79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128
17.04.07 Справа№ 1/133-28/58
За позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю »Порив-К», м. Львів
до відповідача 1: Приватного підприємства «Штайнгофф Пропертіз», м. Львів
до відповідача 2: Акціонерного товариства “Каліон Банк Україна», м. Київ
про визнання договору недійсним
Суддя Морозюк А.Я.
Представники сторін
Від позивача: Костич О.І. - представник
Від відповідача 1: Мельник Ю.М. -представник
Від відповідача 2: не з»явився
Позов заявлено Товариством з обмеженою відповідальністю »Порив-К» до Приватного підприємства «Штайнгофф Пропертіз» про визнання недійсним договору про заміну сторони в кредитному договорі від 19.10.2005 року, укладеного між Акціонерним товариством “Каліон Банк Україна», Товариством з обмеженою відповідальністю “Компанія Киянка» та Приватним підприємством «Штайнгофф Пропертіз».
Ухвалою господарського суду від 14.02.2007 року прийнято позовну заяву до розгляду та порушено провадження у справі, розгляд справи призначено на 13.03.2007 року. Ухвалою суду від 13.03.2007 року розгляд справи відкладено на 03.04.2007 року, та залучено до участі у справі відповідача 2 - Акціонерне товариство “Каліон Банк Україна» (01034, м. Київ, вул. Володимирська, 23а), розгляд справи розпочато заново. Ухвалою суду від 03.04.2007 року розгляд справи відкладено на 17.04.2007 року.
Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав з підстав, наведених в позовній заяві, просить задоволити позов, свої вимоги позивач обґрунтовує наступним. Згідно договору про заміну сторони в кредитному договорі від 19.10.2005 року, зокрема розділу 3 цього договору, відповідач 1 з моменту підписання даного договору виступає Клієнтом по кредитному договору. Відповідач 1 приймає на себе права та обов'язки клієнта, які випливають з кредитного договору. Пунктом 4.1 кредитного договору визначено право Клієнта звертатися до АТ “Каліон Банк Україна» з вимогою про надання коштів згідно з положенням кредитного договору. Отже, договір про заміну сторони в кредитному договорі від 19.10.2005 року містить як елементи переведення боргу (позивач перевів свою заборгованість на відповідача 1), так і елементи уступки права вимоги (позивач уступив відповідачу 1 право вимоги по кредитному договору). Згідно листа №347/07/1-3/1 від 13.10.2003 року Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України уступку права вимоги саме за грошовими зобов»язаннями слід кваліфікувати як факторинг. Відповідно до ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (2664-14) факторинг є фінансовою послугою. Відповідно до ст. 1079 Цивільного кодексу України фактором, - особою до якої переходить право вимоги, може бути банк або фінансова установа, а також фізична особа - суб'єкт підприємницької діяльності, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції. Таким чином, юридичні особи, які не мають статусу фінансової установи за Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», не мають права виступати в якості фактора. А отже, як вбачається із вищенаведеного, оскільки відповідач 1 не є фінансовою установою, не володіє необхідним обсягом дієздатності та діє без необхідного дозволу (ліцензії), позивач просить задоволити позов та визнати недійсним договір про заміну сторони в кредитному договорі від 19.10.2005 року .
