33013 , м. Рівне, вул. Набережна, 26А
19 грудня 2016 р. Справа № 918/1249/16
Господарський суд Рівненської області у складі судді Войтюка В.Р., розглянувши матеріали справи
за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю "Ренесанс-Д"
до відповідача: Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1
про визнання недійсним п. 5.3. договору суборенди нежитлового приміщення від 01 грудня 2015 року
Представники:
Від позивача: Сопрук В.М. (довіреність від 08 листопада 2016 року);
Від відповідача: ОСОБА_3 (довіреність від 08 листопада 2016 року);
Статті 20, 22, 91, 93 ГПК України сторонам роз'яснені.
Відводи з підстав, передбачених статтею 20 ГПК України, відсутні.
Товариство з обмеженою відповідальністю "Ренесанс-Д" звернулось до господарського суду Рівненської області з позовом до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про визнання недійсним п. 5.3. договору суборенди нежитлового приміщення від 01 грудня 2015 року, позовні вимоги аргументувавши тим, що вказаний пункт суперечить статті 291 Господарського кодексу України.
Ухвалою суду від 28 листопада 2016 року судом порушено провадження у справі №918/1249/16, розгляд якої призначено на 12 грудня 2016 року.
07 грудня 2016 року відповідачем подано до суду відзив на позовну заяву, відповідно до змісту якого відповідач позовні вимоги не визнає, та зазначає що уклавши договір сторони погодили його умови, разом з тим згідно статей 626, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу.
В судовому засіданні від 12 грудня 2016 року оголошувалась перерва до 19 грудня 2016 року.
В судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги в повному обсязі.
В судовому засіданні представник відповідача позовні вимоги не визнав.
Дослідивши матеріали справи, перевіривши відповідність копій документів на їх відповідність оригіналам, заслухавши пояснення представника позивача та відповідача всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарським судом встановлено наступне.
01 грудня 2015 року між Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (орендар, відповідач) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Ренесанс-Д" (суборендар, позивач) було укладено договір суборенди нежитлового приміщення, відповідно до предмету якого орендар передає, а суборендар бере в строкове платне користування нежитлове приміщення Пасаж "Театральний". Об'єкт оренди розташований за адресою АДРЕСА_2, площею 70 кв.м. (згідно додатку №1), що перебуває у власності ППФ "Альянс-Вест" на підставі свідоцтва про право власності НОМЕР_1 від 15 квітня 2010 року.
Пунктом 5.3. договору передбачено, що орендар може достроково розірвати цей договір за власною ініціативою, про це рішення він зобов'язаний письмово повідомити суборендаря , при цьому дія договору вважається припиненою через 30 календарних днів після отримання суборендарем такого повідомлення. Вартість проведеного за рахунок суборендаря ремонту при цьому не відшкодовується.
Відповідно до статті 291 господарського кодексу України одностороння відмова від договору оренди не допускається.
Договір оренди припиняється у разі:
закінчення строку, на який його було укладено;
викупу (приватизації) об'єкта оренди;
ліквідації суб'єкта господарювання - орендаря;
загибелі (знищення) об'єкта оренди.
Договір оренди може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний з підстав, передбачених Цивільним кодексом України для розірвання договору найму, в порядку, встановленому статтею 188 цього Кодексу.
Правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму Цивільним кодексом України.
Відповідно до частини 1 статті 188 Господарського кодексу України зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором.
Статтею 207 Господарського кодексу України встановлено, що господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Згідно статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до положень статті частини 1 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Отже, за змістом 188 ГК України, розірвання господарського договору може бути вчинено як за згодою сторін, так і у разі односторонньої відмови від нього. За загальним правилом, розірвання договору в односторонньому порядку не допускається, однак окремі договірні відносини допускають можливість одностороннього розірвання договору. Повноваження сторони на одностороннє розірвання договору можуть бути встановлені законом або безпосередньо в договорі.
Одностороння відмова від договору не потребує узгодження та як самостійний юридичний факт зумовлює його розірвання. У випадках, коли право на односторонню відмову у сторони відсутнє, намір розірвати договір може бути реалізований лише за погодженням з іншою стороною, оскільки одностороннє розірвання договору не допускається, а у разі недосягнення сторонами домовленості щодо розірвання договору -за судовим рішенням на вимогу однієї із сторін (ч. 4 ст. 188 ГК України).
