Київської області
01032, м. Київ - 32, вул. С.Петлюри, 16тел. 235-95-51
"29" грудня 2016 р. Справа № 911/3379/16
Розглянувши матеріали справи за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробничо-комерційна фірма «Лігена», м.Бориспіль
до Державного підприємства «Міжнародний аеропорт «Бориспіль», м.Бориспіль
про визнання недійсним Договору №80.1-14/19 від 24.07.2014 року
Суддя А.Ю.Кошик
Представники:
Від позивача: Вегера А.А.
Від відповідача: Юрченко Н.П.
До Господарського суду Київської області надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробничо-комерційна фірма «Лігена» (далі - позивач) до Державного підприємства «Міжнародний аеропорт «Бориспіль» (далі - відповідач) про визнання недійсним Договору №80.1-14/19 від 24.07.2014 року.
Провадження у справі №911/3379/16 порушено відповідно до ухвали суду від 17.10.2016 року та призначено справу до розгляду на 15.11.2016 року.
07.11.2016 року до господарського суду від відповідача надійшло клопотання про припинення провадження у справі.
Представник відповідача у судовому засіданні 15.11.2016 року подав відзив на позовну заяву, в якому проти позову заперечує та просить суд відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог. Розгляд справи відкладався на 29.11.2016 року.
28.11.2016 року до господарського суду від позивача надійшли письмові пояснення на відзив відповідача та на клопотання про припинення провадження у справі.
Позивач, належним чином повідомлений про час і місце розгляду спору, у судове засідання 29.11.2016 року не з'явився та 28.11.2016 року надіслав клопотання про відкладення розгляду справи. Розгляд справи відкладався до 29.12.2016 року.
В судовому засіданні 29.12.2016 року позивач позовні вимоги підтримав. При цьому, подав клопотання про продовження строку розгляду справи та відкладення судового розгляду, яке було відхилено судом як необґрунтоване. Відповідач проти позову заперечував.
Відповідно до вимог ч. 2 ст. 82 Господарського процесуального кодексу України, рішення прийнято господарським судом за результатами оцінки доказів, поданих сторонами, у нарадчій кімнаті.
Згідно ст. 85 Господарського процесуального кодексу України, після закінчення розгляду справи у судовому засіданні було оголошено рішення.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін та дослідивши надані докази та пояснення, судом встановлено наступне.
Як вбачається з викладених у позові обставин, 23.12.2013 року між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Київській області та Товариством з обмеженою відповідальністю «Виробничо-комерційна фірма «Лігена» було укладено Договір оренди № 1529 нерухомого майна, що належить до державної власності (далі - Договір оренди).
Згідно з п. 1.1 Договору оренди Орендодавець передає, а Орендар приймає в строкове платне користування державне нерухоме майно: нежитлові приміщення № 105, № 106 та 107, що знаходяться на 1-му поверсі будівлі готелю ДП «МА «Бориспіль» з прибудовою ресторану, загальною площею 46,20 м.кв., які розташовані за адресою: Київська область, м. Бориспіль, Міжнародний аеропорт «Бориспіль» та обліковується на балансі ДП «МА «Бориспіль» (далі - Балансоутримувач/відповідач), вартість якого визначена згідно з висновком про вартість майна на 31.07.2013 року і становить за незалежною оцінкою 926 930,00 грн.
Згідно з п. 5.11. Договору оренди ТОВ «Виробничо-комерційна фірма «Лігена» зобов'язане здійснювати витрати, пов'язані з утриманням орендованого майна. Протягом 15 робочих днів після підписання цього договору укласти з Балансоутримувачем орендованого майна договір про відшкодування витрат Балансоутримувача на утримання орендованого майна та надання комунальних послуг Орендарю.
На виконання п. 5.11 Договору оренди між позивачем та відповідачем було укладено Договір №80.1-14/1-9 від 24.07.2014 року про відшкодування витрат Балансоутримувача на утримання орендованого майна та надання комунальних послуг Орендарю.
