01010, м. Київ, вул. Московська, 8, корп. 30. тел/факс 254-21-99, e-mail: inbox@apladm.ki.court.gov.ua
Справа: № 810/2728/16 Головуючий у 1-й інстанції: Кушнова А.О.
Суддя-доповідач: Епель О.В.
09 листопада 2016 року м. Київ
Київський апеляційний адміністративний суд у складі:
Головуючого судді: Епель О.В.,
суддів: Карпушової О.В., Кобаля М.І.,
за участю секретаря Тищенко Н.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві апеляційну скаргу Таращанської районної державної адміністрації Київської області на постанову Київського окружного адміністративного суду від 03 жовтня 2016 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Таращанської районної державної адміністрації Київської області про визнання незаконним та скасування розпорядження, поновлення на роботі та стягнення коштів,
ОСОБА_2 (далі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Таращанської районної державної адміністрації Київської області (далі - відповідач), в якому, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просив:
- визнати незаконним та скасування розпорядження від 25.11.2016 р. № 69-к про звільнення позивача з посади начальника Відділу з юридичних питань та взаємодії з правоохоронними органами апарату Таращанської районної державної адміністрації Київської області з 01.08.2016 р. за власним бажанням (розпорядження про виправлення технічної помилки №70-к від 26.07.2016);
- поновити позивача на посаді начальника Відділу з юридичних питань та взаємодії з правоохоронними органами апарату Таращанської районної державної адміністрації Київської області;
- стягнути з відповідача на користь позивача заробітної плати за час вимушеного прогулу за період з 02.08.2016 р. по день поновлення на роботі без врахування податків та інших обов'язкових платежів;
- стягнути з відповідача на користь позивача моральної шкоди в розмірі 20 000,00 грн.;
- стягнути з відповідача на користь позивача грошову допомогу в розмірі середньомісячної заробітної плати, яка надається разом з основною відпусткою.
Постановою Київського окружного адміністративного суду від 03 жовтня 2016 року адміністративний позов було задоволено.
Не погоджуючись з таким судовим рішенням відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нову постанову про відмову в задоволенні адміністративного позову в повному обсязі, так як, на думку апелянта, зазначена постанова суду прийнята з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
У судове засідання сторони не з'явились, про день, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, у зв'язку із чим, колегія суддів, на підставі ч. 6 ст.12, ч. 1 ст. 41, ч. 4 ст. 196 КАС України розглядає справу за їх відсутності без фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.
Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, 22.10.2007 р. ОСОБА_2 на підставі розпорядження Таращанської РДА Київської області від 19.10.2007 р. № 327 був прийнятий на державну службу до Таращанської РДА на посаду спеціаліста служби у справах дітей райдержадміністрації.
Розпорядженням Таращанської РДА від 21.03.2016 р. № 24-к позивача призначено на посаду начальника відділу з юридичних питань та взаємодії з правоохоронними органами апарату Таращанської РДА.
08.07.2016. на підставі розпорядження Таращанської РДА № 46-В позивачу було надано щорічну відпустку тривалістю 16 календарних днів з 14.07.2016 р. по 29.07.2016 р.
15.07.2016 р. позивач позивач подав на ім'я голови Таращанської РДА заяву, в якій просив звільнити його з 01.08.2016 р. із займаної посади за власним бажанням.
У цей же день на вказану заяву позивача було накладено резолюцію голови Таращанської РДА Давиденка А.Ю. та передано її до відділу з питань персоналу РДА для підготовки відповідного розпорядження.
25.07.2016 р. позивач подав на ім'я голови Таращанської РДА заяву про відкликання раніше поданої заяви про звільнення від 15.07.2016 р.
Розпорядженням голови Таращанської РДА від 25.07.2016 р. № 69-К ОСОБА_2 звільнено з посади начальника Відділу з юридичних питань та взаємодії з правоохоронними органами апарату райдержадміністрації з 01.08.2016 р. за власним бажанням на підставі його заяви від 15.07.2016 р. за ст. 38 КЗпП України.
26.07.2016 р. позивача було ознайомлено з вказаним розпорядженням.
