ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
06 лютого 2017 року № 826/9711/16
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: судді Добрянської Я.І., суддів: Федорчука А.Б., Кузьменка В.А., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу:
за позовомОСОБА_1 ,
до відповідачаПенсійного фонду України в особі Департаменту пенсійного забезпечення,
третя особа проУправління Пенсійного фонду України в Малиновському районі м. Одеси, визнання протиправними дій, зобов'язати вчинити дії,
ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Пенсійного фонду України в особі Департаменту пенсійного забезпечення, за участі третьої особи Управління Пенсійного фонду України в Малиновському районі м. Одеси про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оскільки Управління Пенсійного фонду України в Малиновському районі м. Одеси, на думку позивача, відмовляється перерахувати пенсію працюючому пенсіонеру ОСОБА_1 з 01.03.2011, то позивач неодноразово звертався із зверненнями до Пенсійного фонду України з проханням дати вказівку управлінню Пенсійного фонду України в Малиновському районі м. Одеси перерахувати пенсію, однак отримував відмову.
Відповідач проти позову заперечував у повному обсязі та просив відмовити у задоволенні позовних вимог із тих підстав, що листами від 25.10.2013 № 14604/Ш-11, від 18.11.2013 № 10422/Ш-1 та від 30.12.2012 № 17814/Ш-11 Пенсійний фонд повідомив позивача про результати розгляду його скарг, в порядку та термін, встановлений Законом України "Про звернення громадян".
Представник третьої особи Управління Пенсійного фонду України в Малиновському районі м. Одеси подав до суду заперечення проти позову від 11.10.2016, зі змісту яких вбачається, що позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не відповідають нормам чинного законодавства з підстав, що позивач подав відповідну заяву та з 02.03.2011 його було переведено на пенсію по інвалідності ІІ групи. Тобто у даному випадку під час переходу на пенсію по інвалідності було застосовано показник середньої заробітної плати за 2010 рік, а також збільшено стаж та заробіток пенсіонера. Натомість якби був застосований перерахунок пенсії за віком із збільшенням стажу і заробітку, застосовувався би показник середньої заробітної плати за 2007 рік, таким чином права ОСОБА_1 жодним чином не порушені.
Суд, керуючись нормами Кодексу адміністративного судочинства України, ухвалив розглядати справу у порядку письмового провадження.
Розглянувши подані сторонами документи та матеріали, заслухавши пояснення позивача, представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, а також з'ясувавши позицію судів вищих інстанцій з приводу вирішення аналогічних спірних правовідносин, Окружний адміністративний суд міста Києва,
ОСОБА_1 20.09.2013, 01.11.2013 та 30.11.2013 позивачем направлено на адресу Пенсійного фонду України скарги, у яких він просив, зокрема дати вказівку управлінню Пенсійного фонду України в Малиновському районі м. Одеси про перерахунок його пенсії з 01.03.2011, у тому числі і з 01.03.2013, згідно із Законом № 1058, оплатити заборгованість з 01.03.2011 по 30.09.2013 у розмірі 9 297,24 грн., та в подальшому виплачувати пенсію як працюючому пенсіонеру.
Разом з тим, листами від 25.10.2013 № 14604/Ш-11, від 18.11.2013 №10422/Ш-/11 та від 30.12.2013 № 17814/Ш11 Пенсійний фонд України повідомив позивача про результати розгляду його скарг, в порядку та в термін, встановлений Законом України "Про звернення громадян".
Водночас, як вбачається із матеріалів справи, позивач неодноразово звертався до Пенсійного фонду України протягом 2015 та 2016 років, у відповідь отримував листи від 29.12.2015 № 14402/Ш-11, від 24.05.2016 № 6290/Ш-11 про те, що відповідь з порушених питань надавалася ОСОБА_1 листами від 2013 року, а нових підстав лоя перегляду немає.
Вважаючи, що позивачу протиправно відмовлено Управлінням Пенсійного фонду України в Малиновському районі м. Одеси у перерахунку пенсії, за наслідком чого Пенсійним фондом України не здійснено реагування на листи позивача в частині зобов'язання третьої особи здійснити перерахунок пенсії , позивач звернувся за захистом власних прав, свобод та інтересів із цим позовом до Окружного адміністративного суду м. Києва.
