04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58
"24" листопада 2016 р. Справа№ 910/14240/16
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Андрієнка В.В.
суддів: Буравльова С.І.
Шапрана В.В.
за участю представників:
позивача Масловський І.А. довіреність № 20/02 від 11.10.16
позивача Климчук О.С. довіреність № (договір про надання правової допомоги) від 14.07.16
позивача Коростенський В.В. довіреність № (договір про надання правової допомоги) від 14.07.16
відповідача Герасименко Т.В. довіреність № 27-27944/16 від 22.06.16
відповідача Костюков Д.І. довіреність № 27-16709/16 від 25.03.16
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб
на рішення Господарського суду м. Києва від 26.09.2016
у справі №910/14240/16 (суддя - Плотницька Н.Б.)
За позовом Публічного акціонерного товариства "Укрінком"
до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб
про визнання договору недійсним
про стягнення 273 335,61 грн
Рішенням Господарського суду м. Києва від 26.09.2016 у справі №910/14240/16 позов задоволено повністю. Визнано недійсним іпотечний договір від 08.02.2016, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Солоковим О.Є. та зареєстровано в реєстрі за № 112, щодо нерухомого майна (нежилий будинок, загальною площею 4 377,40 кв. метрів, що знаходяться за адресою: м. Київ, вул. Смирнова-Ласточкіна, 10-А), укладений між Фондом гарантування вкладів фізичних осіб (04053, м. Київ, вул. Січових Стрільців, буд. 17, ідентифікаційний код 21708016) та Публічним акціонерним товариством "Український інноваційний банк" (04053, м. Київ, вул. Смирнова-Ласточкіна, 10-А, ідентифікаційний код 05839888). Визнано недійсним договір цільової позики № 42 від 01.02.2016, укладений між Фондом гарантування вкладів фізичних осіб (04053, м. Київ, вул. Січових Стрільців, буд. 17, ідентифікаційний код 21708016) та Публічним акціонерним товариством "Український інноваційний банк" (04053, м. Київ, вул. Смирнова-Ласточкіна, 10-А, ідентифікаційний код 05839888). Стягнуто з Державної організації (установа, заклад) "Фонд гарантування вкладів фізичних осіб" та користь Публічним акціонерним товариством "УКРІНКОМ" витрати по сплаті судового збору у розмірі 1 378 (одна тисяча триста сімдесят вісім) грн 00 коп.
Не погодившись з прийнятим рішенням, Фонд гарантування вкладів фізичних осіб подав апеляційну скаргу, в якій просив суд скасувати рішення Господарського суду м. Києва від 26.09.2016, прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 17.10.2016 для розгляду справи №910/14240/16 за апеляційною скаргою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб було сформовано колегію суддів під головуванням судді Андрієнка В.В., суддів Шапран В.В., Буравльов С.І.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 19.10.2016 апеляційну скаргу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб було прийнято до провадження та призначено до розгляду на 10.11.2016.
01.11.2016 до відділу забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів (канцелярія) КАГС від представника позивача надійшло письмове заперечення на апеляційну скаргу. Зокрема, позивачем було зазначено, що договір іпотеки за № 112 від 08.02.2016, укладений між Державною організацією (установа, заклад) Фонд гарантування вкладів фізичних осіб та Публічним акціонерним товариством "Український інноваційний банк", є недійсним оскільки підписаний зі сторони іпотекодавця за відсутності належних на те повноважень. Позивач звертав увагу суду на те, що договір іпотеки за № 112 від 08.02.2016 є недійсним, оскільки підписаний Публічним акціонерним товариством "Український інноваційний банк" в особі Білої І.В., яка не мала необхідного обсягу цивільної дієздатності (за відсутності належних на те повноважень), у зв'язку з тим, що постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.03.2016 у справі № 826/1162/16, що залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 14.04.2016, визнано незаконними та скасовано постанову Правління Національного банку України № 934 від 24.12.2015 "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "УкрІнБанк" до категорії неплатоспроможних" та рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб № 239 від 24.12.2015 "Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ "УкрІнБанк" та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку".
10.11.2016 до відділу забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів (канцелярія) КАГС від скаржника (відповідача у справі) надійшло клопотання про залучення Національного банку України, в якості третьої особи без самостійних вимог на предмет спору у даній справі, також від відповідача надійшло письмове клопотання про відкладення розгляду справи.
