ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
15.11.2016Справа №910/18085/16
За позовом: ОСОБА_1, м. Суми
до: Уповноваженої особи фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства "Фідобанк" ОСОБА_2, м. Київ
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб
про: зобов'язання вчинити дії
Суддя Комарова О.С.
За участю представників сторін в судовому засіданні в режимі відеоконференції:
Від від позивача ОСОБА_1 (паспорт НОМЕР_2)
ОСОБА_2.(представник за довіреністю)
від відповідача Бойко А.В. (за довіреністю)
від третьої особи не з'явились
В судовому засіданні 15 листопада 2016 року, відповідно до положень ст. 85 Господарського процесуального кодексу України, було оголошено вступну та резолютивну частину рішення.
Позивач, ОСОБА_1, 03 жовтня2016 року звернувся до Господарського суду міста Києва з позовною заявою б/н від 29 вересня 2016 року до відповідача, Уповноваженої особи фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства "Фідобанк" ОСОБА_2, в якій просить суд зобов'язати уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації публічного акціонерного товариства «Фідобанк» ОСОБА_2 подати до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб додаткову інформацію щодо ОСОБА_1 (податковий номер НОМЕР_1), як вкладника, який має право на відшкодування коштів за вкладами у ПАТ «Фідобанк» в розмірі 62 015,64 грн. за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.
Позовні вимоги обґрунтовані порушенням прав позивача на включення суми коштів до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 04.10.2016 року (суддя Комарова О.С.) порушено провадження у справі № 910/18085/16, розгляд справи призначено на 25.10.2016 року та залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб.
Через відділ діловодства суду 10.10.2016 року до Господарського суду міста Києва від ОСОБА_1 надійшло клопотання б/н від 06.10.2016 року про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції, приймаючи до уваги значну відстань між місцезнаходженням суду та позивача.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.10.2016 року ухвалено судове засідання провести з використанням системи відеоконференцзв'язку.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.10.2016 року розгляд справи відкладено на 15.11.2016 року.
В судовому засіданні 25.10.2016 року представник відповідача заявив клопотання про зупинення провадження у справі та припинення провадження у справі, розгляд яких судом було відкладено до наступного судового засідання.
Через відділ діловодства суду 31.10.2016 року до Господарського суду міста Києва від ОСОБА_1 надійшло клопотання б/н від 25.10.2016 року про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції, приймаючи до уваги значну відстань між місцезнаходженням суду та позивача.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.11.2016 року ухвалено судове засідання провести з використанням системи відеоконференцзв'язку.
Судове засідання 15.11.2016 року відбувалось відповідно до положень ст. 74-1 Господарського процесуального кодексу України в режимі відеоконференції.
В судове засідання 15.11.2016 року представники сторін з'явились. Представник позивача позовні вимоги підтримав у повному обсязі, проти клопотання про зупинення провадження у справі заперечив та подав заперечення проти даного клопотання, клопотання про припинення провадження у справі залишив на розсуд суду. Представник відповідача підтримав подані ним раніше клопотання про зупинення провадження у справі та припинення провадження у справі, а також подав клопотання про долучення документів до матеріалів справи.
Розглянувши в судовому засіданні 15.11.2016 року подане відповідачем в судовому засіданні 25.10.2016 року клопотання про припинення провадження у справі, суд вважає за необхідне відмовити в його задоволенні з огляду на наступне.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд припиняє провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в господарських судах України
Припинення провадження у справі - це форма закінчення розгляду господарської справи без прийняття судового рішення у зв'язку з виявленням після порушення провадження у справі обставин, з якими закон пов'язує неможливість судового розгляду справи.
В підпункті 4.2.1. пункту 4.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" № 18 від 26.12.2011року визначено, що провадження у справі підлягає припиненню з посиланням на пункт 1 частини першої статті 80 ГПК, якщо при розгляді справи буде встановлено, що справа зі спору непідвідомча господарському суду (стаття 12 ГПК).
