ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
12 грудня 2016 року № 826/3272/16
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Федорчука А.Б., суддів Кобилянського К.М., Мазур А.С., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2
до Кабінету Міністрів України
про визнання незаконним, нечинним та таким, що містить дискримінаційні положення п.3 Постанови №509 від 01.10.2014
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Кабінету Міністрів України, в якому, з урахуванням заяви про зміну позовних вимог, просять суд:
- визнати незаконним, нечинним та таким, що містить дискримінаційні положення, пункт 3 Постанови Кабінету Міністрів України № 509 від 01 жовтня 2014 року (з урахуванням змін та доповнень, внесених постановами Кабінету Міністрів України № 636 від 26 серпня 2015 року та № 352 від 08 червня 2016 року) в частині яка передбачає, що заява про взяття на облік внутрішньо перемішеної особи повинна містити відомості (декларацію) про фактичне місце проживання особи та повідомлення особи про її непричетність до скоєння злочинів чи співучасті у злочинах.
Як вбачається з матеріалів справи, позивачі підтримують заявлені позовні вимоги в повному обсязі та просять суд їх задовольнити, посилаючись на доводи, викладені в позовній заяві.
Представник відповідача позову не визнав та просив суд в позові відмовити, посилаючись на його необґрунтованість.
Відповідно до вимог ст. 171 КАС України, в українському інформаційному бюлетені «Офіційному висновку України» №28 від 15.04.2016 надруковано оголошення про відкриття провадження у даній адміністративній справі.
Справа розглянута в порядку письмового провадження у відповідності до положень ч.6 ст.128 Кодексу адміністративного судочинства України за відсутності необхідності заслуховувати свідків чи експертів.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд м. Києва, встановив наступне.
З метою встановлення гарантій дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб прийнято Закон України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» (далі - Закон).
Відповідно до ст. 1 Закону внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, який постійно проживає в Україні, якого змусили або який самостійно покинув своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, масових порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
Згідно із ч.1 ст. 4 Закону факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи.
Відповідно до ч. 10 ст. 4 Закону порядок збору та обробки даних, оформлення і видачі довідки та форма її зразка затверджуються Кабінетом Міністрів України.
На виконання вищезазначеної норми Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 01.10.2014 № 509 «Про облік осіб, які переміщуються з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції».
Пунктом 3 Порядку оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, затвердженого Постанови Кабінету Міністрів України від 01.10.2014 №509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» зі змінами та доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України № 636 від 26 серпня 2015 року та № 352 від 08 червня 2016 року, передбачено, що Заява про взяття на облік повинна містити таку інформацію про заявника:
прізвище, ім'я та по батькові;
громадянство;
дата та місце народження;
стать;
відомості про малолітніх, неповнолітніх внутрішньо переміщених осіб, які прибули разом з ним (у разі необхідності);
відомості про законних представників, які супроводжують малолітню дитину, недієздатних осіб або осіб, дієздатність яких обмежена, та осіб, зазначених в абзаці п'ятому пункту 2 цього Порядку;
відомості про зареєстроване та фактичне місце проживання;
адреса, за якою з особою може здійснюватися офіційне листування або вручення офіційної кореспонденції, та контактний номер телефону;
обставини, що спричинили внутрішнє переміщення;
повідомлення особи про її непричетність до скоєння злочинів або співучасті у злочинах;
відомості про житлові, соціальні, медичні, освітні та інші потреби;
відомості про наявність інвалідності та потребу в технічних та інших засобах реабілітації;
відомості про місце навчання/виховання дитини (найменування закладу);
відомості про працевлаштування, освіту, спеціалізацію за професійною освітою, посаду, професію.
Як фактичне місце проживання/перебування не можуть зазначатися адреси (місцезнаходження) органів державної влади, місцевого самоврядування, юридичних осіб публічного права, їх підрозділів, будь-яких інших приміщень, за якими внутрішньо переміщені особи фактично не проживають.
Заява про взяття на облік підписується заявником або особою, зазначеною в абзацах третьому - шостому пункту 2 цього Порядку, які дають згоду на обробку, використання, зберігання та надання Адміністрації Держприкордонслужби, Мінфіну для верифікації персональних даних заявника та особи, від імені якої подається заява, відповідно до Закону України «Про захист персональних даних».
Інформація про персональні дані внутрішньо переміщених осіб може передаватися до агенції ООН та Міжнародного Комітету Червоного Хреста за згодою заявника або його законного представника для надання допомоги.
