Справа № 182/6521/15-ц Головуючий в 1-ій інстанції
Провадження №22ц/774/1612/К/16 суддя Багрова А.Г.
Категорія - 48 ( І ) Суддя-доповідач - Зубакова В.П.
Іменем України
15 листопада 2016 року колегія суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Дніпропетровської області в складі:
головуючого судді - Зубакової В.П.
суддів - Барильської А.П., Михайлів Л.В.
за участю секретаря - Чубіної А.В.
розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Кривому Розі цивільну справу за апеляційною скаргою відповідача ОСОБА_2 на рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 14 червня 2016 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про розподіл майна подружжя.
Особи, які беруть участь у розгляді справи:
позивач ОСОБА_3, -
У серпні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про розподіл майна подружжя.
В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що з 18.12.2009 року перебував з відповідачем у зареєстрованому шлюбі, під час якого 02.12.2011 року вони придбали житловий будинок з надвірними спорудами, розташований по АДРЕСА_1, право власності на яке зареєстроване в Нікопольському МБТІ на ім'я ОСОБА_2 Крім того, за період перебування у шлюбі ними були придбані речі домашнього вжитку та побутова техніка, а саме: телевізор «Самсунг» вартістю 5679,70 грн.; комп'ютер у зборі (процесор, материнську плату, вінчестер, корпус) вартістю 1321,00 грн.; пральна машинка «Самсунг» вартістю 4249,00 грн.; садовий оприскувач та кондиціонер «Супра» вартістю 4961,77 грн., а всього на суму 16210,87 грн.
Оскільки, згоди на добровільний поділ спірного майна між сторонами не досягнуто, позивач просив суд поділити майно, що є спільною сумісною власністю, визнавши за ним право власності на 1/2 частину житлового будинку з надвірними будівлями, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, а також телевізор «Самсунг» і комп'ютер (процесор, материнську плату, вінчестер, корпус), залишивши у власності ОСОБА_2 1/2 частину вказаного житлового будинку та пральну машинку «Самсунг», садовий оприскувач та кондиціонер «Супра», стягнувши з відповідачки на його користь різницю вартості виділеного майна в сумі 1105,33 грн., а у разі відсутності зазначеного майна його вартість в сумі 8105,43 грн.
Рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 14 червня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено частково.
Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину житлового будинку з надвірними будівлями, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, а також - за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину зазначеного житлового будинку.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 судовий збір у розмірі 710 грн. 44 коп.
У задоволенні решти вимог - відмовлено.
В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_2 ставить питання про скасування рішення суду та ухвалення нового про відмову в задоволенні позовних вимог, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Зокрема, на її думку, суд дійшов помилкового висновку про придбання спірного домоволодіння за спільні кошти подружжя, не врахувавши, що зазначений будинок придбано за кошти, отримані нею у позику, погашення якої здійснювалось нею особисто за власні кошти та після фактичного припинення шлюбних відносин з відповідачем, тому вважає, спірне домоволодіння належить їй на праві особистої приватної власності.
Крім того, вважає, що судом не взято до уваги, що після фактичного припинення шлюбних відносин нею особисто здійснено витрати на ремонт зазначеного домоволодіння, включаючи вартість робіт та будівельних матеріалів, в загальному розмірі 54 140 грн.
В письмових запереченнях на апеляційну скаргу позивач ОСОБА_3 зазначає, що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим, в процесі розгляду справи суд не порушив норм ні матеріального, ні процесуального права, а тому рішення суду слід залишити без змін, відхиливши апеляційну скаргу.
Відповідно до ч. 1 ст. 303-1 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду має бути розглянута протягом двох місяців з дня постановлення ухвали про прийняття апеляційної скарги до розгляду.
При цьому, згідно ч. 2 ст. 305 ЦПК України, неявка сторін або осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час та місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи.
Згідно із ст. 1 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Статтю 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Згідно з нормами ст. 17 Конвенції жодне з положень цієї Конвенції не може тлумачитись як таке, що надає будь-якій державі, групі чи особі право займатися будь-якою діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування будь-яких прав і свобод, визнаних цією Конвенцією, або на їх обмеження в більшому обсязі, ніж це передбачено в Конвенції.
Ратифікуючи зазначену Конвенцію Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати кожній особі права та свободи, закріплені в Конвенції, включаючи право на справедливий судовий розгляд протягом розумного строку.
У своєму рішенні у справі «Калашников проти Росії» Європейський суд зазначив, що розумність тривалості провадження визначається залежно від конкретних обставин справи, враховуючи критерії, визначені у прецедентній практиці Суду, зокрема, складність справи, поведінка заявника та поведінка компетентних органів влади.
З аналізу зазначених норм Конвенції та практики Європейського суду вбачається, що питання про порушення ст. 17 Конвенції, яка закріплює один із основоположних принципів Конвенції - принцип неприпустимості зловживання правами, може поставати лише у сукупності з іншою статтею Конвенції, положення якої у конкретному випадку дають підстави для висновку про зловживання особою наданим їй правом.
Вищенаведені положення закону направлені на дотримання розумних строків розгляду справи і на недопущення зловживання своїми процесуальними правами та правами інших осіб, які беруть участь у справі.
Як вбачається з матеріалів справи, апеляційне провадження відкрито ухвалою суду від 22 липня 2016 року (а.с. 113).
Розгляд справи призначався на 19 жовтня 2016 року та на 15 листопада 2016 року.
При цьому, відповідач ОСОБА_4, звернувшись до суду із апеляційною скаргою, надала клопотання про відкладення судового засідання з 19 жовтня 2016 року на іншу дату у зв'язку з необхідністю звернутися за правовою допомогою до іншого фахівця, а з 15 листопада 2016 року - у зв'язку з її хворобою.
Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів сприймає такі дії відповідача ОСОБА_2, як зловживання своїми процесуальними правами, а тому визнає її неявку в судове засідання такою, що не перешкоджає апеляційному розгляду справи.
Колегією суддів не перевіряється законність та обгрунтованість рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 про поділ майна подружжя, оскільки в цій частині рішення суду не оскаржується, а, згідно з вимогами частини 1 статті 303 ЦПК України і зважаючи на роз'яснення, викладені в п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України № 12 від 24.10.2008 р., під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Заслухавши суддю-доповідача, позивача ОСОБА_3, який заперечував проти доводів апеляційної скарги та просив її відхилити, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених вимог, доводів апеляційної скарги та письмових заперечень на неї, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню з наступних підстав.
Судом встановлено, що сторони з 18 грудня 2009 року по 04 листопада 2015 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 04.11.2015 року. Від шлюбу дітей не мають. (а.с. 4, 57-58).
02 грудня 2011 року, на підставі договору купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки, посвідченого приватним нотаріусом Нікопольського міського нотаріального округу Новіковим І.М. та зареєстрованого у реєстрі за №1350, ОСОБА_2 придбала житловий будинок з надвірними будівлями та земельну ділянку розміром 0,2015 га, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1.
Право власності на ім'я ОСОБА_2 зареєстроване КП «Нікопольське МБТІ» 15.12.2011 року (а.с. 29-30, 42).
Згідно з довідкою КП «Нікопольське МБТІ» № 1605 від 21.08.2015 року вартість житлового будинку з надвірними будівлями за адресою: АДРЕСА_1, станом на 08.08.2011 року складає 142 087,00 грн. (а.с. 5).
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що домоволодіння АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю подружжя й підлягає поділу між подружжям порівну.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Статтею 69 СК України передбачено право дружини та чоловіка на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності.
Статтею 60 СК України передбачено, що майно набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Частиною 3 ст. 61 СК України передбачено, що якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно з положеннями ч. 1 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними.
Перелік майна, яке є особистою приватною власністю дружини, чоловіка, визначено статтею 57 СК України. Зокрема, особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя, тощо.
Верховний Суд України в п.п.23, 24 Постанови Пленуму від 21.12.2007 р. № 1 «Про практику застосування судами законодавства про розгляді справ право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» роз'яснив, що при вирішенні спорів між подружжям про майно необхідно з'ясувати джерело і час його придбання, а також роз'яснив, що не належить до спільної сумісної власності майно набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто.
Відповідно до ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст.61 ЦПК України. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Як вбачається з матеріалів справи, спірне майно придбано 02 грудня 2011 року, тобто у період шлюбу сторін, а тому є спільною сумісною власністю подружжя (ст. 60 СК України).
Доводи відповідача про придбання цього майна за її особисті кошти, які були отримані у борг та віддавалися нею вже після припинення шлюбних відносин, а тому суд мав застосувати положення ст. 57 Сімейного колексу України, колегією суддів відхиляються з огляду на те, що ОСОБА_2, а ні в суді першої інстанції, а ні в суді апеляційної інстанції, не довела факту придбання спірних домоволодіння та земельної ділянки за особисті кошти.
Крім того, колегія суддів наголошує на тому, що Сімейним кодексом України встановлено презумпцію виникнення права спільної сумісної власності подружжя на майно, якщо воно набуте ними за час шлюбу, та обов'язок по доведенню належності такого майна або його частки на праві особистої приватної власності одному із подружжя законодавцем покладено на того з подружжя, хто вважає спірне майно своєю особистою власністю (ст. 57 СК України, ст. 10, ч. 1 ст. 60 ЦПК України), і саме на відповідача (ОСОБА_2) покладено обов'язок доведення своїх доводів. Жодного ж належного та допустимого доказу, у розумінні статті ст. 58,59 ЦПК України, щодо придбання спірного майна за особисті кошти, ОСОБА_2 не надано.
Посилання ж в апеляційній скарзі на те, що майно придбане за кошти, які були отримані ОСОБА_2 у позику, теж не підтверджує факт придбання цього майна за особисті кошти відповідача, оскільки, як зазначено вище, частиною 3 ст. 61 СК України передбачено, що якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Доводи апеляційної скарги про те, що після розірвання шлюбу відповідач ОСОБА_2 за власні кошти здійснила ремонт будинку колегією суддів відхиляються, оскільки, такі поліпшення були зроблені нею на власний розсуд та не були погоджені нею із співвласником ОСОБА_3, а тому не тягнуть для останнього жодних правових наслідків.
Доводи ж відповідача про те, що вона одноособово повертала борги після припинення шлюбних відносин колегією суддів не перевіряються, оскільки дане питання знаходиться за площиною спірних правовідносин та не є предметом даного спору.
Так, відповідно до п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" від 21 грудня 2007 року N 11, при поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї ( ч.4 ст.65 СК України).
Отже, відповідач ОСОБА_2, у разі доведення нею наявності спільних боргів подружжя, має право вимагати від позивача солідарної сплати за борговими зобов'язаннями, які виникли у період шлюбу.
Інші доводи, викладені в апеляційній скарзі, не можуть бути взяті до уваги колегією суддів, оскільки вони фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте відповідно до вимог ст. 212 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону.
Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв'язку із чим апеляційна скарга підлягає відхиленню, а рішення суду - залишенню без змін.
Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313-315 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_2 - відхилити.
Рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 14 червня 2016 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена у касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.
Головуючий:
Судді: