ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
28 грудня 2016 року м. Київ № 826/9776/16
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Добрянської Я.І., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу:
за позовомГромадянина Афганістану ОСОБА_3
до Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві
провизнання протиправним та скасування рішення, зобов»язання вчинити дії,
Позивач ОСОБА_3 звернувся в Окружний адміністративний суд м. Києва з позовом до відповідача Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві, в якій просить:
- рішення відповідача про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - визнати неправомірним та скасувати;
- зобов»язати відповідача прийняти рішення відносно позивача про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позовних вимог акцентовано увагу на тому, що у випадку повернення позивача до Афганістану, його життю загрожує небезпека, що суперечить вимогам ст. 3 Європейської конвенції «Про захист прав людини та основних свобод» від 04.11.1950 р. Між тим, як зазначено у позовній заяві, відповідачем при винесенні оскаржуваного рішення не прийнято до уваги реальні побоювання позивача за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності.
Представником відповідача скеровано до суду заперечення на адміністративний позов, згідно яких заявлені позовні вимоги є необґрунтованими та задоволенню не підлягають. Так, на підтвердження власної правової позиції відповідачем зазначено, що проблеми із владою Афганістану у позивача відсутні, він не брав участі у діяльності жодних політичних партій, релігійних чи інших організацій у країні громадянської належності, не зазнавав переслідування через належність до певної національної, релігійної меншості чи соціальної групи. Також відзначено, що побоювання при поверненні до Афганістану зазнати переслідувань жодними достовірними доводами не підтверджуються, а носять характер припущень.
Керуючись положеннями ч. 4 ст. 122 КАС України, суд ухвалив розгляд даної адміністративної справи продовжити в порядку письмового провадження без фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.
Отже, розглянувши подані сторонами документи та матеріали, заслухавши пояснення позивача та присутніх представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд м. Києва, -
Позивач - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянин Афганістану, народився і проживав в Афганістані в місті Герат, одружений, за національністю таджик, за віросповіданням мусульманин суніт. Кордон України перетнув нелегально пішки у 2012 році. Позивач надав документи, які підтверджують особу, а саме національний паспорт громадянина Афганістану НОМЕР_1, який відновив через посольство Афганістану, перебуваючи в Україні.
01.11.2012 р. звернувся до органу ГУДМС України в місті Києві із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
05.04.2013 р. ДМС України прийнято рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
12.10.2015 р. позивач повторно звернувся до ГУДМС України в місті Києві із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, наполягаючи на зміні і доповнення в законодавстві України про біженців з можливого отримання додаткового захисту.
28.10.2015 р. заявник не з'явився до управління у справах біженців ГУДМС України в місті Києві на співбесіду, з огляду на що складено акт про неявку на співбесіду.
Наказом від 02.11.2015 р. № 929 розгляд заяви особової справи №2015KYIV0365 було призупинено у зв'язку з тим, що іноземець не з'явився на співбесіду протягом періоду оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
13.11.2015 р. на підставі заяви позивача особова справа №2015KYIV0365 поновлена і проведена співбесіда для з'ясування обставин для вирішення питання про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Як вбачається з матеріалів справи, причиною виїзду з Афганістану у своїй заяві до Управління у справах біженців ГУ ДМС Україні в м. Києві шукач притулку назвав погрозу з боку талібів.
У своїй заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 12.10.2015 р. до Управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві ОСОБА_3 повідомив, що він був змушений покинути територію країни свого походження і не може туди повернутись через страх за своє життя та життя своєї дружини. Причинами свого побоювання заявник вказав погрози від угрупування Талібан.
Заявник під час співбесіди від 13.11.2015 р. року назвав причиною свого переїзду погрозу з боку талібів через професійну педагогічну діяльність дружини заявника ОСОБА_6. На питання про причини, через які змушений покинути Батьківщину, іноземець відповів, що його дружина працювала викладачем в школі молодших класів з 2010 року. В 2011 році, точно не пам 'ятає коли, підійшли до дружини люди -і угрупування Талібан і почали їй погрожувати і вимагати покинути роботу викладати в школі. Шукач притулку побачив це і хотів поговорити з ними, але таліби почали бити його і попередили, що якщо дружина не перестане вчити дітей, то вони вб 'ють його і його дружину.
