Копія
Справа № 822/150/17
01 лютого 2017 року м. Хмельницький
Хмельницький окружний адміністративний суд
в складі :головуючого-судді суддівОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3
при секретарі за участі:ОСОБА_4 позивача: ОСОБА_5, представника відповідача: ОСОБА_6,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_5 до Апеляційного суду Хмельницької області , Державної судової адміністрації України про визнання протиправної відмови, стягнення одноразової вихідної допомоги, -
Позивач звернувся в суд з позовом до Апеляційного суду Хмельницької області, Державної судової адміністрації України, в якому просить:
- визнати протиправною відмову Апеляційного суду Хмельницької області у виплаті одноразової вихідної допомоги у зв'язку з виходом у відставку, передбаченої ст.136 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" №2453-VI від 07.07.2010 року;
- стягнути з Апеляційного суду Хмельницької області 271150,00 грн. одноразової вихідної допомоги у зв'язку з виходом у відставку;
- зобов'язати Державну судову адміністрацію України виділити Апеляційному суду Хмельницької області кошти, належні до виплати одноразової вихідної допомоги у зв'язку з виходом у відставку.
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначає, що з 31 грудня 1992 року по 20 серпня 2001 року працював суддею Теофіпольського районного народного суду Хмельницької області, з 21 серпня 2001 року по 17 квітня 2008 року - суддя, голова Нетішинського міського суду Хмельницької області, а з 21 квітня 2008 року по 16 вересня 2016 року - суддя Апеляційного суду Хмельницької області.
08.09.2016 року Верховною Радою України його звільнено з посади судді Апеляційного суду Хмельницької області у зв'язку з поданням заяви про відставку.
16.09.2016 року наказом голови Апеляційного суду Хмельницької області №19/05-03 його відраховано зі штату цього суду, але при цьому не було виплачено одноразової вихідної допомоги в розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою, право на яку він набув на підставі ст.136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 року №2453-VI.
Вказує, що 29.09.2016 року звернувся до голови Апеляційного суду Хмельницької області із заявою про виплату одноразової вихідної допомоги в розмірі 10 місячних заробітних плат.
06.12.2016 року йому було надано письмову відповідь, датовану 23 листопада 2016 року за №06-231/16, якою відмовлено у виплаті одноразової вихідної допомоги у зв'язку з виходом у відставку з посиланням на те, що підстав для здійснення такої виплати не вбачається, оскільки норма Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (№2453-VI від 07.07.2010 p., ст.136), що передбачала таке право, була виключена з цього Закону на підставі Закону України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» від 27.03.2014 року №1166-VII.
Вважаючи, що право на відставку він здобув задовго до подання заяви про відставку, тому за наслідками реалізації цього права може претендувати на вихідну допомогу у тому розмірі, який був передбачений на час існування таких обставин. З огляду на це вважає відмову відповідача у виплаті одноразової вихідної допомоги протиправною, як наслідок, з метою відновлення свого порушеного права звернувся в суд з вказаними позовними вимогами.
У судовому засіданні позивач заявлені позовні вимоги підтримав в повному обсязі та просив їх задовольнити з підстав, що викладені у позовній заяві.
Представник відповідача - Апеляційного суду Хмельницької області, у судовому засіданні позовні вимоги не визнав, надавши суду заперечення, в якому просить у задоволенні позову відмовити в повному обсязі, з підстав викладених у ньому.
Представник відповідача - Державної судової адміністрації України, в судове засідання не з'явився, хоча про час, дату та місце судового засідання повідомлений вчасно та належним чином, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення, яке міститься в матеріалах справи.
Суд, заслухавши пояснення позивача, представника відповідача - Апеляційного суду Хмельницької області, дослідивши належним чином зібрані докази по справі, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи на яких ґрунтуються вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду і вирішення спору по суті, приходить до висновків, що позовні вимоги не підлягають до задоволення з наступних підстав.
Встановлено, що позивач ОСОБА_5 з 31 грудня 1992 року по 20 серпня 2001 року працював суддею Теофіпольського районного народного суду Хмельницької області, з 21 серпня 2001 року по 17 квітня 2008 року - суддя, голова Нетішинського міського суду Хмельницької області, з 21 квітня 2008 року по 16 вересня 2016 року - суддя Апеляційного суду Хмельницької області.