Положеннями ст. 12 Господарського процесуального кодексу України визначено, що господарським судам підвідомчі:
1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів;
2) справи про банкрутство;
3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції;
4) справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов'язаними із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів;
4-1) справи у спорах між господарським товариством та його посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, завданих такою посадовою особою господарському товариству її діями (бездіяльністю);
5) справи у спорах щодо обліку прав на цінні папери;
6) справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів;
7) справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України;
8) справи за заявами про затвердження планів санації боржника до порушення справи про банкрутство.
Приписами ст. 15 Цивільного кодексу України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до ст. 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Статтею 124 Конституції України встановлено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Кожен має право звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод (ст. 55 Конституції України).
У відповідності з рішенням Конституційного Суду України від 25.12.1997 року № 9-зп зазначені норми слід розглядати як такі, що зобов'язують суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, які відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене. Таким чином, положення частини першої статті 55 Конституції України закріплює одну з найважливіших гарантій здійснення як конституційних, так й інших прав та свобод людини і громадянина.
Положеннями ст. 4 Господарського процесуального кодексу України визначено, що господарський суд вирішує господарські спори на підставі Конституції України, цього Кодексу, інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.
В пункті 2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 24.10.2011 року № 10 "Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам" визначено, що з огляду на приписи частини третьої статті 22 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", згідно з якими місцеві господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності, та на вимоги статей 1, 4-1, 12 ГПК господарські суди розглядають справи в порядку позовного провадження, коли склад учасників спору відповідає приписам статті 1 ГПК, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 15.06.2016 року у справі № 21-286а16.
Як зазначив Верховний Суд України у зазначеній постанові, виходячи із системного аналізу частини третьої статті 2 Закону України від 14 травня 1992 року N 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", статті 1 Закону України від 7 грудня 2000 року N 2121-III "Про банки та банківську діяльність", пункту шостого статті 2 Закону N 4452-VI та враховуючи положення статті 12 Господарського процесуального кодексу України, можна дійти висновку, що на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів. У справі, яка розглядається, суди встановили, що Банк знаходиться в процедурі ліквідації у зв'язку із визнанням його неплатоспроможним. За таких обставин, на думку колегії суддів, спір, що виник між сторонами, повинен розглядатися за правилами господарського судочинства.
Враховуючи вищевикладене, дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку, що подане відповідачем клопотання про припинення провадження є необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню.
Також, розглянувши в судовому засіданні 15.11.2016 року подане відповідачем в судовому засіданні 25.10.2016 року клопотання про зупинення провадження у справі № 910/18085/16 до вирішення Конституційним Судом України подання Верховного Суду України щодо відповідності (конституційності) Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» положенням статті 6 частини першої статті 8, частини четвертої статті 13, статей 21, 22, частин першої, четвертої, п'ятої статті 41 Конституції України, суд зазначає наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 79 Господарського процесуального кодексу України господарський суд зупиняє провадження у справі в разі неможливості розгляду даної справи до вирішення пов'язаної з нею іншої справи, що розглядається іншим судом.
Відповідно до п. 3.16 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 року "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" статтею 79 ГПК встановлено вичерпний перелік підстав зупинення провадження у справі. Зупинення провадження у справі з інших підстав є неправомірним. Зокрема, відповідно до частини першої статті 79 ГПК господарський суд зупиняє провадження у справі в разі неможливості розгляду даної справи до вирішення пов'язаної з нею іншої справи, що розглядається іншим судом. При цьому пов'язаною з даною справою є така інша справа, у якій інший суд встановлює обставини, що впливають чи можуть вплинути на подання і оцінку доказів у даній справі; в тому числі йдеться про факти, які мають преюдиціальне значення (частини третя і четверта статті 35 ГПК). Під неможливістю розгляду даної справи слід розуміти неможливість для даного господарського суду самостійно встановити обставини, які встановлюються іншим судом в іншій справі, - у зв'язку з непідвідомчістю або непідсудністю іншої справи даному господарському суду, одночасністю розгляду двох пов'язаних між собою справ різними судами або з інших причин. Іншим судом, про який йдеться у частині першій статті 79 ГПК, є будь-який орган, що входить до складу судової системи України згідно з статтею 3 та частиною другою статті 17 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"; іншим судом може вважатися й інший склад суду (одноособовий чи колегіальний) в тому ж самому судовому органі, в якому працює суддя (судді), що вирішує (вирішують) питання про зупинення провадження у справі.
