Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,
тел. приймальня (057) 715-77-21, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"16" січня 2017 р.Справа № 922/4074/16
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Добрелі Н.С.
при секретарі судового засідання Сланова М.Ю.
розглянувши справу
за позовом Комунального підприємства "Тролейбусне депо №3", м. Харків
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Ізюмське АТП", м. Ізюм
про визнання недійсним договору
за участю представників сторін:
позивача - не з'явився;
відповідача - ОСОБА_1, за довіреністю від 03.01.2017 року; ОСОБА_2 (директор).
Комунальне підприємство "Тролейбусне депо № 3" звернулось до господарського суду Харківської області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "Ізюмське АТП" про визнання недійсним договору купівлі-продажу № 9/227522 від 13.10.2015 року та застосування наслідків недійсності договору у вигляді двосторонньої реституції. Судові витрати позивач просить суд покласти на відповідача.
Ухвалою господарського суду Харківської області від 28 листопада 2016 року було прийнято вказану позовну заяву, порушено провадження у справі та призначено її розгляд на 19 грудня 2016 року.
Через канцелярію господарського суду Харківської області 19.12.2016 року від представника позивача супровідним листом (вх. № 43266) надійшли документи для долучення до матеріалів справи.
Через канцелярію господарського суду Харківської області 15.12.2016 року від представника відповідача надійшов відзив з додатками (вх. № 43098) на позовну заяву. У своєму відзиві відповідач вказує на те, що при укладенні договору гол. інженер ОСОБА_3 діяв в межах наданих йому повноважень, на підставі довіреності № 554 від 12.10.2015 року. Крім того, відповідачем вказано на те, що заборона реєструвати транспортний засіб є порушенням п. 7 Постанови № 1388 від 07.09.1998 року. Враховуючи наведене, відповідач вважає, що вимоги позивача є безпідставними та необґрунтованими, у зв'язку з чим підстави для визнання недійсним договору № 9/227522 від 13.10.2015 року відсутні.
Ухвалою господарського суду Харківської області від 19.12.2016 року розгляд справи було відкладено на 16.01.2017 року.
Представники відповідача в судовому засіданні 16.01.2017 року проти позовних вимог заперечували, просили суд в задоволенні позову відмовити.
Представник позивача в судове засідання 16.01.2017 року не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, про що свідчить відмітка в протоколі судового засідання від 19.12.2016 року.
Відповідно до п. 3.9.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 року "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК.
У разі присутності сторони або іншого учасника судового процесу в судовому засіданні протокол судового засідання, в якому відображені відомості про явку сторін (пункт 4 частини другої статті 81-1 ГПК), є належним підтвердженням повідомлення такої сторони (іншого учасника судового процесу) про час і місце наступного судового засідання.
Враховуючи те, що норми ст. 65 Господарського процесуального кодексу України, щодо обов'язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, що необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, а п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих ним повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та здійснені всі необхідні дії щодо витребування додаткових доказів, та вважає за можливе розглянути справу за наявними у ній та додатково поданими на вимогу суду матеріалами та документами.
Розглянувши матеріали справи, повно та всебічно дослідивши обставини та докази на їх підтвердження, судом встановлено наступне.
13.10.2015 року між Комунальним підприємством «Тролейбусне бюро № 3» (позивачем) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Изюмське АТП» (відповідачем) було укладено договір купівлі-продажу № 9/227522, відповідно до умов якого продавець передав, а позивач прийняв автобус марки «Богдан А-301.72», сплативши за нього суму у розмірі 495000,00 грн., що підтверджується випискою з банківського рахунку (а.с. 15) та платіжним дорученням № 1087 від 13.10.2015 року.
Позивач у своєму позові вказує на те, що вищезазначений договір є недійсним, з огляду на наступне.
Як зазначає позивач, укладання зазначеного договору купівлі-продажу відбувалося за попереднього керівництва «Тролейбусне депо №3» та після придбання за цим договором автобусу «Богдан» Актом технічного висновку щодо стану придбаного автобусу від 23.11.2015 р. комісією було виявлено істотні недоліки технічного стану автобусу та визначено його невідповідність правилам експлуатації (копія акту наявна в матеріалах справи).
Також позивач вказує на те, що новопризначений директор підприємства, який приступив до виконання обов'язків з 02.11.2015 р., що підтверджується розпорядженням міського голови про призначення на посаду, наказом № 158/2 від 23.11.2015 р. заборонив постановку на облік зазначеного автобусу, зокрема з причини невідповідності його технічного стану правилам експлуатації.
