16 листопада 2016 року м. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду
цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючого Луспеника Д.Д.,
суддів: Гулька Б.І., Журавель В.І.,
Закропивного О.В., ХоптиС.Ф.,
розглянувши в судовому засіданні справуза позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ майна подружжя за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду Миколаївської області від 15 березня 2016 року,
У серпні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з вищевказаним позовом, посилаючись на те, що з 24 липня 1986 року по 21 січня 2003 року вона з ОСОБА_4 перебувала у зареєстрованому шлюбі. 7 червня 1990 року ними було придбано за спільні кошти житловий будинок АДРЕСА_1, проте право власності на вказаний будинок було оформлено за відповідачем.
Позивачка вказувала про те, що 29 серпня 1997 року рішенням виконавчого комітету Миколаївської міської ради відповідачу передано у приватну власність земельну ділянку по АДРЕСА_1, площею 1000 кв. м для обслуговування зазначеного житлового будинку, а 6 листопада 1997 року видано державний акт на право приватної власності на землю. 23 квітня 1998 року рішенням Ленінської районної ради м. Миколаєва відповідачу надано дозвіл на проектування та будівництво нового житлового будинку за вищевказаною адресою.
Зазначала про те, що у період з 1998 року по 2001 рік, тобто за час шлюбу, вона з відповідачем провели частковий демонтаж старого будинку та збудували новий будинок, проте через неотримання дозволу на виконання будівельних робіт новозбудований будинок вважався самочинним.
27 квітня 2009 року рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва, що набрало законної сили, за ними визнано право власності, за кожним, на Ѕ частину зазначеної вище земельної ділянки. 8 листопада 2013 року рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва, що набрало законної сили,за нею та відповідачем визнано право власності, за кожним, на Ѕ частину будівельних матеріалів та конструкцій, використаних для спорудження двоповерхового житлового будинку, гаражу та господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1.
Позивачка вказувала про те, що на підставі поданої відповідачем декларації про готовність до експлуатації об'єкта, а саме спірного житлового будинку, вказаний будинок було введено до експлуатації.
З урахуванням наведеного ОСОБА_3 просила здійснити поділ спірного житлового будинку з прибудованим гаражем, господарськими будівлями і спорудами, що є спільною сумісною власністю подружжя, виділивши їй та відповідачу у власність по Ѕ частині житлового будинку АДРЕСА_1.
Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 11 лютого 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.
Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 15 березня 2016 року рішення районного суду скасовано. Позов ОСОБА_3 задоволено частково. Проведено поділ спільного майна ОСОБА_3 та ОСОБА_4 Визнано право власності за ОСОБА_3 на 39/100 частин, а за ОСОБА_4 на 61/100 частин житлового будинку з господарськими спорудами, розташованого по АДРЕСА_1.
У касаційній скарзі ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване рішення апеляційного суду скасувати й залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.
У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що спірний житловий будинок не є об'єктом спільної сумісної власності сторін, оскільки право власності на нього було зареєстровано за відповідачем після розірвання шлюбу, а рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 8 листопада 2013 року, що набрало законної сили, право позивачки на поділ спільного майна подружжя вже вирішено шляхом визнання за нею права власності на будівельні матеріали, конструкції, використані для спорудження об'єкту незавершеного будівництва по АДРЕСА_1.
Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції й частково задовольняючи позов ОСОБА_3, виходив із того, що отримання відповідачем після розірвання шлюбу свідоцтва про право власності на спірний житловий будинок не є підставою для позбавлення позивачки права власності на частину спірного нерухомого майна, оскільки незавершений будівництвом житловий будинок на 78 % було збудовано за час шлюбу за спільні кошти подружжя, а, отже, зданий до експлуатації будинок є спільною сумісною власністю подружжя.
Проте повністюпогодитись із таким висновком апеляційного суду не можна.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.
Таким вимогам закону рішення апеляційної інстанції не відповідає.
Судом установлено, що з 24 липня 1986 року по 21 січня 2003 року ОСОБА_3 з ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі.
