ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД 79018, м. Львів, вул. Чоловського, 2; e-mail: inbox@adm.lv.court.gov.ua; тел.: (032)-261-58-10
08 листопада 2016 року справа № 813/1190/16
Львівський окружний адміністративний суд у складі:
головуюча суддя Братичак У.В.,
секретар судового засідання Бугара М.Р.,
за участю:
позивача ОСОБА_1 ,
представника позивача Кухти В.З.,
представника відповідача Мигаля Р.І.,
третьої особи Козакевича В.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 ( 3-й спеціальний відділ Військової служби правопорядку Збройних сил України, третя особа Начальник 3-го спеціального відділу Військової служби правопорядку Збройних сил України полковник Козакевич В.В. про визнання протиправним та незаконним висновку службового розслідування, визнання незаконними та скасування наказів, -
На розгляд Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 ( 3-й спеціальний відділ Військової служби правопорядку Збройних сил України), третя особа- Начальник 3 спеціального відділу Військової служби правопорядку полковник Козакевич В.В. в котрому з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просить суд:
- визнати протиправним та незаконним висновки службового розслідування 3 спеціального відділу Військової служби правопорядку ЗС України щодо притягнення ОСОБА_1 до матеріальної відповідальності;
- визнати незаконним та скасування наказу начальника 3 спеціального відділу Військової служби правопорядку №307 від 18.12.2015 р. та №365 від 13.09.2016 р., в частині притягнення до матеріальної відповідальності та накладення дисциплінарного стягнення - “догана”.
Позовні вимоги обґрунтовує поверхневим проведенням з боку відповідача службового розслідування. Вказує, що відповідач не обґрунтовано, та не всебічно встановив його причетність до втрати речового майна, а рішення не відповідає дійсним обставинам. Наголошує, що від подач не взяв до уваги його пояснення та інші фактичні обставини. Зважаючи на наведені обставини просить про скасування оскарженого рішення про притягнення його до матеріальної відповідальності та накладення на нього дисциплінарного стягнення у вигляді догани.
Відповідач заперечуючи заявлений позов в своїх письмових заперечення зазначає, при винесені наказу про притягнення позивача до матеріальної відповідальності керівництвом 3 спеціального відділу Військової служби правопорядку було всебічно досліджено, обґрунтовано та встановлено його причетність до втрати речового майна. Додаючи наголошує, що під час проведення службового розслідування були враховані пояснення ОСОБА_1 , його рапорту від 18.12.2015 року, а також пояснення інших учасників службового розслідування. Відтак позов вважає безпідставним у зв'язку з чим просить суд про відмову в задоволенні позовних вимог.
Третя особа - Начальник 3 спеціального відділу Військової служби правопорядку полковник Козакевич В.В. позовні вимоги вважає необґрунтовані, так як вина позивача у вчиненні дисциплінарного порушення повністю підтверджується об'єктивним на його переконання проведеним службовим розслідування, а тому в позові просить відмовити.
Суд, заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини справи, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, приходить до наступного висновку.
Визначаючись щодо вимоги про визнання протиправними висновку службового розслідування по притягненню ОСОБА_1 до матеріальної відповідальності, суд виходив з наступного.
Із змісту позовної заяви вбачається, що позивач фактично оскаржує висновки акта службового розслідування щодо встановлених таким розслідуванням порушень.
Так, відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
Обов'язковою ознакою рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, як предмета адміністративного спору, є прямий (безпосередній) вплив рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень на правовий статус фізичної чи юридичної особи, тобто обмеження її прав, свобод, покладення на неї обов'язків.
У свою чергу висновки акта перевірки та власне сам акт перевірки не є рішенням органу владних повноважень, оскільки акт перевірки є службовим документом, що підтверджує факт проведення перевірки і є носієм доказової інформації про виявлені порушення, а відтак не породжує для осіб, які перевірялись, настання будь - яких юридичних наслідків та не впливає на його права, обов'язки та законні інтереси у розумінні п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України.
Дії суб'єкта владних повноважень є такими, що порушують права і свободи особи в тому разі, якщо відповідні дії не повинні вчинюватися таким суб'єктом стосовно цієї особи, виходячи з наданої йому компетенції.