В судове засідання, яке відбулось 10.11.2016 з'явились представники позивача та відповідача. Представник позивача в судовому засіданні усно заперечував щодо задоволення клопотань відповідача про залучення НБУ в якості третьої особи та про відкладення розгляду справи. Після надання представниками пояснень, колегія суддів вирішила відхилити заявлене клопотання скаржника про залучення НБУ, в якості третьої особи виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 27 ГПК України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до прийняття рішення господарським судом, якщо рішення з господарського спору може вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї з сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за клопотанням сторін, прокурора. Якщо господарський суд при прийнятті позовної заяви, вчиненні дій по підготовці справи до розгляду або під час розгляду справи встановить, що рішення господарського суду може вплинути на права і обов'язки осіб, що не є стороною у справі, господарський суд залучає таких осіб до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору. У справах щодо майна господарських організацій, у статутному капіталі яких є корпоративні права держави, господарський суд залучає орган державної влади, що здійснює управління корпоративними правами, до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору.
У заявах про залучення третіх осіб і у заявах третіх осіб про вступ у справу на стороні позивача або відповідача зазначається, на яких підставах третіх осіб належить залучити або допустити до участі у справі.
Питання про допущення або залучення третіх осіб до участі у справі вирішується господарським судом, який виносить з цього приводу ухвалу.
Треті особи, які не заявляють самостійних вимог, користуються процесуальними правами і несуть процесуальні обов'язки сторін, крім права на зміну підстави і предмета позову, збільшення чи зменшення розміру позовних вимог, а також на відмову від позову або визнання позову.
Вищий господарський суд України в п. 1.6 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року N 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" зазначає, що згідно зі статтею 21 ГПК сторонами у судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього Кодексу. Це правило встановлено лише для сторін в судовому процесі і не стосується третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору. Отже, такими особами можуть бути і громадяни, які не мають статусу суб'єкта підприємницької діяльності. Така третя особа виступає в процесі на стороні позивача або відповідача - у залежності від того, з ким із них у неї існують (або існували) певні правові відносини. Що ж до наявності юридичного інтересу у третьої особи, зазначається далі у цій же постанові, то у вирішенні відповідного питання суд має з'ясовувати, чи буде у зв'язку з прийняттям судового рішення з даної справи таку особу наділено новими правами чи покладено на неї нові обов'язки, або змінено її наявні права та/або обов'язки, або позбавлено певних прав та/або обов'язків у майбутньому.
Вищий господарський суд України у п. 1.6 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року N 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" зазначив таке. Процесуальний закон не обмежує можливості допущення особи до участі у справі як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на підставі її заяви про вступ у справу в процесі повторного розгляду останньої в апеляційному порядку, а також залучення третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, до участі у справі за клопотанням сторони, прокурора або з ініціативи апеляційного господарського суду; відповідні дії можуть мати місце до прийняття апеляційною інстанцією судового рішення зі справи.
Отже, як вбачається з клопотання відповідача, останній вказав, що рішення у даній справі може вплинути в подальшому на права та обов'язки Національного банку України. Однак, колегія суддів не погоджується з даним посиланням сторони, оскільки рішення у даній справі ніяким чином не може вплинути на права і обов'язки НБУ, оскільки предметом у даній справі є визнання договору іпотеки недійсним, укладеного між позивачем та відповідачем, і у даній справі розглядалось питання лише скасуванні постанови НБУ «Про віднесення ПАТ «УкрІнБанк» до категорії неплатоспроможних» (постановою Окружного адміністративного суду України). Враховуючи вищенаведене, колегія суддів не знайшла підстав для задоволення вказаного клопотання. Між тим колегією суддів було задоволено клопотання відповідача про фіксування судового процесу з допомогою звукозаписувального технічного засобу.
В судовому засіданні 10.11.2016 було оголошено перерву до 24.11.2016.
24.11.2016 до відділу забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів (канцелярія) КАГС від скаржника (відповідача у справі) надійшло клопотання про здійснення фіксування судового процесу, клопотання про долучення до матеріалів справи додаткових документів.
Також, 24.11.2016 до відділу забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів (канцелярія) КАГС від позивача надійшли додаткові пояснення.
