ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
24.11.2016Справа №910/19794/16
Господарський суд міста Києва в складі:
головуючого судді Привалова А.І.
при секретарі Островській О.С.
розглянувши справу № 910/19794/16
за позовом публічного акціонерного товариства «Укррічфлот» в особі
філії «Дніпропетровський річковий порт» АСК «Укррічфлот»
до державного підприємства «Адміністрація річкових портів»
про стягнення 6 808 218 грн. 67 коп.
Представники сторін:
від позивача: Волинець Т.В., довіреність № 09-42-22/160 від 06.07.2016р.;
Кішинський Д.Г., довіреність № 09-42-22/153 від 22.12.2015р.;
від відповідачів: Сербулов О.В. довіреність № 01/05-235Д від 24.11.2015р.
обставини справи:
Публічне акціонерне товариство «Укррічфлот» в особі філії «Дніпропетровський річковий порт» АСК «Укррічфлот» (надалі - позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до державного підприємства «Адміністрація річкових портів» (надалі - відповідач) про стягнення 6 808 218 грн. 67 коп.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що постановою Київського апеляційного господарського суду від 22.12.2014 року у справі № 910/8194/14 було встановлено факт не укладення Договору управління майном № 56/01-11 від 01.11.2006 року та додаткових угод до даного договору, у зв'язку з чим позивач просить стягнути з відповідача кошти, сплачені за період з 01.11.2006 року по березень 2014 року у сумі 6 808 218,67 грн., як безпідставно набуте майно.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.11.2016р. порушено провадження у справі № 910/19794/16 та розгляд справи призначено на 24.11.2016р.
До початку розгляду справи 24.11.2016р. через канцелярію суду надійшли від позивача клопотання про залучення в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - ДП «Дніпропетровський річковий порт» та клопотання про долучення доказів; від відповідача - клопотання про долучення доказів та відзив на позовну заяву.
Присутні в судовому засіданні представники позивача просили задовольнити клопотання про залучення третьої особи та підтримали заявлені позовні вимоги.
Представник відповідача розгляд клопотання про залучення третьої особи залишив на вирішення суду, подав заяву про застосування строку позовної давності та заперечив проти задоволення позовних вимог, посилаючись на правомірність отримання коштів від відповідача.
Суд, розглянувши клопотання представника позивача про залучення до участі у розгляді справи в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - ДП «Дніпропетровський річковий порт», відмовив у його задоволенні, оскільки відповідно до п. 1.12 Положення про філію публічного акціонерного товариства «Судноплавна компанія «Укррічфлот» «Дніпропетровський річковий порт», філія здійснює свою діяльність на базі майна Компанії, отриманого від дочірнього підприємства «Дніпропетровський річковий порт» Акціонерної судноплавної компанії «Укррічфлот», а також іншого майна переданого Компанією та набутого філією на законних підставах.
Компанія є повним та єдиним правонаступником прав та обов'язків ДП «Дніпропетровський річковий порт» АСК «Укррічфлот».
Отже, виходячи з наявних у справі доказів, рішення не може вплинути на права або обов'язки ДП «Дніпропетровський річковий порт», оскільки саме ПАТ «Судноплавна компанія «Укррічфлот», від імені якого подано позов, є повним правонаступником прав і обов'язків зазначеної юридичної особи.
Відповідно до вимог ч. 2 ст. 82 Господарського процесуального кодексу України, рішення прийнято господарським судом за результатами оцінки доказів, поданих позивачем і відповідачами, у нарадчій кімнаті.
Згідно ст. 85 Господарського процесуального кодексу України, після закінчення розгляду справи у судовому засіданні було оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -
01.11.2006 року між державним підприємством «Адміністрація річкових портів» (за договором установник управління) та дочірнім підприємством «Дніпропетровський річковий порт» акціонерної судноплавної компанії «Укррічфлот» (за договором управитель), яке було реорганізовано шляхом приєднання до публічного акціонерного товариства «Судноплавна компанія «Укррічфлот», яке є правонаступником прав та обов'язків ДП «Дніпропетровський річковий порт» акціонерної судноплавної компанії «Укррічфлот» (згідно п. 1 протоколу загальних зборів акціонерів товариства від 20.04.2011 року), було укладено Договір управління майном № 56/01-11, відповідно до п. 1.1 якого установник управління передав управителеві на певний строк державне майно в управління, а управитель зобов'язався за плату, здійснювати від свого імені управління майном в інтересах установника управління.