Бездіяльність суб'єкта владних повноважень є такою, що порушує права і свободи особи в тому разі, якщо певні дії повинні, але не вчинюються суб'єктом владних повноважень на реалізацію покладеної на нього компетенції.
При цьому, оспорювані дії або бездіяльність повинні бути юридично значимими, тобто мати безпосередній вплив на суб'єктивні права та обов'язки особи шляхом або позбавлення можливості повністю чи в частині реалізувати належне цій особі право, або шляхом безпідставного покладення на цю особу будь-якого обов'язку.
Таким чином, в порядку адміністративного судочинства можуть розглядатися спори щодо будь-яких дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень без обмежень, але відповідні вимоги особи можуть бути задоволені за умови, що такі дії (бездіяльність) є юридично значимими для позивача, тобто порушують права та інтереси останнього шляхом обмежень у реалізації його прав чи покладення на нього необґрунтованих обов'язків.
Виходячи з наведеного, не порушують права чи інтереси ті дії або бездіяльність суб'єкта владних повноважень, які не впливають на суб'єктивні права та обов'язки особи, зокрема ті, вчинення яких особа не вправі вимагати від суб'єкта владних повноважень.
Тобто, особа не вправі вимагати визнання протиправними тих дій або бездіяльності суб'єкта владних повноважень, які не є юридично значимими для позивача.
Отже, акт перевірки є виключно носієм доказової інформації про виявлені контролюючим органом порушення особою, діяльність якої перевіряли, вимог законодавства, обов'язковим документом, на підставі якого приймається відповідне рішення контролюючого органу. Викладені у ньому контролюючим органом факти та висновки не можна розглядати як рішення суб'єкта владних повноважень, що породжує для суб'єкта господарювання певні правові наслідки, регулює ті чи інші відносини і має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин.
Контролюючий орган не позбавлений права викладати в акті перевірки власні висновки щодо зафіксованих обставин, та в подальшому, у разі виникнення спору з приводу рішень щодо усунення порушень, виявлених під час перевірки, що приймаються на підставі такого акту, обґрунтовувати ними власну позицію щодо наявності певних допущених суб'єктом господарювання порушень.
Оцінка акту перевірки, в тому числі і оцінка дій посадових осіб контролюючого органу щодо викладення у ньому висновків перевірки, а також щодо самих висновків перевірки, надається уповноваженими законом органами влади при вирішенні спору щодо оскарження рішення, прийнятого на підставі такого акту.
Зазначена позиція суду також викладена в постанові ВСУ від 24.09.2013 року в справі № 21-255а13 за позовом відкритого акціонерного товариства Енергопостачальна компанія «Миколаївобленерго».
Відповідно до ст. 244-2 КАС України рішення Верховного Суду України, прийняте за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначені норми права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність з рішенням Верховного Суду України.
Позовні вимоги про протиправність висновків службового розслідування щодо притягнення ОСОБА_1 до матеріальної відповідальності за своєю суттю є вимогою про спростування висновків перевіряючого органу, викладених в акті службового розслідування від 18.12.2015 року, з метою створення правових передумов для оскарження винесеного за результатами такої перевірки рішення, тобто є вимогами про оскарження акту перевірки.
Отже суд дійшов висновку, що зазначені висновки є лише особистою думкою перевіряючих, не мають обов'язкового характеру та самі по собі не створюють будь-яких правових наслідків для позивача, а відтак зазначені висновки не можуть виступати предметом оскарження в адміністративному суді, у зв'язку з чим у задоволені даної вимоги слід відмовити за безпідставністю.
Стосовно вимоги про правомірність наказів начальника 3 спеціального відділу Військової служби правопорядку №307 від 18.12.2015 р. та №365 від 13.09.2016 р., в частині притягнення до матеріальної відповідальності та накладення дисциплінарного стягнення - “догана”, суд зазначає таке.
