79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128
26.03.07 Справа№ 5/73-13/21А
Господарський суд Львівської області у складі головуючого судді Станька Л.Л., при секретарі Щигельській О.І., розглядуючи у відкритому судовому засіданні справу
за позовною заявою: ДПІ у Галицькому районі м.Львова, м.Львів
до відповідача: Львівської обласної державної адміністрації, м.Львів
Треті особи:
-1: головне управління Державного казначейства України у Львівській області, м.Львів
-2: Міністерство фінансів України, м.Київ
-3: Державне казначейство України, м.Київ
про стягнення 2801964,79грн.
За участю представників сторін:
Від позивача: Хома Т.І. -гол.держ.податк.інсп.юр.відділу, Яремчук О.В. -ст.держ.податк.інсп. відділу представництва інтересів в судах та організації позовної роботи юрид. Управл. ДПА у Львів.обл.
Від відповідача: Косак С.М. -нач.юр.відділу, Собко В.Б. -заст.нач.юр.відділу
Від третьої особи-1: Ожибко П.І. -гол.спец.юр.відділу
Від третьої особи-2: не з»явився
Від третьої особи-3: Ожибко П.І. -представник
Суть спору: позов заявлено ДПІ у Галицькому районі м.Львова про стягнення з Львівської обласної державної адміністрації 114917,14грн. основного боргу, 457097,22грн. відсотків, 562341,10грн. пені за основною сумою боргу та 1667609,33грн. пені за відсотками по простроченій заборгованості перед бюджетом за фінансовою допомогою, всього 2 801 964, 79 грн. ( враховуючи заяву №5991/10-007 від 22.03.07р. ДПІ у Галицькому районі м.Львова про збільшення позовних вимог ).
Ухвалою від 29.01.07р. відкрито провадження у справі та призначено до розгляду в судовому засіданні на 06.03.07р. Ухвалою від 06.03.07р., за клопотанням сторін, розгляд справи відкладено на 21.03.07р. Ухвалою від 21.03.07р., за клопотанням позивача, погодженого з третьою особою-1 та третьою особою-3, розгляд справи відкладено на 26.03.07р.
В судовому засіданні 26.03.07р., за клопотанням відповідача, погодженого з позивачем, судом винесено ухвалу про продовження розгляду справи за правилами Господарського процесуального кодексу України.
Представником позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримано та висловлено прохання про стягнення з Львівської обласної державної адміністрації основного боргу, відсотків та пені по простроченій заборгованості перед бюджетом у розмірі 2801964,79 грн., що виникла внаслідок невиконання зобов'язань по договору №14-304/13 від 30 вересня 1994 року, укладеного між Міністерством фінансів України та Виконавчим комітетом Львівської обласної Ради народних депутатів. Позивач покликається на те, що відповідно до ст. 21 Закону України « Про державний бюджет України на 2007 рік » від 19.12.2006 року №489-V, органи державної податкової служби України є органами стягнення заборгованості юридичних осіб перед державою за кредитами, залученими державою або під державні гарантії, бюджетними позичками та фінансовою допомогою, наданою на поворотній основі. Пунктом 4 ст. 17 Бюджетного кодексу України передбачено, що разі невиконання юридичними особами своїх зобов'язань щодо погашення та обслуговування наданих на умовах повернення кредитів, залучених державою або під державні гарантії, інших гарантованих державою зобов'язань, та стягнення заборгованості перед Державним бюджетом України з наданих підприємствам і організаціям позичок із державного бюджету, позичок, наданих за рахунок коштів, залучених державою або під державні гарантії, плати за користування цими позичками органи стягнення застосовують механізм стягнення цієї заборгованості у порядку, передбаченому законом для стягнення не внесених у строк податків і неподаткових платежів, включаючи погашення такої заборгованості за рахунок майна боржників .
