26 січня 2017 р.Справа № 629/4530/16-а
Колегія суддів Харківського апеляційного адміністративного суду у складі
Головуючого судді: Подобайло З.Г.
Суддів: Тацій Л.В. , Григорова А.М.
за участю секретаря судового засідання Гришко Ю.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 07.12.2016р. по справі № 629/4530/16-а
за позовом ОСОБА_1
до Лозівського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Харківської області
про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 звернувся до суду із адміністративним позовом до Лозівського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Харківської області, в якому просив визнати протиправним порушення з боку Лозівського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Харківської області у відношенні нього вимог статей 22 та 46 Конституції України, якими він відповідно до п. 2 Положення про управління Пенсійного фонду України в районах, містах, районах у містах, а також у містах та районах (Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 15 січня 2015 р. за № 41/26486) зобов'язаний керуватися у своїй діяльності, а також підпунктів 7 та 8 пункту 4 цього положення, згідно яких відповідач призначає (здійснює перерахунок) і виплачує пенсії, для чого забезпечити своєчасне і в повному обсязі фінансування та виплату цих пенсій, які згідно із законодавством здійснюються за рахунок державного бюджету України. Зобов'язати Лозівське об'єднане управління Пенсійного фонду України Харківської області негайно поновити його права отримувати державні пенсії як інваліду-ліквідатору ЧАЕС 2-ої групи в розмірі 8,75 мінімальних пенсій за віком, для чого зобов'язати негайно здійснити відповідний перерахунок та забезпечити своєчасне і в повному обсязі фінансування та виплату цих пенсій за рахунок державного бюджету України. З урахуванням факту, що державні пенсії як інваліду ЧАЕС є єдиним джерелом фінансування його харчування, лікування та життя, фізичної неможливості отримувати інші доходи, просить допустити негайне виконання судового рішення в цілому, а також розглядати позов в скороченому провадженні.
Постановою Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 07.12.2016 року відмовлено у задоволенні адміністративного позову.
Позивач, не погодившись із судовим рішенням, подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 07.12.2016 року та прийняти нову, якою задовольнити позовні вимоги. Вважає, , що оскаржувана постанова порушує принцип законності, визначений статтею 9 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) та вимогу про офіційне з'ясування всіх обставин у справі, визначену статтею 11 КАС України, що відповідно до п.п. 1 та 3 статті 202 КАС України є підставою для скасування цієї постанови та ухвалення нового рішення. Так вирішуючи справу по суті, судом повністю проігноровані позовні вимоги про порушення відповідачем вимог статті 22 Конституції України, яка забороняє при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів скасовувати або звужувати конституційні права інваліда ЧАЕС та війни позивача на соціальний захист, що включає право на забезпечення його у разі часткової втрати працездатності, визначені статтею 46 Конституції України, що привело до порушення судом принципу законності - так при наявності статті 22 Конституції України, яка регулює спірні правовідносини, суд застосував правові нормативні акти, які мають нищу юридичну силу. Одночасно суд, вказавши в описовій частині на заявлене позивачем порушення вимог статті 22 Конституції України, ні в мотивувальній, ні в резолютивній частині не дослідив цього питання, чим допустив неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи.
Апеляційна скарга розглядається відповідно до ч. 6 ст. 12 КАС України та ч. 1 ст. 41 КАС України, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду та доводи апеляційної скарги, дослідивши письмові докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та знайшло своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи, що позивач є інвалідом ІІШ групи, захворювання пов'язано з виконанням наслідків аварії на ЧАЕС та перебуває на пенсійному обліку в Лозівському об'єднаному управлінні Пенсійного фонду України Харківської області.
Не погоджуючись із розміром основної та додаткової пенсії, позивач 07.11.2016 року звернувся до відповідача із заявою, в якій просив привести нарахування та виплату належних йому державних пенсій як інваліду-ліквідатору ЧАЕС у відповідність до Конституції України.
Листом від 15.11.2016 року №135/К Лозівське об'єднане управління Пенсійного фонду України Харківської області повідомило про відсутність підстав для перерахунку пенсій, посилаючись на те, що нарахування пенсії та її виплата проводиться у відповідності до чинної постанови КМУ від 23.11.2011р. №1210 "Про підвищення рівня соціального захисту громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи".
Позивач, не погоджуючись із вказаними діями, звернувся до суду з даним позовом.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку , що Лозівське об'єднане управління Пенсійного фонду України Харківської області діяло на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України , тому позовні вимоги є необґрунтованість.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позовних вимог, враховуючи наступне.
Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров'я та створює порядок визначення категорій зон радіоактивного забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення, визначені Законом України "Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи".
Відповідно до ст. 49 вищенаведеного Закону України, пенсії особам, віднесеним до 1 категорії, встановлюються у вигляді: а) державної пенсії, б) додаткової пенсії за шкоду, завдану здоров'ю, яка призначається після виникнення права на державну пенсію. Пенсії особам, віднесеним до категорій 1, 2, 3, 4, встановлюються у вигляді державної пенсії та додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров'ю, яка призначається після виникнення права на державну пенсію.
Згідно абз. 3 ст. 50 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (у редакції, що діяла до 01 січня 2015 року), особам, віднесеним до категорії 1, інвалідам II групи призначається щомісячна додаткова пенсія за шкоду, заподіяну здоров'ю, у 75 процентів мінімальної пенсії за віком.
Частиною 4 статті 54 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (у редакції, що діяла до 01 січня 2015 року) встановлено, що в усіх випадках розміри пенсій для інвалідів ІІ групи, щодо яких встановлено зв'язок з Чорнобильською катастрофою, не можуть бути нижчими 8 мінімальних пенсій за віком.
Разом з тим, з 01.01.2015 року набув чинності Закон України "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України", яким ст.ст. 50, 54 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" були викладені у новій редакції.
Так, ст. 50 вказаного Закону (на час виникнення спірних правовідносин) передбачає, що особам, віднесеним до категорії 1, призначається щомісячна додаткова пенсія за шкоду, заподіяну здоров'ю, у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України.
Згідно ч. 3 ст. 54 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (в редакції, яка діє на даний час), умови, порядок призначення та мінімальні розміри пенсії по інвалідності, що настала внаслідок каліцтва чи захворювання, і пенсії у зв'язку з втратою годувальника внаслідок Чорнобильської катастрофи визначаються актами Кабінету Міністрів України з відповідних питань.
Постановою Кабінету Міністрів України від 23.11.2011 року № 1210 був затверджений "Порядок обчислення пенсій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (далі - Порядок).
Згідно з п.п. 1 п. 11 Порядку мінімальний розмір пенсії для учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС II групи інвалідності становить 160 відсотків прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність.
Відповідно до п. 13 Порядку щомісячна додаткова пенсія за шкоду, заподіяну здоров'ю, відповідно до Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", особам, що належать до категорії 1 з числа учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, інвалідам IІ групи виплачується у розмірі 379 грн. 60 коп.
Судом першої інстанції встановлено та знайшло своє підтвердження під час апеляційного розгляду, що Лозівським об'єднаним управлінням пенсійного фонду України Харківської області пенсія позивачу нараховується та виплачується в розмірах, встановлених постановою КМУ від 23.11.2011р. № 1210 "Про підвищення рівня соціального захисту громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи".
28.12.2014 року на підставі Закону № 76-VII «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» статті 50, 54 Закону «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» викладені в новій редакції, де умови, порядок призначення додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров'ю та мінімальні розміри пенсії по інвалідності, що настала внаслідок каліцтва чи захворювання, і пенсії у зв'язку з втратою годувальника внаслідок Чорнобильської катастрофи визначаються актами Кабінету Міністрів України з відповідних питань.
Так, у відповідності ч.1 ст. 117 Конституції України, Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання.
Отже, Кабінет Міністрів України є органом, який забезпечує проведення державної політики у соціальній сфері, а Пенсійний фонд України є органом, який реалізує таку політику, в тому числі за рахунок коштів Державного бюджету України, тобто Кабінету Міністрів України надано право визначати порядок та розміри соціальних виплат виходячи з наявного фінансового ресурсу бюджету Пенсійного фонду України, що узгоджується з функціями Уряду України, визначеними в п.п.2, 3 ст.116 Конституції України.
Рішенням Конституційного Суду України №20-рп/2011 від 26 грудня 2011 року щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 4 розділу УІІ «Прикінцеві положення» Закону України «Про Державний бюджет України на 2011 рік», було визнано таким, що відповідає Конституції України (є конституційним), пункт 4 розділу УІІ «Прикінцеві положення» Закону України «Про Державний бюджет України на 2011 рік» від 23.12.2010 року з наступними змінами, де Конституційний Суд України зазначив, що Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої влади наділений конституційними повноваженнями спрямовувати і координувати діяльність міністерств, інших органів виконавчої влади, до яких належить і Пенсійний фонд України. Також, рішенням Конституційного Суду України №20-рп/2011 від 26 грудня 2011 року визначено, що розміри соціальних виплат залежать від соціально-економічних можливостей держави.
