягнення з відповідача пені та відмовляє в задоволенні позовних вимог в частині стягнення 65 015,47 грн. пені за період з 18.04.2016 по 15.10.2016 за неналежне виконання грошового зобов'язання з оплати послуг зберігання за Договором складського зберігання цукру № 2ц від 19.08.2014.
Згідно з п. 3 Постанови № 14, інфляційні нарахування на суму боргу здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання.
Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція.
При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).
Відповідно до п. 1.9. Постанови № 14, день фактичної сплати суми заборгованості не включається в період часу, за який здійснюється стягнення інфляційних нарахувань та пені.
Згідно з листом Верховного Суду України від 03.04.1997 № 62-97 р., при застосуванні індексу інфляції слід мати на увазі, що індекс інфляції розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому за місяць; тому умовно слід вважати, що сума, яка внесена за період з 01 по 15 число відповідного місяця, наприклад травня, індексується за період з урахуванням травня, а якщо з 16 по 31 число, то розрахунок починається з наступного місяця - червня.
Окрім того судом враховано роз'яснення, викладені в п. 1.9 Постанови № 14, згідно яких якщо у договорі виконання грошового зобов'язання визначається до настання певного терміну, наприклад, до 1 серпня 2014 року (частина друга статті 252 ЦК України), то останнім днем виконання такого зобов'язання вважається день, що передує цьому терміну (в даному прикладі - 31 липня 2014 року). Водночас коли у тексті договору виконання грошового зобов'язання визначено "по 1 серпня 2014 року" або "включно до 1 серпня 2014 року", то останнім днем виконання такого зобов'язання буде 1 серпня 2014 року.
Відповідно до ч. 5 ст. 254 ЦК України якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений відповідно до закону у місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший за ним робочий день.
Таким чином, враховуючи умови п.4.3 спірного Договору щодо здійснення щомісячної оплати за звітний місяць в термін до 15 числа наступного місяця, граничним строком оплати за серпень 2014 р. є 15.06.2014 р., та відповідно, початком періоду прострочення та можливого нарахування процентів річних та втрат від інфляції є 16.09.2014.
За результатами здійсненої за допомогою інформаційно-правової системи «ЛІГА: Закон» перевірки нарахування позивачем заявлених до стягнення відсотків річних та втрат від інфляції судом встановлено, що розмір процентів річних та інфляційних нарахувань, перерахований судом в межах визначеного позивачем періоду з 01.09.2014 по 15.10.2016 з урахуванням п. 4.3 Договору та ч. 5 ст. 254 ЦК України, становить 11741,80 грн. процентів річних та 72074,60 грн. втрат від інфляції, а отже є меншими, ніж заявлено позивачем, тому позовні вимоги в частині стягнення з відповідача процентів річних та втрат від інфляції за несвоєчасну сплату наданих за Договором послуг зберігання підлягають частковому задоволенню в сумах 11741,80 грн. процентів річних та 72074,60 грн. втрат від інфляції.
Суд зазначає, що рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.
Відповідно до пункту 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 «Про судове рішення» рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.
Враховуючи вищевикладене, виходячи з того, що позов частково доведений позивачем, обґрунтований матеріалами справи та відповідачем не спростований, суд дійшов висновку, що вимоги позивача підлягають частковому задоволенню.
Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати покладаються на сторін пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Керуючись ст. ст. 124, 129 Конституції України, ст. ст. 4-2, 4-3, 33, 43, 44, 49, 82-85, 116 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позовні вимоги задовольнити частково.
2. Стягнути з Аграрного фонду (вул. Бориса Грінченка, будинок 1, м. Київ, 01001, код ЄДРПОУ 33642855) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Караван*» (вулиця Морозова, 13, м. Харків, 61036, код ЄДРПОУ 32567065) 298 790 (двісті дев'яносто вісім тисяч сімсот дев'яносто) грн. 32 коп. основного боргу, 11741 (одинадцять тисяч сімсот сорок одна) грн. 80 коп. процентів річних, 72074 (сімдесят дві тисячі сімдесят чотири) грн. 60 коп. інфляційних нарахувань та 5739 (п'ять тисяч сімсот тридцять дев'ять) грн. 10 коп. витрат зі сплати судового збору.
Наказ видати після набрання рішенням законної сили.
3. У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Повний текст рішення складений та підписаний 06 лютого 2017 р.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного господарського суду протягом 10 днів з дня складання та підписання повного тексту рішення шляхом подання апеляційної скарги через Господарський суд міста Києва.
Суддя А.М. Селівон