Дослідивши наявні у справі докази, проаналізувавши матеріали справи та норми чинного законодавства з приводу даного спору, а також заслухавши пояснення представника відповідача та оглянувши позицію судів вищих інстанцій з приводу аналогічних спорів, суд дійшов до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, зважаючи на наступне.
Відповідно до частини 2 статті 6 та частини 2 статті 19 Конституції України, органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
Так, відповідно до частини четвертої ст. 42 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» в редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин, у разі якщо застрахована особа після призначення пенсії продовжувала працювати, провадиться перерахунок пенсії з урахуванням страхового стажу після призначення пенсії. Кожний наступний перерахунок пенсії провадиться не раніш як через два роки після попереднього перерахунку з урахуванням страхового стажу після призначення пенсії.
Перерахунок пенсії здійснюється із заробітної плати (доходу), з якої була обчислена пенсія, або за періоди страхового стажу, зазначені в частині першій статті 40 цього Закону.
Аналіз наведених вище положень частини четвертої статті 42 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» в редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин, свідчить, що цією нормою встановлено можливість перерахунку пенсії застрахованій особі, яка продовжувала працювати, з урахуванням додатково набутого нею страхового стажу.
Такий перерахунок, на вибір пенсіонера, може здійснюватись або лише з урахуванням додатково набутого страхового стажу за умови перерахунку пенсії із заробітної плати (доходу), з якої ця пенсія була обчислена, або з урахуванням як зазначеного стажу, так і заробітної плати, яку пенсіонер отримував уже після призначення пенсії.
В той же час, як вбачається із матеріалів справи, пстановою Малиновського районного суду м. Одеси від 07 грудня 2010 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено повністю, визнано неправомірними дії УПФ України в Малиновському районі м. Одеси в частині застосування показника середньої заробітної плати за 2007 рік при перерахунку призначеної пенсії ОСОБА_1, зобов'язано УПФ України в Малиновському районі м. Одеси провести перерахунок та виплату пенсії за віком працюючому пенсіонеру ОСОБА_1 з 11.03.2009 року із застосуванням показника середньої заробітної плати працівників у середньому на одну застраховану особу в цілому по Україні за 2008 рік у розмірі 1573 грн. 99 коп.
Водночас, ухвалою Одескього апеляційного адміністративного суду від 23.01.2013 апеляційну скаргу начальника Управління Пенсійного фонду України в Малиновському районі м. Одеси - задоволено, постанову Малиновського районного суду м. Одеси від 07 грудня 2010 - скасовано та прийнято нову постанову, якою в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 - відмовлено у повному обсязі.
З матеріалів справи вбачається, що 15.12.2014 ОСОБА_1 звернувся до Малиновського районного суду м. Одеси з адміністративним позовом, в якому просив зобов'язати Управління Пенсійного фонду України в Малиновському районі м. Одеси зробити перерахунок пенсії працюючому пенсіонеру за віком з 01.03.2011 по 31.07.2014.
Однак, ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 17.12.2014 адміністративну позовну заяву ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду України в Малиновському районі м.Одеси про перерахунок пенсії за період з 01.03.2011р. по 15.06.2014р. - залишено без розгляду, оскільки суд вважав, що у позивача виникло право на звернення до суду саме з 01.03.2011р., однак він вказаним правом не скористався та фактично звернувся до суду з позовом лише 15.12.2014р., а тому судом наголошено на пропуску строку звернення до суду.
Ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 26.03.2015 апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Малиновського районного суду м. Одеси від 17 грудня 2014 року - залишено без задоволення, а ухвалу Малиновського районного суду м. Одеси від 17 грудня 2014 року про залишення без розгляду адміністративного позову ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду України в Малиновському районі м. Одеси про зобов'язання провести перерахунок пенсії - без змін.
В той же час, ухвалою Вищого адміністративного суду України від 21.04.2015 відмовлено ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою на ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 26.03.2015.
Результатом здійснення правосуддя, тобто наслідком встановлених у справі обставин, є ухвалений відповідно до норм матеріального та про цесуального права акт - судове рішення.