При цьому, слід звернути увагу, що Європейський суд з прав людини у рішенні від 9 жовтня 1979 року у справі «Ейрі проти Ірландії» також констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі «Кйартан Асмундсон проти Ісландії» від 12 жовтня 2004 року.
З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з твердженням суду першої інстанції про те, що соціальний захист державою осіб, які мають право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, охоплює комплекс заходів, які здійснює держава в межах її соціально-економічних можливостей.
Крім того, рішенням Конституційного суду України у справі за конституційним поданням правління Пенсійного фонду України щодо офіційного тлумачення положень статті 1, частини першої, другої та третьої статті 95, частини другої статті 96, пунктів 2, 3, 6 статті116, частини другої статті 124, частини першої статті 129 Конституції України, пункту 5 частини першої статті 4 Бюджетного кодексу України, пункту 2 частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України в системному зв'язку з окремими положеннями Конституції України від 25 січня 2012 року №3рп/2012 встановлено, що нормативно - правові акти Кабінету міністрів України, якими регулюються бюджетні відносини, зокрема питання соціального захисту за рахунок Державного бюджету України, є складовою бюджетного законодавства відповідно до пункту 5 частини першої статті 4 Бюджетного кодексу України. Отже, суди загальної юрисдикції України під час вирішення справ щодо соціального захисту прав громадян повинні застосовувати нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, прийняті на підставі і на виконання Бюджетного кодексу України, інших законів України, в тому числі закону про Державний бюджет України на відповідний рік.
Таким чином, з урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що відповідачем правомірно відмовлено ОСОБА_1 у здійсненні перерахунку пенсії як учаснику ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС 1-ої категорії у розмірі 8,75 мінімальних пенсій за віком, оскільки нарахування та виплата пенсії позивачу здійснюється у відповідності до вищезазначених законодавчих актів.
Доводи апеляційної скарги щодо не вірного застосування судом норм матеріального права, а саме ст.ст. 50, 54 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" в редакції, що діяла на момент призначення пенсії позивачу, колегія суддів вважає помилковими, тому як на час виникнення спірних правовідносин зазначена редакція закону втратила чинність та діяла в іншій редакції, якою розмір пенсії встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Доводи позивача щодо порушення відповідачем вимог ст. 22 Конституції України колегія суддів вважає помилковими, з огляду на таке.
Відповідно до ч. 3 ст. 22 Конституції України, при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
На залежність розмірів соціальних виплат особі від економічних чинників вказано у рішенні Конституційного Суду України від 19.06.2001 року № 9-рп/2001, зокрема зазначено, що право на пенсію, її розмір та суми виплат можна пов'язувати з фінансовими можливостями держави, з економічною доцільністю, соціально-економічними обставинами у той чи інший період її розвитку, а також з часом ухвалення відповідних нормативно-правових актів.
Окрім цього, у азб. 5,6, 10 п.2.1 рішення Конституційного Суду України від 26.12.2011 року №1-42/2011 щодо відповідності Конституції України (конституційності) певних положень Закону України "Про Державний бюджет України на 2011 рік" зазначено, що Конституційний Суд України, вирішуючи це питання, враховує також положення актів міжнародного права. Так, згідно зі статтею 22 Загальної декларації прав людини розміри соціальних виплат і допомоги встановлюються з урахуванням фінансових можливостей держави. Європейський суд з прав людини у рішенні від 9 жовтня 1979 року у справі "Ейрі проти Ірландії" констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі "Кйартан Асмундсон проти Ісландії" від 12.10.2004 року.
Отже, одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень.
Таким чином, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема,через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави. Водночас зміст основного права не може бути порушений, що є загальновизнаним правилом, на що вказав Конституційний Суд України у Рішенні від 22.09.2005 року N5-рп/2005 у справі про постійне користування земельними ділянками.