Позивачі не погоджуються з оскаржуваною постановою в частині яка передбачає, що заява про взяття на облік внутрішньо перемішеної особи повинна містити відомості (декларацію) про: 1) фактичне місце проживання особи та 2) повідомлення особи про її непричетність до скоєння злочинів чи співучасті у злочинах.
Обґрунтовуючи протиправність Постанови в оскаржувані частині, позивачі посилаються на те, що обов'язок щодо подачі повідомлення особи про її непричетність до скоєння злочинів чи співучасті у злочинах порушує міжнародні зобов'язання України, а саме Конвенцію про захист прав людини і основних свобод, яка була ратифікована Україною і є частиною національного законодавства. Статтею 6 Конвенції проголошується презумпція невинуватості кожного, чия винуватість не була доведена в законному порядку. Відповідно до п. 2 ст.14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, кожен обвинувачений в кримінальному злочині має право вважатися невинуватим, поки винність його не буде доведена згідно з законом. Позивачі вважають, що всупереч праву не доводити свою невинуватість, КМУ постановою № 636 переніс тягар доведення невинуватості на внутрішньо переміщених осіб, фактично зарахувавши їх до категорії підозрюваних у скоєнні кримінальних злочинів, що суперечить вказаним вище нормам міжнародного права та ст.ст. 62, 63 Конституції України.
В частині незгоди з обов'язком щодо подання відомостей про фактичне місце проживання особи, позивачі посилаються на те, що внутрішньо переміщена особа може не мати місця проживання (в розумінні ст. 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»), а може фактично проживати в недобудованій будівлі, садовому будинку, закладі для бездомних осіб, автомобільному фургоні, чи навіть на вулиці, внаслідок чого не може надати відомості про фактичне місце проживання, що, в свою чергу, позбавляє таку особу можливості отримати довідку на підтвердження статусу ВПО, чим звужується обсяг прав особи.
За таких обставин позивачі звернулись до суду з даним позовом та просять суд його задовольнити.
Оцінивши за правилами ст. 86 Кодексу адміністративного судочинства України надані докази та пояснення, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, Окружний адміністративний суд міста Києва вважає, що позов не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Відповідно до постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 06.03.2008 № 2 «Про практику застосування адміністративними судами окремих положень КАС України під час розгляду адміністративних справ», підставами для визнання будь-якого акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтями 113, 116 Конституції України визначено, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, який у своїй діяльності, керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України. Кабінет Міністрів України у межах свої повноважень, зокрема, спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади; утворює, реорганізовує та ліквідовує відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади.
Згідно ч. 1 ст. 117 Конституції України Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання.
Організацію, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України визначено Законом України «Про Кабінет Міністрів України» від 27.02.2014 N 794-VII (далі Закон N 794-VII).
Частиною 3 ст.4 Закону передбачено, що Кабінет Міністрів України відповідно до Конституції України та цього Закону затверджує Регламент Кабінету Міністрів України, який визначає порядок проведення засідань Кабінету Міністрів України, підготовки та прийняття рішень, інші процедурні питання його діяльності.
Відповідно до пункту 1 § 32 Регламенту проекти актів Кабінету Міністрів готуються на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, актів Кабінету Міністрів, доручень Прем'єр-міністра, а також за ініціативою членів Кабінету Міністрів, центральних органів виконавчої влади, державних колегіальних органів, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій з дотриманням вимог цього Регламенту.
Згідно із § 33 Регламенту головним розробником проекту акта Кабінету Міністрів є орган, який вносить проект акта до Кабінету Міністрів України. Розробниками проектів актів Кабінету Міністрів є міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, державні колегіальні органи, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські держадміністрації відповідно до своєї компетенції. Проект акта Кабінету Міністрів підлягає обов'язковому погодженню усіма заінтересованими органами, а також Мінфіном та Мінекономрозвитку (за винятком проекту розпорядження з кадрових питань).
Як підтверджується наявними матеріалами справи, а зокрема, відповідно до пояснювальної записки до проекту оскаржуваної постанови та довідки про погодження оскаржуваного проекту, зазначений проект розроблено Міністерством соціальної політики України та погоджено без зауважень Міністерством фінансів України, Міністерством економічного розвитку і торгівлі України.
До проекту акта внесено зауваження (пропозиції) Міністром юстиції України та Головою правління Пенсійного фонду України.
Між тим, як вбачається з Висновку Міністерства юстиції України за результатами правової експертизи до проекту постанови Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України», зауваження не стосуються оскаржуваних позивачами частин Постанови.