Також позивач вказав на те, що в автомобіль його батька підложили вибуховий пристрій, в автомобілі нікого не було, пристрій вибухнув, ніхто не постраждав. Дат згаданих подій заявник вказати не зміг, так як не пам»ятав. Також зазначив, що декілька разів кидали вибухівку в школу, одного разу від вибуху померло 10 чоловік, дітей.
В період, наданий для прийняття рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідачем проаналізована інформація, надана заявником, попереднього звернення. Так, міграційним органом встановлено, що під час співбесіди від 06.11.2012 р. на питання про причини, через які позивач був змушений покинути Батьківщину, іноземець відповів, що його зупинили таліби по дорозі до дому і почали бити, попереджаючи, що якщо дружина не припинить вчити дітей вдома, то вони вб'ють його та дружину. Через те, що дружина продовжувала вчити дітей вдома, таліби кинули в їхній двір гранату.
Родина іноземця у складі батьків та молодшого брата продовжують жити в місці походження та проживання заявника, а саме в місті Герат. З інформації, вказаної заявником на співбесіді від 13.11.2015 р. відомо, що має з родиною телефонний зв'язок і що в них все добре.
В анкеті від 01.11.2012 р. (копія додається) заявник зазначив свою національність як Таджик. В реєстраційному листі від 12.10.2015 р. та на співбесіді від 13.11.2015 р. іноземець зазначає свою національність як пуштун. Виходячи з викладеної інформації, маємо прямі твердження, які суттєво відрізняються і доводять, що заявник надає недостовірну інформацію.
Окрім того, у заявника з дружиною була можливість переселитися до іншої провінції Афганістану, де йому як незнайомцю ніхто б не погрожував, навіть, при умові існування погроз на попередньому місці проживання.
Не зважаючи на вказані обставини, згідно наявної у справі копії повідомлення від 16.11.2015 р. №222 відповідно до ч. 6 ст. 8 закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» ОСОБА_3 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв»язку із очевидною необгрунтованістю заяви, відсутності побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань (ч. 1 ст. 1 цього Закону).
Так, вважаючи вказане рішення безпідставним та протиправним, позивач звернувся за захистом власних прав та інтересів із позовною заявою до Окружного адміністративного суду м. Києва.
Дослідивши наявні у справі докази, проаналізувавши матеріали справи та вивчивши норми чинного законодавства з приводу даного спору, а також заслухавши пояснення представників сторін в судовому засіданні, суд дійшов до висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог позивача, зважаючи на наступне.
Основними нормативно-правовими актами, які регулюють спірні правовідносини є Конвенція про статус біженців 1951 року, Протокол щодо статусу біженців 1967 та Закон України від 08.07.2011 р. №3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (в редакції, чинній на дату винесення оскаржуваного рішення) (далі - Закон №3671).
Згідно зі ст. 14 Загальної декларації прав людини кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону №3671 біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Водночас країна громадянської належності - це країна, громадянином (підданим) якої є особа. За умови, якщо особа має понад одне громадянство, вона не вважається такою, що не має захисту країни своєї громадянської належності, якщо без будь-якої поважної причини, що випливає з обґрунтованих побоювань, вона не скористалася захистом однієї з країн, громадянином (підданим) якої вона є (п. 10 ч. 1 ст.1 Закону №3671).
Згідно п. 15 цієї статті посвідчення біженця є паспортним документом, що посвідчує особу його власника та підтверджує факт визнання його біженцем в Україні і є дійсним для реалізації прав та виконання обов'язків, передбачених цим Законом та іншими законами України.