Отже, для вирішення питання про зупинення провадження у справі господарському суду слід з'ясовувати: як пов'язана справа, яка розглядається господарським судом, зі справою, що розглядається іншим судом; чим обумовлюється неможливість розгляду справи.
Проте, суд дійшов висновку про те, що відповідачем не доведено неможливість розгляду справи № 910/18085/16 до вирішення Конституційним Судом України подання Верховного Суду України щодо відповідності (конституційності) Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» положенням статті 6 частини першої статті 8, частини четвертої статті 13, статей 21, 22, частин першої, четвертої, п'ятої статті 41 Конституції України, у зв'язку з чим суд відмовляє в задоволені клопотання відповідача про зупинення провадження у справі, з підстав його недоведеності та необґрунтованості.
Представник третьої особи у судове засідання 15.11.2016 року не з'явився, про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином.
Клопотання щодо фіксації судового процесу учасниками процесу не заявлялось, у зв'язку з чим, розгляд справи здійснювався без застосування засобів технічної фіксації судового процесу у відповідності до статті 81-1 Господарського процесуального кодексу України.
Суд вважає за необхідне звернути увагу на те, що застосовуючи відповідно до ч.1ст.4 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справи ч.1ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (§ 66 - 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).
У відповідності до п. 3.9.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року N 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.
Зважаючи на достатність в матеріалах справи доказів, необхідних для повного та об'єктивного вирішення справи, розгляд справи відбувався з урахуванням положень ст. 75 Господарського процесуального кодексу України за наявними у справі матеріалами.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, суд, -
12.05.2016 року ОСОБА_1 звернулась до відділення Публічного акціонерного товариства «Фідобанк» з заявою про випуск нової основної платіжної картки, в результаті чого останній відкрив позивачу рахунок № НОМЕР_3 у гривнях з випуском для користування рахунком платіжної картки «Visa Classic Debit» та надав ОСОБА_1 пластикову картку за № НОМЕР_4 з терміном дії до квітня 2019 року.
18.05.2016 року на підставі квитанції № 383660664 ОСОБА_1 перерахувала на банківський рахунок № НОМЕР_3 грошові кошти в розмірі 75 000,00 грн.
Позивач вказує, що 31.05.2016 року звернулась до Уповноваженої особи фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства "Фідобанк" ОСОБА_2 з заявою про вжиття невідкладних заходів щодо приведення залишків за рахунками у відповідність до фактично проведених банківських операції. Вказана заява була отримана уповноваженою особою відповідача 31.05.2016 року за № 977-ВА-ОГ (копія міститься в матеріалах справи).
Втім, відповідач, у відповідь на вищезазначену заяву позивача, листом № 2-3-2-2/1979-ВА-ОГ від 07.07.2016 року повідомив позивача про утворення на банківському рахунку № НОМЕР_3 станом на 30.06.2016 року технічного овердрафту в розмірі 12 984,36 грн.
В подальшому, 03.08.2016 року ОСОБА_1 направила Публічному акціонерному товариству "Фідобанк" заяву про зарахування зустрічних вимог на суму 12 984,36 грн. та вимогу про повернення неправомірно перерахованих коштів, що підтверджується фіскальним чеком № 1359 від 03.08.2016 року та описом вкладення до цінного листа від 03.08.2016 року (копії містяться в матеріалах справи), які були отримані уповноваженою особою ПАТ "Фідобанк" 05.08.2016 року, що підтверджується поштовим повідомленням про вручення поштового відправлення (копія міститься в матеріалах справи).
