Дата документу Справа №
Апеляційний суд Запорізької області
ЄУН 315/1603/13Головуючий у 1-й інстанції Ярош С.О.
№22-ц/778/509/17Суддя-доповідач Гончар М.С.
31 січня 2017 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Запорізької області у складі
головуючого судді Гончар М.С.
суддів Кухаря С.В., Маловічко С.В.
при секретарі Бурима В.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ПУБЛІЧНОГО АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА КОМЕРЦІЙНИЙ БАНК «ПРИВАТБАНК» на рішення Гуляйпільського районного суду Запорізької області від 08 листопада 2016 року у справі за позовом ПУБЛІЧНОГО АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА КОМЕРЦІЙНИЙ БАНК «ПРИВАТБАНК» (надалі - Банк) до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості
23 жовтня 2013 року Банк звернувся до суду із вищезазначеним позовом, в якому просив стягнути з відповідача на користь Банку заборгованість за договором №б/н від 07.11.2007 року станом на 30.09.2013 року у розмірі 22290,84 грн., яка складається з: 5973,53 грн. - заборгованості за кредитом; 11592,09 грн. - заборгованості по відсоткам, 3425,66 грн. - заборгованості по комісії за користування кредитом, а також штрафів відповідно до умов кредитного договору: 250,00 грн. - штраф (фіксована частина) та 1049,56 грн. - штраф (процентна складова), від сплати якої на користь Банку відповідач у добровільному порядку ухиляється, а також понесені судові витрати у вигляді судового збору 229,40 грн.
Заочним рішенням Гуляйпільського районного суду Запорізької області від 12 грудня 2013 року (а.с. 31) позов Банку задоволено частково.
Ухвалою Гуляйпільського районного суду Запорізької області від 21 жовтня 2016 року (а.с. 57) вищезазначене заочне рішення суду першої інстанції скасовано в порядку задоволення заяви відповідача ОСОБА_3, справу призначено до розгляду в загальному порядку.
Рішенням Гуляйпільського районного суду Запорізької області від 08 листопада 2016 року (а.с.82-83) позов Банку до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості у цій справі залишено без задоволення.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права судом першої інстанції при його ухваленні, Банк у своїй апеляційній скарзі (а.с. 88-90) просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов Банку задовольнити в повному обсязі.
Ухвалою апеляційного суду Запорізької області (а.с. 97) апеляційне провадження за вищезазначеною апеляційною скаргою Банку відкрито, справу призначено до апеляційного розгляду (а.с. 102).
Відповідач ОСОБА_3 подав апеляційному суду через канцелярію письмові заперечення на вищезазначену апеляційну скаргу Банку (а.с.107-108).
Заслухавши у судовому засіданні 31 січня 2017 року доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі, у тому числі:
-представника Банку за довіреністю (а.с. 109) Якушева С.О., який у тому числі на запитання колегії суддів зазнач, що останній платіж відповідача за вищезазначеним договором мав місце 21.10.2008 року, тіло кредиту та відсотки вийшли на прострочку 30.06.2010 року, будь-які судові рішенні чи судові накази про стягнення будь-якої заборгованості за вищезазначеним договором на користь Банку до цієї справи відсутні;
-та відповідача ОСОБА_3, який на запитання колегії суддів зазначав, що він заперечує проти апеляційної скарги Банку, суд правильно застосував позовну давність у цій справі за його заявою в якості відмови у задоволенні позову Банку,
перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги Банку, дослідивши матеріали справи, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку про те, що апеляційна скарга Банку не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Згідно п. 1 ч. 1 ст. 307 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, апеляційний суд має право її відхилити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Відповідно до ст. 308 ЦПК апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права.
Встановлено, що суд першої інстанції, відмовляючи Банку у задоволенні позову у цій справі керувався ст.ст. 8-11, 60, 88, 212-215, 218 ЦПК України, ст.ст. 11, 15, 16, 22, 257-258, 261, 267, 526, 546, 549, 550, 610-612, 625, 629, 1048-1055 ЦК України, договором № б/н від 07.11.2007 року, та виходив із того, що майнове право позивача, передбачене кредитним договором: повернення кредиту, відсотків за його користування, комісії, порушене відповідачем внаслідок його невиконання обов'язку, передбаченого кредитним договором, не підлягає захисту судом способом відшкодування збитків у виді повернення кредиту, відсотків за його користування, комісії та неустойки у виді штрафів в зв'язку зі спливом строку позовної давності, про застосування якого у цій справі просив відповідач.
Такі висновки суду першої інстанції є правильними, оскільки основані на доказах, поданих сторонами, які оцінені судом у відповідності до вимог ст. 212 ЦПК України, до встановлених правовідносин вірно застосовані норми матеріального права, відсутні порушення норм процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення цієї справи.