Нормою п. 1 ч. 1 ст. 11 Закону №3671 визначено, що статус біженця та додатковий захист втрачаються у разі, якщо особа добровільно знову скористалася захистом країни громадянської належності (підданства).
Положеннями ст. 8 цього Закону передбачено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
У разі подання законним представником дитини, розлученої із сім'єю, заяви про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, без попереднього розгляду заяви.
За бажанням заявника участь у попередньому розгляді заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, бере адвокат. Призначення адвоката для надання правової допомоги заявникові здійснюється в установленому порядку (ч. 2).
Під час співбесіди заявнику, який не володіє українською або російською мовами, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, забезпечує перекладача з мови, якою заявник може спілкуватися. Заявник має право залучити перекладача за свій рахунок або за рахунок інших юридичних чи фізичних осіб. Перекладач повинен дотримуватися конфіденційності з обов'язковим оформленням центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, розписки про нерозголошення відомостей, що містяться в особовій справі заявника (ч. 3).
Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (ч. 4).
У разі прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, продовжує строк дії довідки про звернення за захистом в Україні (ч. 5).
Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися (ч. 6).
У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення (ч. 7).
У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи (ч. 8).
У разі невикористання особою права на оскарження протягом п'яти робочих днів з дня її письмового повідомлення про прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, вилучає у такої особи довідку про звернення за захистом в Україні та повертає особі документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи, що перебувають на зберіганні в центральному органі виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (ч. 9).
Разом з тим, вирішуючи даний спір, суд приймає до уваги висновки Пленуму Вищого адміністративного суду України, викладені у постанові від 25.06.2009 р. № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні».
Так, в п. 9 вказаної постанови зауважено, що «обов'язок доказування в адміністративному судочинстві визначений статтею 71 КАС України і розподіляється таким чином: позивач повинен довести обставини, якими він обґрунтовує позовні вимоги, тобто підставу позову; відповідач повинен довести обставини, якими він обґрунтовує заперечення проти позову.
Виходячи з положень частини другої зазначеної статті, суди під час розгляду справ повинні враховувати, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на суб'єкта владних повноважень, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Тому є неприпустимою відмова в задоволенні позову в такій категорії справ у зв'язку з недоведеністю іноземцем чи особою без громадянства неправомірності рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень.
Крім того, у зв'язку з тим, що більшість доказів, як правило, знаходиться у суб'єкта владних повноважень, частина четверта статті 71 КАС України зобов'язує його подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.
Суди, крім випадків витребовування доказів, за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, ґрунтуючись на принципі офіційного з'ясування всіх обставин у справі, згідно з частинами четвертою та п'ятою статті 11 та частиною п'ятою статті 71 КАС України можуть збирати докази з власної ініціативи».
Так, судом під час розгляду даної справи враховано положення рішення Європейського суду з прав людини по справі Хірсі Джамаа та інші проти Італії (заява № 27765/09) від 23.02.2012 р. Так, у п. 197 вказаного рішення зазначено, що стаття 13 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. (далі по тексту - Конвенція) гарантує доступність національних засобів захисту для забезпечення суті конвенційних прав та свобод, не залежно від форми, в якій вони можуть бути закріплені. Таким чином, дія цього положення вимагає забезпечити національні засоби захисту, які можуть по суті розглянути скаргу щодо порушення конвенційних прав та надати відповідний захист. Сфера застосування зобов'язань Договірних Держав за статтею 13 різниться залежно від сутності скарги заявника. Однак засіб судового захисту має бути «ефективним» на практиці, а також у законодавстві. «Ефективність» «засобу захисту» за змістом статті 13 не залежить від забезпечення сприятливого для заявника результату.
В ракурсі наведеного суд вважає за доцільне також здійснити посилання на положення висновки «Руководства УВКБ ООН по оценке потребностей в международной защите лиц, ищущих убежище, из Афганистана» від 19.04.2016 р. Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (http://www.refworld.org.ru/docid/577286cd4.html).