На посаду начальника Відділу з юридичних питань та взаємодії з правоохоронними органами апарату Таращанської РДА іншу особу запрошено не було.
26.07.2016 р. позивач повторно звернувся до Таращанської РДА із заявою на ім'я голови, в якій просив врахувати його заяву від 25.07.2016 про відкликання заяви про звільнення від 15.07.2016 р.
27.07.2016 р. позивач втретє звернувся до Таращанської РДА із заявою на ім'я голови про відкликання заяви про звільнення від 15.07.2016 р., зазначивши, зокрема обґрунтування причин її відкликання.
Всі зазначені заяви позивача про відкликання заяви про звільнення від 15.07.2016 р. у день їх подання були зареєстровані в журналі реєстрації вхідної кореспонденції Таращанської РДА і містять штампи вхідної кореспонденції.
01.08.2016 р. Відділом з питань персоналу апарату Таращанської РДА позивачу було направлено лист-повідомлення № 07-26/67 про необхідність прибути до Відділу за трудовою книжкою у зв'язку з розірванням трудового договору.
У зв'язку з цим позивач звернувся до голови Таращанської РДА з вимогою скасувати розпорядження від 25.07.2016 р. № 69-К про його звільнення та повідомив про відмову в отриманні трудової книжки та намір продовжувати виконувати трудові обов'язки.
01.08.2016 р. начальником Відділу з питань персоналу апарату райдержадміністрації Дротовою Н.В., спеціалістом Відділу з питань персоналу апарату райдержадміністрації Гаркушею Н.М., спеціалістом відділу з юридичних питань та взаємодії з правоохоронними органами апарату райдержадміністрації Гунченко І.Ю. складено акт про відмову ОСОБА_2 від отримання трудової книжки.
15.08.2016 р. Таращанська РДА направила позивачу лист № 05-28/2254 про розгляд його звернень від 25.07.2016 р., 26.07.2016 р., 27.07.2016 р., 01.08.2016 р., в якому повідомила, що на підставі розпорядження від 25.07.2016 р. № 69-К його було звільнено з посади за власним бажанням на підставі заяви від 15.07.2016 р.
Вважаючи зазначене розпорядження неправомірним позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Судова колегія встановила, що задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що оскаржуване розпорядження про звільнення позивача було прийнято передчасно, що призвело до порушення його права відкликати заяву про звільнення у період двотижневого строку, а тому воно є протиправним і позивач підлягає поновленню на роботі та має право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а також грошової допомоги в порядку ст.57 Закону України «Про державну службу».
Крім того, суд першої інстанції виходив з того, що позивач зазнав моральних страждань, оскільки був позбавлений можливості утримувати свою родину на належному рівні та захворів на вегето-судинну дистонію, а тому він має право на відшкодування моральної шкоди у заявленому ним розмірі.
Дослідивши обставини справи колегія суддів частково погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Спірні правовідносини врегульовані Конституцією України, Кодексом законів про працю України (далі - КЗпП України), Цивільним кодексом України (далі - ЦК України), Законом України «Про державну службу» від 10.12.2015 р. № 889-VIII (далі - Закон № 889-VIII), Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 р. № 100 (далі - Порядок № 100).
Так, відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Статтею 5 Закону № 889-VIII передбачено, що правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.
Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Згідно зі ст.ст. 83, 86 Закону № 889-VIII державна служба припиняється, зокрема, за ініціативою державного службовця або за угодою сторін.
Державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб'єкта призначення у письмовій формі не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення.
Державний службовець може бути звільнений до закінчення двотижневого строку, передбаченого частиною першою цієї статті, в інший строк за взаємною домовленістю із суб'єктом призначення, якщо таке звільнення не перешкоджатиме належному виконанню обов'язків державним органом.
Суб'єкт призначення зобов'язаний звільнити державного службовця у строк, визначений у поданій ним заяві, у випадках, передбачених законодавством про працю.
У ч. 1, 2 ст.38 КЗпП України закріплено, що працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.
Працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Згідно з п.п. 2, 8 Порядку № 100 середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Якщо і протягом цих місяців працівник не відпрацював жодного робочого дня, середня заробітна плата обчислюється відповідно до останнього абзацу пункту 4 цього Порядку.
Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.
Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Відповідно до ст. 57 Закону № 889-VIII державним службовцям надається щорічна основна оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законом не передбачено більш тривалої відпустки, з виплатою грошової допомоги у розмірі середньомісячної заробітної плати.
Державним службовцям гарантовано виплату грошової допомоги у розмірі середньомісячної заробітної плати одночасно з наданням щорічної основної оплачуваної відпустки.
Відповідно до ст. 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
У ст. 23 ЦК України визначено, що моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.
Системне тлумачення законодавства України, що регулює спірні правовідносини дає підстави вважати, що за працівником, який попередив власника або уповноважений ним орган про звільнення за власним бажанням, упродовж двотижневого строку зберігається право на залишення на роботі, за виключенням випадку, коли на його місце запрошену іншу особу, якій відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.
Крім того, оскільки звільнення у порядку, передбаченому ст. 38 КЗпП України, є одностороннім волевиявленням працівника, який подав заяву про звільнення за власним бажанням, то він у будь-який момент до закінчення двотижневого строку з моменту подачі заяви може її відкликати і звільнення у такому випадку не проводиться, а також працівник не підлягає звільненню у випадку, коли цей строк закінчився, а він не залишив місце роботи і не вимагає припинення трудових відносин.
Аналогічна правова позиція викладена в п.п. 8, 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 р. № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів».
При цьому, жодною нормою чинного законодавства не передбачено право роботодавця приймати рішення про звільнення такого працівника до закінчення вказаного двотижневого строку.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів звертає увагу на те, що оскаржуване розпорядження від 25.07.2016 р. № 69-К про звільнення позивача на підставі його заяви від 15.07.2016 р. за ст. 38 КЗпП України було прийнято до закінчення строку попередження позивачем роботодавця про звільнення за власним бажанням, останнім днем якого є 01.08.2016 р., а отже, з порушенням його права на залишення на роботі та конституційного права на працю.
Більш того, в день прийняття відповідачем вказаного розпорядження та двічі після цього позивач звертався до відповідача із заявами про відкликання поданої ним заяви про звільнення від 15.07.2016 р., однак зазначені обставини не були враховані відповідачем і вищевказані порушені права позивача не відновлені.
При цьому, апеляційний суд зазначає, що законодавством не вимагається від працівника звернення до роботодавця із заявою про відкликання поданої ним заяви про звільнення за власним бажанням, це є його правом.
Водночас, достатньою формою виявлення ним наміру про залишення на роботі є продовження виконання службових обов'язків та перебування на робочому місці, що вже саме по собі, у відповідності до ч. 2 ст. 38 КЗпП України, виключає наявність правових підстав для звільнення працівника на підставі раніше поданої ним заяви про звільнення за власним бажанням, окрім єдиного випадку - коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.
Разом з тим, як було правильно встановлено судом першої інстанції і таке вбачається з матеріалів справи, ані станом на день прийняття відповідачем оскаржуваного розпорядження про звільнення позивача 25.07.2016 р., ані станом на останній день попередження роботодавця про звільнення 01.08.2016 р. відповідачем на його посаду не було запрошено іншу особу.
Враховуючи вищевикладені обставини та докази у їх сукупності, відповідно до вимог ст.86 КАС України, колегія суддів вважає, що розпорядження від 25.11.2016 р. № 69-к про звільнення позивача прийнято з порушенням вимог ч. 2 ст. 38 КЗпП України, а тому є протиправним і підлягає скасуванню.
Крім того, з наведених правових норм вбачається, що неправомірно звільнений працівник підлягає поновленню на роботі та має право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу, тобто з дня наступного за днем звільнення по день ухвалення відповідного судового рішення.
З огляду на це, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що для відновлення порушеного конституційного права позивача його слід поновити на раніше займаній посаді, а також він має право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу в розмірі 9834,10 грн. за таким розрахунком: 43 дні вимушеного прогулу (з 02.08.2016 р. по 03.10.2016 р.) х 228,70 грн. (середньоденний заробіток позивача за останні два місяці перед звільненням) = 9834,10 грн.
