ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
20.12.2016Справа №910/17329/16
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Преса-Трейд»
До Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській області
Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача
Державне підприємство «Міжнародний аеропорт «Бориспіль»
Про визнання недійсним пункту договору
Суддя Ващенко Т.М.
Представники учасників судового процесу:
від позивача: Шахрай М.О. - по дов.
від відповідача : не з'явився
від третьої особи : Дзюбайло О.О. - по дов.
На розгляд Господарського суду міста Києва передані позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Преса-Трейд» до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській області про визнання недійсним пункту 10.10. договору оренди індивідуально визначеного нерухомого майна , що належить до державної власності № 1333 від 23.10.12.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.09.16. порушено провадження у справі № 910/17329/16, на підставі ст. 27 Господарського процесуального кодексу України залучено до участі в розгляді справи в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Державне підприємство "Міжнародний аеропорт "Бориспіль"; розгляд справи призначено на 11.10.16. о 12-00.
В судовому засіданні 11.10.16. на підставі ч. 3 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України судом оголошено перерву до 10.11.16. о 11-00.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.11.16. на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи було відкладено на 08.12.16. о 10-30.
Розглянувши заяву позивача про продовження строку вирішення спору у справі № 910/17329/16, судом було її задоволено.
Ухвалою від 21.11.2016р. строк розгляду справи №910/17329/16 було продовжено на 15 днів.
07.12.2016р. відповідачем через відділ діловодства суду подано відзив на позовну заяву та заяву про застосування строків позовної давності.
Представник позивача у судовому засіданні 08.12.2016р. позовні вимоги підтримав в повному обсязі.
Представник відповідача проти задоволення позовних вимог надав заперечення.
Представник третьої особи надав усні пояснення по суті спору.
Згідно приписів ст.77 Господарського процесуального кодексу України у судовому засіданні 08.12.2016р. було оголошено перерву до 13.12.2016р.
12.12.2016р. позивачем через відділ діловодства суду подано письмові пояснення по справі.
Представником відповідача в судовому засіданні 13.12.2016р. було подано клопотання про долучення документів, яке розглянуто та задоволено судом.
Під час розгляду справи у судовому засіданні 13.12.2016р. учасниками судового процесу було підтримано раніше висловлену правову позицію по суті спору.
Відповідно до ст.77 Господарського процесуального кодексу України у судовому засіданні 13.12.2016р. було оголошено перерву до 20.12.2016р.
Під час розгляду справи у судовому засіданні 20.12.2016р. представником позивача було підтримано позовні вимоги.
Представником третьої особи також надано пояснення по суті спору.
Відповідач у судове засідання 20.12.2016р. не з'явився, представника не направив, всіма правами, що передбачені Господарським процесуальним кодексом України, не скористався, проте, був належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи.
Наразі, з огляду на неявку вказаного учасника судового процесу у судове засідання господарський суд зазначає наступне. Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що прийняття участі у судовому засіданні є правом сторони. При цьому, норми вказаної статті зобов'язують сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.
Статтею 77 вказаного Кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених ст.69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.
У ст.69 Господарського процесуального кодексу України зазначено, що спір має бути вирішено господарським судом у строк не більше двох місяців від дня одержання позовної заяви. У виняткових випадках за клопотанням сторони, з урахуванням особливостей розгляду спору, господарський суд ухвалою може продовжити строк розгляду спору, але не більш як на п'ятнадцять днів.
Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, третіх осіб, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Згідно із п.3.9.2 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.
У п.3 Постанови №11 від 17.10.2014р. Пленуму Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про деякі питання дотримання розумних строків розгляду судами цивільних, кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення» розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту. З урахуванням практики Європейського суду з прав людини критеріями розумних строків у цивільних справах є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника (справи «Федіна проти України» від 02.09.2010р., «Смірнова проти України» від 08.11.2005р., «Матіка проти Румунії» від 02.11.2006р., «Літоселітіс Проти Греції» від 05.02.2004р.)
Одночасно, застосовуючи відповідно до ч.1 ст.4 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).