Втім, заява про зарахування зустрічних вимог на суму 12 984,36 грн. та вимога про повернення неправомірно перерахованих коштів були залишені без відповіді та задоволення.
Проаналізувавши матеріали справи, заслухавши пояснення сторін, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими та не підлягають задоволенню з огляду на наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.
Захист цивільних прав - це передбаченні законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.
Звертаючись до суду, позивач самостійно обирає спосіб захисту, передбачений ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України та ст. 20 Господарського кодексу України.
Відповідно до ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Норми ст. 16 Цивільного кодексу України кореспондуються з положеннями ст. 20 Господарського кодексу України, якими визначено, що права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності права; визнання недійсними господарських угод; відновлення становища; припинення дій; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних і оперативно-господарських санкцій; установлення, зміни та припинення господарських правовідносин.
Судом встановлено, що на підставі постанови Правління Національного банку України від 20.05.2016 року №8 "Про віднесення ПАТ "Фідобанк" до категорії неплатоспроможних", Виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб 20.05.2016 року було прийнято рішення №184 "Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ "Фідобанк" та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку".
Пунктом 1 рішення від 20.05.2016 року № 184 "Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ "Фідобанк" та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку" було вирішено розпочати процедуру виведення ПАТ "Фідобанк" з ринку шляхом запровадження в ньому тимчасової адміністрації строком на один місяць з 20.05.2016 року по 19.06.2016 року (включно).
Рішенням Виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб «Щодо продовження строку тимчасової адміністрації у ПАТ «Фідобанк» від 09.06.2016 року № 959 продовжено строк тимчасової адміністрації у ПАТ "Фідобанк" з 20.06.2016 по 19.07.2016 (включно).
Рішенням Виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб «Про початок процедури ліквідації ПАТ «Фідобанк» та делегування повноважень ліквідатора банку» від 19.07.2016 року №1265 на підставі постанови Правління Національного банку України від 18.07.2016 року № 142-рш у ПАТ "Фідобанк" розпочато процедуру ліквідації ПАТ «Фідобанк» з 20.07.2016 року по 19.07.2018 року включно, призначено уповноважену особу Фонду на ліквідацію банку строком на два роки з 20.07.2016 року по 19.07.2018 року включно.
Положеннями статті 76 Закону України "Про банки і банківську діяльність" передбачено, що Національний банк України не пізніше дня, наступного за днем прийняття рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних, повідомляє про це рішення Фонд гарантування вкладів фізичних осіб для вжиття ним заходів, передбачених Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".
Статтею 1 "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" унормовано, що цим Законом встановлюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.
Метою цього Закону є захист прав і законних інтересів вкладників банків, зміцнення довіри до банківської системи України, стимулювання залучення коштів у банківську систему України, забезпечення ефективної процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків.
Відносини, що виникають у зв'язку із створенням і функціонуванням системи гарантування вкладів фізичних осіб, виведенням неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків, регулюються цим Законом, іншими законами України, нормативно-правовими актами Фонду та Національного банку України.
Статтею 17 Закону України "Про банки і банківську діяльність" передбачена заборона на здійснення банківської діяльності без банківської ліцензії.
Таким чином, процедура виведення неплатоспроможного банку з ринку та питання запровадження, а також здійснення тимчасової адміністрації і ліквідації регулюються нормами Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", який є спеціальним відносно інших законодавчих актів України у цих правовідносинах.
За приписами ст. 2 зазначеного Закону тимчасова адміністрація - процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом; ліквідація банку - процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства.