Також аналіз ст. 57 Закону № 889-VIII надає підстави стверджувати, що державні службовці в разі надання їм щорічної відпустки (всієї або її частини не менш 14 календарних днів) мають право на отримання грошової допомоги в розмірі середньомісячної заробітної плати, однак, як було правильно встановлено судом першої інстанції і таке вбачається з матеріалів справи, при наданні позивачу відпустки з 14.07.2016 р. по 29.07.2016 р. включно (шістнадцять календарних днів) грошова допомога всупереч вказаній законодавчій нормі позивачу не нараховувалась і ані при наданні зазначеної відпустки, ані при звільненні йому виплачена не була, а тому підлягає стягненню на його користь.
Враховуючи вищевикладені обставини та докази у їх сукупності, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо наявності достатні та необхідних правових підстав для задоволення даного адміністартвиного позову в частині позовних вимог про визнання протиправним і скасування розпорядження від 25.07.2016 р. № 69-К про звільнення позивача, поновлення його на роботі та стягнення з відповідача вказаного середнього заробітку за час вимушеного прогулу і зазначеної допомоги.
Доводи апелянта про те, що розпорядженням від 25.07.2016 р. № 69-К позивача було звільнено з посади з 01.08.2016 р., як він просив у своїй заяві про звільнення, і таке розпорядження прийнято до відкликання ним заяви від 15.07.2016 р. про звільнення за власним бажанням, колегія суддів вважає не обґрунтованими і такими, що не можуть бути прийняті до уваги з підстав, зазначених вище.
Посилання апелянта про те, що 01.08.2016 р. позивач прибув на роботу і передав справи іншому працівнику, що на думку апелянта вказує на його намір звільнитися, судова колегія вважає безпідставними, оскільки, як було правильно встановлено судом першої інстанції і неодноразово наголошувалось апеляційним судом, позивач до 01.08.2016 р. тричі звертався до відповідача із заявами про відкликання поданої заяви від 15.07.2016 р. про звільнення, що вже саме по собі вказує на його намір реалізувати своє право на залишення на роботі, яке випливає зі змісту ч. 2 ст. 38 КЗпП України, а також звертався до відповідача з вимогою скасувати розпорядження про його звільнення і відмовився від отримання трудової книжки.
Твердження апелянта про те, що написанню заяви позивача від 15.07.2016 р. про звільнення за власним бажанням передували інші події, а саме надання ним неправдивої інформації на запит СБУ, колегія суддів вважає такими, що не стосуються безпосередньо предмета даного спору, оскільки підставою для звільнення позивача в оскаржуваному розпорядженні зазначено саме його заяву від 15.07.2016 р. про звільнення за власним бажанням та міститься посилання на ст.38 КЗпП України, а не за будь-якою іншою законодавчою нормою та/або з інших підстав.
Доводи апелянта про те, що позивач не має права на отримання допомоги за ст. 57 Закону № 889-VIII, оскільки він не зазначав про це в заяві про надання відпустки, використав лише 16 днів з неї і в нього залишилося ще 7 днів, апеляційний суд вважає такими, що суперечать приписам чинного законодавства, а саме ст. 57 Закону № 889-VIII, на яку посилається й сам апелянт, а отже є не обґрунтованими та до уваги також не приймаються.
Таким чином, проаналізувавши ці та всі інші доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що вони не спростовують правильності висновків суду першої інстанції в частині задоволення вищевказаних позовних вимог, а отже, судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного судового рішення в частині їх задоволення було повно встановлено обставини справи, правильно застосовано норми матеріального та процесуального права з дотриманням норм ст. 159 КАС України, і у відповідності до ст. 200 КАС України, рішення суду в цій частині підлягає залишенню без змін.
Перевіряючи рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди в розмірі 20 000,00 грн., колегія суддів звертає увагу на наступне.
Законодавством, зокрема ч. 1 ст. 237-1 КЗпП України, визначено вичерпний перелік правових підстав для відшкодування працівнику роботодавцем моральної шкоди, а саме якщо порушення законних прав працівника призвели до: 1) його моральних страждань; 2) втрати нормальних життєвих зв'язків; 3) вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Крім того, системний аналіз вищенаведених правових норм надає підстави стверджувати, що для стягнення моральної шкоди повинна бути одночасна сукупність наступних обставин: 1) наявність вказаних правових підстав; 2) причинно-наслідковий зв'язок між ними та звільненням працівника.