Суд зауважує, що справа №910/17329/16 розглядається з 20.09.2016р., а отже, подальше відкладання розгляду спору може призвести до порушення прав та законних інтересів позивача.
До того ж, судом враховано, що відповідачем вже неодноразово було висловлено свою правову позицію по суті спору.
За таких обставин, приймаючи до уваги вищенаведене, незважаючи на те, що відповідач в процесі розгляду справи 20.12.2016 р. так і не скористалась всіма правами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України, за висновками суду, у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа підлягає розгляду за наявними у ній документами відповідно до вимог ст.75 Господарського процесуального кодексу України.
В судовому засіданні 20.12.2016р. на підставі приписів ст.ст.82-85 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників позивача та третьої особи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -
За змістом ст.509 Цивільного кодексу України, ст.173 Господарського кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
За приписами ст.ст.11, 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають, зокрема, з договору.
Згідно зі ст.626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ст.ст.6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
За договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк (ч.1 ст.759 Цивільного кодексу України).
У ч.3 ст. 760 Цивільного кодексу України вказано, що особливості найму окремих видів майна встановлюються цим Кодексом та іншим законом.
Відповідно до ч.1 ст.2 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.
Відносини щодо оренди державного майна, майна, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності, регулюються договором оренди, цим Законом та іншими нормативно-правовими актами (ст.3 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»).
Як свідчать матеріали справи, 23.10.2012р. між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Київській області (орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Преса-Трейд» (орендар) було укладено договір №1333 оренди індивідуально визначеного нерухомого майна, що належить до державної власності, відповідно до п.1.1 якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування частину приміщення на третьому поверсі терміналу «D», загальною площею 35 кв.м.
Відповідно до ст.628 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
За приписом ст.638 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
При цьому, за змістом п.3 ст.180 Господарського кодексу України при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.
Статтею 10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» передбачено, що істотними умовами договору оренди є: об'єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації); термін, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань, якщо їх нарахування передбачено законодавством; відновлення орендованого майна та умови його повернення; виконання зобов'язань; забезпечення виконання зобов'язань - неустойка (штраф, пеня), порука, завдаток, гарантія тощо; порядок здійснення орендодавцем контролю за станом об'єкта оренди; відповідальність сторін; страхування орендарем взятого ним в оренду майна; обов'язки сторін щодо забезпечення пожежної безпеки орендованого майна.
У п.1.2 договору №1333 від 23.10.2012р. визначено, що майно знаходиться на балансі Державного підприємства «Міжнародний аеропорт «Бориспіль» та розміщене за адресою: 08307, Київська область, місто Бориспіль, Міжнародний аеропорт «Бориспіль».
За умовами п.1.3 договору №1333 від 23.10.2012р. сторони погодились, що вартість майна за незалежною оцінкою станом на 30.05.2012р. становить 1921858 грн. без податку на додану вартість.
Згідно п.1.4 договору №1333 від 23.10.2012р. майно передається в оренду з метою розміщення магазину роздрібної торгівлі.
За умовами п.2.1 укладеного між сторонами правочину орендар вступає у строкове платне користування майном у термін, вказаний у договорі, але не раніше дати підписання сторонами договору та акта приймання-передачі.
У п.3.1 договору №1333 від 23.10.2012р. вказано, що орендна плата визначається на підставі Методики розрахунку орендної плати. Затвердженої Постановою №786 від 04.10.1995р. Кабінету Міністрів України, або за результатами конкурсу на право оренди державного майна і становить без податку на додану вартість за базовий місяць розрахунку (останній місяць, за який є інформація про індекс інфляції) без урахування податку на додану вартість 30500 грн.
Нарахування податку на додану вартість на суму орендної плати здійснюється у порядку, визначеному законодавством. Орендна плата за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за наступний місяць (п.п.3.2, 3.2 договору №1333 від 23.10.2012р.).
Відповідно до п.3.6 орендна плата перераховується до Державного бюджету України та балансоутримувачу у співвідношенні 70% до 30% щомісяця не пізніше 15 числа місяця відповідно до пропорцій розподілу, встановлених Кабінетом Міністрів України і чинних на кінець періоду, за який здійснюється платіж.