Так, судом першої інстанції було правильно встановлено, що 07.11.2007 року між сторонами у цій справі - Банком та ОСОБА_3 був укладений кредитний договір № б/н, за яким відповідач отримав кредит у розмірі 4000,00 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну карту зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 36 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом (а.с. 7-11).
Відповідач не вносив кошти на рахунок для погашення кредиту, що підтверджується рухом коштів по рахунку (а.с. 68-72).
27.09.2009 року здійснено операцію з повернення штрафу за прострочку більше 30 днів в сумі 935,55 грн., що підтверджується рухом коштів по рахунку (а.с.70 зв.).
Відповідно до п.9.12 Умов та правил надання банківських послуг договір діє протягом 12 місяців з моменту підписання, якщо жодна із сторін не проінформує другу сторону про припинення договору, він автоматично лонгується на той же строк.
Заборгованість відповідача перед Банком станом на 30.09.2013 року склала 22290,84 грн., із якої: заборгованість по кредиту - 5973,53 грн., заборгованість за процентами за користування кредитом - 11592,09 грн., заборгованість по комісії за користування кредитом в сумі - 3425,66 грн., штраф (фіксована частина) в сумі 250 грн., штраф (процентна складова) в сумі 1049,56 грн. (розрахунок а.с. 3-6).
Судом першої інстанції було правильно встановлено, що на момент розгляду цієї справи судом першої інстанції відповідач зазначену заборгованість не погасив.
Права Банку порушені.
Відповідно до ст.526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до ч.1 ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Однак, судом першої інстанції було правильно встановлено, що до суду Банк звернувся з позовом за захистом свого порушеного майнового права лише жовтні 2013 року з пропуском загального (3-річного) строку позовної давності для стягнення суми основного боргу (тіла кредиту та процентів до червня 2010 року) за вищезазначеним кредитним договором.
В силу вимог ст.266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки (пені та штрафів) та процентів після 05.06.2010 року, які за своїм змістом є штрафними санкціями).
Відповідно до ч.1 ст.259 ЦК України позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін.
Відповідно до ч.1 абзацу 2 ст.259 ЦК України договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі.
Однак, судом першої інстанції було правильно встановлено, що договір між сторонами про збільшення позовної давності у письмовій формі не укладався.
Відповідно до ч.3 ст.267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленої до винесення ним рішення.
Відповідач у цій справі просив застосувати позовну давність (а.с.66-67).
Відповідно до ч.4 ст.267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у справі, є підставою для відмови у позові.
При вищевикладених обставинах, суд першої інстанції правильно відмовив Банку у задоволенні його позову у цій справі.
Доводи апеляційної скарги Банку є такими, що не спростовують висновків суду першої інстанції, а лише відображають позицію Банку, як позивача, висловлену ним в його позові у цій справі, та яку він та його представники вважають такою, що є єдино вірною та єдино можливою.
Судом першої інстанції було правильно встановлено, що права Банку відповідачем ОСОБА_3 за вищезазначеним кредитним договором порушені, має місце заборгованість (а.с.3-6).
Проте, Банк звернувся до суду із вищезазначеним позовом до відповідача у жовтні 2013 року (а.с.1) із пропуском строку позовної давності для стягнення всієї цієї заборгованості.
В силу вимог ст. 267 ч. 3 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Встановлено, що у суді першої інстанції у цій справі відповідач ОСОБА_3 просив застосувати позовну давність у цій справі (заява а.с. 66-67).
У цій справі відсутні підстави для зупинення перебігу позовної давності чи для переривання останньої після 21 жовтня 2008 року та після 05.06.2010 року (розрахунок а.с. 3-6), передбачені ст. 263-264 ЦК України.
Так, встановлено, що Банк до суду з позовом до відповідача раніше не звертався, будь-яке рішення суду чи судовий наказ про стягнення з відповідача будь-якої заборгованості за вищезазначеним кредитним договором на користь Банку відсутні.
Належні, допустимі докази протилежного у матеріалах цієї справи відсутні.
Посилання Банку на правову позицію, викладену у висновку ВСУ у постанові від 02.12.2015 року у справі № 6-249цс15, у цій справі в апеляційній скарзі в обґрунтування незаконності та необґрунтованості рішення суду першої інстанції у цій справі є безпідставними.
У даному випадку слід застосувати правову позицію, викладену у висновках ВСУ у постановах № 6-14цс14 від 19 березня 2014 року, № 6-103цс14 від 24 вересня 2014 року, № 6-134цс14 від 1 жовтня 2014 року, яка є обов'язковою для судів загальної юрисдикції в силу вимог ст. 360-7 ЦПК України.
В силу вимог ст. 360-7 ч. 1 абз. 2 ЦПК України суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.