В судове засідання, яке відбулось 24.11.2016 з'явились представники позивача та відповідача, які надали суду усні пояснення стосовно доводів наведених в апеляційній скарзі.
Приписами ст. 99 ГПК України визначено, що в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у цьому розділі. Апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції.
Відповідно до ч. 1 ст. 101 ГПК України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Частиною 2 статті 101 ГПК України передбачено, що апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги та перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.
Отже, як вбачається з матеріалів справи, на підставі постанови Правління Національного банку України від 24.12.2015 № 934 "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "УКРІНБАНК" до категорії неплатоспроможних" виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 24.12.2015 № 239 "Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ "УКРІНБАНК" та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку".
Відповідно до вказаного рішенням у Публічному акціонерному товаристві "Український інноваційний банк" запроваджено тимчасову адміністрацію на три місяці з 25.12.2015 до 24.03.2016 включно, призначено уповноважену особу Фонду та делеговано всі повноваження тимчасового адміністратора ПАТ "УКРІНБАНК", визначені статтями 37-39 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", провідному професіоналу з питань врегулювання неплатоспроможності банків відділу запровадження процедури тимчасової адміністрації та ліквідації департаменту врегулювання неплатоспроможності банків Білій Ірині Володимирівні строком на три місяці з 25.12.2015 до 24.03.2016 включно.
01.02.2016 між Фондом гарантування вкладів фізичних осіб (фонд за договором), в особі директора - розпорядника Ворушиліна Костянтина Миколайовича, який діє на підставі Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та Публічним акціонерним товариством "Український інноваційний банк" (позичальник за договором), в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ "УКРІНБАНК" Білої Ірини Володимирівни, яка діяла на підставі Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", постанови Правління Національного банку України від 24.12.2015 № 934 та рішення виконавчої дирекції Фонду від 24.12.2015 № 239, укладений договір цільової позики № 42, відповідно до умов якого фонд передає у власність позичальникові грошові кошти (далі - позика) у розмірі 1 459 543 813 грн 23 коп., а позичальник зобов'язується використати позику за цільовим призначенням, та повернути її фонду в останній день здійснення тимчасової адміністрації, але не пізніше 24.03.2016, та сплатити 12,5 % річних за її користування.
08.02.2016 між Фондом гарантування вкладів фізичних осіб (іпотеко держатель за договором) та Публічним акціонерним товариством "Український інноваційний банк" (іпотекодавець за договором) укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Солоковим О.Є. та зареєстровано в реєстрі за № 112, відповідно до умов якого забезпечуються часткове задоволення вимог іпотекодержателя в розмірі 156 405 700,00 грн, що випливають з договору цільової позики, укладеного в письмовій формі між іпотекодавцем та іпотекодержателем 01.02.2016 усіма змінами та доповненнями, що можуть бути внесені у майбутньому, відповідно до якового іпотекодавцю надається цільова позика на загальну суму 1 459 543 813,23 грн строком повернення не пізніше 24.03.2016 зі сплатою 12,5 відсотків річних (далі - основне зобов'язання), на умовах, що обумовлені вищезазначений договором цільової позики (далі - основний договір).
Згідно з пунктом 2.1. договору предметом іпотеки за цим договором є нерухоме майно: нежилий будинок в цілому, загальною площею 4 377,40 кв. метрів, що знаходиться за адресою: місто Київ, вулиця Смирнова-Ласточкіна, 10 (десять)-А та належить іпотекодавцю на праві колективної власності.
Як вбачається з іпотечного договору зі сторони Публічного акціонерного товариства "Український інноваційний банк" договір укладений в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ "УКРІНБАНК" Білої Ірини Володимирівни, яка діє на підставі Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", постанови Правління Національного банку України від 24.12.2015 № 934 та рішення виконавчої дирекції Фонду від 24.12.2015 № 239.
Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що договір іпотеки за № 112 від 08.02.2016, укладений між Державною організацією (установа, заклад) Фонд гарантування вкладів фізичних осіб та Публічним акціонерним товариством "Український інноваційний банк", є недійсним оскільки підписаний зі сторони іпотекодавця за відсутності належних на те повноважень.