Пунктом 1.2. договору сторони визначили конкретний перелік майна, яке є предметом цього договору.
Згідно п. 1.5. договору, передача майна за цим договором не тягне за собою передачу права власності на нього управителю. Держава, в особі Міністерства транспорту та зв'язку України, залишається власником майна, а управитель утримує майно на окремому балансі та здійснює повноваження по управлінню майном згідно цього договору.
Відповідно до п. 1.6. договору, вигода від майна, яке передане в управління управителю, належить установнику управління.
Пунктом 4.1. сторони договору визначили, що строк дії договору складає один рік з дня його нотаріального посвідчення та державної реєстрації. Нотаріальне посвідчення та державна реєстрація здійснюється управителем протягом 15 робочих днів з дати підписання цього договору.
У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов цього договору після закінчення його строку, договір вважається продовженим на такий самий строк і таких самих умовах за умови обов'язкового погодження органом управління державним майном (п. 4.2 договору).
З матеріалів справи вбачаться, що на виконання умов договору позивач передав, а відповідач прийняв в управління державне майно, що підтверджується актом приймання-передачі державного майна в управління б/н від 01.11.2006 року, підписаним уповноваженими представниками сторін.
30 жовтня 2007 року між позивачем та відповідачем була укладена додаткова угода про внесення змін до договору управління майном № 56/01-11 від 30.11.2006 року, якою сторони змінили редакцію договору в частині базового розміру вигоди та плати за управління майном, а саме виклали в новій редакції п. п. 1.8, 2.1, 5.1, 5.8. договору.
01 липня 2009 року сторони підписали додаткову угоду б/н про внесення змін до договору управління майном 56/01-11 від 30.11.2006 року, якою сторони змінили редакцію договору в частині базового розміру вигоди та плати за управління майном.
В подальшому, між позивачем та відповідачем 05 березня 2010 року була підписана додаткова угода б/н про внесення змін до договору управління майном № 56/01-11 від 30.11.2006 року, якою сторони п. 4.1 договору виклали в новій редакції: "Строк дії цього договору починає перебіг з моменту його нотаріального посвідчення та державної реєстрації та діє до 01 березня 2013 року. Нотаріальне посвідчення та державна реєстрація цього договору здійснюється установником управління протягом 5 робочих днів з дати підписання цього договору" (а. с. 53 том 1).
Згідно п. 4 додаткової угоди від 05.03.2010 року, установник управління зобов'язався за власний рахунок не пізніше 5 робочих днів від дати підписання цієї додаткової угоди забезпечити її нотаріальне посвідчення та державну реєстрацію.
Відтак, на момент укладення договору управління майном № 56/01-11 від 01.11.2006 року норми Цивільного кодексу України (в редакції від 30.09.2006 року) передбачали, обов'язковість нотаріального посвідчення та державної реєстрації договорів управління майном.
Частиною 1 статті 220 ЦК України (в редакції від 30.09.2006 року) передбачено, що у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
Згідно ч. 2 ст. 220 ЦК України, якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.
У зв'язку з відсутністю нотаріального посвідчення та державної реєстрації договору ДП «Дніпропетровський річковий порт» акціонерної судноплавної компанії «Укррічфлот» звернувся до суду з позовом про визнання дійсним договору та додаткової угоди.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 11.03.2009 року у справі № 30/70, яке набрало законної сили, договір управління майном № 56/01-11 від 01.11.2006 року та додаткову угоду до даного договору від 30.10.207 року визнано дійсними, визнано продовженою дію договору управління майном № 56/01-11 від 01.11.2006 року до 01 січня 2009 року.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 01.04.2010 року у справі № 6/11, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 23.09.2010 року та постановою Вищого господарського суду України від 09.12.2010 року, ДП «Дніпропетровський річковий порт» акціонерної судноплавної компанії «Укррічфлот» відмовлено у задоволені позову про визнання дійсною додаткової угоди від 01.07.2009 року до договору управління майном та визнання укладеною додаткової угоди від 25.09.2009 року до даного договору.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 27.09.12 року у справі № 5011-13/6955-2012 дочірньому підприємству «Дніпропетровський річковий порт» акціонерної судноплавної компанії «Укррічфлот» відмовлено у задоволені позову про визнання дійсною Додаткової угоди від 05.03.2010 року про внесення змін до Договору управління майном № 56/01-11 від 01.11.2006 року.