Також, право встановлювати законодавчі обмеження щодо виплати пенсії узгоджується з правовою позицією Європейського суду викладеною в справі за заявою "Великоди Валентини Ніканорівни проти України" №43331/12 від 03.06.2014 року в якій суд прийшов до висновку, що положення Протоколу № 1 до Конвенції не встановлюють жодних обмежень свободи Договірних держав вирішувати, запроваджувати чи ні будь-які форми системи соціального забезпечення, або обирати тип чи розмір пільг для забезпечення у рамках будь-якої такої системи. Стаття 1 Першого протоколу не гарантує як таке право на будь-які соціальні виплати у певному розмірі. "Вимога" може становити "майно" у розумінні статті 1 Першого протоколу, лише якщо достатньою мірою встановлено, що вона підлягає виконанню. З огляду на те, що до відповідного законодавства було внесено зміни та доповнення, не можна вважати, що надання заявниці права на пільгу у певному розмірі було встановлено достатньою мірою. Більше того, навіть припускаючи, що зміни та доповнення до Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" становили втручання у право заявниці на мирне володіння майном у розумінні статті 1 Першого протоколу, Суд нагадує, що перша та найважливіша вимога цього положення полягає у тому, що будь-яке втручання з боку державних органів влади у мирне володіння майном має бути законним та має переслідувати легітимну мету "в інтересах суспільства". Будь-яке втручання має також бути обґрунтовано пропорційним переслідуваній меті. Іншими словами, має зберігатися "справедливий баланс" між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами щодо захисту основоположних прав особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде накладений особистий та надмірний тягар.
Колегія суддів зазначає, що закон, яким викладені в новій редакції положення статей 50,54 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" є чинними, не скасований та не визнаний неконституційним.
Враховуючи вищенаведене, колегія суддів дійшла висновку, що вказані позивачем обставини не є пасивною поведінкою суб'єкта владних повноважень, яка могла б бути пов'язана з невиконанням останнім дій, які повинні були і могли бути вчинені в силу покладених на відповідача обов'язків і згідно з чинним законодавством України, що в свою чергу несло б негативний вплив на реалізацію прав, свобод та інтересів позивача, а відтак відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог.
Згідно ст. 2 КАС України, основним завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права (ч.1 ст. 6 КАС України).
Відповідно до частини 1 статті 11 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно із вимогами ч. 1 ст. 71 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд згідно із статтею 86 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Колегія суддів зазначає, що позивачем, як під час розгляду справи у суді першої інстанції так і під час її апеляційного перегляду, не було надано належних та допустимих доказів на підтвердження обґрунтованості заявлених позовних вимог.
Натомість, відповідач, будучи суб'єктом владних повноважень та заперечуючи проти позову, довів правовірність власних дій, які є предметом оскарження позивачем.
В силу ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 3 статті 2 КАС України встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
З огляду на зазначене, колегія суддів дійшла висновку, що в спірних відносинах відповідач діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а також з використанням повноважень з метою, з якою ці повноваження надано, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення; безсторонньо (неупереджено), добросовісно та розсудливо.
Доводи апеляційної скарги з посиланням на не вирішення судом першої інстанції під час розгляду справи всіх позовних вимог є помилковими , виходячи з наступного.
Відповідно до частини першої статті 168 КАС України, суд, що ухвалив судове рішення, може за заявою особи, яка брала участь у справі, чи з власної ініціативи прийняти додаткову постанову чи постановити додаткову ухвалу у випадках, якщо: 1) щодо однієї із позовних вимог, з приводу якої досліджувалися докази, чи одного з клопотань не ухвалено рішення; 2) суд, вирішивши питання про право, не визначив способу виконання судового рішення; 3) судом не вирішено питання про судові витрати.
Як вбачається із вказаної статті, процесуальний інститут додаткового судового рішення дає можливість виправити помилки суду, спричинені недотриманням вимог судового рішення, зокрема, щодо наявності в ньому відповіді на всі заявлені вимоги позивача (третьої особи), наявності суджень суду щодо способу виконання судового рішення у випадку, коли такі судження є необхідними, вирішення питання про судові витрати.
З наведеного слідує, що додаткове судове рішення є засобом усунення недоліків основного, яким вирішено спір по суті позовних вимог за результатами судового розгляду справи, а не додаткових судових рішень.
Враховуючи вищевикладене , доводи апеляційної скарги є безпідставними, не впливають на правомірність висновків суду, а відповідно і підстави для скасування постанови суду першої інстанції відсутні.
На підставі наведеного, суд апеляційної інстанції погоджується повністю із висновком суду першої інстанції, так як обставини справи встановлені правильно, докази досліджені вірно, відповідно рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, правова оцінка обставинам у справі дана вірно, тому судове рішення не підлягає скасуванню, апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Керуючись ст. 160, 167, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 209, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 07.12.2016р. по справі № 629/4530/16-а залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання ухвали у повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.
Головуючий суддя (підпис)Подобайло З.Г.
Судді(підпис) (підпис) Тацій Л.В. Григоров А.М.
Повний текст ухвали виготовлений 31.01.2017 р.