Представник відповідача 1 в судовому засіданні проти позову заперечив з підстав, які навів у відзиві на позовну заяву, просить залишити позовну про визнання недійсним договору від 19.10.2005 року без задоволення. Свої заперечення відповідач 1 обгрунтовує тим, що відповідно до ст. 1077 Цивільного кодексу України - за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Проте законодавець обмежує об»єкт передачі за договором факторингу правом вимоги не до будь-якої третьої особи, а чітко до третьої особи - боржника. Боржником за кредитним договором є саме позивач, а не банк, який виконав своє зобов'язання і надав позивачу кредит, заборгованість за яким, була згодом передана відповідачу 1. Відповідач 1 зазначає, що Договір факторингу передбачає передачу грошової вимоги від боржника -тобто безумовної вимоги про сплату коштів, які боржник зобов»язаний сплатити у зв»язку із вчиненням клієнтом на користь боржника певних дій (як от: передача товару, надання послуг чи надання кредиту). За договором від 19.10.2005 року до відповідача 1 перейшло право на звернення до Банку щодо надання банківського кредиту на умовах встановлених ст.ст.1054-1057 ЦК України насамперед на умовах повернення такого кредиту і сплати процентів (ч.1 ст.1054). Таким чином втрачається майновий зміст факторингу, так як передається фактично обов»язок по поверненню кредиту і сплаті процентів, а не право отримати кошти. Також договір факторингу передбачає передачу права вимоги в обмін на плату. У випадку ж Договору заміни від 19.10.2005 року відповідач 1 не сплачував позивачу жодних коштів, а якщо допустити, що договір від 19.10.2005 року є договором факторингу - відповідач 1 повинен був би сплатити кошти за право вимоги, а потім - додатково - сплатити кошти банку за кредитом, що суперечить самому змісту факторингу та оплатності договору. За договором від 19.10.2005 року позивач передав відповідачу 1 власну заборгованість за кредитним договором, а відповідач 1 погасив банку заборгованість. Що ж стосується права вимоги до банку, то таке право не може бути визнане грошової вимогою і не має майнового змісту. Також відповідач 1 зазначає що договір від 19.10.2005 року є договором переведення боргу у розумінні ст. 520 ЦК України, згідно якої боржник у зобов'язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора. Уклавши договір від 19.10.2005 року Банк надав згоду на перевід боргу, в той час як для уступки права вимоги така згода не потрібна. Також відповідач 1 не погоджується із позивачем щодо необхідності наявності у фактора ліцензії, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» уповноважений орган у межах своєї компетенції видає ліцензії для здійснення фінансовими установами: страхової діяльності; діяльності з надання послуг накопичувального пенсійного забезпечення; надання фінансових кредитів за рахунок залучених коштів; діяльності з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб, а відповідно до ч.4 ст. 5 цього ж Закону передбачено можливість надання окремих фінансових послуг юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами. Серед порушень на ринках фінансових послуг вказаних в ст. 41 Закону виділено виключно діяльність на ринках фінансових послуг без ліцензії, одержання якої передбачено законом, а щодо укладення окремих договорів юридичними особами, що не є фінансовими установами -такого виду порушення не вказано.
Відповідач 2 в судові засідання двічі уповноваженого представника не направив, вимог ухвали суду не виконав, позовні вимоги по суті не оспорив, хоча був належно повідомлений про дату, час та місце судових засідань (повідомлення про вручення поштових відправлень наявні в матеріалах справи).
Відповідно до ст. 75 ГПК України суд вважає за можливе розглянути справу при відсутності представника відповідача 2 за наявними у справі матеріалами, яких достатньо для встановлення обставин справи і вирішення спору по суті.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача 1, оцінивши наявні в матеріалах справи докази, суд встановив наступне.
19.10.2005 р. між Акціонерним товариством “Каліон Банк Україна» (Кредитор, відповідач 2 по справі), ТзОВ «Компанія Киянка» (правонаступником якого є ТзОВ »Порив-К», згідно п.1.1 статуту ТзОВ »Порив-К», зареєстрованого 18.01.2007 року) (Боржник 1, позивач по справі) та Приватним підприємством «Штайнгофф Пропертіз» (Боржник 2, відповідач 1 по справі) було укладено договір про заміну сторони в кредитному договорі. Відповідно до договору від 19.10.2005 року, позивач передав відповідачу 1 свою заборгованість перед АТ “Каліон Банк Україна» у розмірі 3409563,65 грн, що виникла відповідно до листа про відкриття кредитної лінії від 01.06.2005 року та змін №1 до листа про відкриття кредитної лінії (надалі - кредитний договір), внаслідок чого відповідач 1 замінив позивача як зобов»язану сторону по кредитному договору.
За переведення свого боргу перед АТ “Каліон Банк Україна» на відповідача 1, позивач зобов»язався сплатити відповідачу 1 суму у розмірі 3409563,65 грн частинами у наступні строки:
- 240608,16 грн. протягом місяця з моменту укладення договору про заміну сторони в кредитному договорі;
- 1000000 грн. у строк до 30.06.2006 року;
- 1000000 грн. у строк до 30.11.2007 року;
- 1168955,49 грн. у строк до 30.11.2008 року.
Згідно договору від 19.10.2005 року, зокрема розділу 3 цього договору, відповідач 1 з моменту підписання даного договору виступає Клієнтом по кредитному договору. Відповідач 1 приймає на себе права та обов'язки клієнта, які випливають з кредитного договору з моменту підписання даного договору.
Відповідно до ст. 1077 Цивільного кодексу України - за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Проте законодавець обмежує об»єкт передачі за договором факторингу правом вимоги не до будь-якої третьої особи, а чітко до третьої особи -боржника. Боржником за кредитним договором є саме позивач, а не банк(відповідач 2), який виконав своє зобов'язання і надав позивачу кредит, заборгованість за яким була згодом передана відповідачу 1.
Договір факторингу передбачає передачу фактору грошової вимоги до боржника -тобто безумовної вимоги про сплату коштів, які боржник зобов»язаний сплатити у зв»язку із вчиненням клієнтом на користь боржника певних дій (як от: передача товару, виконання робіт, надання послуг тощо). За договором від 19.10.2005 року до відповідача 1 перейшло право клієнта Банку(відповідача 2) на умовах повернення такого кредиту і сплати процентів (ч.1 ст.1054 ЦК України). Таким чином, в договорі від 19.10.2005 року відсутній майновий зміст факторингу, так як передається фактично обов»язок по поверненню кредиту і сплаті процентів, а не право отримати кошти.
Також договір факторингу передбачає передачу права вимоги в обмін на плату. У випадку ж договору від 19.10.2005 року, цей договір не містить умови про сплату відповідачем 1 позивачу жодних коштів. Розрахунки між позивачем і відповідачем 1 передбачені в договорі від 19.10.2005 року як компенсація відповідачу 1 суми коштів в розмірі прийнятого відповідачем 1 на себе боргу перед банком. Наведене не відповідає змісту правовідносин факторингу, визначеному у ст. 1077 ЦК України. За договором від 19.10.2005 року позивач передав відповідачу 1 власну заборгованість за кредитним договором. Що ж стосується права вимоги до банку, то таке право не може бути визнане грошовою вимогою і не має майнового змісту.
Про те, що договір від 19.10.2005 року є саме договором переведення боргу, а не договором уступки права вимоги(факторингу), свідчить так само і форма договору від 19.10.2005 року. Відповідно до ст. 520 ЦК України, боржник у зобов'язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора. Уклавши договір від 19.10.2005 року Банк надав згоду на перевід боргу, в той час як для уступки права вимоги така згода не потрібна.
З наведеного вбачається безпідставність твердження позивача про те, що спірний договір від 19.10.2005 року є договором факторингу, що відповідно обумовлює безпідставність твердження позивача про необхідність наявності у позивача статусу фінансової установи згідно ст.1079 ЦК України.
Виходячи із всього вищенаведеного, суд дійшов до висновку про відмову в позові у зв'язку із його безпідставністю та необґрунтованістю.
Судові витрати (витрати по сплаті державного мита та на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу) покладаються на позивача, так як спір виник з його вини.
На підставі наведеного, керуючись ст. 4-3, 33, 43, 49, 82, 84, 85 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1. В позові відмовити повністю.
Суддя