Позивач (Орендар) заперечує правомірність зазначеного Договору №80.1-14/1-9 від 24.07.2014 року про відшкодування витрат Балансоутримувача на утримання орендованого майна та надання комунальних послуг Орендарю, посилаючись на недосягнення згоди щодо усіх його істотних умов, а саме - предмету та ціни договору, які вважаються істотними умовами в силу положень ст. 180 Господарського кодексу України.
Позивач в позові зазначає, що сторонами не визначено предмет Договору №80.1-14/1-9 від 24.07.2014 року, оскільки в п. 1.1 наведено перелік послуг, які надаються за Договором. В п.п. 8 п. 1.1.1 Договору передбачено, що підлягають відшкодуванню витрати на підтримання в належному стані території, прилеглої до орендованого майна, використання мереж освітлення території Балансоутримувача, обслуговування внутрішньо портових доріг та під'їзних шляхів, приміщень загального користування. При цьому зазначено, що обсяг відповідних послуг не розраховується, так як входить до вартості оренди приміщення. Передбачно, що за такі послуги має здійснюватись щомісячна сплата в розмірі 5 відсотків від чистого доходу, отриманого від діяльності в орендованому Майні, на підставі довідки про доходи (без ПДВ).
У зв'язку з чим, позивач вважає, що в пп. 8 п. 1.1.1 оспорюваного Договору сторони зазначили одразу дві взаємовиключні умови розрахунку ціни договору. Так, з одного боку сторони погодили, що ціна послуг за договором не повинна збільшуватись на обсяг витрат на підтримання в належному стані території, прилеглої до орендованого майна, використання мереж освітлення території Балансоутримувача, обслуговування внутрішньо портових доріг та під'їзних шляхів, приміщень загального користування, оскільки ця вартість входить до вартості оренди приміщення. В той же час передбачено щомісячну сплату за відповідні послуги в розмірі 5 відсотків від чистого доходу, отриманого від діяльності в орендованому Майні, на підставі довідки про доходи (без ПДВ).
Позивач стверджує, що одночасне застосування обох умов Договору є суперечливим, сторони не визначили в якому разі слід використовувати ту чи іншу умову, що призводить до неможливості однозначного розуміння умов договору, які містять умови ціни та розуміння, чи входять взагалі витрати на підтримання в належному стані території, прилеглої до орендованого майна, використання мереж освітлення території Балансоутримувача, обслуговування внутрішньо портових доріг та під'їзних шляхів, приміщень загального користування до предмету договору.
Також позивач зазначає, що така умова, відповідно до якої витрати на підтримання в належному стані території прилеглої до орендованого майна, розраховувались би у пропорції до прибутку отриманого Орендарем, не відповідає самій природі договору, оскільки має на меті не відшкодування збитків Балансоутримувачу, а отримання ним прибутку, оскільки збитки Балансоутримувача ніяким чином не пов'язані із розмірами прибутків Орендаря від використання останнім орендованого майна.
У зв'язку з викладеним, позивач стверджує, що умови Договору щодо розрахунку ціни та визначення предмету договору викладені незмістовно і неоднозначно.
Також, позивач в обґрунтування позовних вимог зазначає, що ДП «МА «Бориспіль» не є особою яка має право укладати договори про стягнення вартості електроенергії в силу закону.
Пунктом 1.1.2 Договору передбачено, що Балансоутримувач (ДП «МА «Бориспіль»), забезпечує технічну можливість для під'єднання обладнання Орендаря до електричних мереж Балансоутримувача з метою передачі Орендарю електричної енергії, а Орендар відшкодовує витрати Балансоутримувачу за тарифами електропостачання.
Однак, позивач зазначає, що взаємовідносини, які виникають в процесі продажу і купівлі електричної енергії між виробниками або постачальниками електричної енергії та споживачами (на роздрібному ринку електричної енергії) регулюють Правила користування електричною енергією, затвердженими Постановою НКРЕ 31.07.1996 року № 28 (у редакції постанови НКРЕ від 17.10.2005 № 910), що діяла на момент укладання оспорюваного договору (далі - ПККЕ).