Розірванням договору є припинення договірного зобов'язання, тобто зникнення правового зв'язку між сторонами договірного зобов'язання на підставах, встановлених у законі або договорі, та припинення їхніх прав та обов'язків.
Відповідно до ст. 525 ЦК України, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
В силу ч. 3 ст.651 ЦК України, у разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.
Відповідно до ч. 2 ст. 653 ЦК України, у разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються.
Як вбачається з матеріалів справи, 15.09.2016р. відповідач на підставі пунктів 3.2., 5.3. договору надіслав позивачу лист-повідомлення про розірвання договору суборенди нежитлового приміщення від 01 грудня 2015 року .
Разом з тим, з матеріалів справи зокрема тексту позовної заяви вбачається, що між сторонами існує спір щодо припинення дії договору, оскільки позивач вважає, що пункт договору 5.3. суперечить нормам чинного законодавства та підлягає визнанню недійсним, а в силу вимог частини 1 статті 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
Частиною першою статті 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Отже, сторони договору, дійшовши згоди щодо всіх істотних умов договору, складають і підписують договір, надаючи згоді встановленої форми.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (частина перша статті 638 ЦК України). Інші випадки визнання договору укладеним зазначені у статтях 642, 643 ЦК України.
Частиною першою статті 682 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
За змістом статей 6, 627 ЦК України, свобода договору полягає в праві сторін вільно вирішувати питання при укладенні договору, виборі контрагентів та погодженні умов договору.
Законодавцем закріплено принцип свободи договору, водночас цивільним законодавством визначено, що свобода договору не є безмежною, оскільки відповідно до частини третьої статті 6 та статті 627 ЦК України, при укладенні договору, виборі контрагентів, визначенні умов договору сторони не можуть діяти всупереч положенням цього Кодексу та інших актів цивільного законодавства.
Разом з тим, як зазначено вище, згідно положень статті 291 ГК України договір оренди може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний з підстав, передбачених Цивільним кодексом України для розірвання договору найму, в порядку, встановленому статтею 188 цього Кодексу.
За змістом 188 ГК України, розірвання господарського договору може бути вчинено як за згодою сторін, так і у разі односторонньої відмови від нього. За загальним правилом, розірвання договору в односторонньому порядку не допускається, однак окремі договірні відносини допускають можливість одностороннього розірвання договору. Повноваження сторони на одностороннє розірвання договору можуть бути встановлені законом або безпосередньо в договорі.
Суд зазначає, що право орендаря на дострокове розірвання договір за власною ініцятивою передбачене пунктом 5.3. договору відповідає положенням статей 291, 188 ГК України та ст. 525 ЦК України, згідно положень яких право на односторонню відмову від зобов'язання може бути передбачене умовами договору
Недопустимість односторонньої відмови від зобов'язання або односторонньої зміни його умов є диспозитивним, отже договором або законом може бути встановлене інше. Сторони в договорі можуть домовитися про можливість односторонньої відмови від зобов'язання або зміни його умов.
Враховуючи вищевикладене суд приходить до висновку, що позивачем не обґрунтовано обставин порушення положень статті 203 ЦК України при укладенні договору суборенди нежитлового приміщення від 01 грудня 2015 року, а відтак в задоволенні позову слід відмовити.
Згідно зі статтею 43 ГПК України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.
Статті 32 ГПК України визначено, що доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Згідно зі статтею 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Відповідно до статті 34 ГПК України, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.
В силу вимог статті 43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.
Враховуючи все вищенаведене в сукупності, положення норм статей 32, 33, 34, 43 ГПК України, та оцінюючи усі докази, які містяться у матеріалах справи у сукупності, господарський суд дійшов висновку що в задоволенні позову слід відмовити.
Судовий збір на підставі статті 49 ГПК України слід залишити за позивачем.
Керуючись статтями 43, 32-34, 43, 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, -
1. В задоволенні позову відмовити.
2. Судові витрати залишити за позивачем.
повне рішення складено 22 грудня 2016 року
Суддя Войтюк В.Р.
Віддруковано 3 примірники:
1 - до справи;
2 - позивачу рекомендованим (АДРЕСА_3);
3 - відповідачу рекомендованим (АДРЕСА_1).