У розділі 4 контрагентами визначено порядок використання амортизаційних відрахувань і відновлення орендного майна.
Розділами 5-8 договору №1333 від 23.10.2012р. передбачено перелік прав та обов'язків сторін за правочином.
У розділі 9 договору №1333 від 23.10.2012р. визначено відповідальність і порядок вирішення спорів між сторонами.
Одночасно, п.10.10 укладеного між сторонами договору передбачено, що якщо орендар не виконує обов'язку щодо повернення майна, орендодавець має право вимагати від орендаря сплати неустойки в розмірі 300 мінімальних заробітних плат за користування майном за час прострочення.
Договір укладено строком на один рік, що діє з 23.10.2012р. до 22.10.2013р.
За змістом п.2.6 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (договір, який не укладено). У зв'язку з наведеним господарським судам необхідно встановлювати, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту (статті 205 - 210, 640 Цивільного кодексу України, частини друга - п'ята, сьома статті 180 Господарського кодексу України тощо).
Таким чином, з огляду на наведене вище, враховуючи, що позивач звернувся до суду з позовом про визнання пункту 10.10 договору №1333 від 23.10.2012р. недійсним, керуючись приписами чинного на момент укладання договору цивільного та господарського законодавства України, господарський суд дійшов висновку, що сторонами було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов договору оренди державного майна, підписано та скріплено печатками текст договору, а отже, спірний правочин було вчинено 23.10.2012р.
Як свідчать матеріали справи, 23.10.2012р. відповідачем було передано, а позивачем прийнято у користування частину приміщення на третьому поверсі терміналу «D», загальною площею 35 кв.м, про що складено та підписано акт №1 передачі-приймання державного майна.
Додатковою угодою №1 від 04.12.2013р. сторонами було внесено зміни до договору оренди №1333 від 23.10.2012р. та , зокрема, продовжено строк дії договору на чотири місяці, що діє з 23.10.2013р. до 22.02.2014р.
Додатковим договором №2 від 16.06.2014р. контрагентами було досягнуто згоди, що термін дії договору продовжено на 1 рік, що діє до 22.02.2015р. включно.
07.07.2015р. сторонами було підписано додатковий договір, згідно якого за відсутності згоди на продовження строку оренди майна - договір припиняється, а орендар зобов'язаний звільнити орендоване майно з 07.10.2015р.
Згідно із ст.1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.
Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб встановлений законом або договором.
Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить ст.20 Господарського кодексу України.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст.204 Цивільного кодексу України).
За приписом ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
Пунктом 2.1. Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.
Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.
За приписами ч.1 ст.207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Згідно ч. 1 ст. 217 Цивільного кодексу України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
За змістом Постанови №9 від 06.11.2009р. Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Згідно із ст.4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.
Відповідно до ст.33 вказаного Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.
За приписами ст.43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.
За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання пункту договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що між сторонами було укладено договір оренди індивідуально визначеного нерухомого майна, що належить до державної власності №1333 від 23.10.2012р., за умовами якого відповідач як орендодавець передав, а позивач як орендар прийняв в орендне користування частину приміщення на третьому поверсі терміналу «D», загальною площею 35,0 кв.м., яке перебуває на балансі державного підприємства «Міжнародний аеропорт «Бориспіль». У п. 10.10 договору №1333 від 23.10.2012р. оренди встановлено неустойку у розмірі 300 мінімальних заробітних плат у разі неповернення орендованого мана орендарем орендодавцю. На думку позивача, даний пункт договору суперечить ст. 232 Господарського кодексу України, ст.ст. 509 та 627 Цивільного кодексу України, а тому відповідно до приписів ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України підлягає визнанню недійним в судовому порядку. Крім цього, позивач зазначає, що у п.10.10 договору встановлено неустойку у розмірі 300 мінімальних заробітних плат, проте не визначено який саме розмір заробітних плат підлягає застосуванню при настанні означених обставин. За твердженнями заявника, оскільки розмір мінімальної заробітної плати з моменту укладення договору та протягом його дії змінювався, сторонами не конкретизовано розміру відповідальності, а отже, сторонами при укладенні даного пункту договору не дотримано ст. 10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна». Вказані обставини у сукупності і стали підставою для звернення до суду з розглядуваним позовом.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.