Представники відповідача позовні вимоги заперечили повністю з підстав, викладених у відзиві №5/9-1071-2 від 01.03.2007 року та доповненні до відзиву №5/9-14572 від 23.03.2007 року, зокрема:
згідно ст.47 Закону України « Про місцеві державні адміністрації » фінансове забезпечення місцевих державних адміністрацій здійснюється за рахунок Державного бюджету України. Фонд оплати праці працівників та видатки на утримання обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій встановлюється Кабінетом Міністрів України, а органи місцевого самоврядування зокрема виконавчі комітети фінансуються з місцевих бюджетів.
Оскільки спір виник з приводу неналежного виконання умов договору від 30 вересня 1994 року № 14-304/13 про надання Міністерством фінансів України фінансової допомоги на зворотній основі Львівському облвиконкому та даний договір містить всі ознаки цивільно-правового ( господарського ) договору то до даних правовідносин застосовуються відповідні норми Цивільного кодексу України. Таким чином, загальний строк позовної давності в три роки передбачений ст. 71 ЦК України, а до 1995 року-один рік ( редакція 1963 року ) чи ст.257 ЦК 2004 року, який застосовується при стягненні основної суми боргу є пропущеним, а також є пропущеним скорочений строк давності в шість місяців, передбачений ст.72 ЦК України ( 1963 року ) який застосовується при стягненні неустойки ( штрафу, пені ). В судовому засіданні позивачем не заявлено клопотання про поновлення строків позовної давності та не наведено жодних причин на підставі яких можливе поновлення даних строків.
Відповідачем також наголошується на тому, що п. 3 ст. 7 Бюджетного кодексу України передбачено, що Державний бюджет України та місцеві бюджети є самостійними. Держава коштами державного бюджету не несе відповідальності за бюджетні зобов'язання органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування. Органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування коштами відповідних бюджетів не несуть відповідальності за бюджетні зобов'язання одне одного, а також за бюджетні зобов'язання держави. Самостійність бюджетів забезпечується закріпленням за ними відповідних джерел доходів, правом відповідних органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування на визначення напрямів використання коштів відповідно до законодавства України, правом Верховної Ради Автономної Республіки Крим та відповідних рад самостійно і незалежно одне від одного розглядати та затверджувати відповідні бюджети. З цього випливає, що Львівська обласна державна адміністрація не може нести відповідальності по зобов'язаннях органу місцевого самоврядування ( Львівського облвиконкому ) так як це суперечить Бюджетному кодексу України. Пунктом 2 прикінцевих положень Бюджетного кодексу України встановлено, що з набранням чинності цим Кодексом інші нормативно - правові акти застосовуються в частині, що не суперечить йому.
Представником від третіх осіб 1 та 3 позовні вимоги підтримано посилаючись на те, що у разі невиконання юридичними особами своїх зобов'язань щодо погашення та обслуговування наданих на умовах повернення кредитів, залучених державою або під державні гарантії, інших гарантованих державою зобов'язань, та стягнення заборгованості перед Державним бюджетом України з наданих підприємствам і організаціям позичок із державного бюджету, позичок, наданих за рахунок коштів, залучених державою або під державні гарантії, плати за користування цими позичками органи стягнення застосовують механізм стягнення цієї заборгованості у порядку, передбаченому законом для стягнення не внесених у строк податків і неподаткових платежів, включаючи погашення такої заборгованості за рахунок майна боржників ».
Третьою особою- 2 ( Мінфін ) позовні вимоги підтримано посилаючись у поясненні від 21.02.2007 року №31-28000-11-26/3346 на те, що ст. 2 Указу Президента України від 14 квітня 1992 року №252 « Про Положення про місцеву державну адміністрацію » постановлено Представникам Президента України утворити на базі виконавчих комітетів відповідних Рад народних депутатів, їх відділів, управлінь та інших структурних підрозділів державні адміністрації областей, міст Києва та Севастополя, районів, районів міста Києва та припинити у зв'язку з цим діяльність виконавчих комітетів.