В обґрунтування свого позову, позивач посилається на Постанову КМУ від 01.03.2014 р. № 65 «Про економію державних коштів та недопущення втрат бюджету», якою було затверджено заходи щодо економного та раціонального використання державних коштів, передбачених для утримання органів державної влади та інших державних органів, утворених органами державної влади підприємств, установ та організацій, які використовують кошти державного бюджету. На підставі вказаної постанови КМУ Харківською міською радою (ХМР) було прийнято 26.03.2014 р. рішення № 1511/14 «Про економне та раціональне використання коштів бюджету м. Харкова», відповідно до п. 1 якого підприємствам, підпорядкованим ХМР, у тому числі КП «Тролейбусне депо № 3» було заборонено придбання ТМЦ, у тому числі автотранспортних засобів службового користування (копія рішення наявна в матеріалах справи).
Відповідно до правового висновку юридичного департаменту ХМР від 30.04.2014 р. № 4628/9- 14 дія рішення ХМР від 26.03.2014 р. № 1511/14 поширює свою дію й на КП «Тролейбусне депо №3».
Також позивач посилається на те, що спірний договір купівлі-продажу було підписано з боку позивача колишнім головним інженером ОСОБА_3, який діяв на підставі довіреності № 554 від 12.10.2015 р. (а.с. 28). Як вбачається зі змісту вказаної довіреності, у ній не зазначено конкретних повноважень саме щодо укладання (підписання) договорів купівлі-продажу автобусів.
Такі дії головного інженера підприємства при вчиненні правочину, на думку позивача, свідчать про перевищення ним своїх повноважень, наданих йому вказаною довіреністю, що тягне за собою наслідки, передбачені ст. 241 ЦКУ.
Враховуючи вищенаведені обставини, позивач вважає, що договір купівлі-продажу № 9/227522 від 13.10.2015 року, укладений з боку представника позивача (ОСОБА_3В.) з перевищенням наданих йому повноважень, у зв'язку з чим підлягає визнанню недійсним на підставі ст. 215 ЦК України.
Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, суд виходить із наступного.
Відповідно до частини 3 статті 92 Цивільного кодексу України орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.
Статтею 11 Цивільного кодексу України передбачені підстави виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, цивільно-правовий договір, який є основною правовою формою договору, що опосередковує рух цивільного обороту. За своєю правовою природою будь-який цивільно-правовий договір є правочином.
Правочин - це дія особи, спрямована на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Відповідно до приписів статті 92 Цивільного кодексу України правоздатність юридичної особи реалізується через її органи, які формують і виражають її волю зовні. Органи юридичної особи не тільки здійснюють управління, а й виступають у майновому обороті від її імені. Тобто дії органів визнаються діями самої юридичної особи.
Пункт 4 даної статті передбачає, що якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов'язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Вищого господарського суду України від 03.11.2011 р. по справі N 51/113.
Протоколом засідання комісії КП "Тролейбусне бюро № 3" від 05.10.2015 року було прийнято рішення щодо придбання двох автобусів Богдан А 301.72.
Пунктом 4.1.2 Статуту КП "Тролейбусне депо № 3" передбачено право підприємства від свого імені в установленому порядку укладати договори, контракти, здобувати майнові права і особисті немайнові права, нести обов'язки, виступати позивачем і відповідачем в суді і здійснювати інші дії, що не суперечать чинному законодавству.
П. 4.1.4 Статуту передбачено право підприємства здійснювати придбання майна та інших матеріальних цінностей, а також права на використання продукції інтелектуальної власності у підприємств, організацій і установ різних форм власності та фізичних осіб.
Відповідно до п. 7.5 Статуту директор підприємства несе повну матеріальну відповідальність за стан і діяльність підприємства, дотримання фінансової, договірної та трудової дисципліни згідно з чинним законодавством України; розпоряджається коштами та майном відповідно до чинного законодавства та цього Статуту; видає довіреності, відкриває в установах банків поточні та інші рахунки.
В матеріалах справи наявна довіреність видана директором КП "Тролейбусне депо № 3" від 12.10.2015 року № 554 на ім'я ОСОБА_3, якою останньому надано право представляти інтереси підприємства при придбані та оформлені транспортних засобів в органах МРЕВ.
У зв'язку з викладеним, твердження позивача щодо не погодження дій ОСОБА_3 під час укладення спірного договору з керівником підприємства є безпідставними.
