17 січня 2017 рокусправа № 804/9032/15
Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді: Шлай А.В.
суддів: Прокопчук Т.С. Чабаненко С.В.
за участю секретаря судового засідання: Горшкова В.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 18 жовтня 2016 р. по справі № 804/9032/15 за позовом Державної архітектурно-будівельної інспекції України до Товариства обмеженою відповідальністю "Миру-2013", треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_1, Товариство з обмеженою відповідальністю "Дніпрофарма", Реєстраційна служба Дніпропетровського міського управління юстиції, фізична особа-підприємець ОСОБА_3, фізична особа-підприємець ОСОБА_4, Товариство з обмеженою відповідальністю "Жовтнева - 2013" про зобов'язання вчинити дії, -
Департамент державної архітектурно-будівельної інспекції у Дніпропетровській області звернувся до суду з адміністративним позовом про зобов'язання ТОВ «Миру-2013» виконати вимоги припису про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил від 18.04.2014 року і знести об'єкт будівництва «Реконструкція будівлі підприємства торгівлі, за адресою: АДРЕСА_1». В обґрунтування позову зазначалось про те, що під час перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, державних будівельних норм, стандартів і правил ТОВ «Миру - 2013» на зазначеному об'єкті будівництва виявлені порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, у зв'язку з чим 18.04.2014 року на адресу відповідача був внесений припис про знесення цього об'єкту в термін до 18.05.2014 року. Невиконання вимог припису стало підставою звернення до суду. Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 21.10.2015 року здійснена заміна позивача на Державну архітектурно-будівельну інспекцію України (т. 1 а.с.88-90).
Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 18 жовтня 2016 року адміністративний позов задоволений. Суд зобов'язав ТОВ «Миру-2013» виконати вимоги припису про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил від 18.04.2014 року, а саме: відповідно до статті 38 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» знести об'єкт будівництва: "Реконструкція будівлі підприємства торгівлі за адресою: АДРЕСА_1».
ОСОБА_1, який ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2015 року залучений до участі в розгляді справи в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору (т. 1 а.с.87), не погодився з рішенням суду першої інстанції, оскарживши його в апеляційному порядку. Посилаючись на порушення норм процесуального та матеріального права, апелянт просить скасувати оскаржену постанову та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні адміністративного позову. На думку ОСОБА_1, порушення норм процесуального права, які були допущені судом, полягають у розгляді адміністративного позову, поданого з порушенням строку звернення до адміністративного суду, зважаючи на те, що відповідач мав виконати вимоги припису до 18.05.2014 року, проте позов до суду про зобов'язання виконати вимоги припису був поданий 20.07.2015 року, тобто з пропуском шестимісячного строку, встановленого статтею 99 Кодексу адміністративного судочинства України. ОСОБА_1 в апеляційній скарзі стверджує про порушення судом норм процесуального закону в частині врахування доказів, які не є належними, допустимими та достовірними. Так, суд в оскарженому рішенні послався на обставини, встановлені постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 13.02.2015 року у справі № 804/18856/15, якою були частково задоволені позовні вимоги ОСОБА_2 та скасовано рішення про реєстрацію права власності на будівлю підприємства торгівлі, розташованої у АДРЕСА_1 за ТОВ «Миру-2013». Проте, зазначена постанова суду скасована ухвалою Вищого адміністративного суду України від 26.11.2015 року. Також суд першої інстанції позбавив ОСОБА_1 можливості реалізації права на доведення своїх заперечень, відмовивши у задоволенні клопотання про проведення судово-будівельної експертизи для вирішення питання про можливість здійснення перебудови будівлі підприємства торгівлі, розташованого у АДРЕСА_1, відповідно до норм і правил, визначених державними правилами та санітарними нормами. Апелянт також стверджує про порушення судом першої інстанції норм матеріального права, яке полягає в залишенні поза увагою тієї обставини, що позивачем обраний невірний спосіб захисту порушеного права, оскільки за приписами статті 33 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» у випадку невиконання у добровільному порядку вимоги припису, орган державного архітектурно-будівельного контролю подає до суду позов про знесення самочинно збудованого об'єкту та компенсацію витрат, пов'язаних з таким знесенням і такий позов, на думку апелянта, має вирішуватись в порядку Господарського процесуального кодексу України. 16 січня 2017 року від представника апелянта надійшло письмове клопотання про закриття провадження у справі, в обґрунтування якого надана постанова Верховного Суду України від 15 листопада 2016 року у справі № 21-1959а16, що, на думку апелянта, має бути застосована апеляційним судом відповідно до приписів статті 244-2 Кодексу адміністративного судочинства України.