Наказом начальника 3 спеціального відділу Військової служби правопорядку №307 від 18.12.2015 року підполковника ОСОБА_1 начальника групи матеріально-технічного забезпечення спеціального відділу Військової служби правопорядку притягнуто до матеріальної відповідальності за шкоду заподіяну державі на загальну суму 47821,40 грн., та за порушення вимог ст.1,4 Дисциплінарного статуту Збройних сил України оголошено догану.
У зв'язку з виявленням частини спірного речового майна, наказом начальника 3 спеціального відділу Військової служби правопорядку №365 від 13.09.2016 року внесено зміни в наказ №307 від 18.12.2015 року, а саме позивача притягнуто до матеріальної відповідальності за шкоду заподіяну державі на загальну суму 30989,76 грн.
Прийняттю оскаржених рішень передували наступні встановлені судовим розглядом обставини.
Так, в період з 01.09.2015 року по 02.12.2015 року, позивач перебував та виконував завдання за призначенням в зоні проведення антитерористичної операції у Луганській області, де він за усним розпорядженням начальника Західного територіального управління Військової служби правопорядку був призначений Командиром зведеного підрозділу 3 спеціального відділу Військової служби правопорядку (начальник команди), відповідно на нього були покладенні та він виконував організаційно-розпорядчі та адміністративно - господарські обов'язки.
24.11.2015 року, підполковник ОСОБА_1 перебуваючи на речових складах військової частини НОМЕР_2 м. Сватове Луганської обл., згідно накладної №660 від 24.11.2015 року, особисто отримав речове майно для особового складу 3 спеціального відділу Військової служби правопорядку, а саме: куртки утеплені 20 шт., штани утеплені 20 шт. костюми польові 20 шт., черевики з високими берцями типу «А» 20 пар та пральні машинки 2 шт.
01.12.2015 року в зв'язку з проведенням ротації зведеного підрозділу особового складу 3 спеціального відділу Військової служби правопорядку за вказівкою ОСОБА_1 здійснювалась погрузка майна та особистих речей військовослужбовців 3 спеціального відділу Військової служби правопорядку, в тому числі і вище наведеного речового майна.
02.12.2015 року, колона зі зброєю, речовим майном та особистими речами військовослужбовців зведеного підрозділу 3 спеціального відділу Військової служби правопорядку вийшла з м. Старобільськ по маршруту до м. Львова.
По дорозі в Харківському зональному відділі Військової служби правопорядку автомобіль, який перевозив майно був оглянутий представниками Харківського зонального відділу Військової служби правопорядку, де в ході огляду було виявлено наступне речове майно куртки утеплені 14 шт., штани утеплені 6 шт. та черевики з високими берцями типу «А» 7 пар. Розбіжність з накладної №660 від 24.11.2015 року склала: куртки утеплені 6 шт., штани утеплені 14 шт., костюми польові 20 шт. та черевики з високими берцями типу «А» 13 пар.
Виходячи з вищенаведеної розбіжності між накладною №660 від 24.11.2015 та фактичною наявністю майна при огляді автомобіля, виникла втрата майна, що привела до недостачі речового майна, а саме: курток утеплених 6 шт., штанів утеплених 14 шт., костюмів польових 20 шт. та черевиків з високими берцями типу «А» 13 пар, цим самим, як стверджує відповідач державі завдано збитків на загальну суму 4782,40 грн.
Однак у зв'язку з виявленням та поверненням Військовій частині НОМЕР_1 частини речового майна на підставі довідки від 13.09.2016 року по нестачі речового майна відповідно до накладної №660 від 24.11.2015 року наказом начальника 3 спеціального відділу Військової служби правопорядку №365 від 13.09.2016 року внесено зміни в наказ №307 від 18.12.2015 року, згідно котрого позивач притягнутий до матеріальної відповідальності за шкоду завдану державі в розмірі 30989,76 грн.
Згідно з Дисциплінарним статутом Збройних Сил України, затвердженого Законом України від 24.03.1999 № 551-XIV, військова дисципліна - це бездоганне і неухильне додержання всіма військовослужбовцями порядку і правил, встановлених військовими статутами та іншим законодавством України (ст. 1).
Статтею 3 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України визначено, що військова дисципліна досягається шляхом: особистої відповідальності кожного військовослужбовця за дотримання Військової присяги, виконання своїх обов'язків, вимог військових статутів.
