73000, м. Херсон, вул. Театральна, 18
тел. /0552/ 49-31-78
Веб сторінка : ks.arbitr.gov.ua/sud5024/
26 січня 2017 року Справа № 923/15/17
Господарський суд Херсонської області у складі судді Ярошенко В.П. при секретарі Бєловій О.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу
за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, м. Кременчук Полтавської області
до: фізичної особи-підприємця ОСОБА_2, м. Скадовськ Херсонської області
про визнання договору недійсним
за участю представників сторін:
від позивача - не прибули
від відповідача - уповноважена особа ОСОБА_3, договір від 24.01.2017
Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 (позивач) звернувся з позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (відповідач) про визнання недійсним договору поставки № 1/140515 від 28.05.2015 з моменту його укладення - з 28.05.2015.
Позивач в засідання суду не прибув і витребуваних судом доказів не надав, незважаючи на те, що був належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи. Так, ухвала від 05.01.2017 про порушення провадження у справі та призначення її до розгляду в засіданні суду 26.01.2017, надіслана позивачу за зазначеною в позові та виписці з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців адресою (АДРЕСА_1) повернута до суду з відміткою Укрпошти "за закінченням строку зберігання".
Будь-яких письмових заяв і клопотань на день розгляду справи від відповідача щодо відкладення розгляду справи до суду не надійшло. Подальше ж відкладення розгляду справи призведе до затягування судового процесу і є порушенням приписів статті 22 ГПК України, зокрема, стосовно обов'язку сторін добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони.
Згідно абзаців 1,3 підпункту 3.9.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 року №18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" (із змінами внесеними постановою пленуму Вищого господарського суду України №3 від 16.01.2013 року) особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК. За змістом зазначеної статті 64 ГПК, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи.
Відповідач згідно відзиву на позовну заяву позовні вимоги не визнає, мотивуючи відсутністю правових підстав для їх задоволення, позовну заяву вважає такою, що не відповідає фактичним обставинам справи.
Після закінчення розгляду справи в судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представника відповідача, суд
28 травня 2015 року між сторонами було укладено договір поставки № 1/140515, за умовами якого (п. 1.1) фізична особа-підприємець ОСОБА_2 (відповідач, постачальник) зобов'язалась у порядку та на умовах, визначених цим договором постачати фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1 (позивач, покупець) товар в асортименті, кількості та за ціною, що погоджуються сторонами в специфікаціях та/або в накладних, які є невід'ємною частиною цього договору, вільний від прав та претензій третіх осіб, а покупець зобов'язується прийняти зазначений вище товар і оплатити його вартість.
Відповідно до п. 4.1 договору, загальна сума цього договору 500000грн і складається із вартості всіх фактичних поставок.
Пунктами 7.1, 7.2 договору сторони узгодили, що цей договір набирає чинності з моменту підписання його сторонами і діє до 31.12.2015. Закінчення строку цього договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії цього договору.
В преамбулі договору, в розділі "Сторони" зазначено, що даний договір укладається між фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 (постачальник) та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (покупець).
В розділі 8 договору "Місцезнаходження та реквізити сторін" зазначається, що представником постачальника є ОСОБА_5, підстава повноважень - довіреність, посвідчена нотаріусом Умурзаковим 03.01.2015, номер запису № 1. З тексту зазначеної довіреності вбачається, що відповідач надала ОСОБА_5, зокрема, бути її представником та право розписуватись за неї.
Позивач посилається на те, що текст підписаного зі сторони відповідача договору був переданий йому для підписання поштою, тому повноваження представника по довіреності він не перевіряв. Однак, ознайомившись з текстом довіреності, позивачем було виявлено факт відсутності у представника ОСОБА_5 повноважень на укладення від імені відповідача договорів. З огляду на викладене, позивач вважає, що договір поставки від 28 травня 2015 року № 1/140515 має бути визнаний судом недійсним відповідно до ч. 1 ст. 215, ч. 2 ст. 203 ЦК України.
Оцінюючи подані позивачем докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені у статті 203 ЦК України, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Статтею 215 ЦК України закріплено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Пунктом 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009р. №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" визначено, що при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.
Відповідно до п.2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009р. №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК України, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.
Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (ст.ст.1, 8 Конституції України).
Пунктом 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013р. №11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" роз'яснено, що правовідносини, пов'язані з визнанням правочинів (господарських договорів) недійсними, регулюються ЦК України, ГК України, Земельним кодексом України, Законами України "Про оренду землі", "Про приватизацію державного майна", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", "Про іпотеку", "Про страхування", "Про банки і банківську діяльність", "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" та іншими актами законодавства.
Правочин може бути визнаний недійсним з підстав, передбачених законом.
Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями207, 208 ГК України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої - третьої, п'ятої статті 203 ЦК України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів, зокрема, статей 228, 229, 230, 232, 234, 235 ЦК України, абзацу другого частини шостої статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", частини другої статті 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", частини другої статті 15 Закону України "Про оренду землі", статті 12 Закону України "Про іпотеку", частини другої статті 29 Закону України "Про страхування", статті 78 Закону України "Про банки і банківську діяльність", статті 7 1 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" тощо.
Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Згідно п.2.5 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013р. "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними", правочини, які не відповідають вимогам закону, не породжують будь-яких бажаних сторонам результатів, незалежно від волі сторін та їх вини у вчиненні незаконного правочину. Правові наслідки таких правочинів настають лише у формах, передбачених законом, - у вигляді повернення становища сторін у початковий стан (реституції) або в інших. У зв'язку з цим господарським судам: слід мати на увазі, що визнання правочину (господарського договору) недійсним господарським судом є наслідком його вчинення з порушенням закону, а не заходом відповідальності сторін. Тому для такого визнання, як правило, не має значення, чи усвідомлювали (або повинні були усвідомлювати) сторони протиправність своєї поведінки під час вчинення правочину; винятки з цього правила можливі, якщо вони випливають із закону (див., зокрема, абзац шостий підпункту 3.3, підпункт 3.6 і підпункт 3.7 пункту 3 цієї постанови); необхідно з урахуванням приписів статті 215 ЦК України та статті 207 ГК України розмежовувати види недійсності правочинів, а саме: нікчемні правочини, недійсність яких встановлена законом (наприклад, частина перша статті 220, частина друга статті 228 ЦК України, частина друга статті 207 ГК України), і оспорювані, які можуть бути визнані недійсними лише в судовому порядку за позовом однієї з сторін, іншої заінтересованої особи, прокурора (зокрема, частина перша статті 227, частина перша статті 229, частина перша статті 230, частина перша статті 232 ЦК України, частина перша статті 207 ГК України). За змістом частини другої статті 215 ЦК України нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, є недійсним незалежно від наявності чи відсутності відповідного рішення суду. Однак це не виключає можливості подання та задоволення позову про визнання нікчемного правочину (господарського договору) недійсним. Отже, спори про визнання нікчемних правочинів недійсними підлягають вирішенню господарськими судами у загальному порядку. З'ясувавши, що оспорюваний правочин є нікчемним, господарський суд зазначає в резолютивній частині рішення про його недійсність або, за відсутності підстав для такого визнання, відмовляє в задоволенні позову. Сторони нікчемного правочину не зобов'язані виконувати його умови (навіть якщо суд не визнавав його недійсним). Поряд з тим законом не виключається можливість вирішення судом спорів, пов'язаних з визнанням нікчемних правочинів дійсними, у випадках, встановлених законом (частина друга статті 218, частина друга статті 220 ЦК України).
Пунктом 3.3 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" роз'яснено, що у господарських відносинах правочин (договір), як правило, вчиняється шляхом складання документа (документів), що визначає (визначають) його зміст і підписується безпосередньо особою, від імені якої він вчинений, або іншою особою, яка діє в силу повноважень, заснованих, зокрема, на законі, довіреності, установчих документах.
Вирішуючи спори, пов'язані з представництвом юридичної особи у вчиненні правочинів, господарські суди повинні враховувати таке. Письмовий правочин може бути вчинений від імені юридичної особи її представником на підставі довіреності, закону або адміністративного акта.
При цьому згідно ст. 241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою.
Відповідно до п. 3.3 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. N 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" припис абзацу першого частини третьої статті 92 ЦК України зобов'язує орган або особу, яка виступає від імені юридичної особи не перевищувати своїх повноважень. Водночас саме лише порушення даного обов'язку не є підставою для визнання недійсними правочинів, вчинених цими органами (особами) від імені юридичної особи з третіми особами, оскільки у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (абзац другий частини третьої статті 92 ЦК України). Отже, позов про визнання недійсним відповідного правочину може бути задоволений у разі доведеності юридичною особою (позивачем) у господарському суді тієї обставини, що її контрагент знав або повинен був знати про наявні обмеження повноважень представника цієї юридичної особи, але, незважаючи на це, вчинив з ним оспорюваний правочин (що не отримав наступного схвалення особи, яку представляють).
Факту обізнаності позивача щодо відсутності у особи, яка підписала спірний правочин від імені відповідача, відповідних повноважень судом встановлено не було.
Рішенням господарського суду Полтавської області від 20.09.2016 у справі №917/1131/16 встановлено, що на виконання умов договору поставки від 28.05.2015 №1/140515 ФОП ОСОБА_2 поставила ФОП ОСОБА_1 товар, який було ним прийнято, але не в повному обсязі виконано зобов'язання щодо оплати отриманого товару.
Пунктом 3.4 наведеної вище постанови пленуму Вищого господарського суду України передбачено, що наступне схвалення юридичною особою правочину, вчиненого від її імені представником, який не мав належних повноважень, унеможливлює визнання такого правочину недійсним (стаття 241 ЦК України).
З врахуванням зазначеного вище, встановленого факту поставки відповідачем та прийняття позивачем товару, поставленого за спірною угодою, що свідчить про схвалення ними останньої, не доведення обставин, з якими закон, зокрема, ст. ст. 203, 215 ЦК України, пов'язує недійсність правочинів, тому суд відмовляє в задоволенні позову.
Відповідно до положень ст.ст. 33, 34 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.
Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.
Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин в їх сукупності, суд дійшов висновку, що заявлені позивачем вимоги задоволенню не підлягають.
Витрати зі сплати судового збору покладаються на позивача відповідно до ст. 49 ГПК України.
Керуючись ст.ст.44, 49, 82-85 ГПК України, господарський суд
1. В задоволенні позовних вимог відмовити.
Повне рішення складено 31.01.2017
Суддя В.П.Ярошенко