Аналогічний правовий підхід наведено у п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 р. № 4.
Разом з тим, колегія суддів звертає увагу на те, що позивач в обґрунтування позовних вимог про стягнення моральної шкоди посилається на те, що після написання ним заяви про звільнення на його мобільний телефон надходили дзвінки з РДА щодо необхідності надати пояснення в рамках службового розслідування, а потім незаконні вимоги з'явитися на роботу, а також, що після звільнення його стан здоров'я погіршився і він був госпіталізований з вегето-судинною дистонією по змішаному типу (далі - ВСД), на підтвердження чого позивач надає довідку від 27.07.2016 р. № 132 та листок непрацездатності серії АДА № 834305.
Проаналізувавши зазначені доводи позивача та вказані докази, колегія суддів встановила, що довідкою від 27.07.2016 р. № 132 підтверджується лише безпосередньо факт виклику позивачем швидкої 27.07.2016 р. та встановлення йому діагнозу ВСД /Т.1 а.с.32/, а листком непрацездатності - перебування позивача на амбулаторному лікування з 27.07.2016 р. по 30.07.2016 р. (стати до роботи 02.08.2016 р.) /Т.1 а.с.44/, але, з жодного з цих документів не вбачається, що зазначене захворювання позивача має причино-наслідковий зв'язок з його звільненням, не є хронічним і не було ним набуто раніше, а отже, в даному випадку відсутні достатня та необхідна сукупність обставин для відшкодування відповідачем позивачу моральної шкоди.
Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що позивачем не наведено чіткого розрахунку заявленого розміру такої шкоди, а лише зазначено, що на його думку, вона є співрозмірною з порушенням його прав як працівника і часом, що займає для їх поновлення /Т.1 а.с.5/, однак, такі обґрунтування у сукупності із встановленими вище обставинами є голослівними, тим більше, що час між звільненням позивача і ухваленням рішення суду першої інстанції про його поновлення на роботі судом визнано вимушеним прогулом і стягнуто у зв'язку з цим з відповідача відповідні кошти.
Доводи позивача та його представника про те, що після написання заяви про звільнення він перебував з родиною в Одесі, апеляційний суд також вважає такими, що не надають достатніх і необхідних правових підстав для висновку про наявність причинно-наслідкового зв'язку між спричиненням йому моральної шкоди та оскаржуваним рішенням відповідача, а тому такі доводи до уваги не приймаються.
Таким чином, приходячи до висновку про відсутність достатніх правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про стягнення з відповідача моральної шкоди, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного судового рішення щодо них було неповно встановлено обставини справи та неправильно застосовано вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору та, відповідно до ст. 202 КАС України, є правовою підставою для скасування оскаржуваного судового рішення в цій частині.
Враховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що апеляційна скарга Таращанської районної державної адміністрації Київської області підлягає задоволенню частково, а постанова Київського окружного адміністративного суду від 03 жовтня 2016 року в частині задоволення позовних вимог про стягнення моральної шкоди - скасуванню, позовні вимоги в цій частині - залишенню без задоволення, а в іншій частині рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін.
Керуючись ст. ст. 159, 160, 195, 196, 198, 202, 205, 207, 212, 254 КАС України, суд,
Апеляційну скаргу Таращанської районної державної адміністрації Київської області - задовольнити частково.
Постанову Київського окружного адміністративного суду від 03 жовтня 2016 року в частині задоволення позовних вимог про стягнення моральної шкоди - скасувати.
В задоволенні адміністративного позову в цій частині позовних вимог - відмовити.
В іншій частині постанову Київського окружного адміністративного суду від 03 жовтня 2016 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня її складання в повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.
Повний текст рішення, відповідно до ч. 3 ст. 160 КАС України, виготовлено 09 листопада 2016 року.
Головуючий суддя:
Судді:
Головуючий суддя Епель О.В.
Судді: Карпушова О.В.
Кобаль М.І.