ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА
01025, м. Київ, вул. Десятинна, 4/6, тел. 278-43-43
м. Київ
03.08.2009 р. 19:20 № 2а-1597/09/2670
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Мазур А.С. при секретарі Бистрик О.С., за участю:
позивача -ОСОБА_1
представника позивача -ОСОБА_2
представників відповідача -Набока В.М., Короля О.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до
третя особа: Державного казначейства України
ОСОБА_3
про визнання нечинним та скасування наказу про звільнення від 26.01.2009 року №38-к, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, витрат на правову допомогу та розрахунку за лікарняним листком
На підставі ч. 3 ст. 160 КАС України в судовому засіданні 3 серпня 2009 року проголошено вступну та резолютивну частини постанови. Виготовлення постанови у повному обсязі відкладено, про що повідомлено сторін після проголошення вступної та резолютивної частини постанови в судовому засіданні з урахуванням вимог ч.4 ст. 167 КАС України.
У лютому 2009 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державного казначейства України про визнання його звільнення незаконним.
В обґрунтування своїх вимог позивач посилався на те, що з 26.08.1997 року працював в Державному казначействі України на посаді директора Департаменту інформаційних технологій і 26.01.2009 року під тиском безпосереднього керівництва не за власним бажанням написав заяву про звільнення з роботи за власним бажанням. 28.01.2009 року, зрозумівши незаконні дії посадових осіб щодо його звільнення і не бажаючи припиняти трудові відносини з відповідачем, письмово повідомив відповідача про відкликання заяви про звільнення з роботи за власним бажанням, подавши про це письмову заяву від 28.01.2009 року, яку доставила до Державного казначейства України його дружина.
Також позивач зазначив, що таку ж заяву в той же день надіслав відповідачеві засобами експрес-доставки кореспонденції (фірма ТNT), про отримання відповідачем якої свідчить відповідна відмітка від 29.01.2009 року. Однак всупереч зазначеним обставинам 29.01.2009 року йому стало відомо, що він був звільнений за власним бажанням відповідно до заяви від 26.01.2009 року про звільнення з роботи за власним бажанням.
У судовому засіданні позивач підтримав позовні вимоги та пояснив, що заяву про звільнення за власним бажанням написав під примусом, наміру звільнятися з роботи не мав, звільнення було проведено до закінчення двотижневого строку, згоди між сторонами про дату звільнення не було. Вважаючи, що звільнення його з роботи проведено в порушення вимог ст.38 КЗпП України, просив задовольнити позов та визнати недійсним наказ Державного казначейства України про визнання звільнення ОСОБА_1 і поновити його на посаді директора Департаменту інформаційних технологій Державного казначейства України. У подальшому в процесі розгляду справи позивач доповнив позовні вимоги та просив визнати нечинним та скасувати наказ Державного казначейства України про звільнення ОСОБА_1 № 38 від 26.01.2009 року, поновити його на посаді директора Департаменту інформаційних технологій Державного казначейства України, стягнути з відповідача на користь ОСОБА_1 6 200 грн 00 коп. витрат на правову допомогу, 35 111 грн 52 коп. середнього заробітку за час вимушеного прогулу та 8 594 грн 00 коп. розрахунку за лікарняним листом непрацездатності від 30.01.2009 року.
Заперечуючи проти позову, представники Державного казначейства України подали письмові заперечення проти позовних вимог і в судовому засіданні зазначили, що 26.01.2009 року позивачем було написано заяву про звільнення за власним бажанням з 29.01.2009 року, тому між сторонами була досягнута домовленість про звільнення саме в такий строк. Протягом 28.01.2009 р. -24.02.2009 р. жодних заяв від позивача до Державного казначейства України не надходило. Про намір позивача звільнитися свідчать його дії щодо оформлення обхідного листа 05.02.2009 року та отримання трудової книжки. Тиску на позивача з боку керівництва Державного казначейства України не було. Заява позивача від 10.02.2009 р. яка зареєстрована за вх. № 8-143 від 24.02.2009 р. про наміри вийти на своє місце роботи після закінчення лікарняного листка розглянута та надана відповідь у якій зверталась увага позивача на те, що його звільнено відповідно до його заяви та видано трудову книжку. Вважаючи, що звільнення позивача відбулося з дотриманням вимог чинного законодавства, просили в задоволенні позову відмовити.
Під час розгляду справи судом залучено третю особу на стороні відповідача -Голову Державного казначейства України ОСОБА_3 У судові засідання третя особа не з'явилася, до суду надійшло письмове клопотання про розгляд справи за її відсутності.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення осіб які беруть участь у справі та свідків, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно дослідивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд доходить висновку, що позов задоволенню не підлягає з таких підстав.
Відповідно до ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 з 26.08.1997 року працював в Державному казначействі України на посаді директора Департаменту інформаційних технологій. 26.01.2009 року позивачем подано заяву про звільнення з роботи за власним бажанням із зазначенням дати звільнення, а саме з 29.01.2009 року.