Пленум Верховного Суду України у постанові від 29 грудня 1976 р. №11 «Про судове рішення» зазначив, що судове рішення є найважли вішим актом правосуддя, покликаним забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини, правопорядку та здій снення проголошеного Конституцією принципу верховенства права.
За змістом ч. 5 ст. 124 та ч. 3 ст. 129 Конституції поняття «судове рі шення» та «рішення суду» вжиті як синоніми і визначають загальну наз ву акта застосування права судом. Узагальнюючий підхід до визначен ня цих термінів збережено і в КАС (п. 7 ч. 1 ст. 7, п. 12 ч. 1 ст. 3). По ряд з цим, на відміну від ЦПК та ГПК, КАС містить визначення видів судового рішення (ст. 158), у ньому розкриті поняття постанови та ух вали (пункти 13, 14 ч. 1 ст. 3), що дає змогу вести мову про різновиди судових рішень залежно від форми, способу прийняття, за обсягом ви рішених у них питань, юридичними наслідками тощо.
Судове рішення - це правовий (правозастосовний) персоніфікова ний акт, прийнятий судом на основі нормативно-правового акта, який має разовий характер та є обов'язковим до виконання.
Виходячи з важливості судових рішень для регулювання суспільних відносин, законодавець визначив низку вимог, яким повинні відповіда ти рішення.
Концепція справедливого судового розгляду, яку сповідує Європей ський суд з прав людини, передбачає право на обґрунтоване судове рі шення, оскільки просте посилання на положення законодавства не мо же вважатися таким обґрунтуванням. Зокрема, у справі Хаджианастассіу проти Греції Суд зауважив, що договірні держави користуються пов ною свободою у виборі належних засобів для забезпечення відповіднос ті їхніх судових систем вимогам ст. 6 Європейської Конвенції про за хист прав людини та основоположних свобод. Національні суди повин ні, однак, наводити з достатньою чіткістю підстави, на яких ґрунтуєть ся їхнє рішення. Саме це, зокрема, робить можливим для обвинуваче ного ефективно використати власне право на апеляцію (Хаджианастассіу проти Греції, 16 грудня 1992 р.).
Разом з тим, суд вважає за необхідне зазначити, що в ст. 129 Конституції України визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Водночас, основними засадами судочинства є:
1) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;
2) забезпечення доведеності вини;
3) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості;
4) підтримання публічного обвинувачення в суді прокурором;
5) забезпечення обвинуваченому права на захист;
6) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;
7) розумні строки розгляду справи судом;
8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення;
9) обов'язковість судового рішення.
Законом можуть бути визначені також інші засади судочинства. Судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних. За неповагу до суду чи судді винні особи притягаються до юридичної відповідальності.
В той же час, ст. 13 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" визначає обов'язковість судових рішень, а саме, що судове рішення, яким закінчується розгляд справи в суді, ухвалюється іменем України.
Судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом. (ч. 2)
Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд у межах повноважень, наданих йому законом. (ч.3)
Невиконання судових рішень має наслідком юридичну відповідальність, установлену законом. (ч.4)
Судові рішення не можуть бути переглянуті іншими органами чи особами поза межами судочинства, за винятком рішень про амністію та помилування. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть приймати рішення, які скасовують судові рішення або зупиняють їх виконання. (ч.7)
Таким чином, право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов'язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист.
Питаннями виконання судових рішень неодноразово переймався і Європейський суд з прав людини, за висновками якого виконання є складовою частиною «судового розгляду».
Так, у рішенні від 20 липня 2004 р. (справа Шмалько проти України) Суд нагадав, « ...що частина 1 статті 6 (Європейської Конвенції) забезпечує кожному право на розгляд його справи, що стосується цивільних прав та обов'язків, судом чи трибуналом, при цьому право на доступ, тобто пра во розпочати провадження в суді цивільної справи, є лише одним із аспектів. Однак це право було б ілюзорним, якби національна правова сис тема дозволяла остаточному та обов'язковому судовому рішенню залиша тися без дії на шкоду однієї зі сторін. Було б неприпустимо, якби части на 1 статті 6 детально визначала процесуальні гарантії, надані сторонам у провадженні - провадженні, що є справедливим, публічним та оператив ним, - без забезпечення виконання судових рішень».