Статтею 3 цього Указу Президента України встановлено, що місцева державна адміністрація є правонаступником виконавчих комітетів відповідних Рад народних депутатів щодо прийнятих ними рішень, взятих зобов'язань та покладених на них законодавством обов'язків у тій частині, яка не суперечить Закону України « Про Представника Президента України » та Закону України « Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування ». Аналогічне положення щодо правонаступництва також установлено статтею 3 Указу Президента України від 24 липня 1995 року №640/95.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників та оцінивши докази у їх сукупності, господарський суд відзначає наступне:
30 вересня 1994 року між Міністерством фінансів України та виконавчим комітетом Львівської обласної Ради народних депутатів укладено договір №14-304/13 про надання фінансової допомоги на зворотній основі у розмірі 19800 млн. карбованців.
По стягнення простроченої заборгованості Головним управлінням державного казначейства у Львівській області було скеровано ДПІ у Галицькому районі м.Львова подання при супровідному листі від 27.12.2006р. №3-2-10/637. Позивач вважає, що Львівська обласна державна адміністрація, будучи правонаступником Львівського облвиконкому повинна сплатити основний борг , відсотки та пеню по простроченій заборгованості перед бюджетом у розмірі 2 801 964, 79 грн., що виникла внаслідок невиконання зобов'язань по договору №14-304/13 від 30 вересня 1994 року, укладеного між Міністерством фінансів України та Виконавчим комітетом Львівської обласної Ради народних депутатів. Позивач покликається на те, що відповідно до ст. 21 Закону України « Про державний бюджет України на 2007 рік » від 19.12.2006 року №489-V, органи державної податкової служби України є органами стягнення заборгованості юридичних осіб перед державою за кредитами, залученими державою або під державні гарантії, бюджетними позичками та фінансовою допомогою, наданою на поворотній основі.
Як вбачається з матеріалів справи, договір №14-304/13 від 30 вересня 1994 року було укладено між Міністерством фінансів України та виконавчим комітетом Львівської обласної Ради народних депутатів, який на той час був виконавчим і розпорядчим органом відповідної Ради.
Статтею 31 Закону України «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування », який діяв на момент виникнення спірних правовідносин встановлено, що виконавчий комітет Ради народних депутатів є виконавчим і розпорядчим органом відповідної Ради, їй підпорядкованим та підзвітним. Виконавчий комітет є юридичною особою. Виконавчий комітет утворюється Радою на строк її повноважень і формується одноосібно головою Ради у складі заступника (заступників) голови, керуючого справами (секретаря) і членів виконавчого комітету.
Статтею 8 вищезазначеного Закону встановлено: відносини органів місцевого самоврядування з підприємствами (об'єднаннями), організаціями і установами, кооперативними та іншими організаціями, які не належать до комунальної власності, будуються на податковій і договірній основі.
Відповідно до Конституції України організація, повноваження та порядок діяльності місцевих державних адміністрацій визначається Законом України « Про місцеві державні адміністрації ». Абзацом другим ст.1 вищезгаданого закону місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів виконавчої влади. Згідно ст.47 Закону України « Про місцеві державні адміністрації » фінансове забезпечення місцевих державних адміністрацій здійснюється за рахунок Державного бюджету України. Фонд оплати праці працівників та видатки на утримання обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Таким чином законодавством розмежовані як і джерела фінансування органів місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій так і системи до яких входять дані органи.
Крім цього пунктом 3 ст. 7 Бюджетного кодексу України передбачено - Державний бюджет України та місцеві бюджети є самостійними. Держава коштами державного бюджету не несе відповідальності за бюджетні зобов'язання органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування. Органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування коштами відповідних бюджетів не несуть відповідальності за бюджетні зобов'язання одне одного, а також за бюджетні зобов'язання держави. Самостійність бюджетів забезпечується закріпленням за ними відповідних джерел доходів, правом відповідних органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування на визначення напрямів використання коштів відповідно до законодавства України, правом Верховної Ради Автономної Республіки Крим та відповідних рад самостійно і незалежно одне від одного розглядати та затверджувати відповідні бюджети. Аналогічне відображено в п. 2 ст. 74 цього кодексу. А отже, з цього випливає, що Львівська обласна державна адміністрація не може нести відповідальності по зобов'язаннях органу місцевого самоврядування ( Львівського облвиконкому ) так як це суперечить Бюджетному кодексу України.
