7 грудня 2016 року м. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
Закропивного О.В., Журавель В.І., Хопти С.Ф.,
розглянувши в попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до державного підприємства «Харківський регіональний науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 7 грудня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 15 серпня 2016 року,
У липні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду з указаним вище позовом, посилаючись на те, що з 1 березня 2002 року він працював на державному підприємстві «Харківський регіональний науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» (далі - ДП «ХРНВЦСМС») на посаді провідного інженера. 29 травня 2015 року його звільнено у зв'язку з нез'явленням на роботу протягом більше як чотирьох місяців внаслідок тимчасової непрацездатності за п. 5 ст. 40 КЗпІІ України.
Зазначає, що раніше, а саме: 23 вересня 2014 року, відповідачем видано наказ № 137-К, яким його попереджено про скорочення посади, яку він займав, на підставі наказу від 23 вересня 2014 року № 626, але іншу можливу роботу йому запропоновано не було. Внаслідок загострення відносин в колективі він 10 грудня 2014 року захворів. В той же день було видано наказ про його звільнення одразу після виходу на роботу, вважає що зазначене свідчить про принципове бажання звільнити його з займаної посади.
Зазначає, що обставина, передбачена п. 5 ст. 40 КЗпП України як підстава для його звільнення відсутня, оскільки строк його тимчасової непрацездатності, підтвердженої листками непрацездатності, переривався на вихідні та святкові дні, а його звільнення викликано явною упередженістю проти його особи та вчинено з особистих мотивів, а не через необхідність оптимізації робочого процесу.
Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 7 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 15 серпня 2016 року, у задоволенні позову відмовлено.
У касаційній скарзі ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.
Відповідно до п. 6 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.
У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року.
Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи скарги цих висновків не спростовують.
Зокрема, суди першої та апеляційної інстанції, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами (ст. 212 ЦПК України), з урахуванням положень ст. ст. 40, 43 КЗпП України, дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позову.
З матеріалів справи убачається, що позивач хворів безперервно з 10 грудня 2014 року по 18 червня 2015 року (більше чотирьох місяців). Посилання ОСОБА_4 на те, що лікарняні переривалися вихідними днями не є правовою підставою для задоволення позову, оскільки вихідні дні не були робочими, а тому не переривали відсутність позивача на роботі у зв'язку із хворобою більше чотирьох місяців і за час хвороби він до роботи не ставав.
Згідно із ст. 43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстав, передбачених п. 5 ст. 40 КЗпП України, може бути проведено лише за попередньою згоду виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник.
Судами установлено, що засідання профспілкового комітету відбувалося відповідно до закону. На засіданні було обговорено питання щодо наданих позивачем адміністрації підприємства лікарняних листків, звернення до лікарняних закладів із запитами про встановлення причини довготривалої хвороби позивача та зазначено, що останній повідомлявся про засідання профспілкового комітету за відомим телефоном.
Ураховуючи викладене та положення ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів вважає за необхідне відхилити касаційну скаргу і залишити судові рішення без змін.
Керуючись ст. ст. 332, 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
Касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилити.
Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 7 грудня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 15 серпня 2016 року залишити без змін.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді: О.В. Закропивний
В.І.Журавель
С.Ф. Хопта