Відповідно до пункту 1.3 ПКЕЕ постачання електричної енергії для забезпечення потреб електроустановки здійснюється на підставі договору про постачання електричної енергії, що укладається між власником цієї електроустановки (уповноваженою власником особою) та постачальником електричної енергії за регульованим тарифом, або договору про купівлю-продаж електричної енергії, що укладається між власником цієї електроустановки (уповноваженою власником особою) та постачальником електричної енергії за нерегульованим тарифом.
Положеннями пункту 1.6 ПКЕЕ встановлено, що договір про постачання електричної енергії на основі типового договору (Додаток 3 до Правил) укладається постачальником електричної енергії за регульованим тарифом з усіма споживачами та субспоживачами (крім населення), об'єкти яких розташовані на території здійснення ліцензованої діяльності постачальником електричної енергії за регульованим тарифом.
Відповідно до положень п. 1.2 ПКЕЕ електропередавальна організація - суб'єкт господарювання, який отримав ліцензію НКРЕ на право здійснення підприємницької діяльності з передачі електричної енергії магістральними та міждержавними електричними мережами або місцевими (локальними) електричними мережами, а також суб'єкт господарювання, який отримав ліцензію НКРЕ на право здійснення підприємницької діяльності з передачі електричної енергії місцевими (локальними) електромережами та ліцензію НКРЕ на право здійснення підприємницької діяльності з постачання електричної енергії за регульованим тарифом, що здійснює свою діяльність на закріпленій території.
У зв'язку з чим, позивач стверджує, що ДП «МА «Бориспіль» не має необхідного обсягу цивільної правоздатності для укладання оспорюваного Договору, оскільки не є суб'єктом господарювання, який отримав ліцензію НКРЕ на право здійснення підприємницької діяльності з передачі електричної енергії місцевими електромережами.
Крім того, позивач стверджує, що умови спірного Договору не відповідають нормам чинного законодавства, оскільки оспорюваний Договір №80.1-14/1-9 від 24.07.2014 року має похідний характер від Договору оренди нерухомого майна від 23.12.2013 року, укладеного між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Київській області та Товариством з обмеженою відповідальністю «Виробничо-комерційна фірма «Лігена». У зв'язку з чим, позивач зазначає, що всі інші договори, які укладаються на підставі Договору оренди не можуть йому суперечити.
Однак, Договір оренди є договором оренди державного майна і укладається з Фондом державного майна України по Київській області на основі Типового договору, затвердженого наказом Фонду державного майна України від 23.08.2000 року № 1774.
У зв'язку з чим, позивач стверджує, що Договір №80.1-14/1-9 від 24.07.2014 року не може суперечити умовам Типового договору, затвердженого наказом Фонду державного майна України від 23.08.2000 року № 1774.
Таким чином, позивач однією з підтав визнання недійсним спірного Договору зазначає його суперечність Типовому договору оренди індивідуально визначеного майна (нерухомого або іншого) та Примірному договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого майна та надання комунальних послуг, які затверджені наказом Фонду державного майна України від 23.08.2000 року № 1774 та ст. 797 Цивільного кодексу України, оскільки включення вартості земельного податку до договору на відшкодування витрат Балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг орендарю призводить до подвійного стягнення з Орендаря такого податку, оскільки за загальним правилом ст. 797 Цивільного кодексу України цей податок вже входить до ціни оренди майна, яку Орендар сплачує за договором оренди.
Таким чином, на підставі ст.ст. 203, 215, 216 та 236 Цивільного кодексу України позивач в позові просить визнати недійсним Договір №80.1-14/19 від 24.07.2014 року про відшкодування витрат Балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг Орендарю, укладений між Державним підприємством «Міжнародний аеропорт «Бориспіль та Товариством з обмеженою відповідальністю «Виробничо-комерційна фірма «Лігена».
