"03" лютого 2017 р.
Справа № 642/5513/16
Провадження № 2/642/157/17
01 лютого 2017 року м. Харків
Ленінський районний суд м. Харкова у складі:
Головуючого судді Гримайло А.М.
При секретарі Сорокіній Ю.В.
Розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про заборону вчинення дій, які можуть порушити право, та про визначення часток у спільному майні колишнього подружжя, суд -
Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про заборону вчинення дій, які можуть порушити право, та про визначення часток у спільному майні колишнього подружжя.
В обґрунтовані позовних вимог пояснив, що 21 березня 2011 року відповідач ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 21.03.2011 року N9 945 придбала квартиру АДРЕСА_1.
Купівля вказаної квартири відбулася під час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі.
Згідно зі ст. 60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Аналогічні положення містить й стаття 368 Цивільного кодексу України.
Тобто, незважаючи на те, що квартира АДРЕСА_1 зареєстрована на ім'я відповідача, вона, відповідно до положень ст. 60 Сімейного кодексу України, ч. З ст. 368 Цивільного кодексу України, є спільною сумісною власністю відповідача і позивача.
Відповідно до положень ст. 317 Цивільного кодексу України зміст права власності, полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Поняття спільної часткової власності викладено в ч. 1 ст. 368 Цивільного кодексу України як власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності. Відповідно до ч. 2 ст. 369 Цивільного кодексу України розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників.
Так як шлюб між позивачем та відповідачем рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від року по справі N 2-2387/2011 розірвано, вбачається, що відповідач має можливість самостійно розпорядитися вказаною квартирою.
Таким чином, вчинення будь-якого правочину щодо квартири АДРЕСА_1 залежить виключно від волевиявлення відповідача, вбачається, що існує загроза порушення прав позивача як співвласника вказаної квартири.
Відповідно до ч. 2 ст. 386 Цивільного кодексу України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
В зв'язку з чим позивач просить заборонити відповідачу укладати без згоди позивача будь-які правочини щодо користування та розпорядження квартирою № 3, що знаходиться у м. Харкові по вулиці Полтавський Шлях, 188.
Визнати право спільної часткової власності на однокімнатну квартиру АДРЕСА_1, жилою площею 16,8 кв. метри, загальною площею 32,2 кв. метри, а саме:
- за ОСОБА_1 на 1/2 частини одно кімнатної квартири N9 3 по вулиці Полтавський Шлях, 188, у м. Харкові;
- за ОСОБА_2 на 1/2 частини одно кімнатної квартири АДРЕСА_1.
Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання з'явилась. Проти позову заперечувала та просила застосувати строки позовної давності вказав, що дійсно сторони перебували в зареєстрованому шлюбі до 06.12.2011 року. Тобто рішення набрало чинності, і шлюб вважається розірваним з 17.12.2011 року.
Позивач звернувся до суду з вимогами про поділ спільного з відповідачем майна у вересні 2016 року, тобто майже через п'ять років після розлучення, при цьому порушивши строк позовної давності для звернення до суду з такою вимогою.
Відповідно до ч. 2 і 3 ст. 71 СК України передбачено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність в три роки.
Позовна давність обчислюється від дня, коли один зі співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення його права власності.
Виходячи з того, що по даній справі встановлено, що жодних порушень будь-яких права позивача стосовно користування, володіння або розпорядження спірною квартирою з боку відповідача не було і зворотне ніякими доказами не доведено, своїм зверненням до суду позивач порушив положення ч. 2 ст. 72 СК України.
Суд, вислухавши пояснення сторін, їх представників вивчивши матеріали справи встановив наступні факти.
Судом встановлено, що з 16 липня 1988 року сторони у справі перебували в зареєстрованому шлюбі, який відповідно до рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 06 грудня 2011 року був розірваний.
В період шлюбу, відповідачем по справі була придбана однокімнатна квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно.
Відповідно до ст.60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Статтею 65 СК України передбачено, що дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.
Відповідно до ст.66 СК України, подружжя має право домовитися між собою про порядок користування майном, що йому належить на праві спільної сумісної власності. Правовідносини щодо поділу спільного майна подружжя регулюються ст.69 СК України, відповідно до якої дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою.