7 червня 1990 року на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було придбано за спільні кошти житловий будинок АДРЕСА_1. Право власності на вказаний будинок було оформлено за ОСОБА_4
29 серпня 1997 року рішенням виконавчого комітету Миколаївської міської ради ОСОБА_4 передано у приватну власність земельну ділянку по АДРЕСА_1, площею 1000 кв. м для обслуговування зазначеного житлового будинку, а 6 листопада 1997 року видано державний акт на право приватної власності на землю.
23 квітня 1998 року рішенням Ленінської районної ради м. Миколаєва ОСОБА_4 надано дозвіл на проектування та будівництво нового житлового будинку по АДРЕСА_1.
8 листопада 2013 року рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва, що набрало законної сили, за ОСОБА_3 та ОСОБА_4 визнано право власності за кожним на Ѕ частину будівельних матеріалів, конструкцій, використаних для спорудження двоповерхового житлового будинку, гаражу та господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1.
3 липня 2015 року управлінням державної архітектурно-будівельної інспекції у Миколаївській області було зареєстровано подану ОСОБА_4 декларацію про готовність до експлуатації об'єкта, а саме житлового будинку АДРЕСА_1.
Відповідно до свідоцтва про право власності від 31 серпня 2015 року ОСОБА_4 є власником житлового будинку АДРЕСА_1.
Згідно з ч. 3 ст. 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Судом також установлено, що рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 6 грудня 2011 року визнано, що недобудований житловий будинок по АДРЕСА_1 не є об'єктом спільною сумісною власністю подружжя, оскільки не введений до експлуатації, а, отже, його поділ як житлового будинку неможливий. Рішенням Ленінськогорайонного суду м. Миколаєва від 8 листопада 2013 року, що набрало законної сили, визнано за ОСОБА_3 та ОСОБА_4 право власності,за кожним, на Ѕ частину будівельних матеріалів,конструкцій, використаних для спорудження двоповерхового житлового будинку, гаражу та господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1.
Ураховуючи викладене, апеляційний суд у порушення вимог ст. ст. 212-214, 303, 316 ЦПК України не звернув увагу на те, що спірний житловий будинок преюдиційним рішенням суду об'єктом спільної сумісної власності подружжя не визнавався, а спільною власністю подружжя було визнано лише будівельні матеріали, конструкції, використані для самочинно побудованого незавершеного будівництвом двоповерхового житлового будинку по АДРЕСА_1.
Відповідно до ч. 1 ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Згідно з ч. 1 ст. 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
Аналіз вищевказаних вимог закону свідчитьпро те, що при поділі майна подружжя необхідно встановити обсяг спільно набутого майна, наявного на час припинення ведення спільного господарства та джерел його набуття.
Апеляційний суд при поділі майна подружжя не дав оцінки тому, чи не визначено рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 6 грудня 2011 року та рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 8 листопада 2013 року все спільне майно сторін, що існувало на час припинення шлюбу та на момент припинення ведення спільного господарства.
Крім того, судом установлено, що 3 липня 2015 року, тобто через 12 років після припинення шлюбу між сторонами, управлінням державної архітектурно-будівельної інспекції у Миколаївській області було зареєстровано подану відповідачем декларацію про готовність до експлуатації об'єкта, а саме спірного житлового будинку, а 31 серпня 2015 року реєстраційною службою Миколаївського управління юстиції Миколаївської області за ОСОБА_4 було зареєстровано право власності на новозбудований житловий будинок по АДРЕСА_1.
Отже, апеляційний суд у порушення ст. ст. 212-214, 303, 316 ЦПК України вказане не врахував, не звернув уваги на те, що майно подружжя вже було визначено та поділено між сторонами, що підтверджується вищевказаними судовими рішеннями.
Таким чином, апеляційний суд у порушення зазначених вище вимог закону належним чином не дослідив, чи є спірний житловий будинок спільною сумісною власність подружжя, у разі якщо позивачка участі в його будівництві не приймала, а збудовано та введено до експлуатації вказаний будинок ОСОБА_4 через 12 років після розірвання шлюбу з ОСОБА_3
За таких обставин, коли фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, не встановлені, рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування із передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.
Рішення апеляційного суду Миколаївської області від 15 березня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий Д.Д. Луспеник
Судді: Б.І. Гулько
В.І.Журавель
О.В.Закропивний
С.Ф.Хопта