У судовому засіданні 17.11.2016 року представником відповідача подано клопотання про припинення провадження у справі №911/3379/16, оскільки господарським судом вже розглядався спір з тих же підстав про той же предмет у справі №911/3813/15, в якій 09.02.2016 року винесено рішення, яке набрало законної сили згідно з постановою Київського апеляційного господарського суду від 13.06.2016 року.
Позивач заперечував проти припинення провадження у справі, оскільки предметом розгляду справи №911/3813/15 було визнання недійсними лише пункту 2.2.1 та пункту 4.3 Договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг орендарю від 24.07.2014 року №80.1-14/1-9 та стягнення з відповідача помилково перерахованих коштів в сумі 3 655,32 грн. В той час, як предметом розгляду справи №911/3379/16 є визнання недійсним Договору про відшкодування витрат Балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг Орендарю від 24.07.2014 року №80.1-14/1-9 в цілому з підстав недосягнення згоди щодо усіх істотних умов договору, оскільки ДП «МА Бориспіль» не є особою яка має право укладати договори про стягнення вартості електроенергії в силу закону і Договір не відповідає вимогам діючого законодавства України.
Оскільки, спір у справі №911/3379/16 стосується визнання недійсним Договору в цілому, відсутні підстави для припинення провадження у справі у зв'язку з вирішенням спору про визнання недійсними частин Договору у справі №911/3813/15.
Також, відповідач надав відзив, в якому зазначив, що згідно з ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтею 627 Цивільного кодексу України з урахуванням статті 6 даного кодексу визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента, а також, що сторони мають право в договорі відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.
Норми статті 628 Цивільного кодексу України, що кореспондується з статтею 180 Господарського кодексу України, передбачають, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, спрямовані на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погодженні сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору.
Також, щодо твердження позивача, про відсутність повноважень у відповідача на укладення договору про відшкодування вартості електроенергії, відповідач зазначив, що постачання електроенергії в будівлі аеропорту, підстанції та інші електроустановки, відбувається на підставі Договору про постачання електричної енергії № 02.2.2-24.78.Е-1 від 30.08.2007 року, укладеному відповідачем, як Баланслутримувачем будівель, з ПАТ «Київобленерго».
При цьому, відповідач наголосив, що позивач не укладав договорів на електропостачання безпосередньо з ПАТ «Київобленерго», фактично користується електроенергією від електромереж будівлі, яку оплачує балансоутримувач, у зв'язку з чим, відшкодування відповідних витрат Балансоутримувача і було погоджено в спірному Договорі в частині відшкодування понесених витрат за електроенергію, підписано акт від 26.02.2014 року № 63-28/1-23-15 включення електроустановки до діючої електромережі аеропорту та позивачем надавались звіти про використання електроенергії.
Відповідно до листа Національної комісії регулювання електроенергетики України від 10.02.2010 року № 766/11/17-10 витрати за електроенергію орендарів всередині електроустановок власника мереж можуть враховуватись в договорах оренди.
Також, відповідач зазначив, що з огляду на ч. 4 ст.179 Господарського кодексу України умови прмірного договору можуть використовуватись сторонами, однак не є обов'язковими.
Щодо витрат на сплату земельного податку, відповідач у відзиві пояснив, що п.п. 5.3 Договору оренди передбачено, що Орендар взяв на себе обов'язок своєчасно і у повному обсязі сплачувати орендну плату до бюджету та Балансоутримувачу, компенсувати експлуатаційні витрати на утримання Майна, у тому числі податку на землю від наслідків своєї господарської діяльності.
Однак, у Договорі оренди не визначено порядок розрахунку вартості земельного податку та порядок його сплати. Орендна плата визначається на підставі Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 року № 786 (надалі - Методика), і становить без ПДВ за базовий місяць розрахунку відповідного року відповідну суму в гривнях, визначену сторонами.