В ході розгляду вищезазначених справ судами встановлені наступні факти: підписання сторонами 01.11.2006 року договору управління майном № 56/01-11 та підписання додаткових угод до нього від 30.10.2007 року, від 01.07.2009 року, від 05.03.2010 року; передання позивачем в управління відповідачу державного майна, визначеного п. 1.2. договору, на підставі Акту б/н від 01.11.2006 року; здійснення публічним акціонерним товариством "Судноплавна компанія "Укррічфлот дій з управління державним майном, сплатою останнім на користь державного підприємства "Адміністрація річкових портів" вигоди з використання державного майна, згідно п. п. 1.6.-1.10. договору; погодження Міністерством транспорту та зв'язку України (листом № 1089/04/14-10 від 05.03.2010 року) продовження терміну дії договору управління майном № 56/01-11 лише до 01.03.2013 року.
В той же час, при розгляді вищезазначених справ господарськими судами було встановлено, що укладений сторонами договір управлінням майном № 56/01-11 від 01.11.2006 року та всі підписані до нього додаткові угоди підлягали нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.
Однак, нотаріального посвідчення та державної реєстрації договору управління майном № 56/01-11 від 01.11.2006 року та укладених до нього додаткових угод від 30.10.2007 року, від 01.07.2009 року та від 05.03.2010 року сторонами здійснено не було, що також встановлено рішеннями судів у наведених вище справах та не заперечується сторонами.
Водночас, у постанові Київського апеляційного господарського суду від 22.12.2014 року у справі № 910/8194/14, яка залишена без змін постановою Вищого господарського суду від 17.03.2015р., суд дійшов висновку, оскільки державної реєстрації договору управління майном № 56/01-11 (обов'язкова реєстрація якого передбачена чинним законодавством України) проведено не було, що встановлено рішеннями судів та підтверджується самими сторонами у справі в судових засіданнях та у поданих в суді апеляційної інстанції письмових поясненнях, договір управління майном № 56/01-11 від 01.11.2006 року, та додаткові угоди до даного договору, то в силу ст. ст. 210, 640 ЦК України, не можна вважати укладеними.
Частиною 2 статті 35 Господарського процесуального кодексу України визначено, що факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.
Отже, факти, передбачені вищенаведеною нормою мають для суду преюдиціальний характер. Преюдиціальність - це обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ.
Таким чином, оскільки постановою Київського апеляційного господарського суду від 22.12.2014 року у справі № 910/8194/14 було встановлено факт не укладення договору управління майном № 56/01-11 від 01.11.2006 року та додаткових угод до даного договору, позивач просить стягнути з відповідача кошти, сплачені за період з 01.11.2006 року по березень 2014 року у сумі 6 808 218,67 грн., як безпідставно набуте майно.
Дослідивши наявні в матеріалах справи докази, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог з огляду на наступне.
Згідно ст. 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Відповідно до ч. 1 ст. 175 Господарського кодексу України, майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Правовідносини з управління майном регулюються главою 70 Цивільного кодексу України.
Відповідно до ч. 1 ст. 1029 ЦК України (в редакції від 30.09.2006 року) за договором управління майном одна сторона (установник управління), передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов'язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача).
Згідно ст. 1031 ЦК України (в редакції від 30.09.2006 року чинній на момент укладення договору управління майном №56/01-11 від 01.11.2006 року) договір управління майном укладається в письмовій формі. Договір управління нерухомим майном підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації.