Поруч з тим п. 2 прикінцевих положень Бюджетного кодексу України встановлено, що з набранням чинності цим Кодексом інші нормативно - правові акти застосовуються в частині, що не суперечить йому. Оскільки Укази Президента України від 24.07.1995 р. №640/95 та від 14.04.1992 р. №252 прийняті до набрання чинності Бюджетним кодексом України та суперечать йому в частині виконання зобов'язань фінансової допомоги місцевим бюджетам, то вони не можуть застосовуватись при розгляді даної справи.
Відповідно до ч.2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. В Законі України « Про місцеві державні адміністрації » на підставі якого на даний момент діє Львівська обласна державна адміністрація не передбачено правонаступництва місцевих державних адміністрацій по боргових зобов'язаннях виконкомів. Таким чином суд приходить до висновку, що Львівська обласна державна адміністрація не може нести відповідальності за бюджетні зобов'язання облвиконкому, оскільки це суперечить нормам Бюджетного кодексу України.
Указом Президента України від 24 липня 1995 року №640 “Про обласні, Київську та Севастопольську міські, районні, районні у містах Києві та Севастополі державні адміністрації» ( п.2 ) доручено головам державних адміністрацій забезпечити здійснення в установленому порядку заходів, пов'язаних з ліквідацією виконавчих органів відповідних Рад. Ліквідація -це припинення діяльності без переходу прав та обов'язків новоутвореній структурі. Згідно зі ст..36 Закону “Про підприємства в Україні» (норма, яка була чинною на той час) претензії кредиторів до ліквідованого підприємства задовольняються з майна цього підприємства. При цьому в першочерговому порядку задовольняються борги перед бюджетами і компенсуються витрати на відновлення природного середовища, якому завдало шкоди ліквідоване підприємство. Претензії, виявлені і заявлені після закінчення строку, встановленого для їх заяви, задовольняються з майна підприємства, що залишилось після задоволення першочергових претензій, виявлених претензій, а також претензій, заявлених у встановлений строк. Претензії, не задоволені за браком майна, вважаються погашеними. При цьому орган, який приймає рішення про ліквідацію, робить відповідну публікацію. Такою публікацією є згаданий Указ Президента України від 24 липня 1995 року, і відповідно Мінфін вправі і зобов'язаний був заявити відповідну вимогу. Враховуючи ту обставину, що Львівський облвиконком, як юридичну особу ліквідовано суд приходить до висновку, що претензії які виникли внаслідок неналежного виконання умов вищезазначеного договору є погашеними.
Позивач в судовому засіданні не довів те, що обласній державній адміністрації передавався обов'язок погашати фінансову допомогу, що цей борг облвиконкому відображався на балансі облдержадміністрації, передавався за передаточним (роздільним) балансом облвиконкомом, як це передбачено ст..37 ЦК 1963 року при реорганізації, відповідно в цій частині орган виконавчої влади не є правонаступником облвиконкому.
Не заслуговує на увагу також посилання позивача на п. 2 ст. 1 ЦК України ( редакція 2004 рік) де зазначено, що до майнових відносин, заснованих на адміністративному або владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом. Стаття 1 Бюджетного кодексу України дає чітке визначення бюджетним відносинам. В даному випадку договір № 14-304/13 від 30 вересня 1994 року на підставі якого виникли спірні правовідносини має всі ознаки цивільно-правового ( господарського ) договору. Таким чином суд приходить до висновку, що в даному випадку мали місце не податкові та бюджетні відносини, а відносини пов'язані з виникненням цивільних прав та обов'язків шляхом укладення договору між Львівським облвиконкомом та Міністерством фінансів України , як це передбачено ст. 11 ЦК України ( редакція 2004 року ) де зазначено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема є договори та інші правочини. Аналогічне відображено також в ст. 4 Цивільного кодексу України ( редакція 1963 року ).