Умовами спірного договору також було передбачено те, що позивач стверджує, що до підписання цього договору разом із відповідачем було проведено ретельний огляд ТЗ (НА), звірено на ТЗ фактичні ідентифікаційні номери номерних агрегатів які відповідають записам у свідоцтві про реєстрацію цього ТЗ, та перевірено технічний стан цього ТЗ, який його задовольняє. На вимогу відповідача та позивача акт технічного стану і передачі ТЗ (НА) для збереження на майданчику ПП ВФ «Автолюбитель» не вкладався і позивачу та відповідачу не видається.
Сторони домовились, що позивач усвідомлює покупку потриманого, бувшого в використанні ТЗ (НА), ціна якого відповідає вимогам позивача, технічному стану та якості, а тому ніяких претензій до ПП «ВФ «Автолюбитель» не має і в подальшому мати не буде.
Отже в даному випадку, посилання позивача на невідповідність правилам експлуатації транспортного засобу є безпідставними.
Стосовно посилань позивача на рішення Харківської міської ради № 1511/14 «Про економне та раціональне використання коштів бюджету м. Харкова», суд зазначає наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, 26.03.2014 року Харківською міською радою було прийнято рішення № 1511/14 «Про економне та раціональне використання коштів бюджету м. Харкова», яким затверджено заходи щодо економного та раціонального використання коштів бюджету міста Харкова.
Пунктом 1 додатку до вказаного рішення зазначено припинити придбання автотранспортних засобів службового користування, меблів, мобільних телефонів, ноутбуків, побутової техніки та проведення ремонту службових приміщень (крім приміщень, що перебувають в аварійному стані).
З огляду на викладене позивач вважає, що укладення спірного договору купівлі-продажу автобусу суперечить вищезазначеному рішенню Харківської міської ради та порушує засади раціонального використання бюджетних коштів.
Проте суд не погоджується з такими твердженнями позивача з огляду на те, що вказане рішення Харківської міської ради щодо заборони на придбання автотранспортних засобів службового користування стосується лише бюджетних коштів.
В той час, як Статутом КП "Тролейбусне депо № 3" передбачено, що джерелами формування майна підприємства є доходи одержані від реалізації продукції, послуг, а також від інших видів фінансово-господарської діяльності, безоплатні та благодійні внески організацій, підприємств та громадян, інші джерела, не заборонені законодавчими актами України.
Отже в даному випадку джерелами фінансування КП "Тролейбусне депо № 3" є не лише бюджетні кошти, а інші джерела фінансування не заборонені Законом.
Як вбачається з платіжного доручення № 1087 від 13.10.2015 року, кошти за придбаний автобус Богдан були перераховані з розрахункового рахунку № 26000012795701 в ПАТ "Альфа-Банк".
Докази, які б свідчили про оплату спірного автобусу саме за бюджетні кошти, в матеріалах справи відсутні.
Також суд зауважує, що рішенням ХМР від 26.03.2014 року контроль за виконанням цього рішення покладено на постійні комісії Харківської міської ради та секретаря Харківської міської ради.
В матеріалах справи відсутні будь-які докази притягнення до відповідальності колишнього директора КП "Тролейбусне депо № 3" ОСОБА_4 за розтрату чи нераціональне використання бюджетних коштів.
Враховуючи вищенаведені обставини, суд дійшов висновку, що позивачем не доведено придбання спірного автобусу колишнім директором КП "Тролейбусне депо № 3" ОСОБА_4 саме за бюджетні кошти, що було б свою чергу порушенням рішення Харківської міської ради № 1511/14 «Про економне та раціональне використання коштів бюджету м. Харкова».
Крім того, відповідно до статті 241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.
Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.
Із аналізу змісту частини першої статті 241 ЦК України випливає, що законодавець не ставить схвалення правочину в обов'язкову залежність від наявності рішень окремих органів управління товариства, оскільки підтвердженням такого схвалення закон визначає вчинені на його виконання дії особи, в інтересах якої його було укладено. Такі дії повинні свідчити про прийняття правочину до виконання.
Так, у постановах Верховного Суду України від 19 серпня 2014 року у справі № 3-38гс14 і від 19 серпня 2014 року у справі № 3-59гс14 висловлено позицію про те, що за змістом статті 241 ЦК схвалення правочину не залежить від прийняття юридичного рішення про таке схвалення, підтвердженням схвалення правочину можуть бути дії з його виконання, вчинені особою, в інтересах якої його укладено; схвалення може також відбутися у формі мовчазної згоди чи у вигляді певних поведінкових актів (конклюдентних дій) особи - сторони правочину (наприклад, прийняття оплати за товар за договором купівлі-продажу).