Наказом Державного казначейства України від 26.01.2009 року № 38-к ОСОБА_1 звільнено з посади директора Департаменту інформаційних технологій з 29.01.2009 року за власним бажанням відповідно до ст. 38 КЗпП України із виплатою грошової компенсації за невикористані відпустки.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилався на те, що написав заяву про звільнення з роботи під тиском безпосереднього керівництва, проте згодом, скориставшись наданим йому законодавством правом відкликати раніше подану заяву про звільнення з роботи за власним бажанням, 28.01.2009 р. передав письмову заяву через свою дружину та надіслав таку ж заяву експрес-доставкою кореспонденції (фірма ТNT).
Відповідач заперечував проти факту отримання від ОСОБА_1 заяв про відкликання заяви про звільнення з роботи за власним бажанням та зазначив, що до 24.02.2009 р. взагалі жодної заяви від позивача не отримував.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в Постанові від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів»у справах про звільнення за ст. 38 КЗпП України суди повинні перевіряти доводи працівника про те, що власник або уповноважений ним орган примусили його подати заяву про розірвання трудового договору. Працівник, який попередив власника або уповноважений ним орган про розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, вправі до закінчення строку попередження відкликати свою заяву, і звільнення в цьому випадку не проводиться, якщо на його місце не запрошена особа в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації.
Викликана в якості свідка ОСОБА_4 надала суду пояснення про те, що 28.01.2009 р. на прохання свого чоловіка прибула до прохідної Державного казначейства України з метою подання заяви ОСОБА_1 про відкликання заяви про звільнення з роботи, разом з тим, належним чином зареєструвати таку заяву можливості не мала, а тому за пропозицією ОСОБА_5 віддала вказану заяву ОСОБА_6 з якою до цього часу знайома не була, згодом зателефонувала до першої приймальної Державного казначейства України та отримала відповідь про долучення даного документа до іншої отриманої кореспонденції для подальшого його опрацювання та відповідної реєстрації.
Викликаний в якості свідка ОСОБА_5 надав пояснення, з яких випливає, що 26.01.2009 р. його запросили до першої приймальної Державного казначейства України та ознайомили з висновком перевірки Контрольно-ревізійного управління України у якому йшла мова про порушення вимог законодавства з питань державних закупівель за програмою «Створення автоматизованих інформаційно-аналітичних систем фіскальних та фінансових органів», після чого він дізнався про те, що ОСОБА_1 прийняв рішення про звільнення з роботи за власним бажанням з 29.01.2009 р., разом з тим присутнім при написанні такої заяви не був. Також зазначив, що 28.01.2009 р. на прохання ОСОБА_1 намагався допомогти ОСОБА_4 передати заяву свого чоловіка про відкликання заяви про звільнення з роботи керівнику канцелярії Державного казначейства України - ОСОБА_6 яка в свою чергу запевнила, що віддасть вказаний документ до першої приймальної Державного казначейства України, при цьому, про подальші дії щодо руху вказаної заяви йому не відомі.
Викликаний в якості свідка ОСОБА_8 надав пояснення, з яких випливає, що 26.01.2009 р. до Управління персоналом надано заяву ОСОБА_1 про звільнення з роботи за власним бажанням з 29.01.2009 р. за результатом розгляду якої в управлінні було підготовлено відповідний наказ який було передано до Голови Державного казначейства України для прийняття рішення. Також зазначив, що будь-яких відомостей про тиск на ОСОБА_1 не має, заяви ОСОБА_1 про відкликання своєї заяви про звільнення з роботи за власним бажанням протягом 27.01.2009 р. -29.01.2009 р. до управління не надходило.
Викликана в якості свідка ОСОБА_6 надала суду пояснення, з яких випливає, що жодних заяв від ОСОБА_1 протягом 27.01.2009 р. -29.01.2009 р. для реєстрації у канцелярії не надходило, також зазначила, що з дружиною ОСОБА_1 не знайома.
Викликаний в якості свідка ОСОБА_9 надав пояснення, з яких випливає, що присутнім під час прийняття рішення ОСОБА_1 щодо свого звільнення з роботи та оформлення ним відповідної заяви не був, відомостей про тиск на ОСОБА_1 не має, будь-яких заяв ОСОБА_1 про відкликання своєї заяви про звільнення з роботи за власним бажанням протягом 27.01.2009 р. -29.01.2009 р. не отримував.
Викликана в якості свідка ОСОБА_7 надала суду пояснення, з яких випливає, що підпис, який зафіксовано у журналі кур'єрської служби (фірма ТNT) від про отримання кореспонденції від 29.01.2009 р. дійсно належить їй, проте зазначила, що конверти передані кур'єрською службою не розкриває та не вивчає, рішення про реєстрацію документів не приймає, всю кореспонденцію отриману від кур'єрської служби не розриваючи долучає до іншої кореспонденції для подальшого її розгляду керівництвом, а тому не пригадує що саме за документ отримувала.