Разом з тим, військова дисципліна зобов'язує кожного військовослужбовця: додержуватися Конституції та законів України, Військової присяги, неухильно виконувати вимоги військових статутів, накази командирів; виявляти повагу до командирів і один до одного, бути ввічливими і додержуватися військового етикету (ст. 4).
Загальні права та обов'язки військовослужбовців Збройних Сил України і їх взаємовідносини, обов'язки основних посадових осіб полку і його підрозділів, правила внутрішнього порядку у військовій частині та її підрозділах визначені Статутом внутрішньої служби Збройних сил України, затвердженого Законом України від 24 березня 1999 № 548-XIV.
Фактичні обставини справи свідчать, що позивач на момент виникнення спірних правовідносин проходив військову службу та був призначений начальником групи матеріально-технічного забезпечення спеціального відділу Військової служби правопорядку
Згідно ст. 58 статуту Внутрішньої служби Збройних Сил України командир (начальник) є єдиноначальником і особисто відповідає перед державою за бойову та мобілізаційну готовність довіреної йому військової частини, корабля (підрозділу) за забезпечення охорони державної таємниці; за бойову підготовку, виховання, військову дисципліну, морально-психологічний стан особового складу; за внутрішній порядок, стан і збереження озброєння, боєприпасів, бойової та іншої техніки, пального і матеріальних засобів; за всебічне забезпечення військової частини, корабля (підрозділу); за додержання принципів соціальної справедливості.
Командир (начальник) відповідно до посади, яку він займає, повинен діяти самостійно і вимагати від підлеглих виконання вимог Конституції України, законів України, статутів Збройних Сил України та інших нормативно-правових актів.
Згідно ст. 224 статуту Внутрішньої служби Збройних Сил України, командир підрозділу (начальник команди) відповідає за підтримання особовим складом військової дисципліни та порядку, своєчасне виконання завдань, а також за збереження зброї, боєприпасів та іншого військового майна.
Відповідно до п.3.1.9 наказу Міністра оборони України №300 від 16.07.1997 «Про затвердження Положення про військове (корабельне) господарство Збройних Сил України» Усі посадові особи військової частини (з'єднання), які відають військовим (корабельним) господарством, повинні зокрема організовувати та контролювати ведення обліку, правильне зберігання і своєчасне оновлення запасів матеріальних засобів усіх видів, а також експлуатацію, ремонт та технічне обслуговування озброєння, бойової та іншої техніки, казармено-житлового фонду, інженерних та спеціальних споруд у підпорядкованих службах (службі);
Пунктом 3.1.12. наказу №300 передбачено, що посадові особи, які постійно чи тимчасово відають військовим (корабельним) господарством, не можуть посилатися на незнання діючих законів, наказів, положень, настанов, керівництв та інструкцій, що визначають норми, порядок забезпечення військ, а також порядок обліку, зберігання та використання матеріальних засобів.
Крім того, відповідно до пункту 1.20 Наказу Міністра оборони України «Про затвердження Тимчасового керівництва з обліку військового майна у Збройних Силах України» від 24.12.2010р. №690, начальник служби забезпечення, а в даному випадку позивач так як виконував організаційно-розпорядчі та адміністративно - господарські обов'язки, відповідає за стан обліку військового майна служби забезпечення у військовій частині (кораблі, з'єднанні), законне і правильне оформлення операцій, пов'язаних з рухом і зміною якісного (технічного) стану військового майна, своєчасне подання до фінансово-економічного органу первинних облікових документів, своєчасне ведення записів у книгах (картках) обліку, правильне оформлення облікових документів, правильне складання і своєчасне подання звітних облікових документів щодо служби забезпечення, а також пункт 7.20 передбачає відповідальність за якість вирішення завдань щодо обліку військового майна та оформлення вихідних облікових документів.
У відповідності до п.13 постанови Верховної Ради України №243/95 від 23.06.1995 року «Про затвердження Положення про матеріальну відповідальність військовослужбовців за шкоду, заподіяну державі» військовослужбовці і призвані на збори військовозобов'язані несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини державі, у разі недостачі, а також знищення або псування військового майна, переданого їм під звіт для зберігання, перевезення, використання чи для іншої мети.