Оскільки, як вбачається із матеріалів справи, ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 23.01.2013 апеляційну скаргу начальника Управління Пенсійного фонду України в Малиновському районі м. Одеси - задоволено, постанову Малиновського районного суду м. Одеси від 07 грудня 2010 - скасовано та прийнято нову постанову, якою в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 - відмовлено у повному обсязі в здійсненні перерахунку пенсії, а тому враховуючи вимоги ч. 1 ст. 72 КАС України, а саме обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, не підлягають повторному розгляду, а отже у суду відсутній обов'язок розгляду протиправності поданих ОСОБА_1 заяв до Управління Пенсійного фонду України в Малиновському районі м. Одеси про здійснення перерахунку пенсії.
Разом з тим, щодо позовної вимоги про зобов'язання Департаменту пенсійного забезпечення Пенсійного фонду України зобов'язати Управління Пенсійного фонду України в Малиновському районі м. Одеси про необхідність перерахунку пенсії працюючому пенсіонеру ОСОБА_1 за період з 01.03.2011 до 01.07.2014 за віком згідно діючої на 01.03.2011 ст. 42 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" з урахуванням середньої зарплати по України за 2010 рік.
Згідно Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 р. на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Також положеннями Постанови Вищого адміністративного суду України від 21.10.2010 № П-278/10 встановлено, що з огляду на положення Кодексу адміністративного судочинства України щодо компетенції адміністративного суду, останній не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади.
Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше було б порушено принцип розподілу влади.
Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право. Тому завданням адміністративного судочинства завжди є контроль легальності. Перевірка доцільності переступає компетенцію адміністративного суду і виходить за межі завдання адміністративного судочинства.
Таким чином, вищевказана позовна вимога є формою втручання в дискреційні повноваження відповідача та виходить за межі завдань адміністративного судочинства, а тому задоволенню не підлягає.
Щодо позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди, суд звертає увагу на наступне.
Відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Згідно з ч. 1 ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Частиною 2 цієї статті передбачено, що моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; в інших випадках, встановлених законом.
Статтею 1173 ЦК України визначено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Відповідно до ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Пунктом 2 даної статті встановлено, що моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
У постанові Пленуму Верховного суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» № 4 від 31.03.1995 року із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму Верховного суду № 5 від 25.05.2001 року та від 27.02.2009 року, під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації. Під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв'язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності.
У позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.
Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Стверджуючи про те, що відповідачем завдано моральну шкоду, позивач не обґрунтував, в чому полягає шкода, не довів факту завдання немайнових втрат, спричинених моральними та фізичними стражданнями, які спричинили негативні зміни у її житті. Окрім того, позивачем не обґрунтовано розміру відшкодування шкоди.
Виходячи з викладеного, суд вважає, що позовна вимога щодо стягнення з відповідача на користь позивача в рахунок відшкодування моральної шкоди задоволенню не підлягає.
Відповідно до вимог ст. 86 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Також згідно з ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:
1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;
2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;
3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);
4) безсторонньо (неупереджено);
5) добросовісно;
6) розсудливо;
7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації;
8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);
9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;
10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до ч. 1 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Згідно з ч. 2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідно до ч. 1 ст. 94 КАС України якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа.
Водночас якщо судове рішення ухвалене на користь сторони - суб'єкта владних повноважень, суд присуджує з іншої сторони всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати, пов'язані із залученням свідків та проведенням судових експертиз (ч. 2).
Враховуючи вищенаведене в сукупності та керуючись ст.ст. 2, 71, 86, 94, 97, 158-163, п. 3 ч. 1 ст. 256 КАС України, Окружний адміністративний суд м. Києва, -
Відмовити ОСОБА_1 в задоволенні позову.
Строк і порядок набрання судовим рішенням законної сили встановлені у статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 КАС України.
Головуючий суддя Я.І. Добрянська
Судді В.А. Кузьменко
А.Б. Федорчук