Частиною 1 ст. 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» визначено, що Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на цей день, незалежно від кількості вкладів в одному банку. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200000 гривень. Адміністративна рада Фонду не має права приймати рішення про зменшення граничної суми відшкодування коштів за вкладами. Виконання зобов'язань Фонду перед вкладниками здійснюється Фондом з дотриманням вимог щодо найменших витрат Фонду та збитків для вкладників у спосіб, визначений цим Законом, у тому числі шляхом передачі активів і зобов'язань банку приймаючому банку, продажу банку, створення перехідного банку протягом дії тимчасової адміністрації або виплати відшкодування вкладникам у строк, встановлений цим Законом.
У разі прийняття Національним банком України рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку з підстав, визначених частиною другою статті 77 Закону України "Про банки і банківську діяльність", Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за вкладами, включаючи відсотки, на день початку процедури ліквідації банку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на дату прийняття такого рішення, незалежно від кількості вкладів в одному банку. Відшкодування коштів за вкладом в іноземній валюті здійснюється в національній валюті України після перерахування суми вкладу за офіційним курсом гривні до іноземної валюти, встановленим Національним банком України на день початку ліквідації банку з підстав, визначених частиною другою статті 77 Закону України "Про банки і банківську діяльність" (ч. 6 ст. 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).
Положеннями ч. 1 ст. 27 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» визначено, що уповноважена особа Фонду складає перелік рахунків вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Фонду станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку.
Відповідно до ч. 2 ст. 27 зазначеного Закону уповноважена особа Фонду протягом 15 робочих днів з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку формує, зокрема, перелік рахунків, за якими вкладники мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду, із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню.
За змістом ч. 3 ст. 27 цього Закону виконавча дирекція Фонду затверджує реєстр відшкодувань вкладникам для здійснення виплат відповідно до наданого уповноваженою особою Фонду переліку рахунків, за якими вкладник має право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду. Фонд не пізніше ніж через 20 робочих днів з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку розміщує оголошення про початок відшкодування коштів вкладникам на офіційному веб-сайті Фонду. Фонд також оприлюднює оголошення про початок відшкодування коштів вкладникам у газеті "Урядовий кур'єр" або "Голос України".
Відповідно до п. 3 розділу І Положення про порядок відшкодування Фондом гарантування вкладів фізичних осіб коштів за вкладами, затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб 09.08.2012 року № 14 (у редакції рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб 26.05.2016 року № 823), фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на цей день, незалежно від кількості вкладів в одному банку. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200000 гривень. Адміністративна рада Фонду не має права приймати рішення про зменшення граничної суми відшкодування коштів за вкладами. У разі прийняття Національним банком України рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку з підстав, визначених частиною другою статті 77 Закону України «Про банки і банківську діяльність», Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за вкладами, включаючи відсотки, на день початку процедури ліквідації банку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на дату прийняття такого рішення, незалежно від кількості вкладів в одному банку.
В пункті 5 розділу ІІ Положення про порядок відшкодування Фондом гарантування вкладів фізичних осіб коштів за вкладами визначено, що уповноважена особа Фонду протягом 15 робочих днів з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку формує та надає до Фонду станом на день початку процедури виведення Фондом банку, зокрема, перелік рахунків, за якими вкладники мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду, із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню, згідно з додатком 2 до цього Положення.
За приписами п. 2 розділу ІІІ Положення про порядок відшкодування Фондом гарантування вкладів фізичних осіб коштів за вкладами, фонд складає на підставі Переліку реєстр відшкодувань вкладникам для здійснення виплат за формою, наведеною у додатку 5 до цього Положення (далі - Загальний реєстр), що затверджується виконавчою дирекцією Фонду.
Загальний реєстр складається на паперових носіях та в електронному вигляді. Загальний реєстр на паперових носіях (пронумерованих, прошитих) підписується директором-розпорядником або заступником директора- розпорядника та засвідчується відбитком печатки Фонду. Фонд складає зміни та доповнення до Загального реєстру, що затверджуються виконавчою дирекцією Фонду на підставі змін та доповнень до Переліку, прийнятих Фондом (п. 3 розділу ІІІ Положення про порядок відшкодування Фондом гарантування вкладів фізичних осіб коштів за вкладами).