Так, зокрема, у згаданому документі йдеться про те, що «в Афганистане продолжается вооруженный конфликт немеждународного характера, в котором Афганским национальным силам безопасности (АНСБ), поддерживаемым международными вооруженными силами, противостоит ряд антиправительственных формирований (АПФ) 19. По словам Генерального секретаря ООН, в Афганистане по-прежнему наличествуют серьёзные проблемы в социальной, экономической сферах, а также в сфере безопасности 20. Ситуация в сфере безопасности заметно ухудшилась в 2015 году, так как движение «Талибан» и другие АПФ провели агрессивные военные кампании и значительно приблизились в направлении крупных населенных пунктов 21. Сообщается, что в конце 2015 года талибы захватили самую большую по площади часть территории, начиная с 2001 года. По оценкам, количество районов, которые контролируются или за которые ведутся бои талибами, составляет 25-30% 22. Рост количества АПФ с различными целями и программами, в том числе, преимущественно групп, связанных с ИГИЛ 23, в сочетании с внутренними столкновениями между повстанцами, еще более осложняет ситуацию в области безопасности 24. Также сообщается, что проправительственные вооруженные формирования 25 подрывают авторитет правительства на подконтрольных им территориях, и их деятельность все чаще ассоциируются с нарушениями прав человека 26 . Ухудшение ситуации в сфере безопасности в 2015 году пришло на смену периоду осторожного оптимизма в 2013 и 2014 годах. В это время благодаря успешным выборам и передаче власти, а также обещаниям новой правящей коалиции, большинство афганцев сообщали, что страна движется в правильном направлении 27. Началась и проходила, как сообщалось, согласно плану, передача руководству АНСБ функции обеспечения безопасности от Международных сил содействия безопасности (МССБ) под руководством НАТО 28 . С 1 января 2015 года МССБ завершили выполнение боевых задач, а полную ответственность за ситуацию в области безопасности в стране приняли на себя АНСБ 29. Значительно сократилось международное военное присутствие. В стране осталась миссия НАТО под названием Операция «Решительная поддержка» (ОРП), которая занимается вопросами обучения, консультирования и предоставления помощи АНСБ. В декабре 2015 года было решено продлить присутствие ОРП на 2016 год 30».
«Ситуация в области безопасности в Афганистане продолжает оставаться непредсказуемой, при этом гражданское население в полной мере продолжает нести бремя конфликта 50. Завершение в 2014 году вывода из страны сил международной коалиции привело в 2015 году к эскалации конфликта, особенно во второй половине года, что привело к заметному ухудшению положения в сфере безопасности по всей стране по сравнению с 2014 годом 51. Сообщается, что количество подконтрольных Талибану районов растет. Впервые с 2001 года талибам удалось захватить временный контроль над центром провинции, городом Кундуз, в сентябре 2015 года 52. Рост числа вооруженных формирований, в том числе, возникших в результате появления новых групп, входящих в ИГИЛ 53 , и возрождение Аль-Каиды54 привели к еще большей дестабилизации ситуации в сфере безопасности 55. По имеющимся сведениям, после объявления о смерти лидера талибов ОСОБА_8 в июле 2015 года, противники нового лидера ОСОБА_9 откололись от движения и создали свои собственные группы, тем самым еще больше увеличив число участвующих в конфликте вооруженных формирований 56. Влияние конфликта на все регионы страны увеличивается 57. Более того, по имеющимся сведениям, характер конфликта продолжает меняться 58. После завершения вывода войск международной коалиции в конце 2014 года, количество нападений АПФ выросло, в том числе случаев нападений террористов-смертников и комплексных атак 59, а также целенаправленных и предумышленных убийств 60, прямых нападений на контрольно-пропускные пункты АНСФ и небольшие гарнизоны 61. Отмечается значительный рост количества точечных ликвидаций и похищений местных лидеров из числа гражданского населения со стороны АПФ, а также случаев применения тактики общего запугивания, нацеленной на установление контроля над общинами в сельской местности 62. АПФ продолжают осуществлять громкие нападения в Кабуле и других городах 63, а также расширяют свое влияние в сельской местности или в менее населенных районах64. Высказывалась обеспокоенность по поводу способности и эффективности СНБА в деле обеспечения безопасности и стабильности в Афганистане 65».