08.09.2016 року Верховною Радою України прийнято постанову № 1515-VIII "Про звільнення суддів", відповідно до якої позивача звільнено з посади судді Апеляційного суду Хмельницької області у зв'язку з поданням заяви про відставку.
Наказом голови Апеляційного суду Хмельницької області від 16.09.2016 року № 19/05-03 позивача відраховано зі штату суду 16.09.2016 року.
В подальшому, 29.09.2016 року позивач звернувся до голови Апеляційного суду Хмельницької області із заявою, у якій просив виплатити йому одноразову вихідну допомогу в розмірі 10 місячних заробітних плат, у зв'язку з виходом у відставку.
Однак, за результатами розгляду звернення позивача, відповідач листом від 23.11.2016 року №06-231/16 у виплаті такої допомоги відмовив мотивуючи тим, що підстав для здійснення такої виплати не вбачається, оскільки норма Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (№2453-VI від 07.07.2010 p., ст.136), що передбачала таке право, була виключена з цього Закону на підставі Закону України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» від 27.03.2014 року №1166-VII.
Незгода позивача з відмовою Апеляційного суду Хмельницької області у виплаті одноразової вихідної допомоги у зв'язку з виходом у відставку в розмірі місячного заробітку за основною посадою за кожен повний рік роботи на посаді судді зумовила його звернення до суду з даним позовом.
Визначаючись щодо заявлених позовних вимог суд у першу чергу вважає за необхідне дослідити правову природу вихідної допомоги, а також наявність законодавчо визначених підстав для її отримання позивачем.
Так, згідно з рішенням Конституційного Суду України від 19.11.2013 року № 10-рп/2013 за своєю правовою природою вихідна допомога є разовою формою матеріальної винагороди при виході судді у відставку. Вона виплачується з метою забезпечення йому належних соціально-побутових умов, а також для стимулювання осіб, які перебувають на посаді судді, до довгострокового виконання ними професійних обов'язків. Вихідна допомога не належить до таких конституційних гарантій незалежності суддів, як суддівська винагорода чи довічне грошове утримання, оскільки не є основним джерелом матеріального забезпечення суддів, не має постійного характеру та не покриває соціальних ризиків, пов'язаних, зокрема, із хворобою, інвалідністю, старістю. У зв'язку з цим парламент повноважний встановлювати вихідну допомогу та визначати її розмір.
Умови виплати вихідної допомоги встановлювалися у наступних законодавчих актах. Положеннями ч. 1 ст. 43 Закону України "Про статус суддів" від 15.12.1992 року № 2862-ХІІ передбачалось, що кожен суддя за умови, що він працював на посаді судді не менше 20 років, має право на відставку, тобто на звільнення його від виконання обов'язків за власним бажанням або у зв'язку з закінченням строку повноважень. При цьому частиною 3 цієї ж статті встановлювалось, що судді, який пішов у відставку, виплачується вихідна допомога без сплати податку у розмірі місячного заробітку за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді судді, але не менше шестимісячного заробітку.
Однак даний Закон втратив чинність на підставі Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 року № 2453-VІ, який зберіг за суддею, який пішов у відставку право на отримання вихідної допомоги, однак передбачав інші розміри такої допомоги.
Зокрема за змістом частини 1 статті 136 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (в редакції до 01.04.2014 року) судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.
Із аналізу наведених положень слідує висновок, що законодавством дійсно було передбачено право судді на виплату вихідної допомоги в розмірі місячного заробітку за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді судді, але не менше шестимісячного заробітку (в редакції Закону України "Про статус суддів" від 15.12.1992 року № 2862-ХІІ), а в подальшому в розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою (в редакції Закону України "Про судоустрій і статус суддів"), однак необхідною передумовою для набуття даного права є вихід судді у відставку.
Разом із тим, Законом України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання України" від 27.03.2014 року № 1166-VІІ, який набрав чинності з 01.04.2014 року, було внесено зміни до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та виключено з нього статтю 136, якою передбачалось, що судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.