Відповідно до п.3 Методики до плати за оренду індивідуально визначеного майна не включаються витрати на утримання орендованого майна та плата за послуги, які відповідно до укладених угод зобов'язуються надавати орендарю державне підприємство, організація, господарське товариство, на балансі яких перебуває це майно.
Також, відповідно до п.5.11 Договору оренди Орендар взяв на себе обов'язок протягом 15 робочих днів після підписання Договору оренди укласти з Балансоутримувачем орендованого майна договір про відшкодування витрат Балансоутримувача на утримання орендованого майна та надання комунальних послуг Орендарю.
Враховуючи обставини спору, надані сторонами пояснення та докази, суд зазначає, що питання правомірності Договору відшкодування в частині умови п.п. 8 таблиці № 1 п. 1.1.1, досліджувалось в матеріалах справи № 911/3813/15 під час розгляду позову про оскарження п. 2.2.1 та п. 4.3. Договору.
У зв'язку з чим, та враховуючи, що з огляду на норму ст. 217 Цивільного кодексу України відповідні обставини можуть бути підставою для визнання недійсними частин договору і не призводять до недійсності договору в цілому, таким обставинам надано правову оцінку в рішенні суду у справі № 911/3813/15, яке набрало законної сили, тому відповідні обставини не підлягають повторному дослідженню в матеріалах справи №911/3379/16.
Правочин може бути визнаний недійсним з підстав, передбачених законом. Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 Цивільного кодексу України, статтями 207, 208 Господарського кодексу України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої - третьої, п'ятої статті 203 Цивільного кодексу України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів (абз. 2, 3 підпункту 2.1 пункту 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» від 29.05.2013 року № 11).
Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків (абз. 4 підпункту 2.1 пункту 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» від 29.05.2013 року № 11).
Відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно ст. 203 Цивільного кодексу України правочин зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Однак, як вбачається з обставин справи, однією з підстав недійсності правочину позивачем визначено недосягнення сторонами згоди щодо всіх його істотних умов та викладення деяких умов договору неоднозначно, що не дозволяє чітко визначити їх зміст.
Як визначено в. п. 2.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними», за загальним правилом не є підставою для визнання недійсним відсутність у договорі істотних умов.
Також, ст. 213 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину може бути витлумачений стороною (сторонами). На вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину. При тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін. Якщо за правилами, встановленими частиною третьою цієї статті, немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.
Таким чином, як недосягнення згоди з усіх істотних умов, так і незрозумілість деяких умов правочину, мають самостійні правові наслідки, які не пов'язані з недійсністю правочину.
Щодо невідповідності спірного Договору Типовому договору оренди індивідуально визначеного майна (нерухомого або іншого) та Примірному договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого майна та надання комунальних послуг, які затверджені наказом Фонду державного майна України від 23.08.2000 року № 1774 та ст. 797 Цивільного кодексу України, необхідно враховувати наступне.
Частиною 4 ст. 179 Господарського кодексу України визначено, що при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі, зокрема, вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству, а також на основі примірного договору, рекомендованого органом управління суб'єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст.
Згідно з ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Таким чином, умови примірного договору можуть бути покладені в основу визначення змісту правочину, однак такі умови не є обов'язковими для застосування при укладенні господарських договорів, не прирівнюються до норм законодавства, і невідповідність правочину умовам примірного договору з огляду на зміст ст. 203 Цивільного кодексу України, не має наслідком визнання правочину недійсним.
Враховуючи зміст Договору оренди та Договору про відшкодування, оскільки згідно домовленості сторін платата за землю не включена до орендної плати і її відшкодування врегульовано окремо спірним Договором, відповідні домовленості сторін не суперечать нормам чинного законодавства.
Щодо посилання позивача на відсутність у відповідача права на відшкодування вират за спожиту електроенергію, суд зазначає, що згідно зі ст. 3 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» предметом регулювання цього Закону є правовідносини, що виникають між виробниками, виконавцями, споживачами у процесі створення, надання та споживання житлово-комунальних послуг.
Суб'єктами цього Закону є органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, власники, виробники, виконавці та споживачі житлово-комунальних послуг.