Отже, виконавча дирекція Фонду затверджує Загальний реєстр виключно на підставі Переліку вкладників, складеного та наданого Уповноваженою особою.
Пунктами 6, 7 розділу ІІІ Положення про порядок відшкодування Фондом гарантування вкладів фізичних осіб коштів за вкладами визначено, що виплати здійснюються через банки-агенти на підставі укладених з ними договорів. Після закінчення виплат банком-агентом відшкодувань за частиною Загального реєстру та надання звіту про виплати виконавча дирекція Фонду приймає рішення про подальші виплати вкладникам. Фонд формує чергову частину Загального реєстру на суму відшкодування, що не отримана вкладниками, та направляє інформацію про вкладників банкам-агентам для подальшого здійснення виплат. При цьому до зазначеної частини Загального реєстру не включаються записи, виплата за якими здійснюватиметься за результатами розгляду індивідуальних звернень (спадкоємцям, представникам спадкоємців тощо).
У відповідності до ч. 1 ст. 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", з дня призначення уповноваженої особи Фонду призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Уповноважена особа Фонду від імені Фонду набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення.
За змістом частини п'ятої статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" під час тимчасової адміністрації не здійснюється:
1) задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку;
2) примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку;
3) нарахування неустойки (штрафів, пені), інших фінансових (економічних) санкцій за невиконання чи неналежне виконання зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), а також зобов'язань перед кредиторами, у тому числі не застосовується індекс інфляції за весь час прострочення виконання грошових зобов'язань банку;
4) зарахування зустрічних однорідних вимог, якщо це може призвести до порушення порядку погашення вимог кредиторів, встановленого цим Законом;
5) нарахування відсотків за зобов'язаннями банку перед кредиторами.
При цьому, обмеження, встановлене пунктом 1 частини п'ятої цієї статті, не поширюється на зобов'язання банку, зокрема, щодо виплати коштів за вкладами вкладників за договорами, строк яких закінчився, та за договорами банківського рахунку вкладників. Зазначені виплати здійснюються в межах суми відшкодування, що гарантується Фондом, в національній валюті України. Вклади в іноземній валюті перераховуються в національну валюту України за офіційним курсом гривні, встановленим Національним банком України до іноземних валют на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації відповідно до цієї статті.
Так, представник відповідача в судовому засіданні 25.10.2016 року надав суду усні пояснення, в яких пояснив, що у переданому відповідачем Переліку вкладників інформації стосовно позивача не містилося, у зв'язку з тим, що позивач не звертався до відповідача в порядку та в строки, передбачені Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», отже в зв'язку з чим дані про позивача не могли бути враховані при складанні та затвердженні Загального реєстру Фонду гарантування.
Перевіряючи обґрунтованість та законність дій та рішень відповідача, суд враховує наведене вище нормативне регулювання та вимоги статті 55 Конституції України, відповідно до якої права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
За своєю правовою природою бездіяльність - це пасивна форма поведінки особи, що полягає у невчиненні нею конкретних дій, які вона повинна була і могла вчинити в даних конкретних умовах; так і характеризується свідомим і вольовим актом поведінки особи.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент.
Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руіс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torja v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А,п.29). Хоча національний суд має повну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи інший справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland) від 1 липня 2003 року, № 37801/97, п.36.). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.
Відповідно до положень пунктів 1, 2 постанови пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 01.11.1996 року № 9 передбачено, що відповідно до ст. 8 Конституції в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституційні права та свободи людини і громадянина є безпосередньо діючими. Вони визначають цілі і зміст законів та інших нормативно-правових актів, зміст і спрямованість діяльності органів законодавчої та виконавчої влади, органів місцевого самоврядування і забезпечуються захистом правосуддя. Виходячи із зазначеного принципу та гарантування Конституцією судового захисту конституційних прав і свобод, судова діяльність має бути спрямована на захист цих прав і свобод від будь-яких посягань шляхом забезпечення своєчасного та якісного розгляду конкретних справ.