У письмових запереченнях на апеляційну скаргу третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору ОСОБА_2, просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, оскаржену постанову суду першої інстанції без змін як законну та обґрунтовану.
У судовому засіданні представник апелянта підтримав доводи, викладені в апеляційній скарзі. Представник позивача та представники третьої особи ОСОБА_2 заперечили проти задоволення апеляційної скарги. При цьому, представники ОСОБА_2 зазначили про відсутність підстав для закриття провадження у справі, необхідність відступлення від правової позиції Верховного Суду України , зважаючи на те, що позивач звернувся до суду в порядку адміністративного судочинства з метою реалізації владних управлінських функцій, що відповідає положенням статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України.
Здійснюючи перевірку законності та обґрунтованості оскарженого рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та пред'явлених позовних вимог, колегія суддів керується приписами статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до яких законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Ухвалюючи оскаржену постанову, суд першої інстанції виходив з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. Враховуючи правову позицію, висловлену Верховним Судом України у постанові від 15 листопада 2016 року у справі №21-1959а16, колегія суддів вважає помилковим розгляд справи в порядку адміністративного судочинства.
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України. Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» визначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 Кодексу).
Відповідно до частини четвертої статті 50 Кодексу адміністративного судочинства України громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень: 1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; 3) про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; 4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); 5) в інших випадках, встановлених законом.
У цій нормі процесуального права наведено вичерпний перелік випадків, за наявності яких фізичні чи юридичні особи можуть бути відповідачами в адміністративному процесі за позовами суб'єктів владних повноважень.
У пункті 5 частини четвертої статті 50 Кодексу адміністративного судочинства України зазначено, що в інших випадках, встановлених законом, фізичні чи юридичні особи можуть бути відповідачами у адміністративній справі за позовом суб'єктів владних повноважень.
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори за зверненням суб'єкта владних повноважень, в яких одночасно можуть бути відповідачами фізичні чи юридичні особи, в чітко визначених законами України випадках.
Так, згідно із частиною першою статті 38 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» у разі виявлення факту самочинного будівництва об'єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, посадова особа органу державного архітектурно-будівельного контролю видає особі, яка здійснила (здійснює) таке будівництво, припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису.
У разі якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі, орган державного архітектурно-будівельного контролю подає позов до суду про знесення самочинно збудованого об'єкта та компенсацію витрат, пов'язаних з таким знесенням.
Разом з цим у положеннях спеціальної матеріально-правової норми, що міститься в частині першій статті 376 Цивільного кодексу України, поняття самочинного будівництва визначається через сукупність його основних ознак, за наявності яких об'єкт нерухомості може бути визнаний самочинним, зокрема якщо такий об'єкт: 1) збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети; 2) збудований без належного дозволу чи належно затвердженого проекту; 3) збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову.
Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов'язана відшкодувати витрати, пов'язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану (частина сьома статті 376 Цивільного кодексу України).
Знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише тоді, коли використано всі передбачені законодавством України заходи щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності
Верховний Суд України у зазначеній вище постанові вказав на те, що за змістом статті 177 Цивільного кодексу України об'єкти самочинного будівництва належать до об'єктів цивільних прав. Спір за позовом органу державної архітектурно-будівельної інспекції (ДАБІ) про зобов'язання знесення самочинного будівництва не належить до юрисдикції адміністративних судів, оскільки такий спір не стосується захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин, а пов'язаний із вирішенням питання щодо речового права.