Як зазначалось вище, у ч.3 ст. 760 Цивільного кодексу України вказано, що особливості найму окремих видів майна встановлюються цим Кодексом та іншим законом.
Відповідно до ст.1 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» вказаний закон регулює: організаційні відносини, пов'язані з передачею в оренду майна державних підприємств, установ та організацій, підприємств, заснованих на майні, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності (далі - підприємства), їх структурних підрозділів, та іншого окремого індивідуально визначеного майна, що перебуває в державній та комунальній власності; майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання державного майна, майна, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності.
Відповідно до ч.1 ст. 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Невиконання зобов'язання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) ст. 610 Цивільного кодексу України кваліфікує як порушення зобов'язання.
Згідно з ч.1 ст. 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.
За приписами ч.1 ст.549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. (ч.ч. 2, 3 ст. 549 Цивільного кодексу України).
Отже, порушення боржником прийнятих на себе зобов'язань тягне за собою відповідні правові наслідки, які полягають у можливості застосування кредитором до боржника встановленої законом або договором відповідальності.
У ч. 4 ст. 231 Господарського кодексу України зазначено, що у разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
Статтею 232 Господарського кодексу України передбачено, що якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язання встановлено штрафні санкції, то збитки відшкодовуються в частині, не покритій цими санкціями. Законом або договором можуть бути передбачені випадки, коли: допускається стягнення тільки штрафних санкцій; збитки можуть бути стягнуті у повній сумі понад штрафні санкції; за вибором кредитора можуть бути стягнуті або збитки, або штрафні санкції. Вимогу щодо сплати штрафних санкцій за господарське правопорушення може заявити учасник господарських відносин, права чи законні інтереси якого порушено, а у випадках, передбачених законом, - уповноважений орган, наділений господарською компетенцією. Відсотки за неправомірне користування чужими коштами справляються по день сплати суми цих коштів кредитору, якщо законом або договором не встановлено для нарахування відсотків інший строк.
Відповідно до частини першої статті 785 Цивільного кодексу України у разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.
Частиною другою цієї статті передбачено, що у разі невиконання наймачем обов'язку щодо повернення речі наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення. Неустойка, стягнення якої передбачено частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, є самостійною майновою відповідальністю у сфері орендних правовідносин і визначається законодавцем як подвійна плата за користування річчю за час прострочення.
Таким чином, ця неустойка не може бути ототожнена з неустойкою (штрафом, пенею), передбаченою пунктом 1 частини другої статті 258 Цивільного кодексу України, оскільки, на відміну від приписів статті 549 Цивільного кодексу України, її обчислення не здійснюється у відсотках від суми невиконання або неналежного виконання зобов'язання (штраф), а також у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (пеня). Аналогічну правову позицію викладено у 1 Листа №01-06/735/2012 від 29.05.2012 р. Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування статей 785 та 786 Цивільного кодексу України», п.5.4 Постанови №12 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування законодавства про оренду (найм) майна» та постанові від 20.03.2012р. Верховного Суду України по справі №40/117.
У відповідності до ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Відповідно до ст. 199 Господарського кодексу України виконання господарських зобов'язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин передбаченими цим Кодексом та іншими законами. За погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов'язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігу.
Частина 3 статті 509 Цивільного кодексу України встановлює, що господарські зобов'язання мають ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості, що повністю кореспондується із загальними засадами цивільного законодавства викладеним у ст. 3 Цивільного кодексу України, зокрема засадами справедливості, добросовісності та розумності.
У рішенні 15-рп/2004 від 02.11.2004р. Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м'якого покарання) визначено, що справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом і засобах, що обираються для їх досягнення.
Наведена вище правова позиція підтримується також Верховним Судом України при здійсненні касаційного перегляду судових рішень у справах про стягнення неустойки (постанова Верховного Суду України від 21.11.2006 у справі №47/628-05).