Як вбачається з іпотечного договору, зі сторони Публічного акціонерного товариства "Український інноваційний банк" договір укладений уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ "УКРІНБАНК" Білою Іриною Володимирівною, яка діє на підставі Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", постанови Правління Національного банку України від 24.12.2015 № 934 та рішення виконавчої дирекції Фонду від 24.12.2015 № 239.
Позивач стверджує, що договір іпотеки за № 112 від 08.02.2016 є недійсним, оскільки підписаний Публічним акціонерним товариством "Український інноваційний банк" в особі Білої І.В., яка не мала необхідного обсягу цивільної дієздатності (за відсутності належних на те повноважень), у зв'язку з тим, що постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.03.2016 у справі № 826/1162/16, що залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 14.04.2016, визнано незаконними та скасовано постанову Правління Національного банку України № 934 від 24.12.2015 "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "УкрІнБанк" до категорії неплатоспроможних" та рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб № 239 від 24.12.2015 "Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ "УкрІнБанк" та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку".
Як встановлено судом, укладений між позивачем та відповідачем правочин за своїм змістом та правовою природою є договором іпотеки, який підпадає під правове регулювання § 6 Глави 49 Цивільного кодексу України та Закону України "Про іпотеку".
Згідно зі статтею 1052 Цивільного кодексу України у разі невиконання позичальником обов'язків, встановлених договором позики, щодо забезпечення повернення позики, а також у разі втрати забезпечення виконання зобов'язання або погіршення його умов за обставин, за які позикодавець не несе відповідальності, позикодавець має право вимагати від позичальника дострокового повернення позики та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу, якщо інше не встановлено договором.
Відповідно до статті 546 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися заставою. Виконання зобов'язання забезпечується, якщо це встановлено договором (стаття 548 Цивільного кодексу України).
Згідно з статтею 572 Цивільного кодексу України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника. Застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду (стаття 574 Цивільного кодексу України ).
У відповідності до статті 575 Цивільного кодексу України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Якщо предметом застави є нерухоме майно, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню (стаття 577 Цивільного кодексу України).
Згідно положень статті 584 Цивільного кодексу України та статтей 3, 12 Закону України "Про заставу", у договорі застави визначаються суть, розмір і строк виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, подається опис предмета застави, а також визначаються інші умови, погоджені сторонами договору. Опис предмета застави у договорі застави може бути поданий у загальній формі.
Водночас, Законом і, зокрема, статтею 583 Цивільного кодексу України та статтею 11 Закону України "Про заставу", передбачено, що заставодавцем може виступати як сам боржник, так і третя особа (майновий поручитель).
Крім того, ЦК України та Закон України "Про іпотеку" визначають такий окремий вид застави, як іпотеку.
За визначенням частиною 1 статтею 575 Цивільного кодексу України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи, а згідно статті 1 Закону України "Про іпотеку", іпотекою є вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
При цьому, статті 18 Закону України "Про іпотеку" встановлено, що іпотечний договір укладається між одним або декількома іпотекодавцями та іпотекодержателем у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Іпотечний договір повинен містити такі істотні умови: для іпотекодавця та іпотекодержателя - юридичних осіб відомості про: для резидентів - найменування, місцезнаходження та ідентифікаційний код в Єдиному державному реєстрі юридичних та фізичних осіб-підприємців; для нерезидентів - найменування, місцезнаходження та державу, де зареєстровано особу; для іпотекодавця та іпотекодержателя - фізичних осіб відомості про: для громадян України - прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання із зазначенням адреси та індивідуальний ідентифікаційний номер у Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів; для іноземців, осіб без громадянства - прізвище, ім'я, по батькові (за наявності), адресу постійного місця проживання за межами України; зміст та розмір основного зобов'язання, строк і порядок його виконання та/або посилання на правочин, у якому встановлено основне зобов'язання; опис предмета іпотеки, достатній для його ідентифікації, та/або його реєстраційні дані, у тому числі кадастровий номер. У разі іпотеки земельної ділянки має зазначатися її цільове призначення; посилання на видачу заставної або її відсутність. У разі відсутності в іпотечному договорі однієї з вказаних вище істотних умов він може бути визнаний недійсним на підставі рішення суду. Іпотечний договір може містити інші положення, зокрема, визначення вартості предмета іпотеки, посилання на документ, що підтверджує право власності іпотекодавця на предмет іпотеки, відомості про обмеження та обтяження прав іпотекодавця на предмет іпотеки, визначення способу звернення стягнення на предмет іпотеки. Іпотечний договір та договір, що обумовлює основне зобов'язання, можуть бути оформлені у вигляді одного документа. Цей документ за формою і змістом повинен відповідати вимогам, встановленим у цій статті, та вимогам, встановленим законом, для договору, який визначає основне зобов'язання. У разі якщо іпотекою забезпечується повернення позики, кредиту для придбання нерухомого майна, яке передається в іпотеку, договір купівлі-продажу цього нерухомого майна та іпотечний договір можуть укладатися одночасно.