Представники третьої особи ОСОБА_2 просили суд скористатись процесуальним правом, визначеним у пункті 2 частини 1 статті 244-2 Кодексу адміністративного судочинства України, та відступити від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 15 листопада 2016 року у справі №21-1959а16, посилаючись на наявність висновку лише судової палати в адміністративних справах.
Проте, у постанові Верховного Суду України від 14 грудня 2016 року по справі № 6-2554цс16 судові палати у цивільних та адміністративних справах висловили наступну правову позицію, яка, на думку колегії суддів, також має бути врахована.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Натомість однією з визначальних ознак приватноправових відносин є наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
Публічно-правовий спір має свою особливість суб'єктного складу - участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сам по собі цей факт не дає підстав ототожнювати із публічно-правовим та відносити до справи адміністративної юрисдикції будь-який спір за участю суб'єкта владних повноважень.
З огляду на це, неправильним є формальне застосування пункту 5 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України та поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що до суду звертається суб'єкт владних повноважень як позивач. Зазначене підтверджується також правилами статей 3, 15, 45 Цивільного процесуального кодексу України, які передбачають право органів державної влади, органів місцевого самоврядування звертатися до суду з заявами в порядку цивільного судочинства у випадках, установлених законом.
Слід зазначити, що стаття 2 Господарського процесуального кодексу України також передбачає розгляд господарськими судами справ за позовами державних та інших органів, які звертаються до господарського суду у випадках, передбачених законодавчими актами України.
Таким чином, аналіз статті 15 Цивільного процесуального кодексу України та статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України дає підстави для висновку, що при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі не достатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер спірних правовідносин, із яких виник спір.
Наявний у справі письмовий доказ - Інформаційна довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна № НОМЕР_1 від 10.02.2016 року, свідчить про те, що об'єкт нерухомого майна, розташований у м. Дніпропетровськ, площа Жовтнева, будинок 20, знесення якого Департамент державної архітектурно-будівельної інспекції у Дніпропетровській області просить адміністративний суд зобов'язати ТОВ «Миру-2013», належить на праві приватної власності ТОВ «Жовтнева-2013» на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу № 1784 від 18.11.2015 року (т. 2 а.с.68).
Зважаючи на те, що предметом позову ДАБІ є знесення об'єкту цивільного права, який належить іншій юридичній особі на праві приватної власності, справа підлягає розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства в залежності від суб'єктного складу сторін.
З урахуванням того, що суд першої інстанції помилково розглянув справу в порядку адміністративного судочинства оскаржена постанова підлягає скасуванню, провадження в адміністративній справі - закриттю, відповідно до частини 1 статті 203 Кодексу адміністративного судочинства України. Апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню з огляду на те, що за її вимогами апелянт просив суд апеляційної інстанції скасувати оскаржену постанову та відмовити у задоволенні адміністративного позову. При цьому, заявлені представником апелянта клопотання про залишення адміністративного позову без розгляду у зв'язку із пропуском строку звернення до суду та призначення судово-будівельної експертизи вирішенню не підлягають у зв'язку з закриттям провадження в адміністративній справі.
Керуючись статтями 195-196, 198, 203, 205, 206 Кодексу адміністративного судочинства України суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 18 жовтня 2016 року по справі № 804/9032/15 - скасувати.
Провадження у справі № 804/9032/15 за позовом Державної архітектурно-будівельної інспекції України до Товариства обмеженою відповідальністю «Миру-2013» про зобов'язання вчинити дії - закрити.
Ухвала суду набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня її складання у повному обсязі шляхом подачі скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.
Головуючий: А.В. Шлай
Суддя: Т.С. Прокопчук
Суддя: С.В. Чабаненко