Разом з тим, згідно Висновку Міністерства юстиції України (а.с.75) Проект відповідає Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практиці Європейського суду з прав людини.
Згідно з § 50 Регламенту до проекту акта Кабінету Міністрів України додаються: пояснювальна записка; довідка про погодження проекту акта; протокол узгодження позицій; висновок Мін'юсту; порівняльна таблиця.
В матеріалах справи наявні всі зазначені вищезазначені документ із відповідним оформленням, а тому суд приходить до висновку, що відповідач дотримався встановленого чинним законодавством порядку затвердження оскаржуваної постанови. Вказане в сукупності свідчить, що відповідач при внесенні змін до постанови діяв у порядку, спосіб визначений законом та в межах наданої йому компетенції.
Посилання позивачем на не відповідність нормативно-правового акту вимогам ст.ст.62, 63 Конституції України, судом відхиляються, враховуючи наступне.
Відповідно до ч.3 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи, зокрема, що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України.
Згідно зі ст. 152 Конституції України, статтею 13 Закону України «Про Конституційний Суд України» виключно до юрисдикції Конституційного Суду України відносяться справи щодо конституційності законів та інших правових актів.
З огляду на викладене вбачається, що відповідність оскаржуваних змін до постанови Конституції України не підлягає встановленню або спростуванню в порядку адміністративного судочинства.
Посилання позивачем на те, що внутрішньо переміщена особа може не мати місця проживання (в розумінні ст. 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»), а може фактично проживати в недобудованій будівлі, садовому будинку, закладі для бездомних осіб, автомобільному фургоні, чи навіть на вулиці, внаслідок чого не може надати відомості про фактичне місце проживання, що, в свою чергу, позбавляє таку особу можливості отримати довідку на підтвердження статусу ВПО, чим звужується обсяг прав особи, судом відхиляються, адже в Порядку №509 в частині, що стосується подання відомостей про фактичне місце проживання, не наведено обмежень щодо фактичного місця проживання внутрішньо переселених осіб.
Поряд з цим, згідно з ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Суд наголошує, що захист прав здійснюється у разі їх порушення. З цього слідує, що під час розгляду кожної справи суд повинен встановити чи має місце порушення прав позивача, адже без цього не можна виконати завдання судочинства. Якщо позивач не довів факту порушення особисто своїх прав, то навіть у разі, якщо дії суб'єкта владних повноважень є протиправними, підстав для задоволення позову немає. Звернення до суду є способом захисту порушених суб'єктивних прав, а не способом відновлення законності та правопорядку у публічних правовідносинах.
В той же час, пунктом 21 постанови пленуму Вищого адміністративного суду України від 06.03.2008 №2 «Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ» встановлено, що за правилами ч. 2 ст. 171 КАС України право оскаржити нормативно - правовий акт мають особи, що до яких його застосовано, а також особи - суб'єкти правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.
Аналіз вказаного свідчить, що при оскаржені нормативно-правового акту позивач повинен довести факт застосування до нього оскаржуваного акта, або те, що він є суб'єктом відповідних відносних на які поширюється цей акт.
Так, ані в матеріалах справи, ані в судовому засіданні позивачами не доведено суду застосування до них оскаржуваної постанови, що мало наслідком порушення їх охоронюваних законом прав та інтересів.
Приймаючи до уваги те, що оскаржувану постанову прийнято уповноваженою особою, на підставі, у спосіб та межах компетенції визначеною законом, під час вирішення справи встановлено відсутність факту порушення прав позивачів, що зумовлює відсутність підстав для поновлення останнього, суд дійшов до висновку про відмову у задоволені позовних вимог.
Інші доводи і заперечення сторін не спростовують встановленого вище судом.
Згідно частини 2 статті 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідач, заперечуючи позов в силу положень частини 2 статті 71 КАС України спростував покликання позивача і довів відповідність оскаржуваного рішення вимогам ч.3. ст. 2 КАС України
Позивачі в силу положень ч.1 ст.71 КАС України не довели суду належними доказами наявність обставин, що обґрунтовують їх позовні вимоги в цілому.
Враховуючи те, що позовні вимоги задоволенню не підлягають, то судовий збір позивам не відшкодовується.
Керуючись ст. ст. 69-71, 94, 160-165, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
Відмовити в задоволенні адміністративного позову повністю.
Постанова набирає законної сили в порядку передбаченому ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства та може бути оскаржена в апеляційному порядку повністю або частково за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 КАС України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги.
Головуючий суддя А.Б. Федорчук
Судді К.М. Кобилянський
А.С. Мазур