Таким чином, беручи до уваги встановлені під час судового розгляду справи на підставі належних та достатніх доказів обставини, суд приходить до висновку про протиправність рішення відповідача, оформленого шляхом повідомлення від 16.11.2015 р. №222 про відмову в оформленні документів для вирішення питання у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з огляду на що зазначене рішення підлягає скасуванню.
Поряд з цим, зважаючи, що наведені у оскарженому рішенні висновки міграційного органу стосовно відсутності обставин, які можуть загрожувати життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування до позивача смертної кари або виконання вироку суду про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, визначених ч. 13 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не відповідають дійсності та спростовуються дослідженими судом матеріалами справи, суд вважає про наявність достатніх правових підстав для задоволення позовних вимог в частині зобов»язання відповідача прийняти відносно позивача рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Що ж до строків звернення до суду із цим позовом, то суд, враховуючи мотиви заяви представника позивача від 21.06.2016 р., та розглядаючи по суті зазначену адміністративну справу, наголошує на наступному.
Відповідно до Рішення Європейського суду з прав людини по справі "Іліан проти Туреччини", правило встановлення обмежень до суду у зв'язку з пропуском строку звернення до суду повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично й не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання, слід звертати увагу на обставини справи, які можна встановити лише в судовому засіданні.
Також Європейський суд з прав людини нагадує, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду (див. рішення у справі Golder v. the United Kingdom від 21 лютого 1975 року, серія A №18, п. 36), не є абсолютним; воно може бути обмеженим, особливо щодо умов прийнятності скарги. Однак право доступу до суду не може бути обмежено таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати законну мету та бути пропорційними між використаними засобами та досягнутими цілями (див. рішення у справі Guйrin v. France від 29 липня 1998 року, Reports of Judgments and Decisions 1998-V, p. 1867, § 37).
Правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані. У той же час такі правила в цілому або їх застосування не повинні перешкоджати сторонам використовувати доступні засоби захисту (див. рішення у справі Pйrez de Rada Cavanilles v. Spain від 28 жовтня 1998 року, Reports 1998-VIII, p. 3255, § 45). Суд підкреслює, що, оскільки питання стосується принципу юридичної визначеності, це піднімає не лише проблему трактування правових норм у звичайному сенсі, а також і проблему недоцільного формулювання процесуальних вимог, яке може перешкоджати розгляду позову щодо суті, тим самим спричиняючи порушення права на ефективний судовий захист (див., mutatis mutandis, рішення у справі Miragall Escolano and others v. Spain, заява № 38366/97, § 37, ECHR 2001-I; та у справі «Звольський та Звольська проти Чеської Республіки» (Zvolskэ and Zvolskб v. the Czech Republic), заява № 46129/99, § 51, ECHR 2002-IX).
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно ст. 86 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Згідно з ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:
1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;
2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;
3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);
4) безсторонньо (неупереджено);
5) добросовісно;
6) розсудливо;
7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації;
8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);
9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;
10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до ч. 1 ст. 9 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно ч. 1, ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Враховуючи вищенаведене в сукупності, та керуючись ст.ст. 2, 71, 86, 94, 97, 158-163 КАС України, Окружний адміністративний суд м. Києва, -
1. Адміністративний позов ОСОБА_3 задовольнити.
2. Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві, оформлене повідомленням від 16.11.2015 р. №222 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
3. Зобов»язати Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві прийняти рішення відносно громадянина Афганістану ОСОБА_3 про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Строк і порядок набрання судовим рішенням законної сили встановлені у статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо інше не встановлено цим Кодексом.
Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 КАС України.
Суддя Я.І. Добрянська