В своєму рапорті від 18.12.2015 року позивач констатує факт недостачі речового майна отриманого ним згідно накладної №660 від 24.11.2015 року та майном вилученим Харківським зональним відділом Військової служби правопорядку, а також зобов'язується таке відшкодувати в натурі.
Водночас у своїх поясненнях від 18.12.2015 року позивач вказує на те, що майно отримане ним згідно накладної №660 від 24.11.2015 року, за його вказівкою через водія молодшого сержанта ОСОБА_2 без будь яких документів було передано на відповідальне зберігання в склад військової комендатури м. Старобільськ Луганської області.
Однак в тих же поясненнях зазначає, що ключі від складу знаходились у сержанта ОСОБА_3 , котрий майно на відповідальне зберігання не приймав, а лише зберігав це майно на складі за його вказівкою.
Також позивач зазначає, що при погрузці майна під час ротації позивач пояснює, що був відсутній, контроль за погруз кою не здійснював, майно не рахував.
Як вбачається з пояснень молодшого сержанта водія ОСОБА_2 отримане позивачем згідно накладної №660 від 24.11.2015 речове майно, за вказівкою самого позивача без оформлення будь-яких документів було доставлено на зберігання на склад військової комендатури м. Старобільськ Луганської області. Приймав речове майно на складі молодший сержант ОСОБА_3 , без оформлення документів на вказане майно, а також без перерахунку такого.
В подальшому з пояснення молодшого сержанта водія ОСОБА_2 слідує, що вказане майно 01.12.2015 року було завантажено на автомобіль котрим він керував для його переміщення до ППД м. Львів.
Аналогічні пояснення надані ОСОБА_2 в якості свідка.
З пояснень молодшого сержанта ОСОБА_3 вбачається, що жодних облікових документів при передачі на зберігання від молодшого сержанта ОСОБА_2 , речового майна, - не оформлялось, майно не перераховувалось.
Допитаний в якості свідка ОСОБА_4 ствердив, що приймав участь у погрузці речового майна на автомобіль для подальшої дислокації у м. Львів, та зазначив, що майно не перераховувалось, жодних документів не підписував і не отримував.
Отже суд приходить до висновку, що дане речове майно на відповідальне зберігання ОСОБА_1 нікому не передав, та ніхто його не приймав, вказане майно ним на відповідний облік не поставлено та за відповідальною особою закріплене не було.
Окрім цього на погрузці майна ОСОБА_1 був відсутній, контроль за погрузкою не здійснював, відповідальну особу, яка могла б контролювати не призначив, отримане ним речове майно не перераховував, а відтак до здійснення погрузки віднісся безвідповідально.
Доказів протилежного позивачем суду не представлено.
Даний факт своїм поясненням та рапортом підтверджує сам ОСОБА_1 .
Таким чином, суд змушений погодитись з доводами відповідача, що незважаючи на ряд нормативних приписів котрі зобов'язували позивача організовувати, та контролювати ведення обліку та правильне зберігання матеріальних засобів, останнім було проявлено халатне відношення до посадових обов'язків, що призвело до втрати переданого йому речового майна та чим самим завдано було збитків державі, що є наслідком у відмови в позові.
У відповідності до ст. 69 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративній справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін.
Згідно ч.4 ст. 70 КАС України обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.
Згідно частини 1 статті 71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Частиною 2 статті 71 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд прийшов до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову в цілому.
У відповідності до вимог ст. 94 КАС України судові витрати залишити за позивачем.
Керуючись ст.ст. 7-14, 69-71, 94, 158-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
постановив:
В задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.
Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Львівського апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції шляхом подачі апеляційної скарги в 10-денний строк з дня її проголошення. В разі складення постанови у повному обсязі відповідно до ст. 160 КАС України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.
Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.
Постанова набирає законної сили в строк та в порядку, передбаченому ст. 254 КАС України.
Повний текст постанови складений та підписаний 14.11.2016 року.
Суддя Братичак У.В.