Реалізуючи передбачене ст. 64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Відповідно до оглядового листа Верховного Суду України, визначено, що надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зору ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У п. 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом. Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за ст. 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява N 38722/02)).
Таким чином, ефективний засіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування, проте позивачем не обґрунтовано, яким чином обраний ним спосіб захисту зможе забезпечити реальний та ефективний захист його порушеного (невизнаного) права.
В постанові судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі № 21-1465а15 зазначено, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Отже, аналізуючи ефективність обраного позивачем способу захисту, суд повинен встановити можливість його реального виконання, оскільки, під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Таким чином, звертаючись до суду саме з вимогою про зобов'язання уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації публічного акціонерного товариства «Фідобанк» ОСОБА_2 подати до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб додаткову інформацію щодо ОСОБА_1 (податковий номер НОМЕР_1), як вкладника, який має право на відшкодування коштів за вкладами у ПАТ «Фідобанк» в розмірі 62 015,64 грн. за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, позивач не прийняв до уваги, що статтею 16 Цивільного кодексу України встановлено перелік способів захисту цивільних прав та інтересів, згідно з якими кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового чи майнового права та інтересу. Дана норма кореспондується з положеннями статті 20 Господарського кодексу України, якими визначено, що права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності права; визнання недійсними господарських угод; відновлення становища; припинення дій; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних і оперативно-господарських санкцій; установлення, зміни та припинення господарських правовідносин. Серед переліку наведених статей відсутній такий спосіб захисту права, як зобов'язання надання інформації, відсутній і механізм виконання такого рішення суду.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.
У відповідності із ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.
Статтею 32 Господарського процесуального кодексу України визначено, що доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Відповідно до ст.ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
За приписами ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.
Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 р. "Про судове рішення" рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
Однак, приймаючи до уваги вищевикладене, вимоги позивача про зобов'язання уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації публічного акціонерного товариства «Фідобанк» ОСОБА_2 подати до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб додаткову інформацію щодо ОСОБА_1, як вкладника, який має право на відшкодування коштів за вкладами у ПАТ «Фідобанк» в розмірі 62 015,64 грн. за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб не можуть бути предметом позову, оскільки способи захисту порушеного права визначені ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України, відповідно до якої суд може захистити цивільне право або інтерес сторони лише способом, що встановлений договором або законом.
Спосіб захисту, обраний позивачем, не передбачений законом, крім того, задоволення позовних вимог не призведе до захисту права позивача, таке рішення не може бути виконане у примусовому порядку, оскільки відсутній механізм його виконання.
Таким чином, не вірно обраний позивачем спосіб захисту свого права та майнового інтересу не відповідає вимогам діючого законодавства, отже, у суду відсутні обґрунтовані правові підстави для задоволення позову в цій частині.
При цьому, суд зазначає, що вимога позивача про зобов'язання уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації публічного акціонерного товариства «Фідобанк» ОСОБА_2 подати до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб додаткову інформацію щодо ОСОБА_1, як вкладника, який має право на відшкодування коштів за вкладами у ПАТ «Фідобанк» в розмірі 62 015,64 грн. за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб лише конкретизує порядок виконання даного рішення, який чітко визначений в Законі України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та не може бути розтлумачений інакше.
Підсумовуючи вищенаведене, виходячи із заявлених позивачем вимог та наявних у справі доказів, суд не знаходить підстав для задоволення даного позову.
Судові витрати, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача.
Виходячи з викладеного та керуючись статтями 32-34, 43, 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -
В задоволенні позову відмовити повністю.
Копію рішення направити позивачу та третій особі у справі.
Рішення набирає законної сили в порядку, встановленому ст. 85 Господарського процесуального кодексу України. Рішення може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції в порядку та в строки, передбачені нормами ст.ст. 91, 93 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст рішення складено 17.11.2016 року.
Суддя О.С. Комарова