Згідно зі ст. 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» житлово-комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та перебування осіб у жилих і нежилих приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил;
комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на задоволення потреби фізичної чи юридичної особи у забезпеченні холодною та гарячою водою, водовідведенням, газо- та електропостачанням, опаленням, а також вивезення побутових відходів у порядку, встановленому законодавством;
балансоутримувач будинку, споруди, житлового комплексу або комплексу будинків і споруд (далі - балансоутримувач) - власник або юридична особа, яка за договором з власником утримує на балансі відповідне майно, а також веде бухгалтерську, статистичну та іншу передбачену законодавством звітність, здійснює розрахунки коштів, необхідних для своєчасного проведення капітального і поточного ремонтів та утримання, а також забезпечує управління цим майном і несе відповідальність за його експлуатацію згідно з законом.
З огляду на норму ст. 13 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», залежно від функціонального призначення до житлово-комунальних послуг належать: комунальні послуги (централізоване постачання холодної води, централізоване постачання гарячої води, водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем), газо- та електропостачання, централізоване опалення, а також вивезення побутових відходів тощо); послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій (прибирання внутрішньобудинкових приміщень та прибудинкової території, санітарно-технічне обслуговування, обслуговування внутрішньобудинкових мереж, утримання ліфтів, освітлення місць загального користування, поточний ремонт, вивезення побутових відходів тощо); послуги з управління будинком, спорудою або групою будинків (балансоутримання, укладання договорів на виконання послуг, контроль виконання умов договору тощо); послуги з ремонту приміщень, будинків, споруд (заміна та підсилення елементів конструкцій та мереж, їх реконструкція, відновлення несучої спроможності несучих елементів конструкцій тощо).
Згідно зі ст. 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах. Учасниками відносин у сфері житлово-комунальних послуг є: власник, споживач, виконавець, виробник. Особливими учасниками відносин у сфері житлово-комунальних послуг є балансоутримувач та управитель, які залежно від цивільно-правових угод можуть бути споживачем, виконавцем або виробником.
З огляду на ст. 25 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» до прав управителя належить, зокрема, укладення договорів з виробниками, виконавцями, споживачами в порядку, встановленому законом; контроль виконання умов договорів на надання житлово-комунальних послуг та отримання плати за виконання власних функцій.
Таким чином, відповідач, який є Балансоутримувачем і фактичним управителем відповідної будівлі, маючи укладені договори на централізоване постачання комунальних послуг до будівлі, є споживачем комунальних послуг у відносинах з їх виробниками чи постачальниками, тому має право на відшкодування понесених ним витрат особами, які фактично користувались відповідними послугами, про що також між Балансоутримувачем (відповідачем) та позивачем, як Орендарем (користувачем послугами), укладено спірний Договір, що відповідає вимогам чинного законодавства.
За наслідками розгляду спору позивачем не доведено порушення укладенням спірного Договору вимог чинного законодавства, з якими ст.ст. 215, 203 Цивільного кодексу України пов'язують можливість визнання договору недійсним, невизначеність в договорі істотних умов не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання правочину недійсним, позовні вимоги з наведених в позові підстав задоволенню не підлягають.
Таким чином, за наслідками розгляду спору судом не встановлено підстав для визнання недійсним спірного Договору №80.1-14/19 від 24.07.2014 року про відшкодування витрат Балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг Орендарю.
Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підстави своїх вимог і заперечень.
Проаналізувавши вищезазначені норми чинного законодавства України, повно та всебічно розглянувши матеріали справи господарський суд дійшов висновку, що позовні вимоги не доведені та не обґрунтовані, тому задоволенню не підлягають.
Судові витрати відповідно до ст.ст. 44, 49 Господарського процесуального кодексу України покладаються на позивача.
Керуючись ст. ст. 33, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд -
вирішив:
В задоволенні позову відмовити повністю.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Суддя А.Ю. Кошик
дата підписання 13.01.2017 року