Відповідно до ст. 1034 Цивільного кодексу України Цивільного кодексу України, вигода від майна, що передане в управління, належить установникові управління. Установник управління може вказати в договорі особу, яка має право набувати вигоди від майна, переданого в управління (вигодонабувача).
За приписами ст. 1042 Цивільного кодексу України, управитель має право на плату, встановлену договором, а також на відшкодування необхідних витрат, зроблених ним у зв'язку з управлінням майном. Управитель майном, якщо це передбачено законом або укладеним відповідно до нього договором, має право відраховувати належні йому відповідно до частини першої цієї статті грошові суми безпосередньо з доходів від використання майна, переданого в управління.
Як вбачається з вказаних вище судових рішень, сторони Договору управління майном № 56/01-11 від 01.11.2006р. до моменту встановлення факту не укладеності вказаного договору на протязі майже восьми років вчиняли дії, пов'язані з управління майном, як-то: передача майна, його фактичне використання та отримання плати за користування майном, що під час розгляду справи сторонами не заперечувалось.
Позивач фактично вчиняв дії управителя майна, а ДП «Адміністрація річкових портів» отримувало вигоду від майна у вигляді відповідної плати (виногороду за управління згідно зі ст.ст. 1029, 1042 ЦК України).
Отже, враховуючи вищенаведене та з огляду на фактичні дії, що вчиняли сторони по відношенню до державного майна, грошові кошти у розмірі 6 808 218,67 грн. є вигодою від майна, набувачем якої є ДП «Адміністрація річкових портів».
Згідно з ч. 1 ст. 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Частиною 2 ст. 1212 Цивільного кодексу України встановлено, що положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
Зі змісту ст. 1212 ЦК України слідує, що зобов'язання із набуття або збереження майна без достатньої правової підстави має місце за наявності таких умов:
- по-перше, є набуття або збереження майна. Це означає, що особа набуває нові цінності, збільшує кількість та вартість належного їй майна або зберігає майно, яке неминуче мало б вибути із її володіння;
- по-друге, мало місце набуття або збереження майна за рахунок іншої особи. Тобто збільшення або збереження майна у особи є наслідком втрати або недоотримання цього майна іншою особою;
- по-третє, обов'язково має бути відсутність правової підстави для набуття або збереження майна за рахунок іншої особи. Тобто мала місце помилка, обман, випадковість або інші підстави набуття або збереження майна, які не можна віднести до підстав виникнення цивільних прав та обов'язків (ст. 11 ЦК України).
При цьому, у разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень частини першої статті 1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов'язання повернути майно позивачу. (Аналогічний висновок зазначений в постанові Верховного Суду України від 2 жовтня 2013 року № 6-88цс13, правова позиція в якій на підставі ст. 111-28 ГПК України є обов'язковою для судів при застосуванні таких норм права).
Отже, вимоги про повернення коштів на підставі вказаної статті можуть висуватися лише у випадку відсутності між сторонами правочину або будь-якої іншої підстави виникнення цивільних прав та обов'язків.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач сплачував кошти у сумі 6 808 218,67 грн. на протязі з 01.11.2006 року по березень 2014 року відповідачу в якості плати за користування майном, яке йому було фактично передано в управління (користування).
Таким чином, перерахування коштів на рахунок відповідача відбувалось на відповідній правовій підставі, що виключає можливість повернення спірних коштів на підставі приписів ст. 1212 Цивільного кодексу України та застосування вказаної статті до спірних правовідносин.
З огляду на наведене, суд приходить до висновку щодо необґрунтованості та безпідставності пред'явлення позовних вимог до відповідачів, у зв'язку з чим в задоволенні позову суд відмовляє.
Водночас, не підлягає застосуванню строк позовної давності, про який заявлено відповідачем, у зв'язку з безпідставністю заявлених позовних вимог позивачем.
Судові витрати, відповідно до ст. 49 ГПК України, покладаються на позивача.
Керуючись ст.ст. 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -
В задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його прийняття, оформленого відповідно до вимог ст. 84 Господарського процесуального кодексу України.
Повне рішення складено: 29.11.2016р.
Суддя А.І. Привалов