Справа № 344/15370/16-к
Провадження № 1-кс/344/4661/16
23 листопада 2016 р. м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області в складі:
головуючого слідчого судді ОСОБА_1
за участі секретаря ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фангарант Груп» на бездіяльність Івано-Франківського ВП ГПУНП в Івано-Франківській області щодо визнання бездіяльності незаконною та зобов'язання внести відомості в ЄРДР, -
в скарзі вказано, що 03/11/2016 р. скаржником подано заяву до Івано-Франківського ВП ГПУНП в Івано-Франківській області про вчинення злочину ОСОБА_3 за ч. 1 ст. 191 КК України. Однак інформацію не внесено в ЄРДР, а тому скаржник просив суд про визнання бездіяльності органу досудового слідства незаконною та зобов'язання внести відомості в ЄРДР.
Сторони не прибули в судове засідання.
Представник скаржника просив про розгляд скарги без його участі.
Судом встановлено наступні обставини.
Скаржник подав заяву до Івано-Франківського ВП ГПУНП в Івано-Франківській області, в якій вказано, що 12/04/2016 р. ОСОБА_3 умисно привласнив майно телефон Самсунг С7 на суму 23741 гривень, що належить скаржнику на підставі договору про отримання товарів в системі «Плати пізніше» від 12/04/2016 р. та відмовився від повернення товару на вимогу скаржника.
Відповідно до п. 1 ст. 214 КПК України слідчий, прокурор невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, зобов'язаний внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочати розслідування.
Відповідно до ст. 191 КК України передбачено кримінальну відповідальність за привласнення чи розтрата чужого майна, яке було ввірене особі чи перебувало в її віданні.
В свою чергу в КК України не міститься диспозиції, яка б передбачала кримінальну відповідальність за не виконання чи неналежне виконання умов договору.
Отже жодна із об'єктивних сторін вказаних складів злочину не описана в заяві скаржника.
В ст. 1212 ЦПК України передбачено загальні положення про зобов'язання у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави.
Отже законодавством України встановлено порядок вирішення спорів, який описаний в заяві скаржника.
Так само і відповідно до практики Європейського суду з прав людини скаржнику не гарантується право на повідомлення про цивільно-правовий спір у формі повідомлення про злочин.
Отже до ЄРДР вносяться відомості про події, які відповідають будь-якій із диспозицій злочинів, вказаних в особливій частині КК України.
Відповідно до ч 2 ст. 40 КПК України слідчий уповноважений розпочати досудове розслідування за наявності підстав, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до п. 5 ст. 214 КПК України попередня кримінально-правова кваліфікація здійснюється особою, яка вносить інформацію до ЄРДР.
Скаржник надав суду пояснення про те, що на його думку зазначені в скарзі дії підлягають кваліфікації за ст. 191 КК України.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Так, відповідно до п. 29 рішення Європейського суду з прав людини в справі “Павлюлінець проти України” (Заява N 70767/01) від 6 вересня 2005 року Суд повторює, що право на порушення кримінальної справи проти третьої особи як таке не гарантується Конвенцією (Kubiszyn v. Poland, ухвала від 21 вересня 1999 року, заява N 37437/97). Таким чином, твердження скарги є несумісною ratione materiae з положеннями Конвенції і підлягає відхиленню відповідно до пунктів 3 та 4 статті 35 Конвенції.
Отже скаржнику не належить право на порушення кримінальної справи проти певної особи, в тому числі і внесення відомостей до ЄРДР щодо вчинення злочину певною особою, а також у нього відсутнє право на реєстрацію повідомлення про злочин за бажаною ним кваліфікацією дій особи за диспозицією КК України, оскільки право на кримінально-правове переслідування конкретної третьої особи із обраною самостійно кваліфікацією скаржнику не гарантується положеннями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод людини. Кримінально-правова кваліфікація обставин вчинення злочину особою є підставою для оголошення про підозру і здійснюється виключно в порядку ст. 22 КПК України органом досудового розслідування.
Відоповідно до рішення Європейського суду з прав людини в справі "Іванов проти України" (Ivanov v. Ukraine), № 15007/02, пп. 74-75, рішення від 7 грудня 2006 року) сумлінність за ініціювання слідчих дій або відмову у кримінально-правовому переслідуванні особи повністю покладається на державу.
Відповідно рішення Європейського суду з прав людини у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, п. 57, Series A, № 93 право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням. У випадку, коли доступ особи до суду обмежується або законом, або фактично таке обмеження не суперечить пунктові 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету за умови забезпечення розумної пропорційності між використовуваними засобами та метою, яка має бути досягнута.
Відповідно до п. 52 рішення від 26/07/2011 р. Європейського суду з прав людини в справі «Георгел и Георгета Стоіческу (Georgel and Georgeta Stoicescu) проти Румунії» (скарга № 9718/03), якщо не встановлено безпосереднього заподіяння тілесного ушкодження то позитивне зобов'язання держави щодо «ефективності судової системи» не вимагає порушення кримінальної справи, достатнім є дисциплінарний, цивільний чи адміністративний спосіб правового захисту потерпілому (наприклад, постанова Великої Палати Європейського суду з прав людини в справі «Во проти Франції" (Vo v. France), скарга № 53924/00, § 90, ECHR 2004-VIII, і постанова Великої Палати в справі «Мастроматтео проти Італії" (Mastromatteo v. Italy), скарга № 37703/97, §§ 90 и 94-95, ECHR 2002-VIII).
Так само в постанові Верховного Суду України від 23 червня 2015 року №802/3531/14-а вказано, що Європейський суд з прав людини у рішенні від 12.10.78 у справі «Zand v. Austria» вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод людини передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з… питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.
Так даному суду не належить компетенція щодо оцінки доказів для встановлення складу злочину. До компетенції даног осуду належить встановлення обставини чи не діяв орган досудового розслідування свавільно при реалізації своїх повноважень.
Відповідно до ст. 7 КПК України в якості загальної засади кримінального провадження проголошено змагальність сторін та свобода в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Тому саме на скаржника покладено обов'язок вказати в заяві про злочин дії, які б складали хоча б одну об'єктивну сторону будь-якого злочину, за який передбачено кримінальну відповідальність, а не вказувати обставини цивільно-правового спору та зазначати, що на думку заявника усі інші учасники кримінально-правових відносин також повинні розглядати його як злочин.
При цьому скаржник не вправі просити правоохоронний орган здійснити реєстрацію події стосовно певної особи і за бажаним ним обвинуваченням у формі кримінально-правової кваліфікації.
Разом з цим будь-який вплив на працівника правоохоронного органу щодо здійснення ним дії щодо створення обставин, наслідком яких є оголошення підозри певній особі за певною кримінально-правовою кваліфікацією є кримінально-караним діянням, відповідальність за яке передбачено в ст. 343 КК України.
Таким чином працівника правоохоронного органу не може бути зобов'язано зареєструвати повідомлення про цивільно правовий спір щодо будь-якої особи за певною кримінально-правовою кваліфікацією.
Крім зазначено необхідно вказати, що відповідно до ст. 307 КПК України ухвала слідчого судді за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність під час досудового розслідування може бути про зобов'язання вчинити певну дію. Тому процесуальним законом не гарантується право скаржника на визнання дій чи бездіяльності слідчого незаконними.
Інші арґументи, пояснення сторін не спростовують зазначені в цьому судовому рішенні висновки суду.
Відповідно до зазначеного суд, -
в задоволенні скарги відмовити;
Відповідно до ст.ст. 307, 309 КПК України дана ухвала не підлягає оскарженню.
Головуючий суддя ОСОБА_1