Суд зазначає, що визначена у п. 10.10 договору №1333 від 23.10.2012р. неустойка в декілька разів перевищує річний розмір орендної плати за користування об'єктом оренди, що фактично, суперечить приписам ст. 785 Цивільного кодексу України, якою визначено вид та розмір відповідальності на порушення зобов'язання орендаря щодо неповернення предмету оренди, а також не відповідає положенням статті 232 Господарського кодексу України, що є одним з правових способів, наданих законом, направлених проти зловживання правом, вільного визначення розміру неустойки, тобто по суті, направлений на реалізацію вимог ч.2 ст.13 Цивільного кодексу України, відповідно до якої при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утриматися від дій, які могли б могли порушити права інших осіб.
Наразі, суд зауважує, що вимога про нарахування та сплату неустойки, яка є явно завищеною, не відповідає передбаченим у пункті 6 статті 3, частині третій статті 509 та частинах першій, другій статті 627 Цивільного кодексу України засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права. Вказану правову позицію висловлено Конституційним судом України рішенні №7-рп/2013 від 11.07.2013р. по справі № 1-12/2013 та підтримано Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 05.10.2016р. по справі №367/1171/15-ц.
З огляду на зазначене у сукупності, суд дійшов висновку, що встановлено, що п.10.10 договору №1333 від 23.10.2012р. суперечить приписам ст.232 Господарського кодексу України, ст.ст.509, 785 Цивільного кодексу України а також справедливості, добросовісності, розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права.
Одночасно, посилання позивача в якості підстави позовних вимог на те, що у п.10.10 договору №1333 від 23.10.2012р. встановлено неустойку у розмірі 300 мінімальних заробітних плат, проте не визначено який саме розмір заробітних плат підлягає застосуванню при настанні означених обставин, тобто сторонами не конкретизовано розміру відповідальності, а відтак не досягнуто згоди щодо усіх істотних умов, судом до уваги не приймаються, як такі, що є юридично неспроможними та такими, що не свідчать
Дана позиція позивача судом не береться до уваги, оскільки недотримання істотних умов договору не є підставою для визнання частини договору недійсним.
Заперечення відповідача щодо неможливості визнання недійсним пункту договру, який припинив свою дію суд до уваги не приймає, оскільки у відповідності до п. 2.6. №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» зазначено, що розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторони права на звернення в майбутньому з позовом про визнання такого договору недійсним.
Одночасно, судом прийнято, що частиною третьою статті 207 Господарського кодексу України передбачена і можливість припинення господарського зобов'язання лише на майбутнє.
Наразі, судом враховано, що фактично відповідачем можуть вчинятись дії щодо застосування до правовідносин сторін наслідків порушення орендарем своїх зобов'язань зі своєчасного повернення об'єкту оренди у будь-який час, тобто, орендодавцем може бути заявлено вимогу про стягнення передбаченої п.10.10 договору №1333 від 23.10.2012р. неустойки, тобто, у даному випадку визнання вказаного пункту договору недійсним в повному обсязі відповідає приписам ст.207 Господарського кодексу України.
Одночасно, з приводу заяви відповідача про застосування строків позовної давності суд зауважує наступне.
Статтею 257 Цивільного кодексу України передбачено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Згідно з положеннями ст.256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Відповідно до правової позиції Пленуму Вищого господарського суду України, яку викладено у Постанові №10 від 29.05.2013р. «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» у вирішенні питань, пов'язаних із застосуванням позовної давності у спорах, що виникають у зв'язку з визнанням недійсними правочинів (господарських договорів), господарським судам слід враховувати викладене в пункті 2.8 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними».
Згідно п.2.8 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» щодо вимог, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, застосовується загальна позовна давність (стаття 257 Цивільного кодексу України).
Перебіг позовної давності починається, за загальним правилом, від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 Цивільного кодексу України), за винятком випадків, зазначених у частинах другій і третій цієї статті.
У п.4.2 Постанови №10 від 29.05.2013р. «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» вказано, що у зобов'язальних правовідносинах, в яких визначено строк виконання зобов'язання, перебіг позовної давності починається з дня, наступного за останнім днем, у який відповідне зобов'язання мало бути виконане.