Також, вказана статті 1 Закону України "Про іпотеку" розкриває поняття "майнового поручителя", як особу, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов'язання іншої особи-боржника.
Як визначено пунктом 3 частини 1 статті 174 Господарського кодексу України, господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Відповідно до ч. 2 п. 1 постанови пленуму ВСУ від 06.11.2009 №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» зазначено, що при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.
Частиною 1 пункту 8 вказаної постанови суду визначено, що відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Аналогічна позиція викладена в постанові пленуму ВГСУ від 29 травня 2013 року N 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними».
Згідно зі статтею 203 Цивільного кодексу України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до п.2.1. постанови пленуму Вищого господарського суду України №11 від «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» зазначено, що правовідносини, пов'язані з визнанням правочинів (господарських договорів) недійсними, регулюються ЦК України, ГК України, Земельним кодексом України, Законами України "Про оренду землі", "Про приватизацію державного майна", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", "Про іпотеку", "Про страхування", "Про банки і банківську діяльність", "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності", "Про запобігання корупції" та іншими актами законодавства. Правочин може бути визнаний недійсним з підстав, передбачених законом.
Частиною 3 п. 2.1. вказаної постанови визначено, що загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 Цивільного кодексу України, статтями 207, 208 Господарського кодексу України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої-третьої, п'ятої статті 203 Цивільного кодексу України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів, зокрема, статей 228, 229, 230, 232, 234, 235, 10571 Цивільного кодексу України, абзацу другого частини шостої статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", частини другої статті 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", частини другої статті 15 Закону України "Про оренду землі", статті 12 Закону України "Про іпотеку", частини другої статті 29 Закону України "Про страхування", статті 78 Закону України "Про банки і банківську діяльність", статті 71 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" тощо.
Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
У відповідності до частини 2 статті 207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.
Згідно з частиною 1 статті 92 Цивільного кодексу України юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.
Органи юридичної особи діють у межах повноважень, наданих їм установчими документами та законом. Орган юридичної особи як її частина представляє інтереси останньої у відносинах з іншими суб'єктами права без спеціальних на те повноважень (без довіреності). Між юридичною особою та її органом правові відносини не виникають, а тому дії її органу визнаються діями самої юридичної особи.
Як вбачається з преамбули іпотечного договору за № 112 від 08.02.2016 Публічне акціонерне товариство "Український інноваційний банк" при укладенні/підписанні договору діяло в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ "УКРІНБАНК" Білої Ірини Володимирівни, яка діє на підставі Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", постанови Правління Національного банку України від 24.12.2015 № 934 та рішення виконавчої дирекції Фонду від 24.12.2015 № 239.
Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.03.2016 у справі № 826/1162/16, що залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 14.04.2016 та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 31.09.2016, визнано незаконними та скасовано постанову Правління Національного банку України № 934 від 24.12.2015 "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "УкрІнБанк" до категорії неплатоспроможних" та рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб № 239 від 24.12.2015 "Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ "УкрІнБанк" та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку".
Відповідно до ч. 3 ст. 35 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
У преамбулі та статті 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав та свобод людини, рішенні Європейського суду з прав людини від 25.07.2002 у справі за заявою № 48553/99 "Совтрансавто-Холдінг" проти України", а також рішенні Європейського суду з прав людини від 28.10.1999 у справі за заявою № 28342/95 "Брумареску проти Румунії" встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.
В силу частини 3 статті 4 ГПК України, статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" згадані судові рішення та зміст самої Конвенції про захист прав та свобод людини є пріоритетним джерелом права для національного суду.