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного суду України від 06.04.2016 року по справі № 922/796/15, .
Відповідно до ст. 111-28 ГПК України, висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 111-16 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.
Крім того в матеріалах справи наявні докази виконання сторонами спірного договору.
13.10.2015 року відповідачем було виставлено позивачу рахунок на оплату № 93 на суму 495000,00 грн.
В свою чергу позивачем даний рахунок був оплачений в повному обсязі, що підтверджується платіжним дорученням № 1087 від 13.10.2015 року.
В матеріалах справи наявний акт прийому-передачі майна від 13.10.2015 року, який підписаний обома сторонами та скріплений печатками підприємства.
Враховуючи вищенаведені обставини, суд дійшов висновку, що вищезазначені дії підтверджують схвалення правочину особою, в інтересах якої його укладено.
Слід зазначити, що у відповідності до ст. 15, 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із способів захисту цивільного права та інтересу у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Аналогічно ст.20 ГК України передбачає можливість визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом з метою захисту прав і законних інтересів суб'єкта господарювання.
Отже, господарський договір, в тому числі спірний договір, може бути визнаний за наявності двох умов: перша це порушення ним прав та/або охоронюваних законом інтересів позивача; друга це наявність передбачених законом підстав для визнання договору недійсним.
Згідно статті 204 ЦК України правомірність правочину презюмується.
У відповідності до ч.1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину (або його окремої частини) є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Згідно ч.1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Пунктом 7 та п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009р. №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", передбачено, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.
Цим же пунктом названої Постанови Верховного Суду України визначено, що відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину
Відповідно до п. 2.11. постанови Пленуму ВГСУ від 29.05.2013 р. №11 роз'яснено, що за загальним правилом статті 217 ЦК України правочин не може бути визнаний недійсним, якщо законові не відповідають лише окремі його частини і обставини справи свідчать про те, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної його частини. У такому разі господарський суд може визнати недійсною частину правочину. Недійсними частини правочину визнаються за загальними правилами визнання правочинів недійсними із застосуванням передбачених законом наслідків такого визнання. Якщо недійсна частина правочину виконана будь-якою із сторін, господарський суд визначає наслідки такої недійсності залежно від підстави, з якої вона визнана недійсною.
Таким чином, позивач в силу викладеного та у відповідності до вимог ст.4-3 та ст.33 ГПК України (судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності; сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами; кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень) зобов'язаний довести за допомогою належних та допустимих доказів по-перше: порушення спірним право чином прав та/або охоронюваних законом інтересів позивача; по-друге, наявність передбачених законом підстав для визнання спірного договору недійсними, а саме норм права, котрим цей правочин суперечить і доведення факту невідповідності змісту спірного договору цим нормам.
Позивачем цей тягар доказування не витримано.
Відсутність факту порушень прав або охоронюваних законом інтересів означає відсутність підстав для задоволення позовних вимог, адже встановлення такого факту у відповідності до ст. 16, ЦК України, ст. 20 ГК України є обов'язковою передумовою застосування судом передбачених цими нормами способів захисту права.
Крім того, позивачем не доведено також і факту невідповідності умов договору вимогам Закону.
Враховуючи вищевикладені обставини, суд дійшов висновку, що позивачем не доведено невідповідності умов договору вимогам Закону та враховуючи те, що вищезазначені дії сторін направлені на схвалення правочину особою, в інтересах якої його укладено ( прийняття оплати за договором купівлі-продажу та передачу майна за актом приймання-передач), у зв'язку з чим позовні вимоги позивача про визнання недійсним договору купівлі-продажу №9/227522 від 13.10.2015 року є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
У зв'язку з тим, що судом було відмовлено в задоволенні позовних вимог стосовно визнання недійсним договору купівлі-продажу № 9/227522 від 13.10.2015 року, суд не вбачає підстав для застосування наслідків недійсності правочинну у вигляді двосторонньої реституції, у зв'язку з чим позовні вимоги в цій частині не підлягають задоволенню.
Відповідно до ст. 49 ГПК України судові витрати покладаються на позивача.
На підставі викладеного та керуючись статтями 6, 8, 14, 124, 129, 144 Конституції України, статтями 11, 92, 143, 203, 215, 241, 626, 627, 638 Цивільного кодексу України, статтями 1, 12, 33, 43, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, -
В задоволенні позову відмовити.
Повне рішення складено 20.01.2017 р.
Суддя ОСОБА_5
922/4074/16