Пункт 14 ст. 3 КАС України визначає поняття адміністративного договору - це дво - або багатостороння угода, зміст якої складають права та обов'язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій суб'єкта владних повноважень, який є однією із сторін угоди. У інформаційному листі Верховного Суду України від 26.12.2005 року №3.2-2005 “Щодо застосування господарськими судами України положень процесуального законодавства стосовно розмежування компетенції між спеціалізованими адміністративними і господарськими судами» передбачено, що, якщо ж суб'єкти (в тому числі орган державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи), хоча б і на реалізацію своїх повноважень, вільно укладають договір відповідно до норм ЦК України, під час укладання такого договору його сторони вільно домовляються про зміст та обсяг прав і обов'язків за договором, можуть відмовитись від його укладання, то такий договір може бути цивільним (господарським), але не адміністративним, оскільки в змісті цього договору відсутні відносини влади і підпорядкування, що є обов'язковими для адміністративного договору, а кожний суб'єкт такого договору виступає як рівний один до одного.
Спір по даній справі виник з приводу виконання договору про надання Міністерством фінансів України фінансової допомоги на зворотній основі Львівському облвиконкому, який в свою чергу укладений на вільній основі, оскільки а)Мінфін як центральний орган виконавчої влади і Львівський облвиконком як орган місцевого самоврядування не перебували в адміністративному підпорядкуванні один одного, б) у преамбулі цього договору нічого не говориться про акт законодавства, на підставі якого надавалася допомога, в) у договорі визначені предмет договору, взаємні права та обов'язки сторін, відповідальність за невиконання умов договору. Крім цього, п.1.7 договору встановлено, що договір може бути скасований або змінений виключно за згодою сторін. Таким чином, цей договір є цивільно-правовим (господарським) договором, до якого застосовуються і відповідні положення Цивільного кодексу України. Отже, вимога позивача -Державної податкової інспекції у Галицькому районі м. Львова повинна розглядатися за правилами ГПК в порядку господарського судочинства.
Разом з тим висновок суду щодо необхідності застосування до спірних правовідносин норм Цивільного кодексу України також ґрунтується на наступному:
Пунктом 4 ст. 17 Бюджетного кодексу України передбачено, що « У разі невиконання юридичними особами своїх зобов'язань щодо погашення та обслуговування наданих на умовах повернення кредитів, залучених державою або під державні гарантії, інших гарантованих державою зобов'язань, та стягнення заборгованості перед Державним бюджетом України з наданих підприємствам і організаціям позичок із державного бюджету, позичок, наданих за рахунок коштів, залучених державою або під державні гарантії, плати за користування цими позичками органи стягнення застосовують механізм стягнення цієї заборгованості у порядку, передбаченому законом для стягнення не внесених у строк податків і неподаткових платежів, включаючи погашення такої заборгованості за рахунок майна боржників ». В даному випадку законодавець відсилає нас до спеціального закону який регулює порядок стягнення даної заборгованості, а саме Закону України « Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами ». Абзацом другим преамбули даного закону визначено, що цей Закон не регулює питання погашення та обслуговування кредитів, наданих за рахунок бюджетних коштів або позик, залучених державою чи під державні гарантії, інших зобов'язань, що випливають з угод, укладених державними органами та/або від імені держави, які регулюються нормами цивільного законодавства та іншими законами з питань державного боргу та його обслуговування.
Таким чином враховуючи те, що норми цивільного законодавства застосовуються до даних правовідносин, а право на звернення до суду в позивача виникло після 20 грудня 1994 року, оскільки згідно з п.1.2 вищезгаданого договору кошти та проценти підлягали поверненню саме до 20 грудня 1994 року, суд приходить до висновку, що загальний строк позовної давності тривалістю в три роки, який застосовується при стягненні основної суми боргу є пропущеним. Звідси випливає те, що позивач належним чином не скористався своїми правами та обов'язками.