Пункт 2.6 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2012 № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України" визначає, що не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом.
Враховуючи те, що іпотечний договір від 08.02.2016, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Солоковим О.Є. та зареєстровано в реєстрі за № 112, підписаний уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ "Укрінбанк" Білою Іриною Володимирівною, яка діяла на підставі постанови Правління Національного банку України № 934 від 24.12.2015 та рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб № 239 від 24.12.2015, протиправність яких встановлена судом, суд приходить до висновку про наявність підстав для визнання недійсним на підставі частини 2 статті 203 Цивільного кодексу України іпотечного договору від 08.02.2016, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Солоковим О.Є. та зареєстровано в реєстрі за № 112, у зв'язку з тим, що правочин підписано особою, яка не мала необхідного обсягу цивільної дієздатності на вчинення зазначених дій.
Відповідно до узагальнення ВСУ від 24.11.2008 «Практики розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними», зміст правочину становлять права та обов'язки, про набуття, зміну або припинення яких учасники правочину домовилися. Зміст договору чи іншого правочину закріплюється у його статтях (пунктах).
У ст. 203 ЦК, в якій визначено основні критерії чинності правочину, зазначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. У судовій практиці нерідко виникають питання, чи застосовується зазначене правило до актів іншого галузевого спрямування, як-то: трудового, сімейного, законодавства про соціальне забезпечення. Більшість нормативно-правових актів, зокрема ЦК, мають комплексні положення, які містять норми різних галузей права.
Відповідно до статей 203, 204 ЦК підстави і наслідки недійсності правочину можуть бути передбачені винятково законами. Проте положення зазначених статей необхідно застосовувати з урахуванням ст. 4 ЦК. Виходячи з буквального тлумачення норм статей 4 та 203 ЦК, зміст правочину має відповідати: ЦК; іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК; актам Президента України у випадках, встановлених Конституцією; постановам Кабінету Міністрів України; актам органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим, що видаються у випадках і в межах, встановлених Конституцією та законом.
Таким чином, враховуючи загальні принципи цивільного права, правочини не повинні суперечити положенням законів, галузевих законодавчих актів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції.
Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК недодержання сторонами або стороною в момент вчинення правочину вимог, встановлених частинами 1 - 3, 5, 6 ст. 203 ЦК, як правило, має наслідком визнання правочину недійсним.
Якщо, вирішуючи господарський спір, суд встановить, що зміст договору, пов'язаного з предметом спору, суперечить законодавству, чинному на момент укладення договору, він, керуючись пунктом 1 частини першої статті 83 Господарського процесуального кодексу України, вправі за власною ініціативою визнати цей договір недійсним повністю або у певній частині із застосуванням за необхідності й наслідків визнання недійсним нікчемного правочину. Реалізація господарським судом цього права здійснюється незалежно від наявності відповідного клопотання сторони.
Отже, беручи до уваги вищенаведене, суд дійшов висновку, що договір цільової позики № 42 від 01.02.2016 підписаний уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ "Укрінбанк" Білою Іриною Володимирівною, яка діяла на підставі постанови Правління Національного банку України № 934 від 24.12.2015 та рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб № 239 від 24.12.2015 протиправність яких встановлена судом не дійсний на підставі частини 2 статті 203 Цивільного кодексу України, у зв'язку з тим, що вказаний правочин підписано особою, яка не малa необхідного обсягу цивільної дієздатності на вчинення зазначених дій.
Беручи до уваги вищенаведене, колегія суддів дійшла висновку, що рішення Господарського суду м. Києва від 26.09.2016 у справі №910/14240/16 прийнято з повним і достовірним встановленням всіх фактичних обставин, які мають значення для вирішення даного спору, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим апеляційна скарга Фонду гарантування вкладів фізичних осіб задоволенню не підлягає.
Судові витрати за подання апеляційної скарги відповідно до ст. 49 ГПК України покладаються на скаржника.
Керуючись ст. ст. 99, 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -
1. Рішення Господарського суду м. Києва від 26.09.2016 у справі №910/14240/16 залишити без змін, а апеляційну скаргу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб - без задоволення.
2. Матеріали справи №910/14240/16 повернути до Господарського суду м. Києва.
Головуючий суддя В.В. Андрієнко
Судді С.І. Буравльов
В.В. Шапран