Якщо договором чи іншим правочином визначено різні строки виконання окремих зобов'язань, що з нього виникають (наприклад, у зв'язку з поетапним виконанням робіт або з розстроченням оплати), позовна давність обчислюється окремо стосовно кожного з таких строків. Позовна давність за позовами, пов'язаними з простроченням почасових платежів (проценти за користування кредитом, орендна плата тощо), обчислюється окремо за кожним простроченим платежем.
За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання (абзац другий частини п'ятої статті 261 Цивільного кодексу України), тобто після закінчення: або передбаченого частиною другою статті 530 Цивільного кодексу України семиденного строку від дня пред'явлення вимоги; або передбаченого іншим актом цивільного законодавства чи договором іншого пільгового строку, в який боржник має виконати зобов'язання. Виняток з цього правила становлять випадки, коли із закону або з договору випливає обов'язок негайного виконання зобов'язання: у такому разі перебіг позовної давності починається від дня пред'явлення вимоги кредитором.
Як свідчать матеріали справи, Регіональне відділення Фонду державного майна України по Київській області звернулось до Товариства з обмеженою відповідальністю «Преса-Трейд» з листом №10-14-5022 від 30.12.2015р., в якому орендодавець вимагав від орендаря, в тому числі, сплати неустойки на підставі п.10.10 договору №1333 від 23.10.2012р.
Тобто, враховуючи правову приводу спірних правовідносин, приймаючи до уваги, що фактично права та законні інтереси орендодавця у зв'язку з невідповідністю умов п.10.10 договору №1333 від 23.10.2012р. вимогам чинного законодавства, у даному випадку порушуються саме в момент пред'явлення йому відповідної вимоги про стягнення неустойки на підставі означеного пункту, суд дійшов висновку, що строк позовної давності для звернення до суду з позовом про визнання недійсним п.10.10 спірного правочину недійсним не сплив.
Крім того, суд звертє увагу сторін на те, що статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий розгляд його справи.
У ст.11 Міжнародного пакту про політичні та громадянські права, який ратифіковано Указом №2148-08 від 19.10.1973р. Президії Верховної Ради Української РСР, кожен має право при визначенні його прав і обов'язків у будь-якому цивільному процесі на справедливий і публічний розгляд справи компетентним, незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону.
Одночасно, у рішенні №7-рп/2013 від 11.07.2013р. Конституційного суду України у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_1 щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» визначено, що зобов'язання повинні ґрунтуватись на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Значення принципів справедливості та добросовісності поширюється не тільки на сферу виконання зобов'язань, а і на сферу користування правами, тобто, такі засади здійснення судочинства виступають своєрідною межею між припустимим використанням права (як формою правомірного поводження) та зловживанням правами (як формою недозволеного використання прав). Аналогічну позицію наведено у постанові від 29.05.2013р. Вищого господарського суду України по справі №5011-5/14825-2012.
Виходячи з зазначеного вище, суд дійшов висновку щодо задоволення позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Преса-Трейд» до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській області про визнання недійсним пункту 10.10. договору оренди індивідуально визначеного нерухомого майна , що належить до державної власності №1333 від 23.10.2012р.
Всі інші доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.
Згідно приписів ст.49 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається на відповідача.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст.32,33, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1. Позовні вимоги задовольнити повністю.
2. Визнати недійсним п.10.10 договору №1333 від 23.10.2012р., укладеного між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Київській області та Товариством з обмеженою відповідальністю «Преса-Трейд», в наступній редакції: «Якщо орендар не виконує обов'язку щодо повернення майна, орендодавець має право вимагати від орендаря сплати неустойки в розмірі 300 (трьохсот) мінімальних заробітних плат за користування майном за час прострочення».
3. Стягнути з Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській області (01032, м.Київ, вул.Симона Петлюри, буд.15, ЄДРПОУ 19028107) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Преса-Трейд» (01103, м.Київ, вул. Кіквідзе, буд.26, офіс 68-А, ЄДРПОУ 35371243) судовий збір в сумі 1378 (тисяча триста сімдесят вісім) грн.
4. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Повне рішення складено 23.12.16.
Суддя Т.М.Ващенко