При цьому обґрунтовуючи протиправність відмови відповідача, позивач зазначає, що право на відставку він набув ще задовго до подання заяви про відставку, а саме - 19.02.2009 року, а тому й право на отримання вихідної допомоги за ним має бути збережено незалежно від втрати чинності Законом України "Про статус суддів" від 15.12.1992 року № 2862-ХІІ та статті 136 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 року № 2453-VІ.
Проте зазначені доводи позивача судом оцінюються критично, з огляду на наступне.
У рішенні Конституційного Суду України від 09.02.1999 року № 1-рп/99 зазначено, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Відтак в даному випадку до спірних правовідносин необхідно застосовувати положення нормативно-правових актів, які діяли на час прийняття Верховною Радою України постанови про звільнення позивача, тобто станом на 08.09.2016 року.
Відповідно до ч. 1-4 ст. 120 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-VI (в редакції чинній на момент подання позивачем заяви про відставку) суддя, який має стаж роботи на посаді судді не менше двадцяти років, що визначається статтею 135 цього Закону, має право подати заяву про відставку.
Суддя має право у будь-який час перебування на посаді незалежно від мотивів подати заяву про звільнення з посади за власним бажанням.
Заява про відставку, заява про звільнення з посади за власним бажанням подається суддею безпосередньо до Вищої ради юстиції, яка протягом одного місяця з дня надходження відповідної заяви вносить до органу, який обрав або призначив суддю, подання про звільнення судді з посади.
Суддя здійснює свої повноваження до прийняття рішення про його звільнення.
Відповідно до ч. 2, 3 ст. 122 Закону № 2453-VI питання про звільнення з посади судді, обраного безстроково, розглядається на пленарному засіданні Верховної Ради України без висновку комітетів Верховної Ради України та будь-яких перевірок. Повноваження судді припиняються з дня прийняття Верховною Радою України постанови про звільнення з посади судді.
Таким чином зважаючи на те, що як на дату прийняття Верховною Радою України постанови про звільнення позивача з посади судді (08.09.2016 року) був чинним Закон України "Про судоустрій і статус суддів" в редакції від 01.04.2014 року, в якому відповідно до Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" від 27.03.2014 року № 1166-VII виключено статтю 136, що передбачала виплату судді, який вийшов у відставку, вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат, за останньою посадою, суд приходить до висновку, що у позивача відсутнє право на отримання такої допомоги.
Аналогічні висновки викладені в ухвалах Вищого адміністративного суду України від 16.08.2016 року (К/800/22224/16), від 16.06.2016 року (К/800/49255/15), від 04.10.2016 року (К/800/17188/16, К/800/17202/16, К/800/17180/16), від 18.10.2016 (К/800/52210/15, К/800/6281/16).
Водночас надаючи оцінку посиланням позивача на те, що чинні на момент набуття ним права на відставку положення ч. 3 ст. 43 Закону України "Про статус суддів" від 15.12.1992 року № 2862-ХІІ формували у нього, як судді, обґрунтовані припущення (правомірні, законні очікування) отримати при почесному видаленні з посади у відставку вихідної допомоги, то суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Так, обґрунтовуючи дані висновки позивач покликається на те, що із набуттям ним права на відставку він здобув і право на отримання вихідної допомоги передбаченої ч. 3 ст. 43 Закону України "Про статус суддів" від 15.12.1992 року № 2862-ХІІ, у зв'язку із чим у нього були очікування, що в майбутньому, при виході у відставку, він зможе його реалізувати. Оскільки наведений підхід, на його думку, в контексті статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини тлумачить поняття "майно" в тому числі і як "правомірні (законні) очікування" щодо певного стану речей у майбутньому, тому очікування ним здійснення певного права - права на виплату вихідної допомоги, що може вважатися "активом", має обґрунтовану законну підставу.
Проте суд вважає, що в межах обставин даної справи та за існуючого правового регулювання відносин пов'язаних із виходом судді у відставку, такий підхід до тлумачення правових висновків Європейського суду з прав людини здійснюється позивачем помилково.