До матеріалів справи також долучено витяг з електронної бази даних вхідної кореспонденції за період з 28.01.2009 р. по 30.01.2009 р., витяг надходжень скарг та звернень громадян, контрольно-реєстраційні картки звернень громадян та решти інших отриманих документів з яких вбачається, що від ОСОБА_1 до Державного казначейства України документів які підлягають реєстрації відділом вхідної і вихідної кореспонденції не надходило. Достовірність вказаного витягу позивачем не заперечувалась.
Що ж стосується посилань позивача на накладну кур'єрського відправлення фірми ТNT за №GD249472403WW як на доказ отримання відповідачем заяви про відкликання його заяви про звільнення з роботи за власним бажанням, то суд вважає такий доказ неналежним, оскільки зі змісту даної накладної не вбачається, що відправлено саме вказану заяву, крім того у графі «Содержимое отправления»значиться »вагою 100гр.
У якості доказу подання ОСОБА_4 заяви свого чоловіка про відкликання заяви про звільнення з роботи на вимогу представника позивача судом було зобов'язано відповідача надати запис із системи відеоспостереження встановленої на території Державного казначейства України, проте з листа ТОВ «Архіс»№11/05 від 28.05.2009 р. вбачається, що цифрова система відеоспостереження, яка встановлена на території Державного казначейства України за адресою вул. Бастіонна, 6, 6-а та вул. Дружби Народів, 38, забезпечує автоматичну безперервну реєстрацію відеоінформації на серверах, що надходить від відеокамер при спрацюванні детектора руху, протягом 14 діб, а тому на даний час отримання відеозаписів за 28.01.2009 р. неможливе.
Таким чином, оцінивши зібрані по справі письмові докази та пояснення свідків у їх сукупності суд доходить висновку про недоведеність факту подання ОСОБА_1 заяви про відкликання раніше поданої заяви про звільнення з роботи за власним бажанням та про тиск на нього з боку керівництва.
Разом з тим, суд приймає до уваги те, що 05.02.2009 року позивачем оформлено та підписано у відповідних керівників структурних підрозділів Державного казначейства України обхідний лист, здано постійну перепустку та отримано трудову книжку про що свідчить копія витягу з журналу видачі трудових книжок, при цьому позивач в судовому засіданні зазначив, що в цей день до керівництва із заявою про відкликання раніше поданої заяви про звільнення з роботи за власним бажанням не звертався.
Крім того, у пункті 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" роз'яснено, що при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за п. 1 ст. 36 КЗпП (за згодою сторін), договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу.
Сама по собі згода власника або уповноваженого ним органу задовольнити прохання працівника про звільнення до закінчення строку попередження не означає, що трудовий договір припинено за п. 1 ст. 36 КЗпП, якщо не було домовленості сторін про цю підставу припинення трудового договору. В останньому випадку звільнення вважається проведеним з ініціативи працівника (ст. 38 КЗпП).
Також в обґрунтування своїх позовних вимог позивач вказував те, що відповідач звільнив його з порушенням вимог ст. 40, 41 КЗпП України, а саме під час перебування позивача на лікарняному, при цьому позивач посилався на п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів»від 06.11.1992 р. № 9.
Разом з тим, з п. 17 зазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України вбачається, що правила про недопустимість звільнення працівника в період тимчасової непрацездатності, а також у період перебування у відпустці (ч. 3 ст. 40 КЗпП) стосуються як передбачених статтями 40, 41 КЗпП, так й інших випадків, коли розірвання трудового договору відповідно до чинного законодавства провадиться з ініціативи власника або уповноваженого ним органу. Водночас, жодних обмежень на звільнення працівника за власним бажанням у період його тимчасової непрацездатності законодавством про працю не передбачено.
Таким чином, враховуючи ініціативу позивача про своє звільнення, відсутність доказів відкликання своєї заяви, підстав для продовження трудових відносин позивача із відповідачем, судом не вбачається.
Частиною 1 статті 9 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частиною 3 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони зокрема: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Частиною 1 статті 11 КАС України передбачено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до частини 1, 2 статті 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Оцінивши зібрані по справі докази, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд дійшов висновку, що позов задоволенню не підлягає.
Керуючись статтями 69, 70, 71 та 158-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
У задоволенні позову відмовити.
Постанова відповідно до частини 1 статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, встановленого цим Кодексом, якщо таку заяву не було подано.
Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з дня її складення в повному обсязі за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання через суд першої інстанції заяви про апеляційне оскарження з наступним поданням протягом двадцяти днів апеляційної скарги. Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.
Повний текст постанови складено та підписано 17 серпня 2009 року.
Суддя Мазур А.С.