Судом встановлено, що майно, про поділ якого заявлено вимоги, а саме квартира розташована за адресою: АДРЕСА_2 зареєстрована на відповідачеві ОСОБА_2, однак даний факт не спростовує презумпції належності вказаної квартири до спільної сумісної власності подружжя. Як вже було встановлено судом шлюб між сторонами розірвано, однак в результаті розірвання шлюбу співвласники перестають бути подружжям, але правовий режим їхнього майна, набутого за час шлюбу, залишається попереднім - спільною сумісною власністю, але вже колишнього подружжя, тобто спірна квартира належить ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності.
Згідно ст. 372 ЦК України майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Згідно ч. 1 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Згідно ч. 1 ст. 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.
Як встановив суд, об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, а саме сторін у справі позивача та відповідача є квартира, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 . Тобто сторони мають право на поділ вищевказаної квартири. За взаємною згодою сторони вказану квартиру не розділили. При поділі квартири, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 частки сторін є рівними, оскільки іншого не визначено домовленістю між ними.
В свою чергу, відповідач та її представник просили суд застосувати строк позовної давності. Представник відповідача в судовому засіданні просила відмовити в задоволенні позову, мотивуючи тим, що позивачем пропущений трирічний строк звернення до суду, оскільки з моменту розірвання шлюбу між сторонами минуло більше п'яти років.
Виходячи з зазначених відповідачем та його представником обставин, суд дійшов наступних висновків.
Як роз'яснено в п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі», встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.
Таким чином, пропущення строку позовної давності є підставою для відмови в позові в разі доведеності позовних вимог.
Згідно зі статтями 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України).
Відповідно до ст. 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).
Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (ч. 2 ст. 72 СК України).
Таким чином, вирішуючи питання початку перебігу строку позовної давності, слід виходити не з часу, коли відбулося розірвання шлюбу, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки саме по собі припинення шлюбу не є свідченням порушення права власності когось із подружжя.
Неподання позову про поділ майна, в тому числі після спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б свідчили про заперечення права одного з подружжя на набуте в період шлюбу майно, яке зареєстроване за іншим з подружжя, не може свідчити про порушення права одного з подружжя і вказувати на початок перебігу строку позовної давності.
Відповідний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15, який відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України.
В судовому засіданні представником позивача не були надані будь-які докази стосовно дати та обставин порушення права позивача на спірну квартиру, з яких суд мав би можливість зробити висновок щодо початку, зупинення або переривання перебігу строку позовної давності.
В судовому засіданні позивачем не надано жодного доказу, що відповідач яким то чином порушувала його права.
Представник позивача в судовому засіданні заперечував проти застосування строку позовної давності, посилаючись на те, що хоча шлюб між сторонами і був розірваний в 2011 року, але підставною для звернення до суду із вказаною вимогою є бажання позивача як співвласника спірної квартири, отримати можливість на свій розсуд розпорядитися своєю власністю. Отже обраний позивачем спосіб судового захисту направлений на усунення перешкод у здійсненні права власника на власний розсуд розпоряджатися належним йому майном, а відтак такий позов може бути пред'явлений у будь-який час поки існують перешкоди у здійсненні права.
Суд не може прийняти до уваги заперечення представника позивача щодо застосування до позовних вимог строку позовної давності, оскільки в судовому засіданні було встановлено, що шлюб між сторонами був розірваний 06 грудня 2011 року, з аналогічним позовом про визнання права власності на ? частину квартири, та поновлення порушеного права на проживання та користування спірною квартирою позивач ОСОБА_1 звертався до суду в березні 2012 року . Ухвалою суду від 11 квітня 2013 року його позов було залишено без розгляду. Тобто з того часу і виникло право позивача на захист свого порушеного права, однак звернувся позивач до суду за захистом цього права тільки 31.08.2016 року, тобто поза межами строку позовної давності.
Таким чином, аналізуючи вищенаведене, суд прийшов до висновку, що в задоволенні позову слід відмовити через пропуск строку позовної давності.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст.10, 11, 58-60, 88, 209,212 -215, ЦПК України, суд -
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про заборону вчинення дій, які можуть порушити право, та про визначення часток у спільному майні колишнього подружжя - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення до апеляційного суду Харківської області через Ленінський районний суд м. Харкова.
Суддя: А.М. Гримайло