Так, статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
У своїх висновках Європейський суд з прав людини неодноразово нагадував, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення пункту 1 дозволяє позбавлення власності лише "на умовах, передбачених законом", а пункт 2 визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію "законів".
Водночас стаття 1 Першого протоколу не гарантує права на надбання майна (рішення у справах "ОСОБА_2 дер Мюсель проти Бельгії" та "Копеський проти Словаччини"). Особа може заявляти про порушення статті 1 Першого протоколу тільки тією мірою, якою оскаржувані рішення національного суду стосуються її майна в розумінні цього положення. "Майном" може бути як "існуюче майно", так і активи, включаючи вимоги, стосовно яких особа може стверджувати, що вона має принаймні "легітимні сподівання" на реалізацію майнового права. "Легітимні сподівання" за своїм характером повинні бути більш конкретними, ніж просто надія й повинні ґрунтуватися на законодавчому положенні або юридичному акті, такому як судовий вердикт (рішення у справі "Копеський проти Словаччини").
Як зазначив Європейський суд з прав людини у справі "Сук проти України" (Заява № 10972/05) від 10.03.2011 року, яке набуло статусу остаточного 10.06.2011 року, держава на власний розсуд визначає, які доплати надавати своїм працівникам із державного бюджету. Держава може ввести, призупинити або припинити їх виплату, вносячи відповідні законодавчі зміни. І лише у випадку якщо законодавча норма, яка передбачає певні доплати, є чинною, а передбачені умови - дотриманими, державні органи не можуть відмовляти у їх наданні, доки законодавче положення залишається чинним (п. 23 рішення).
Однак суд встановив, що на момент звільнення позивача з посади судді Закон України "Про статус судів" на який посилається позивач, втратив чинність, а натомість був чинним Закон № 2453-VI який не передбачав права судді, звільненого з посади у зв'язку із виходом у відставку, на отримання вихідної допомоги.
Тому відсутні підстави стверджувати про порушення права позивача, гарантованого йому статтею 1 Першого Протоколу Конвенції (право на мирне володіння майном).
Щодо посилань позивача на порушення принципу юридичної визначеності при відмові у виплаті йому вихідної допомоги (у зв'язку із нечіткість та непередбачуваністю правових норм, що регулювали спірні правовідносини), то такі до уваги судом також не беруться, оскільки норми Закону № 2453-VI (були чинні на момент звільнення позивача з посади судді) чітко та однозначно вказували на відсутність права позивача на отримання вихідної допомоги. Тому, Закон № 2453-VI був доступним, чітким та передбачуваним у застосуванні (відповідав критеріям якості та доступності). Відтак, Рішення Європейського Суду з прав людини, на які посилається позивач в адміністративному позові не є достатньою правовою підставою для задоволення позову.
Підсумовуючи вищевикладене необхідно додатково вказати, що набуття суддею права на відставку і отримання права на виплату вихідної допомоги не є тотожними поняттями, оскільки набуття та реалізацію останнього законодавець повязував безпосередньо із виходом судді у відставку. А оскільки позивач своє право на відставку реалізував після скасування державою на законодавчому рівні виплат вихідної допомоги, суд приходить до висновку про необґрунтованість заявлених позивачем вимог.
У відповідності зі статтею 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, водночас частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст. ст. 11, 71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд згідно ст. 86 цього Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши надані ними докази, суд приходить до переконання про відсутність правових підстав для задоволення даного адміністративного позову.
Згідно ст. 94 КАС України судові витрати, здійснені позивачем, відшкодуванню не підлягають.
Керуючись статтями 158 - 163 КАС України, суд -
в задоволені позову відмовити.
Постанова суду може бути оскаржена до Вінницького апеляційного адміністративного суду через Хмельницький окружний адміністративний суд протягом десяти днів з дня її отримання.
Постанова набирає законної сили в порядку статті 254 КАС України.
Повний текст постанови виготовлено 02 лютого 2017 року о 09 год. 00 хв.
Головуючий суддя судді/підпис/ /підпис/ /підпис/ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3
"Згідно з оригіналом" Суддя ОСОБА_1