Клопотань про поновлення пропущених строків на адресу суду не надходило.
Крім цього, позивачем неправильно нараховано відсотки та пеню по простроченій заборгованості, оскільки Указом Президента України від 5 квітня 1996 року №243/96 підприємства, установи та організації усіх форм власності звільнено від сплати пені, нарахованої відповідно до статті 2 Указу Президента України від 16 березня 1995 року N 227 "Про заходи щодо нормалізації платіжної дисципліни в народному господарстві України" (зі змінами, внесеними Указами від 31 березня 1995 року N 277 та від 9 грудня 1995 року №1139) за станом на 1 квітня 1996 року з суми простроченої заборгованості на користь кредиторів та не сплаченої в установленому порядку на день набрання чинності цим Указом, крім підприємств-боржників, які в договорах з кредиторами передбачили стягнення пені та її розмір та продовжено до 1 грудня 1996 року строк повернення одержаних підприємствами кредитів Національного банку України через державний бюджет та бюджетних позичок у 1994-1995 роках та сплати відсотків від сум простроченої заборгованості за користування цими коштами за станом на 1 квітня 1996 року без нарахування при цьому відсотків за користування зазначеними коштами на час відстрочки, крім бюджетних позичок, наданих на закупівлю сільськогосподарської продукції за державними контрактами 1994-1995 років.
Абзацом 2 п.5 даного Указу Президента України визначено, що розмір суми пені не може перевищувати 50 відсотків від суми заборгованості.
Відповідно до статті 216 Цивільного кодексу України ( редакція 1963 року ) та ст. 599 ЦКУ ( редакція 2004 року ) зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Виходячи з цього, пеня, встановлена чинним законодавством або договором, підлягає сплаті за весь період часу, протягом якого не виконано грошове зобов'язання з урахуванням 6-місячного строку позовної давності. В даному випадку позивачем пропущений шестимісячний строк позовної давності.
Пеню як один із видів неустойки, яка стягується за кожний день прострочки і в межах 6-місячного строку позовної давності, необхідно відрізняти від відсотків за користування чужими коштами, що є платою саме за користування чужими коштами, а не санкцією за невиконання чи неналежне виконання зобов'язання ( роз'яснення Вищого Арбітражного суду №02-5/293 від 29.04.1994 року ). Такими чином, позивач не вправі був нараховувати пеню з відсотків, оскільки відсотки є плата за користування коштами ( фінансовою допомогою ) наданими Львівському облвиконкому, а тому в цій частині вимога позивача також не може бути задоволена.
Крім цього, в договорі від 30.09.1994р. №14-304/13 відсутня пряма відповідальність облвиконкому за неповернення фінансової допомоги. За п.1.3 договору, втрати по фінансовій допомозі несе місцевий бюджет лише у випадку відсутності в підприємств прибутку під заставу якого мали бути укладені договори з підприємствами, які отримували фінансову допомогу. В інших договорах мали передбачатись заходи по забезпеченню повернення підприємствами в установлений строк сум одержаної фінансової допомоги та процентів.
Фінансова допомога Мінфіном надавалась підприємствам теплоенергетики (п.1.1 договору). В ч.3 п.1.3 договору рекомендовано підприємствам і організаціям повернуту фінансову допомогу замістити збільшенням власних обігових коштів за рахунок прибутку спеціальних фондів і інших джерел, які залишаються в їхньому розпорядженні відповідно до чинного законодавства.
Пунктом 1.5 договору надано право Мінфіну на безспірне списання відповідної суми позички в разі її неповернення, що зроблено не було, а п.1.4 договору на облвиконком покладено контроль за цільовим використанням коштів і забезпечення повного повернення цієї фінансової допомоги підприємствами, що кореспондується з п.1.3, 1.4, 1.5 договору.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст.43,49,82,84,85 ГПК України, суд, -
в позові відмовити повністю.
Суддя