Верховний Суд України у правовій позиції, викладеній у висновку у постанові від 02.12.2015 року у справі № 6-249цс15, на яку посилався Банк в апеляційній скарзі, не зазначав, що він відступає від правової позиції, викладеної раніше у висновках ВСУ у постановах № 6-14цс14 від 19 березня 2014 року, № 6-103цс14 від 24 вересня 2014 року, № 6-134цс14 від 1 жовтня 2014 року, та що останню не треба чи не можна застосовувати судами загальної юрисдикції в цивільних справах при застосуванні таких норм права.
Крім того, ВСУ у постанові від 09 листопада 2016 року у справі 6-2170цс16, виклав наступну правову позицію, яка також є обов'язком для судів загальної юрисдикції в силу вимог ст. 360-7 ЦПК України, «…до дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. При цьому якщо виконання зобов'язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу…».
Тіло кредиту та відсотки, як основна сума боргу відповідача Банку за вищезазначеним кредитним договором у цій справі, вийшли на просторочку після 05.06.2010 року, Банк звернувся до суду із вищезазначеним позовом до суду лише у жовтні 2013 року (відмітка суду на позові а.с. 1), останній платіж взагалі мав місце ще 21.10.2008 року, тому Банк пропустив строк позовної давності для стягнення основної суми боргу за вищезазначеним позовом до суду, яку просив застосувати відповідач у цій справі.
Дійсно після 05.06.2010 року і до станом на 30.09.2016 року (в межах позовних вимог Банку, позов а.с. 2) Банк мав право нараховувати проценти, пеню та штрафи згідно умов вищезазначеного договору, оскільки зобов'язання припиняється виконанням проведеним належним чином, кошти за кредитним договором в належному розмірі відповідачем, як позичальником, Банку повернуто не було, однак останні за своїм змістом вже є штрафними санкціями, передбаченими умовами договору та ЦК України.
А в силу вимог ст. 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (неустойки (пені, штрафів) тощо).
Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами (ст. 303 ч. 2 ЦПК України).
Докази, передбачені ст. 303 ч. 2 ЦПК України, у цій справі, відсутні.
В силу вимог ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд першої інстанції розглянув дану справу повно, всебічно та з додержанням вимог ст. ст. 10-11, 57-61, 212 ЦПК України, тобто в межах заявлених позивачем позовних вимог та на підставі доказів сторін, якім надав відповідну оцінку.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (ст. 10 ч. 3 ЦПК України).
Підстави для звільнення Банку, як позивача, від доказування, передбачені ст. 61 ЦПК України, у цій справі відсутні. Оскільки, відповідач позов Банку у цій справі у суді першої інстанції не визнав. Банк не надав належних, допустимих доказів в обґрунтування свого позову у цій справі.
Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань (ст. 308 ч. 2 ЦПК України).
В силу вимог ст. 309 ч. 3 ЦПК України порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, лише якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Порушення, передбачені ст. 309 ч. 3 ЦПК України, у цій справі відсутні.
Арифметичні помилки чи описки суду першої інстанції у розрахунку періоду позовної давності не можуть бути підставою для скасування апеляційним судом правильного по суті рішення суду першої інстанції у цій справі.
В силу вимог ст. 303 ч. 1 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді в першій інстанції.
При вищевикладених обставинах, доводи Банку (позивача), як особи, яка подала апеляційну скаргу, не ґрунтуються на законі та доказах, наявних у матеріалах цієї справи, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, ухвалено з додержанням вимог ст. ст. 213-214 ЦПК України.
Суд першої інстанції правильно встановив правовідносини, які склалися між сторонами по справі, дав їм належну правову оцінку, а також дослідив надані сторонами докази і відповідно їх оцінив. Суд першої інстанції вірно застосував норми матеріального права та не допустив порушень процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення цієї справи. Суд першої інстанції прийняв рішення, яким спір знайшов своє належне вирішення.
Крім того, судом першої інстанції з додержанням вимог ст. 88 ЦПК України вирішено питання про розподіл між сторонами судових витрат, пов'язаних із розглядом цієї справи судом першої інстанції.
За таких обставин, судова колегія не вбачає передбачених законом підстав для скасування рішення суду першої інстанції або ж його зміни.
Також у разі відмови Банку у задоволенні його апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції у повному обсязі у цій справі, останній не має права на компенсацію за рахунок відповідача судових витрат у вигляді судового збору (а.с.91), понесених ним при подачі цієї скарги до апеляційного суду.
Відповідно до п. 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402- VІІІ «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.
Керуючись ст.ст. 303, 307-308, 315, 317 ЦПК України, колегія суддів
Апеляційну скаргу ПУБЛІЧНОГО АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА КОМЕРЦІЙНИЙ БАНК «ПРИВАТБАНК» відхилити.
Рішення Гуляйпільського районного суду Запорізької області від 08 листопада 2016 року у цій справі залишити без змін.
Судове рішення набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржено безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.
Головуючий суддяСуддяСуддя
Гончар М.С.Кухар С.В.Маловічко С.В.